Висновок від протилежного із нормативних положень, що містять слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як»

Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються за допомогою висновку від протилежного при логічному опрацюванні нормативних положень, що містять слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», здатні на рівних конкурувати з іншими правовими нормами, в тому числі тими, що текстуально закріплені в нормативно-правових актах.

1. Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного із положень законодавства, що містять слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», мають ту же здатність конкурувати при правозастосуванні, що і текстуально закріплені в актах законодавства правові норми. Проте в судовій практиці це враховується не завжди і при тлумаченні нормативних положень до їх змісту суди часто свавільно додають зазначені слова. У такий спосіб правовим нормам, що логічно закріплені у відповідних положеннях актів законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного безпідставно надається такої здатності конкурувати з текстуально закріпленими правовими нормами, якої норми, що виявляються за допомогою висновку від протилежного, зазвичай не можуть мати. Тут повністю не заперечується можливість додання до нормативного тексту слів «лише», «тільки», «не інакше як», «виключно». Це є припустимим, якщо додання цих слів не впливає на результати тлумачення, але ж дуже часто це не просто істотно впливає на результати тлумачення, а перетворює їх на протилежні. Так, С. П. Головатий пише про те, що процес змін до Конституції «на всіх його стадіях відбувається виключно в межах і порядку, визначених розділом XIII Конституції, на що прямо вказано в пункті першому частини першої ст. 85 Конституції»^[239]. У п. 1 частини першої ст. 85 Конституції дійсно прямо вказується на те, що внесення змін до Конституції здійснюється Верховною Радою в межах і порядку, передбачених розділом XIII Конституції, але ж там немає слова «виключно». І це — той випадок, коли свавільне додання слова «виключно» змінює результати тлумачення на протилежні.

Конституційний Суд України при вирішенні однієї із справ не врахував вплив слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як» на юридичний зміст актів законодавства, став свавільно додавати ці слова до тих нормативних положень, де їх немає. Це мало наслідком неправильне тлумачення і застосування відповідних конституційних положень. Відповідно до п. 31 частини першої ст. 106 Конституції Президент України «здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України». Конституційний Суд цьому положенню Конституції України дав таку інтерпретацію: «Відповідно до пункту 31 частини першої ст. 106 Конституції України повноваження Президента України визначаються лише Основним Законом України» (п. 6 рішення Конституційного Суду України у справі про звільнення судді з адміністративної посади^[240]).

Якби в п. 31 частини першої ст. 106 Конституції було слово «лише», то висновок Конституційного Суду про відсутність у Президента України повноваження призначати і звільняти голів судів не викликав би будь-яких сумнівів, бо правові норми, які логічно закріплені в положеннях актів законодавства, що включають до себе слово «лише», і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку a contrario, мають таку ж юридичну силу, як і текстуально закріплені правові норми. Але ж у п. 31 частини першої ст. 106 Конституції слова «лише» немає. Тому конституційне положення, про яке йдеться, слід тлумачити в наступний спосіб.

У цьому конституційному положенні логічно закріплена і за допомогою висновку a contrario виявляється правова норма, відповідно до якої повноваження Президента не можуть встановлюватись іншими нормативно-правовими актами, крім Конституції України. Але ця правова норма лише логічно закріплена у п. 31 частини першої ст. 106 Конституції України, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку a contrario, а тому не може застосовуватись усупереч правовим нормам, які текстуально закріплені в частині другій ст. 6 Конституції («органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України») і частині другій ст. 19 Конституції («органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України»). Отже, повноваження Президента України можуть встановлюватись законами.

Слід визнати, що Конституційний Суд проявляє певну послідовність при тлумаченні п. 31 частини першої ст. 106 Конституції у такий спосіб, що вона не допускає наділення законом певними повноваженнями Президента України. Так, у п. 2 рішення у справі про гарантії діяльності народного депутата Конституційний Суд України зазначив: «Відповідно до Конституції України повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України, а це унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження (права та обов’язки)»^[241]. Тут Конституційний Суд при тлумаченні конституційного положення свавільно додав до нього слово «вичерпно». Проте в іншому випадку Конституційний Суд зазначив лише на те, що «повноваження Верховної Ради України, як і повноваження Президента України, визначаються Конституцією України...» (п. 4.2 рішення у справі про Координаційний комітет)^[242]. Тут слова «вичерпно» («виключно», «лише», «тільки») немає. Але в подальшому наведені тут в лапках два положення із своїх рішень Конституційний Суд інтерпретував як тотожні, хоч у першому випадку було використане слово «вичерпно», а в другому — ні (п. 6 рішення Конституційного Суду в справі про звільнення судді з адміністративної посади).

Суддя Конституційного Суду Д. Д. Лилак в окремій думці щодо рішення Конституційного Суду від 16 травня 2007 року у справі про звільнення судді з адміністративної посади зазначає на те, що частина перша ст. 131 Конституції України («в Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить: 1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад; 2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; 3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів») встановила вичерпний перелік повноважень Вищої ради юстиції. Д. Д. Лилак витлумачив частину першу ст. 131 Конституції України так, як начебто у її тексті є слово «лише» (чи «тільки», «виключно», «вичерпно»). З цим не можна погодитись. У ст. 131 Конституції логічно закріплена правова норма, яка виявляється за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої інші повноваження, крім перелічених у названій статті, Вища рада юстиції здійснювати не може. Але ця правова норма суперечить правовим нормам, які текстуально закріплені в частині другій ст. 6 («органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України») і частині другій ст. 19 («органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України») Конституції, а тому застосовуватись не може. Отже, повноваження Вищої ради юстиції можуть визначатись не тільки Конституцією, а й законами.

2. Вдало використовується слово «лише» у ч. 4 ст. 1197 ЦК («якщо заробіток (дохід) потерпілого до його каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я змінився, що поліпшило його матеріальне становище (підвищення заробітної плати за посадою, переведення на вищеоплачувану роботу, прийняття на роботу після закінчення освіти), при визначенні середньомісячного заробітку (доходу) враховується лише заробіток (дохід), який він одержав або мав одержати після відповідної зміни»). Якби це слово не було включене до формулювання ч. 4 ст. 1197 ЦК, не було б перешкод для застосування у випадках, передбачених цією частиною, загальної правової норми, яка встановлена частиною першою цієї ж статті і яка встановлює строк (дванадцять або три останні календарних місяці роботи — на вибір потерпілого), за який обчислюється середній заробіток. Слово «лише» в ч. 4 ст. 1197 ЦК дає підстави для твердження про те, що із цього положення прямо випливає і при тлумаченні висновком a contrario виявляється правова норма, відповідно до якої при обчисленні середньомісячного заробітку має враховуватись тільки заробіток після зміни його розміру із зазначених причин, а заробіток до дня зміни враховуватись не може.

3. Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦК кредитори учасника повного товариства отримують право звернення стягнення на частку учасника у складеному капіталі товариства «тільки у разі недостатності (a fortiori — відсутності. — Авт.) іншого майна для задоволення вимог кредиторів». Звідси прямо випливає правова норма, відповідно до якої за наявності такого майна та його достатності для погашення зобов’язань учасника повного товариства перед кредиторами, останні не мають права звернення стягнення на частку учасника у складеному капіталі повного товариства. Спеціальна правова норма, яка логічно закріплена у ч. 1 ст. 131 ЦК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку а contrario, має таку ж юридичну силу, як і текстуально закріплена спеціальна правова норма, а тому вона підлягає переважному застосуванню перед положенням частини п’ятої ст. 52 Закону «Про виконавче провадження», відповідно до якого остаточно черговість стягнення на кошти та інше майно боржника визначається державним виконавцем.

4. Яскраво видно значення включення до тексту положення нормативно-правового акту слова «лише» на прикладі ч. 1 ст. 241 ЦК («правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання»). Якби тут не було слова «лише», то із наведеного формулювання законодавчого акта непрямо випливало б, що такий правочин не створює, не змінює, не припиняє цивільних прав та обов’язків особи, яку представник представляє. Але це правило лише непрямо випливало б. а тому воно не могло б застосовуватись всупереч правилам про недійсність правочинів (за відсутності прямого зазначення в законі на недійсність (нікчемність) правочину останній вважався б оспорюваним). Але наявність слова «лише» дає підстави для висновку про те, що у разі відсутності наступного схвалення правочину особою, яку представляє представник, цивільно-правові наслідки не настають взагалі, хоч такий правочин і не є нікчемним. Проте спір про те, чи перевищив представник свої повноваження, є можливим, а вирішення питання про спосіб захисту права при цьому виявляється непростим. Пред’явлення позову про визнання того, що на підставі правочину, вчиненого представником з перевищенням повноважень, цивільні права та обов’язки не виникли, чи не змінились, чи не припинились, натикається на суто буквальне і таке, що суперечить п. 1 ст. 6 і ст. 13 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, тлумачення судами положення ч. 2 ст. 16 ЦК, відповідно до якого допускається захист цивільного права способом, не передбаченим цією частиною, якщо це встановлено договором або законом. Практика переважно йде шляхом визнання за особою, від імені якої діяв представник, права на пред’явлення вимоги про визнання правочину, вчиненого представником, недійсним.

5. Згідно із ч. 3 ст. 267 ЦК «позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення». В цьому випадку відсутність слова «лише» не вплинула б на права та обов’язки учасників відповідних відносин, бо за відсутності будь-якого іншого правила, яке б встановлювало порядок застосування позовної давності, застосовувалось би правило, що непрямо випливало б із цього положення (за відсутності заяви сторони позовна давність не застосовується). Але в умовах, коли фактично немає методології тлумачення нормативно-правових актів, слово «лише» вносить певну визначеність у зміст ч. 3 ст. 267 ЦК.

6. Якщо відповідно до ч. 2 ст. 91 ЦК «цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду», то звідси прямо випливає протилежне за формулюванням і тотожне за змістом та юридичною силою правило, відповідно до якого цивільна правоздатність юридичної особи не може бути обмежена в будь-який інший спосіб, ніж за рішенням суду. Це не перешкоджає встановленню пізніше прийнятим законом інших спеціальних правових норм. Зауважимо також, що ч. 2 ст. 91 ЦК відповідно до логіки цього Кодексу дійсно мала на меті не допустити обмеження правоздатності юридичних осіб в інший спосіб, крім як за рішенням суду. Але ідея вищої юридичної сили Цивільного кодексу над іншими законами і сама по собі є небездоганною, і була виражена в ч. 2 ст. 4 ЦК невдало, а тому залишилась нереалізованою. За таких умов судова практика з опорою на принцип верховенства права дійшла висновку про те, що зберегли чинність не тільки закони, які були прийняті до введення в дію Цивільного кодексу та які передбачали суто спеціальну правоздатність юридичних осіб. Після введення в дію Цивільного кодексу були прийняті нові закони, які де-факто використовують правову конструкцію спеціальної правоздатності юридичних осіб.

7. Відповідно до ч. 2 ст. 119 ЦК «особа може бути учасником тільки одного повного товариства». Звідси прямо випливає, що будь-яка особа не може бути учасником двох чи декількох повних товариств.

У цьому випадку слово «тільки» підкреслює категоричність законодавця та вносить більшу визначеність у зміст положення законодавчого акту. Реального юридичного значення включення цього слова до формулювання ч. 2 ст. 119 ЦК не має, оскільки за його відсутності неприпустимість для будь-якої особи бути учасником двох або більше повних товариств непрямо випливала б із ч. 2 ст. 119 ЦК. І це правило, що непрямо випливало б, підлягало б застосуванню за відсутності конкуруючої норми. Таке ж значення має включення слова «лише» до абзаців першого та другого ч. 5 ст. 281 ЦК («стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи»; «стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних показань може бути проведена лише за згодою її опікуна, з додержанням вимог, встановлених законом») та в низці інших випадків.

8. Згідно з ч. 2 ст. 470 ЦК «право попереднього користувача може передаватися або переходити до іншої особи тільки разом із підприємством чи діловою практикою або з тією частиною підприємства чи ділової практики, в яких було використано винахід, корисну модель, промисловий зразок або здійснено значну і серйозну підготовку для такого використання». Звідси прямо випливає, що суб’єкт права попереднього користування не може відчужувати своє право окремо від підприємства чи ділової практики.

9. Переважна більшість формулювань Цивільного кодексу, що включають до себе слово «лише», стосуються можливості здійснення певних дій лише за наявності згоди фізичної особи (ч. 2, 4 ст. 296 ЦК), потерпілого (ч. 5 ст. 296 ЦК), учасника цивільного спору (ч. 6 ст. 296 ЦК), близьких родичів (ч. 4 ст. 303 ЦК), батьків (ч. 2, 3 ст. 313 ЦК), співвласника (ч. 2 ст. 364 ЦК). Із таких положень прямо випливають і висновком a contrario виявляються правові приписи, відповідно до яких за відсутності згоди відповідні дії є незаконними.

10. Прямий висновок a contrario із формулювань, що включають до себе слово «лише» може стосуватись визначення способів регулювання відповідних відносин. Згідно з ч. 5 ст. 4 ЦК «інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом». Отже, у випадках, не встановлених Конституцією та законами, а також за встановленими ними межами названі органи не можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини.

Слово «лише» вживається у ст. 274 ЦК при визначенні нормативно-правових актів, якими можуть встановлюватись обмеження особистих немайнових прав: «обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених Конституцією України, можливе лише у випадках, передбачених нею», «обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених цим Кодексом та іншим законом, можливе лише у випадках, передбачених ними». На повноваження Верховної Ради приймати відповідні зміни до Конституції чи приймати закони наявність слова «лише» не впливає, але сприяє більшій визначеності змісту положення законодавчого акту.

11. Відповідно до абзацу третього ч. 3 ст. 202 ЦК «односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами». Із цього положення прямо випливає (це встановлюється висновком a contrario), що у всіх інших випадках односторонній правочин не може створювати обов’язки для інших осіб незалежно від визнання його недійсним. У такий спосіб створюється особлива правова конструкція правочину, який не є нікчемним, але який не створює правових наслідків (у відповідній частині).

12. «Майно інвестора може бути використане ним для забезпечення його зобов’язань. У заставу приймається тільки таке майно, яке перебуває у власності позичальника або належить йому на праві повного господарського відання, якщо інше не передбачено законодавчими актами України» (ч. 4 ст. 7 Закону «Про інвестиційну діяльність»). Звідси прямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким майно, яке належить юридичній особі на праві оперативного управління, не може бути предметом договору застави, що укладається з метою забезпечення зобов’язань інвестора. Отже, казенне підприємство у таких правовідносинах брати участь не може.

13. Інколи законодавець уточнює коло обставин, прав та обов’язків, яким протиставляється визначене актом законодавства коло обставин, прав та обов’язків, зазначенням на те, яким саме обставинам, правам та обов’язкам робиться протиставлення. В таких випадках коло явищ, на які зазначається в акті законодавства, протиставляється не всім іншим явищам, а цьому уточненому колу явищ. Так, формулювання «особа, яка передає право за цінним папером (індосант), відповідає лише за недійсність відповідної вимоги...» (ч. 4 ст 197 ЦК) давало б підставу для висновку про те, що індосант взагалі не несе відповідальності перед індосатом у всій решті випадків. Зокрема, це означало б неможливість застосування до індосанта відповідальності, передбаченої частиною третьою ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (індосант, що підписав договір цесії, міг би передати цінний папір, не переданий на виконання договору, іншому індосату. Якщо перший індосат своє обтяження не зареєстрував, договір цесії з другим індосатом є дійсним, а на індосанта покладається згідно із названим Законом відповідальність у вигляді відшкодування збитків). Але такий висновок є неможливим, оскільки цитований текст ч. 4 ст. 197 ЦК доповнюється словами «і не відповідає за здійснення цього права». Отже, формулювання «відповідає лише за недійсність відповідної вимоги» протиставляється відповідальності індосанта не взагалі, а лише відповідальності за здійснення права.

14. У багатьох випадках в положеннях актів законодавства використовується прислівник «виключно». Це надає правовій нормі, що логічно закріплена в таких положеннях, такої ж здатності конкурувати з іншими правовими нормами, яку мають текстуально закріплені правові норми.

«Право на розповсюдження телерадіопроірам у багатоканальних телемережах мають виключно:

- телерадіоорганізації, що отримали ліцензії на мовлення з використанням ресурсу багатоканальної телемережі відповідно до вимог ст. 23 цього Закону;

- суб’єкти господарювання, яким Національна Рада видала ліцензію провайдера програмної послуги» (ч. 3 ст. 39 Закону «Про телебачення і радіомовлення»). Із цього положення прямо випливає, що будь-які інші особи, крім названих в ньому, не мають права на розповсюдження телерадіопрограм у багатоканальних телемережах.

«Надання телекомунікаційних послуг на території України є виключним правом юридичних осіб з місцезнаходженням на території України, які зареєстровані відповідно до законодавства України та/або фізичних осіб-суб’єктів підприємницької діяльності з постійним місцем проживання на території України» (ч. 2 ст. 6 Закону «Про телекомунікації»). Із цього положення прямо випливає, що особи, які не відповідають зазначеним вимогам, не мають права надавати телекомунікаційні послуги.

15. «У разі ліквідації державного або комунального театру їхнє майно, що залишилось після задоволення претензій кредиторів, включаючи нерухоме майно, передається центральному органу виконавчої влади або відповідному органу місцевого самоврядування і може бути використане ним виключно в цілях театральної справи» (частина третя ст. 10 Закону «Про театри і театральну справу»). Із наведеного формулювання прямо випливає, що використання зазначеного майна на інші цілі не допускається.

16 «Виконання зобов’язань емітента за структурованими іпотечними облігаціями здійснюється виключно за рахунок іпотечного покриття» (ч. 1 ст. 20 Закону «Про іпотечні облігації»). За рахунок інших джерел зобов’язання емітента іпотечних облігацій, які були структуровані, виконуватись не можуть — таке прямо випливає із наведеного законодавчого положення.

17. «Сертифікований склад згідно з цим Законом має право видавати складські свідоцтва виключно після одержання сертифіката про відповідність надання послуг із зберігання товарів і тільки на ті групи товарів, які зазначені в сертифікаті» (частина перша ст. 9 Закону «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва»). Дим формулюванням товарним складам заборонено видавати складські свідоцтва до отримання згаданого сертифіката.

18. «Виключно судом вирішуються спори з питань володіння, користування і розпорядження лісами, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб» (частина третя ст. 103 Лісового кодексу України). Рішення будь-якого іншого органу, яким би вирішувався спір такого роду, не може мати обов’язкового характеру — таке прямо випливає із наведеного формулювання.

19. «Визначення автомобільного перевізника на автобусному маршруті загального користування здійснюється виключно на конкурсних засадах» (частина перша ст. 43 Закону «Про автомобільний транспорт»). Із цього положення прямо випливає заборона на визначення автомобільного перевізника в інший спосіб (крім проведення конкурсу). Категоричність наведеного положення, що надається йому включенням до нього слова «виключно», деякою мірою приходить у суперечність з суспільними відносинами, на які воно поширюється, оскільки за наявності лише одного претендента на роль автомобільного перевізника законодавець не встановлює винятку із загального і категоричного правила про обов’язковість визначення перевізника на конкурсних засадах.

20. «Пенсія виплачується щомісячно організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі» (ч. 1 ст. 43 Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»). Звідси прямо випливає заборона на виплату пенсій в іншій формі, ніж грошова.

21. «Відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах» (ч. 1 ст. 19 Закону «Про житлово-комунальні послуги»). Наведене положення сформульоване вкрай невдало, але ж немає підстав стверджувати, що воно і взагалі не формулює будь-якої правової норми. Із цього прямо випливає, що правовідносини щодо надання житлово-комунальних послуг не можуть виникнути за відсутності укладеного сторонами договору.

22. Таке ж юридичне значення, як і включення до нормативних положень слів «лише», «тільки», «виключно», має включення до таких положень словосполучення «не інакше як». Відповідно до ч. 3 ст. 184 ГК «укладення господарських договорів на основі примірних і типових договорів повинно здійснюватися з додержанням умов, передбачених статтею 179 цього Кодексу, не інакше як шляхом викладення договору у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами статті 181 цього Кодексу та відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірного або типового договору». У цьому законодавчому положенні логічно закріплена правова норма, яка виявляється за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої будь-які відступлення від вимог цього положення є неприпустимими. Проте порушення цих вимог означає, що умови договорів, які їх порушують, можуть бути визнані судом недійсними, а до того підлягають застосуванню.