Становлення та розвиток конституційного права в зарубіжних країнах

Становлення та розвиток конституційного права в зарубіжних країнах

 

Однією з відмінних рис права нового типу, як зазначалося, була досить висока галу­зева організація правових норм. Це проявлялося в більш чіткому оформленні таких га­лузей права як кримінальне та цивільне, що мали давню історію, появі нових, серед яких і конституційне право, котре виступило своєрідним ядром національних правових систем, що складалися. Це зумовило і послідовність викладення матеріалу, який харак­теризує процес розвитку права на новій, буржуазній, основі в епоху громадянського су­спільства. Першою темою, що пропонується, є історія становлення й розвитку консти­туційного права, яка є вихідною для вивчення навчальної дисципліни «Конституційне право зарубіжних країн».

Звернемо увагу на те, що відносно назви сучасних конституційно-правових дисцип­лін використовуються чимало різних термінів. Наприклад, відповідні стандарти вітчиз­няної юридичної освіти визначають, що навчальна дисципліна, яка вивчає головну га­лузь права нашої країни, має називатися «конституційним правом України», а інших країн — «державним правом зарубіжних країн». Відмінності між цими назвами мають свою історію і власні теоретичні засади.

 

Теоретичні засади конституційного права

 

Формування засад конституційного права як галузі юридичної науки

На відмінну від науки цивільного або ж кримінального права, наука конституційно­го права склалася як самостійна дисципліна лише в другій половині XIX ст. Це «спізні­ле» її становлення пояснити неважко, оскільки для того, щоб конституційне право як юридична наука сформувалося в структуровану систему знань, необхідно було, щоб правове регулювання форм і способів здійснення державної влади, прав і свобод гро­мадян досягло значного розвитку, щоб склалася більш-менш розгорнута система кон­ституційних і інших правових норм, регулюючих цю сферу відносин.

Це не означає, що в системі юридичних знань раніше не було місця питанням, що входять до сфери конституційного (державного) права. Але вони відносилися до полі­тичної філософії XVIII ст., у працях представників якої (Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Т. Джефферсон і ін.) сформульовані більшість принципів, сприйняття і роз­виток котрих дозволило остаточно створити конституційно-правову доктрину, яка ста­ла не тільки самостійною, але і провідною галуззю юриспруденції. Мова йде про такі принципи як народний суверенітет, поділ влади, верховенство конституції, не відчу­жуваність основних прав тощо. Але, незважаючи на важливу роль політичної філософії в генезисі науки конституційного права, історична дистанція між ними занадто велика, щоб можна було говорити про пряму наступність. Якщо політична філософія просвіт­ництва була спрямована на необхідність перетворення існуючої в той час держави, її інститутів і методів правління, то наука конституційного права формувалася, виходячи з об'єктивної потреби юридичного оформлення і закріплення нової, що вже реально виникла, системи політичних відносин і інститутів буржуазного суспільства. Звідси й істотні розходження, хоча загальною для них залишалася вихідна установка: «замінити правління людей правлінням закону».

Становлення науки конституційного права максимальною мірою визначалося її практико-прикладною функцією. Залежно від особливостей державного устрою окре­мої країни або групи країн, геополітичних факторів, рівня суспільної та правової свідо­мості, суперництва національних правових доктрин тощо в конституційному праві з' являються різні школи, напрямки, доктрини.

Кодифіковані конституції

Кодифіковані конституції в їх сучасному розумінні існують майже більше 200 років. За цей період відбулося шість «хвиль» прийняття конституцій, що породили шість своєрідних конституційних епох. Характер цих епох, який визначався насамперед за­собом прийняття конституцій та їх змістом, обумовлений різними чинниками: а) історичним минулим народу й держави; б) суспільною думкою в момент підготовки та прийняття конституції; в) менталітетом народу; г) рівнем культури в суспільстві; д) розстановкою соціально-політичних сил у суспільстві та їх представництва в органах державної влади, які приймають конституцію; е) впливом конституцій інших держав; ж) іноді — впливом окупаційних сил іноземної держави.

Перша хвиля за часом є найтривалішою — від прийняття перших конституцій (США — у 1787 р., Польщі — у 1791 р., у Франції — 1791 р.) до завершення Першої світової війни.

За зразком вищенаведених держав до 30-х років ХІХ ст. конституції були прийняті в деяких латиноамериканських та європейських країнах (Іспанія — 1812 р., Норвегія — 1814 р., Нідерланди — 1815 р., Бельгія — 1831 р.).

«Весна народів» — революційні події 1848 р. — впровадила конституції в німець­ких державах (в Австрії, Прусії, Данії, П'ємонті), Італії — 1848 р., Сербії, Болгарії,

Люксембургу — 1868 р., Німеччині — 1871 р., Швейцарії — 1874 р., Японії — 1889 р., Австралії — 1900 р., Португалії — 1911 р. та ін.

Конституції цього періоду за формою і змістом були досить короткі й лаконічні, пи­салися архаїчною мовою, визначалися невисокою юридичною технікою (мали багато прогалин, неточностей, не зовсім зрозумілих норм тощо). Засобами їх прийняття були установчі збори (конституційна асамблея, конвент тощо) і референдум. Установчими зборами прийняті Конституція США, перша Конституція Франції, Конституція Норве­гії та деякі інші конституції ХІХ століття. На референдум виносилася більшість кон­ституційних актів Франції кінця ХVII — початку ХІХ століття. Поряд з цим у переваж­ній більшості європейських монархічних держав використовувалось октроювання — «дарування» конституції монархом.

Конституції цього періоду приймалися під упливом революцій та в інших надзви­чайних ситуаціях. Основна увага в них приділялася питанням організації влади в дер­жаві: обмежували владу монархів або встановлювали республіку, закріплювали прин­цип поділу влади, засновували виборні представницькі органи народу — парламенти. Правам і свободам присвячували лише незначну частину конституційного тексту, при­чому закріплювали тільки найважливіші права, насамперед політичні. Майже всі кон­ституції першої хвилі закріплювали недоторканість власності.

Друга хвиля конституцій припадає на роки між двома світовими війнами (1919— 1939рр.). Цей період пов'язаний з докорінними змінами на карті Європи й виник­ненням нових держав (Латвія, Литва, Естонія, Веймарська Німеччина, Австрійська Республіка, Угорщина, Чехословаччина, Югославія, Польща, Фінляндія), де були прийняті нові конституції.

Конституції цього періоду значно відрізнялися від колишніх, перших конституцій: вони були більш грамотно і професійно написані, значно розширили предмет свого ре­гулювання, збільшилися за обсягом. Конституції цього періоду відзначаються більш досконалим переліком демократичних прав і свобод (наприклад, Веймарська конститу­ція 1919 р., Чехословаччини 1920 р. І ін.), уперше стали закріплювати соціальні права та норми (так, Веймарська конституція 1919 р. вказувала, що власність зобов' язує й по­винна приносити благо всьому суспільству. — Л. Б., С. Б.). Вони стали більш демокра­тичними за духом, удосконалюючи парламентаризм (виборче право стало загальним, ліквідувалися цензи), закріплюючи певні елементи конституційної юстиції — у 1920 в Австрії вперше створений спеціальний державний орган — Конституційний суд.

Нова ситуація у світі, викликана вже результатами другої світової війни, породила третю хвилю прийняття конституцій 1945—1960рр.

Прийняття конституцій «третього покоління» відбувалося за двома напрямками:

• приймалися нові конституції в переможених країнах та оновлювались у країнах-переможницях;

• по всьому світові почали поширюватися народно-демократичні й соціалістичні конституції.

Принципово нові конституції були прийняті в колишніх країнах—агресорах, котрі зазнали поразки у війні: Конституція Італії (1947 р.), Конституція Японії (1947 р.), Ос­новний закон ФРН (1949 р.). Вони розроблялися під упливом окупаційних сил країн-переможниць (насамперед США) і мали на меті кардинальну зміну самого характеру переможених держав. Вони фактично заново заклали основи державності (ФРН стала новою державою, що виникла майже водночас з Основним законом; Італія з монархії перетворилася на республіку; Японія — з дуалістичної в парламентську монархію), за­кріпили широкий спектр прав і свобод людини (Італія революційно для свого часу сфо­рмулювала соціально-економічні та трудові права своїх громадян). Конституції цих країн засудили фашизм і створили передумови неможливості відродження фашизму й мілітаризму в майбутньому, закріпили відмову від війни, а Японія взагалі відмовилася від збройних сил; вони заклали основи демократії, багатопартійності й парламентаризму.

Значно демократизувала в 1946 р. свою конституцію Франція. Суттєво змінився конституційний лад держав, котрі опинилися в радянській зоні впливу: НДР, Польщі,

Чехословаччини, Угорщини, Болгарії, Румунії. В усіх цих країнах спочатку були при­йняті народно-демократичні конституції, що легалізували місцеві компартії й узакони­ли можливість експропріації власності. Це були «компромісні» конституції, які тимча­сово примирили національну буржуазію та соціалістичні сили, але створили правові передумови для зміни фактичних відносин власності і для приходу до влади комуністів.

Використовуючи можливості «компромісних» народно-демократичних конституцій, комуністи прийшли до влади (1947—1948 рр.) у всіх зазначених державах і, експро­пріювавши власність у національної буржуазії, змінили фактичний соціально-класовий склад суспільства. Після цього у всіх 7 країнах «радянського блоку» були прийняті «соціалістичні» конституції, що закріпили державний соціалізм як економічний лад і приналежність влади комуністичним партіям. Усі зазначені соціалістичні конституції приймалися під упливом Конституції СРСР 1936 року.

Також у цей період приймалися народно-демократичні, національно-визвольні і со­ціалістичні конституції у країнах Азії — В' єтнамі, Китаї, Індії, Індонезії й інших країнах.

Четверта хвиля прийняття конституцій була викликана падінням системи колоніаліз­му наприкінці 50-х — початку 60-х рр. XX ст. (1960 — сер.70-хрр.). Свої національні кон­ституції прийняли країни Африки. Деякі з них розроблялися країнами, що звільнилися, са­мостійно. Частіше вони приймалися за участю колишніх метрополій (Великобританії, Франції) чи дарувалися ними. Процес деколонізації, а саме події в Алжирі — колишній ко­лонії Франції — сприяв прийняттю нової, «деголлівської» Конституції Франції 1958 року.

П'ята хвиля нових конституцій (сер. 70-х рр. — 1990 р.) була обумовлена падінням останніх фашистських режимів у Європі — у Греції, Португалії (1974 р.) та в Іспанії (1975 р.). У цих країнах (у Греції — в 1975 р., Португалії — в 1976 р., Іспанії — у 1978 р.) були прийняті нові, демократичні конституції, що закріпили права та свободи людини, парламентаризм, новий конституційний лад і демократичний політичний ре­жим. Нові конституції (за зразком португальської 1976 р.) були прийняті в 1974— 1975 рр. її колишніми колоніями, котрі стали незалежними державами.

Європейські конституції 50-х-80-х років нерідко визначають як новітні. У них відо­бражено порівняно більшу роль держави щодо економіки, закріплено вже сформульо­вану на той час державну функцію. Вони визнають пріоритет за людиною в її взаєми­нах з державою. Новітні конституції, як правило, містять порівняно ширші за змістом положення про права і свободи і, звичайно, фіксують соціально-економічні права. Вод­ночас ними встановлено належні юридичні гарантії реалізації прав та свобод і запрова­джено нові механізми їх захисту (омбудсман, конституційна скарга тощо). У новітніх конституціях більшою мірою представлені загальні положення соціального характеру, хоча їх сенс і призначення є різними. В одних випадках в основних законах ідеться про соціальні орієнтири та відповідні завдання держави, про необхідність проведення ре­форм, в інших усе обмежується «соціальною» фразеологією. Предметом конституцій­ного регулювання постали відносини, що виникають у межах політичної системи сус­пільства поза суто державною організацією. Це стосується передусім діяльності політичних партій у їх взаємозв' язках з державним механізмом. Нарешті, ознакою новіт­ніх конституцій є наявність у їх текстах положень про зовнішньополітичну діяльність держави та про співвідношення національного й міжнародного права.

Шоста хвиля конституцій стала результатом краху соціалістичного табору й роз­паду СРСР. Біля двох десятків держав кардинально змінили свій суспільний лад. Крім цього, близько 20 нових держав з'явилося на карті світу (15 — на території колишнього СРСР, 5 — на території колишньої Югославії).

У текстах цих основних законів робиться ще більший акцент на значущості для сус­пільства й держави прав людини. Практично всі вони визначають державу як правову та соціальну, констатують політичний, економічний та ідеологічний плюралізм, фіксу­ють певні положення за змістом ідеології природних прав, хоча цим не знімаються проблеми їх реалізації. Заслуговує на увагу й те, що нерідко взірцем побудови держав­ного механізму для їх авторів слугувала згадувана Конституція Франції 1958 р.: нею було започатковано практику змішаної республіканської форми державного правління.

Некодифіковані конституції

Хрестоматійним прикладом такої конституції є конституція Швеції, котра бере свій початок з прийняття 1809 р. першого конституційного акту про форму правління. Цей акт іноді називали конституцією, хоча відповідну значущість за змістом і юридичною формою мали й деякі інші акти, уведені в ХІХ ст.: про престолонаслідування (1810 р.), про свободу друку (1812 р.) і про парламент (1810 р.). Усі вони були прийняті парламе­нтом на основі кваліфікованої більшості голосів. Саме сукупність згаданих чотирьох актів, на думку офіційних кіл, утворювала те, що було первісною конституцією Швеції.

З часом більшість із цих актів кілька разів змінювалася й доповнювалася, однак складові конституції Швеції номінально залишалися тими ж. На сьогодні чинну Кон­ституцію цієї держави складають прийняті парламентом у лютому 1974 р. акти «Форма правління», «Акт про парламент» і «Акт про свободу друку». Саме цей рік вважається роком прийняття Конституції Швеції, четвертою складовою котрої є «Акт про престо-лонаслідування 1810 р.» зі змінами та доповненнями.

Шведський досвід сприйняла й інша скандинавська країна — Фінляндія. її консти­туція складається з чотирьох парламентських актів, які були уведені в різні роки: «Фо­рма правління 1919 р.» (цим же роком зазвичай позначається і сама конституція краї­ни. — Л. Б., С. Б.), два акти щодо організації виконавчої та судової влади, прийняті в 1922 р., та «Акт про парламент 1928 р.»

Некодифікованою вважається також Конституція Австрії. Поняття конституції в цій країні, як правило, ототожнюється з Конституційним законом 1920 р., що регламентує питання державного устрою. Однак він не вичерпує змісту конституційного регулю­вання в цій країні. Офіційно конституційними законами визнані також «Конституцій­ний закон про нейтралітет 1955 р.» та деякі інші акти, прийняті в попередні роки, зок­рема, ще за часів існування Австро-Угорської імперії. Серед них слід назвати насам­перед «Закон про захист свободи особи 1862 р.» і датований тим самим роком «Закон про охорону недоторканості житла», «Основний закон держави про загальні права гро­мадян і земель 1867 р.».

У Канаді поняття конституції асоціюється з сукупністю актів, частина з яких прямо названа конституційними законами, а решта є такими за своїм характером. Ці акти при­йняті в 1867—1982 рр., причому більшість їх уведена парламентом колишньої метро­полії або октройована британським монархом.

 

Громадянство

Громадянство було відоме як державно-правове явище ще в античній державі. Але сучасне поняття громадянства історично пов' язане з французькою революцією кінця XVIII століття. Політико-правова концепція «вільного громадянина» послужила обґрун­туванню ліквідації феодального ладу, розвитку нових політичних та економічних від­носин. Ця концепція поступово замінила категорію підданства, яка за часів феодалізму позначала васальні відносини залежності окремого індивіда від держави, персоніфіко­ваної в особі монарха.

У наші дні категорія підданства іноді застосовується в державно-політичній практи­ці країн з монархічними формами правління, а в розвинутих країнах за своїм юридич­ним значенням вона практично не відрізняється від громадянства і, по суті, лише фіксує відповідну форму правління.

Існують різні способи набуття громадянства, але головним є філіація, або набуття громадянства за народженням. її зміст визначається двома принципами — «права кро­ві» і «права ґрунту». Історично першим був принцип «права крові», прийнятий ще за римських часів. У феодальну епоху народження на території, підвладній конкретному суверену, призводило до встановлення правового зв' язку підданства. Звідси, у свою чергу, й виник принцип «права ґрунту», що домінував у Європі до кінця XVIII століття. «Право крові» знову набуло значення після його закріплення у французькому Цивіль­ному кодексі 1804 р. (Кодексі Наполеона). З часом у законодавстві про громадянство переважної більшості країн встановлюється змішаний принцип, за яким домінуючим є «право крові», що узгоджується з елементами «права ґрунту». Так, за «правом ґрунту» визначається громадянство дітей, батьки яких невідомі. «Право ґрунту» зберігає прові­дне або рівне з «правом крові» значення в латиноамериканських країнах, а також у країнах, право котрих історично походить від англійської правової системи.

З громадянством безпосередньо пов'язана правова регламентація одного з відправ­них людських прав — права на власне ім' я. Традиція підпорядкування імені загальним правовим приписам склалася ще в давньому Римі. Перші общинні реєстри у країнах Європи, що фіксували споконвічно імена та сімейну приналежність, з' явилися у XV столітті. Юристи XVI—XVII ст. визнавали свободу змінювати ім'я і прізвище на вибір людини, але з кінця XVIII ст. встановилася однозначна вимога застосовувати протягом свого життя тільки ім' я та прізвище, отримані при народженні (перший спе­ціальний закон з цього приводу був виданий у Франції в 1790 р.). Ім' я і прізвище, зафі­ксовані в акті цивільного стану, стали вважатися єдиною підставою для цивільних май­нових і немайнових прав. У 1803 р. у Франції було визнано, що ім'я складає власність його власника й охороняється поряд з іншими майновими правами. Кримінальне зако­нодавство стало встановлювати покарання за довільну зміну імені та прізвища. Зміна могла провадитися тільки з дозволу уряду.

У другій половині XIX ст. з'явилися перші ідентифікаційні документи, володіння якими встановлювало особистість громадянина. їх уведення могло бути пов' язане з не­звичайними обставинами. Так, у Франції вони з'явилися, оскільки в ході паризького за­колоту 1871 р. згоріли записи актів цивільного стану. Тому на майбутнє перейшли до індивідуальних книжечок, подібних до записної. Наприкінці XIX ст. у побут міцно увійшли внутрішні паспорти, котрі містили основні відомості про ім' я, прізвище, прик­мети громадянина (з посиланням на двох свідків). Паспорти для проїзду в інші країни були відомі з XVIII ст., але видавалися індивідуально відомствами іноземних справ і коштували дуже дорого. Остаточно система індивідуальних паспортів з єдиними ви­знаними законом і владою ім' ям та прізвищем стала загальноприйнятою на початку XX століття.

 

Конституційна юстиція

З органів судової влади зупинимося на характеристиці спеціальних, тих, котрі здійс­нюють нагляд за дотриманням у країні конституції та інших нормативно-правових актів і відносяться до конституційної юстиції (правосуддя).

Часом народження конституційної юстиції вважається початок ХІХ ст. Це пов' язано з розглядом у Верховному суді США «справи Мербері» (1803 р.), коли вища судова ін­станція США пішла на нетрадиційний крок; визнавши неконституційним закон, на ос­нові якого призначався і мав здійснити свою діяльність суддя Мербері. Корегуванням цього закону було створено прецедент, відповідно до якого суд, по-перше, може тлума­чити конституцію, по-друге, може визнавати закон або інший акт таким, що не відпові­дає конституції. У подальшому повноваженнями контролю за конституційністю законів були наділені практично всі суди загальної юрисдикції, хоча провідна роль у рішенні конституційних питань зберігалася за Верховним судом. Подібна модель була сприйня­та також в Аргентині, Норвегії, Японії. У деяких інших країнах (наприклад, Австралії, Ірландії, Індії, Швейцарії) виник дещо змінений різновид американської моделі консти­туційної юстиції, за яким функції конституційного контролю належать не всім судам, а лише вищому судові в системі судів загальної юрисдикції. Таким чином, володіючи правом тлумачити конституцію, своїми рішеннями суди вищезазначених країн створю­вали т. зв. «живу» конституцію.

Наступний етап еволюції системи конституційної юстиції почався після закінчення Першої світової війни. У 1920 р. в Австрії вперше у світі був створений спеціалізова­ний орган конституційного контролю — конституційний суд. Велику роль у його ство­ренні відіграв відомий австрійський юрист Г. Кельзен. Однак Конституційний суд Авс­трії був, швидше, винятком із правил, і між двома світовими війнами конституційні суди не набули значного поширення.

Третій етап бере свій початок з часу закінчення Другої світової війни. Основний закон ФРН 1949 р. передбачив наявність особливого органу — конституційного суду. Тим самим конституційна юстиція була «піднята» на велику висоту, а конституційний суд став одним з найважливіших державних органів. Після цього почалося повсюдне поширення конституційної юстиції в Європі та світі.

У процесі історичного розвитку сформувалися три основні системи конституцій­ної юстиції:

• «американська», в котрій немає спеціалізованих Конституційних Судів, а тлума­чити конституцію й вирішувати інші конституційно-правові питання мають право всі суди на чолі з Верховним судом;

• «австро-німецька», в якій питання конституційної юстиції входять до компетенції спеціалізованого органу — конституційного суду. Ця система є найбільш поширеною (у тому числі сприйнята багатьма країнами СНД) і видається найбільш оптимальною для континентальної правової системи, оскільки для розв' язання питань конституційної юстиції необхідні особлива кваліфікація та широкі пізнання в галузі права і насамперед конституційного;

• «французька», в котрій справи конституційно-юридичного характеру вирішують­ся не судами загальної юрисдикції, не конституційним судом, а квазісудовими (судово-подібними) державними органами (Конституційна і Державна ради у Франції, подібні органи в інших країнах). Суттєва відмінність цієї системи полягає в тому, що питання конституційної юстиції вирішують не обов' язково судді і без суворої юридичної про­цедури.

У цілому слід зазначити, що конституційний контроль у зарубіжних країнах визна­ний як одна з реалій їх державно-політичного життя. Він покликаний забезпечити ви­конання приписів основного закону. При цьому найсуттєвішого значення набувають якості самої конституції, зокрема чіткість і визначеність її положень.

 

Становлення та розвиток конституційного права в зарубіжних країнах

 

Однією з відмінних рис права нового типу, як зазначалося, була досить висока галу­зева організація правових норм. Це проявлялося в більш чіткому оформленні таких га­лузей права як кримінальне та цивільне, що мали давню історію, появі нових, серед яких і конституційне право, котре виступило своєрідним ядром національних правових систем, що складалися. Це зумовило і послідовність викладення матеріалу, який харак­теризує процес розвитку права на новій, буржуазній, основі в епоху громадянського су­спільства. Першою темою, що пропонується, є історія становлення й розвитку консти­туційного права, яка є вихідною для вивчення навчальної дисципліни «Конституційне право зарубіжних країн».

Звернемо увагу на те, що відносно назви сучасних конституційно-правових дисцип­лін використовуються чимало різних термінів. Наприклад, відповідні стандарти вітчиз­няної юридичної освіти визначають, що навчальна дисципліна, яка вивчає головну га­лузь права нашої країни, має називатися «конституційним правом України», а інших країн — «державним правом зарубіжних країн». Відмінності між цими назвами мають свою історію і власні теоретичні засади.