Навчально-методична карта лекції № 19

Навчально-методична карта лекції № 19

 

Навчальна дисципліна: всесвітня історія

 

група	дата
КІ, ПР
МТ+ПТ

 

Тема заняття: Країни Центральної та Східної Європи у 1945 – початку ХХІ ст.

Дидактична мета: охарактеризувати внутрішню та зовнішню політику, соціально-економічне становище Росії та країн СНД: Білорусії, Молдови, Грузії, Казахстану, Вірменії, Узбекистану Визначити чинники, що спровокували демократичні революції в країнах ОВД 1989 – 1990 рр. Проаналізувати інтеграційні процеси в регіоні.

Виховна мета: розвивати навички критичного мислення, аналізу історичних подій, навчити студентів опрацьовувати історичні документи, пояснити поняття «холодна війна», «соціалістичний табір», «економічне диво», СНД, ГУУАМ, Євразійський економічний простір.

Міждисциплінарні зв’язки: політологія – економіка - соціологія – культурологія

Кваліфікаційні вимоги до знань, вмінь, навичок:

Студенти повинні охарактеризувати:

ü політику Росії у 90-х роках ХХ ст.;

ü соціально-економічне становище країн СНД та Цн. Європи;

Студенти повинні навчитись аналізувати:

ü інтеграційні процеси наприкінці 80-х років - поч.. ХХІ ст..

ü причини появи СНД, Євразійського Е. П., розширення ЄС і НАТО на схід.

Забезпечення заняття

1.1. Дидактичний матеріал:

 

«Оксамитові» революції у країнах Східної Європи кінця 80-х років

У другій половиш 80-х років країни Східної Європи опинилися у стані глибокої економічної та соціально-політичної кризи. Їх відставання від індустріально розвинутих країн Заходу дедалі більше посилювалося. Особливо помітним воно було в таких галузях, як електроніка, інформатика, обчислювальна техніка. Відстала технологія, застарілий машинний парк, низька ефективність сільського господарства були характерні тією чи іншою мірою для економіки всіх країн регіону. Неподільна монополія компартій на владу, злиття партійного й державного апарату, антидемократизм, придушення інакомислення, вирішення нагромаджених соціально-політичних проблем за допомогою сили - всі ці риси були притаманні тоталітарним режимам Східної Європи. Спроби реформування наявної системи не принесли успіху. Формально схваливши перебудову, розпочату СРСР у квітні 1985 р., лідери компартій соціалістичних країн насправді відверто негативно ставилися до неї. Визначаючи на словах необхідність глибоких економічних і політичних зрушень та докорінного оновлення суспільства, насправді вони проводили лише косметичні зміни, що не торкалися самої суті наявної системи. Все це викликало глибоку, а то і повну, недовіру основної маси населення до наявних порядків, породило практику проведення політичних "круглих столів". Компартії, погоджуючись на політичний діалог з опозиційними партіями і силами, сподівалися досягти загальнонаціональної згоди у проведенні демократичних перетворень спільними зусиллями. Опозиція домагалась легальних умов для подальшого наступу проти наявного політичного устрою і проведення змін.

М. Горбачов і перебудова в СРСР стали поштовхом до революцій 1989 р. Зміни в СРСР сприяли посиленню реформістського крила компартій та дискредитації консервативного неосталінсь-кого керівництва ними. Відмова від "доктрини Брежнєва", визнання права народів Східної Європи обирати свій шлях розвитку позбавили народи цих країн від страху перед радянською інтервенцією. Майже в усіх країнах події починалися з приходу до влади прихильників "оновлення соціалізму" в компартіях. Це або було результатом гострої внутрішньополітичної боротьби (Польща, Угорщина, Болгарія, Албанія), або відбувалося під безпосереднім тиском масових виступів (НДР, Румунія). Нові сили проголошували курс на заміну тоталітарного соціалізму демократичним; підтримували плюралізм і багатопартійність, критику тоталітаризму і політики компартій. На перших вільних виборах вони, як правило, отримували більшість і приходили до влади, витісняючи компартії. Прихильники "оновлення соціалізму" вже пропонували політичні програми не "оновлення соціалізму", а "будівництва капіталізму", включаючи приватизацію державного сектору, сприяння бізнесу, створення ринкових структур, а у політичній сфері вони продовжували лінію на ліквідацію тоталітарних режимів, а у зовнішній політиці вимагали ліквідації РЕВ і ОВД, виведення радянських військ зі своїх територій,

У Польщі ПОРП 1988 р. оголосила про економічні реформи і перехід до політичного плюралізму. На "круглому столі" в лютому 1989 р. за участю ПОРП й усіх опозиційних сил, включаючи "Солідарність", була досягнута угода про проведення виборів до парламенту на багатопартійній основі. На червневих виборах 1989 р. ПОРП зазнала поразки, а опозиція сформувала уряд на чолі з Мазовецьким. Президентом було обрано лідера ПОРП В. Ярузельського. В січні 1990 р. ПОРП саморозпустилася, а її залишки створили Соціал-демократичну партію. В грудні 1990 р. на всенародних виборах президента переміг лідер "Солідарності" Л. Валенса. Країна здійснила широкомасштабні економічні реформи, спрямовані на перехід до ринкової економіки, але економічна ситуація на початку 90-х років залишалася досить скрутною.

В Угорщині початок перетворенням було покладено в травні 1988 р., коли на конференції компартії визнали за необхідність проведення політичної та економічної реформ і змінили керівництво УСРП. Нові лідери виступили з ініціативою проведення "круглого столу" з опозиційними партіями, яких на кінець 1989 р. нараховувалося понад 30. У жовтні 1989 р. замість комуністичної партії була створена соціалістична партія. Однак на перших демократичних виборах навесні 1990 р. перемогу здобули їхні політичні опоненти. Був сформований уряд на чолі з лідером Угорського демократичного форуму Й. Анталлом, а президентом став представник вільних демократів А. Гьонц.

У НДР політична криза виникла в жовтні 1989 р., коли розпочалися багатотисячні демонстрації та мітинги проти тоталітарного режиму. 18 жовтня на пленумі СЄПН Е. Хонеккер був звільнений з посади генсека партії та глави держави. Партія проголосила про свій перехід на соціал-демократичні позиції. В результаті активізації опозиційного руху в листопаді було відкрито кордон НДР із Західним Берліном та ФРН, зруйновано Берлінську стіну.

На перших демократичних виборах у березні 1990 р. перемогу здобули опозиційні демократичні сили. Розпочалася підготовка до об'єднання Німеччини, яке відбулося 3 жовтня 1990 р.

Мирним шляхом відбувся перехід влади від комуністів до опозиційних демократичних сил у Чехословаччині (так звана оксамитова революція 1989 р.) і в Болгарії.

Найтрагічніший характер мали події в Румунії, де був найбільш жорстокий тоталітарний режим Н. Чаушеску, який охороняла 120-тисячна служба безпеки "Секуритате". Особливість подій у Румунії полягала також у тому, що там не було свого Л. Ва-ленси, як у Польщі, або В. Гавела, як у Чехословаччині, ко-муністів-реформаторів, як в Угорщині та Болгарії. Антиурядові виступи вибухнули в місті Тимішоарі 21 грудня 1989 р., звідки невдоволення наявним режимом перекинулося на інші міста, насамперед, Бухарест. З 22 до 25 грудня відбувалися криваві сутички повсталих з військами служби безпеки. Армія перейшла на бік народу і режим Чаушеску було повалено. Диктатора і його дружину стратили. Влада опинилася в руках Фронту національного порятунку на чолі з І. Ілієску, який оголосив про ліквідацію всіх державних структур, що існували в часи диктатури, зокрема комуністичної партії.

Отже, виступи широких народних мас, які стали провідною силою демократичних революцій 1989- 1990 рр. у країнах Східної Європи, привели до повалення комуністичних режимів. Нові політичні сили, що прийшли до влади, розпочали курс на ринкові реформи й утвердження парламентської демократії. Припинили своє існування Варшавський договір і Рада економічної взаємодопомоги. Розпочався складний і досить суперечливий процес вростання постсоціалістичних країн Східної Європи в європейське і світове співтовариство.

СНД і Росія у 90-ті роки

Після розпаду СРСР у грудні 1991 р. було підписано угоду про утворення Співдружності Незалежних Держав. У 1991 р. до складу СНД увійшло 11 колишніх республік СРСР (без Грузії та держав Прибалтики).

СНД, за виразом тодішнього президента України Л. Кравчука, було для України, перш за все, засобом «цивілізованого розлучення з СРСР». Це спричинило слабкість нового геополітичного утворення, тим більше, що дезінтеграційні процеси продовжувались. В економіці це призвело до розриву економічних зв'язків або їх послаблення. У політиці — до невиправданого політичного суперництва нових держав; в соціальній сфері — до зниження рівня життя і зміщення соціальних орієнтирів.

Взаємовідносини всередині СНД мають три аспекти: політичний, економічний та військовий.

У 1992 р. в Ташкенті було укладено Договір про колективну безпеку за участю Росії, Вірменії, Казахстану, Узбекистану (з лютого 1999 р. припинив своє членство), Киргизстану. Незабаром до нього приєдналася Білорусь (1993 p.). Проте об'єднаних збройних сил СНД так і не було створено, а їх Головне командування припинило існування у 1993 р. 1995 р. в Алма-Аті була підписана угода про створення об'єднаної системи протиповітряної оборони СНД.

Спільними для усіх колишніх радянських республік було погіршення соціально-економічної ситуації, що проявлялося у значному спаді виробництва, інфляції, повільному здійсненні ринкових реформ, різкому зниженні життєвого рівня населення, зростанні соціальної напруги, політичного протистояння.

З кінця 1991 р. російське керівництво перейшло до радикальних економічних реформ. В їх основу було покладено методи «шокотерапії», які передбачали запровадження з січня 1992 р. вільних цін, механізму конкуренції, лібералізацію торгівлі, приватизацію житла і державних підприємств. Улітку 1992 р. почала проводитись чекова (ваучерна) приватизація (розподіл безоплатних чеків на 10 тис. рублів).

У березні 1992 р. більшість суб'єктів Російської Федерації (крім Татарстану і Чечні, які оголосили про свій повний суверенітет) підписали Федеративний договір.

1993 р. виник гострий політичний конфлікт між Верховною Радою Росії та Президентом Росії Б. Єльциним. В результаті 3-4 жовтня 1993 р. у Москві почалися криваві зіткнення з застосуванням зброї. Урядові війська з танків серед білого дня у центрі Москви розстріляли будинок Верховної Ради Росії. Керівники Верховної Ради були заарештовані, але згодом амністовані. Верховну Раду розпустили.

У 1993 р. в Росії була прийнята Нова Конституція, яка надала великі повноваження президенту. Парламент став двопалатним: Рада Федерації (верхня палата) і Державна дума (нижня палата),

У 1994-1996 pp. російська армія вела справжню війну про ти мільйонного чеченського народу. Президент Чечні генерал Д. Дудаев загинув у 1996 p., але російські війська не змогли перемогти чеченські озброєні формування, і була досягнута домовленість про виведення федеральних військ з Чечні та проведення там президентських виборів.

Проте Чечня продовжує залишатися джерелом нестабільності та тероризму в регіоні. Здійснюються терористичні акти та викрадення людей з метою викупу. У вересні 1999 р. здійснено ряд терористичних актів (вибухи житлових будинків) у Москві, що стало приводом до початку нових широкомасштабних військових дій федеральних військ проти чеченських бойовиків, які до того ж захопили ряд населених пунктів у Дагестані.

Для політичного життя Росії кінця 90-х років була характер на часта зміна голів уряду (за 1998-1999 роки — В. Чорномирдін, С. Кирієнко, Є. Примаков, В. Степашин, а з серпня 1999 р. — В. Путін), а також часті хвороби президента Б. Єльцина, — все це ускладнювало політичну ситуацію в країні.

31 грудня 1999 року Президент Росії Б. Єльцин подав у відставку. Виконуючим обов'язки Президента було призначено В. Путіна. Б. Єльцин відіграв значну роль у демократизації радянського суспільства часів перебудови та утвердженні плюралізму і ринкових відносин у Росії. Разом з тим, на його рахунку роз стріл Верховної Ради Росії у 1993 році та дві чеченські війни з численними жертвами.

26 березня 2000 року відбулися вибори Президента Росії На виборах переконливу перемогу отримав Володимир Путін, за якого проголосувало понад 53% виборців. На другому місці — лідер комуністів Геннадій Зюганов, який отримав 30% голосів. Путін В. В. народився у 1952 р. в м. Ленінграді. Закінчив юридичний факультет Ленінградського держуніверситету, довгий час працював в Управлінні зовнішньої розвідки КДБ СРСР. У своїй діяльності В. Путін прагнув посилити центральну владу. Територія Росії була поділена на декілька федеральних округів, які очолили керівники, призначені Президентом. В. Путін проводив боротьбу з найбільшими російськими олігархами, які створили своє багатство значною мірою незаконними шляхами. У сфері міжнародної діяльності він намагався підвищити роль Росії, по вернути їй втрачені позиції.

14 березня 2004 р. в Росії відбулись вибори Президента Федерації. Впевнену перемогу знову здобув В.В. Путін. В його діяльності все помітнішими ставали авторитарні тенденції. Фактично в Росії склалася однопартійна система, існує досить жорстка цензура, усі головні ЗМІ підконтрольні уряду. Опозиційні виступи придушуються. Разом з тим, зростають доходи населення та споживання.

На початку XXI ст. політична та економічна ситуація в Росії стабілізувалася, але для створення дійсно демократичного ладу і передової економіки потрібні будуть ще роки.

У грудні 2007 року в Росії відбулися парламентські вибори. Перемогу здобула партія «Единая Россия» на чолі з В. Путіним, яка набрала більше 64 % голосів. На другому місці — КПРФ на чолі з Г. Зюгановим (більше 11%).

2 березня 2008 року в Росії відбулися вибори Президента Федерації. Впевнену перемогу отримав висуванець В. В. Путіна та партії «Единая Россия» — Д. А. Медведев, який набрав більше 70% голосів. Другим фінішував представник КПРФ — Г. М. Зюганов, який набрав близько 17% голосів. Але при владі залишається і В. Путін, який обіймає посаду голови уряду Росії.

З самого початку незалежності Литва, Латвія та Естонія розпочали економічні, політичні та соціальні реформи під гаслом розбудови "спільного Балтійського дому" та "Балтійського шляху". Спільні кордони, історичне минуле, культурна та цивілізаційна ідентичність підштовхнули країни Балтії до створення Балтійської субрегіональної системи, яка існує завдяки єдності підходів у вирішенні головних проблем

Після того, як розпалась Організація варшавського договору, а згодом припинив своє існування і самий творець її – Радянський Союз, відчутно посилився визначальний характер багато полюсності світу. Нові незалежні держави, що виникли на терені колишнього СРСР, а також постсоціалістичні країни Європи одразу ж надали перевагу політичній багатовекторності у своїх міжнародних зносинах.

Відхід у минуле біполярного протистояння, так само як і втрата Росією багатьох вагомих атрибутів наддержави, зменшення її економічних і політичних можливостей диктувати свою волю колись залежним країнам не могли не позначитись на реаліях існуючого світопорядку. Однак це зовсім не означає, що така країна як США має виконувати роль єдиного світового центру сили, а біполярне протистояння – перетворити на такий собі аморфний багатополюсний світ. Бо, зрештою, що таке багато полюсність?

На практиці це означає, що існують й інші держави, здатні перебирати на себе вирішення регіональних та глобальних питань. Вони мають для цього необхідні економічні, політичні та військові можливості, мають, крім усього, власні, скажемо так, амбіції, щоби свої національні інтереси в разі потреби не погоджувати з інтересами інших полюсів сили.

Отже, вони цілком відповідають характеристикам і статусові самостійного полюсу сили, де визначальним чинником і найголовнішою складовою залишається його військова (передусім ракетно-ядерна) могутність. За цим показником Росія була і на певний час залишатиметься світовим полюсом сили. Що ж стосується інших країн світу, то їх перетворення на полюси сили існує як потенційна тенденція, що може бути реалізована за певних обставин при збереженні у незмінному вигляді тих напрямів розвитку, які проявили себе наприкінці ХХ ст.

У більш-менш оформленому вигляді як центри сили нині можна вважати: США, довкола яких, усупереч усім існуючим проблемам і протиріччям, концентруються країни Американського континенту, Європи, Азії, Африки; розмаїтий ісламський світ; Китай, що перетворюється на регіональний центр сили; строката Росія зберігає важливі атрибути глобального центру сили. З огляду на це, багатовекторність зовнішньої політики має сенс тільки у тому разі, якщо можна чітко визначити: з яким результативним вектором пов’язаний той чи інший проміжний вектор, або ж який напрям міжнародних взаємин з тактичних міркувань обирає для себе держава на певний період для досягнення стратегічних цілей.

Спроби ж будь-якої з держав здобути перевагу за рахунок балансування між двома (чи більше) діаметрально-протилежними векторами неминуче призведе до негативних наслідків – чи-то у вигляді збільшення напруги у відносинах, чи у взаємознищенні позитивних наслідків, напрацьованих в умовах протилежно спрямованих векторів зовнішньої політики. Багатовекторність має сенс тільки у контексті розвитку рівноправних, взаємовигідних стосунків з усіма країнами світу. В геополітичному розумінні багатовекторність – це не що інше, як невизначеність національних інтересів, внутрішніх та зовнішніх пріоритетів держави, або ж невдала спроба приховати справжні зовнішньополітичні цілі.

Розвиток взаємовідносин України з країнами Балтії відповідає принципам основних складників західного вектора, так само як, скажімо, білоруський, вірменський чи казахський вектори діють у напрямі Євразії, а точніше Росії.

Ідея створення Балто-чорноморської дуги виникла напередодні розпаду СРСР і була започаткована балтійським Саюдісом та українським Рухом як певний інструмент боротьби з російським експансіонізмом за державну незалежність України та країн Балтії. Але в подальшому реальні процеси у цих країнах знизили актуальність і дещо змінили акценти самої ідеї, висунувши на перший план не політичні, а економічні та інтеграційні проблеми.

Для української політики формування та зміцнення балтійського вектора тісно пов’язане з вирішенням проблем субрегіональної та європейської інтеграцій в умовах, які мають багато спільних рис, а саме:

• країни Балтії займають особливе місце серед нових незалежних держав. Вони проводять незалежну політику і виступають проти відновлення у будь-якому вигляді колишнього Радянського Союзу. Таку ж саму позицію займає й Україна;
• Литва, Латвія та Естонія, так само як і Україна, певний період існували в історичних рамках Російської, а потім Радянської імперій. Після розпаду СРСР вони змушені були вирішувати комплекс складних економічних, політичних та соціальних питань з неуникним урахуванням політики свого історичного сусіда – Російської Федерації;
• вони мають з Росією спільні кордони; на їхніх територіях проживає значна кількість російськомовного населення;
• економіка країн Балтії була значною мірою зорієнтована на Росію, а тому енергетична та сировинна залежність від РФ змушувала уряди цих, тепер уже незалежних, держав шукати шляхи виходу з цієї ситуації;
• вирішувались питання виведення російських військ за межі їхніх національних територій та створення власних збройних сил.

Країни Балтії досягли певних успіхів у справі використання свого транзитного потенціалу і постійно нарощують зусилля у цьому напрямі; вони послідовно реалізовують свій курс на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури і досягли в цьому досить відчутних успіхів.

З огляду на це, розвиток взаємовідносин України з державами Балтії, врахування їхнього досвіду у вирішенні проблем, з якими постійно стикаємося ми, має велике значення для формування дієвої внутрішньої та зовнішньої політики нашої держави.

Свою незалежність Литва, Латвія та Естонія здобули як наслідок широкого громадянського руху – своєрідних "бархатних" та "співочих" революцій. Застосування радянської "силової машини" проти громадян Вільнюса та Риги у січні 1991 р. лише прискорило процес розпаду СРСР та утворення на його руїнах нових незалежних держав.

З допомогою, а нерідко і під прямим тиском сил Заходу (передусім США та ЄС) з територій балтійських країн було виведено російські війська (до серпня 1993 р. – з Литви, до серпня 1994 р. – з Естонії та Латвії). Найболючіші питання для російських Збройних сил, а саме – термінова ліквідація радіолокаційної станції СПРН у Скурунді (Латвія), демонтаж ядерних реакторів в Естонії (Палдиски) у навчальному центрі ВМФ, а також питання військового транзиту через територію Литви – були вирішені без особливих ускладнень.

Після закінчення у 1998 р. строку оренди та виведення російського військового об’єкта з Латвії на території країн Балтії не залишилось жодного російського військового формування.

Національна свідомість латишів, литовців та естонців сприйняла незалежність своїх держав як відтворення історичної справедливості, як акт повернення до західного світу, від якого вони були силоміць відторгнені радянською агресією 1940 р. та більш ніж 45-річною окупацією. Переконання в особистій, безумовно західній, ідентичності, належності до західної цивілізації доповнюється у значної більшості громадян Литви, Латвії та Естонії переконанням у тому, що їх країни є невід’ємною часткою Північної (Естонія, Латвія) та Центральної (Литва) Європи.

Балтійські політики, як правило, пов’язують з Росією відповідальність за пакт Молотова-Ріббентропа, насильницьку совєтизацію та депортацію 600 тис. громадян за межі своїх країн. Самий історичний досвід співіснування з Росією, відчутне побоювання нових спроб анексії з боку свого "великого сусіда" створили ефект недовіри до сучасної Росії, підозрілості щодо її політичних намірів та економічного співробітництва. Аналогічний період міждержавних взаємовідносин з Росією пройшла в 1991-1995 рр. й Україна.

Слід підкреслити, що на Заході три прибалтійські країни завжди сприймались (на відміну від України) як частина західного світу, яка постраждала внаслідок радянсько-німецької змови та наступної агресії СРСР. При цьому США та Великобританія ніколи не визнавали вступу країн Балтії до складу СРСР, а інші держави – такі, наприклад, як Швеція – змушені були потім офіційно вибачатись за своє поспішне визнання. Тобто Литва, Латвія та Естонія традиційно вважаються частиною західного світу і Захід, виходячи саме з цього, будує свої відносини з країнами Балтії.

Симптоматичним у цьому плані є ставлення російської політичної еліти до незалежності країн Балтії. У рейтингу зовнішньополітичних пріоритетів Москви прибалтійські країни посідають значно нижче місце, ніж Україна чи Білорусь. Їм відводиться рядок десь між країнами СНД та колишніми союзниками СРСР по Варшавському договору; водночас вони не розглядаються російськими політиками поза межами пострадянського простору та "сфери російських інтересів", щоправда, навіть радикальні захисники ідеї "відновлення Союзу" не ризикують у своїх фантазіях вважати країни Балтії учасниками такого державного утворення.

Чітка прозахідна орієнтація трьох прибалтійських країн дала їм підстави з самого початку незалежності остаточно визначитись у своїх головних векторах зовнішньої політики, а також у стратегічних пріоритетах. Взявши на озброєння західноєвропейську соціально-економічну модель розвитку, країни Балтії розглядають інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури як єдиний шлях зміцнення своєї національної незалежності, що, на їх переконання, гарантуватиме національну безпеку й суверенітет, а також забезпечить вирішення складних економічних та соціальних проблем.

Ось чому про своє бажання вступити до ЄС держави Балтії заявили ще у 1993 р. В 1995 р. усі вони стали асоційованими членами Євросоюзу. А вже у липні 1997 р. рішенням Комісії європейських співтовариств було визначено склад першої групи кандидатів до Євросоюзу із країн Центральної та Східної Європи. До списку увійшла Естонія. Голова зовнішньополітичного відомства цієї країни Рауль Мялка заявив нещодавно, що Естонія буде повністю готовою до цієї акції в січні 2001 р. Що ж стосується Латвії та Литви, то їхні шанси в цьому відношенні теж досить високі.

Чому саме Естонія першою з країн Балтії дістала можливість стати членом ЄС? Фахівці британського дослідницького центру "The Economist Intelligence Unit" вважають, що в економічній сфері Естонія більш ніж усі інші країни наблизилася до вимог Євросоюзу. Динамічно-стабільний розвиток її господарства забезпечується передусім за рахунок ефективної економічної політики держави. В Естонії досить високими темпами, порівняно з іншими країнами Балтії, здійснюється приватизація. Роздержавлення практично повністю охопило промисловість, торгівлю та сферу послуг. З 1997 р. почалась приватизація інфраструктури та енергетичних підприємств.

Зважаючи на певні труднощі у розвитку економічних взаємин з Росією, Естонія спромоглася переорієнтувати свою експортну продукцію на ринки ЄС. Частка ЄС в естонському експорті в 1996 р. становила 51,1%, а у 1998 р. – 57%. Естонія постачає в Західну Європу головним чином електротехнічне устаткування, текстильні вироби, товари деревообробної промисловості. Переважна частина естонського експорту припадає на Росію (17,8%), Фінляндію (16,8%), Швецію (13,4%), Латвію (8,7%). З 78 державами із 152 країн-торговельних партнерів Естонія мала позитивний торговельний баланс.

За останні три роки торговельний оборот між Україною та Естонією збільшився майже втроє при збереженні позитивного балансу на користь Естонії. Естонська продукція виявилася конкурентноздатною на українському ринку як за якістю, так і за рівнем виробничих затрат. З першої половини 1998 р. Україна займає п’яте місце серед країн-імпортерів естонської продукції. Та ось недавно вона порушила угоду з Естонією про вільну торгівлю і ввела зі свого боку імпортне мито на естонські товари.

Естонія вдало прив’язала свою грошову одиницю – крону до німецької марки, а прямі іноземні інвестиції в економіку цієї країни досягли у 1997 р. рекордного рівня – 3,6 млрд. крон (243 млн. дол. США). У першому кварталі 1998 р. Естонія мала зростання ВВП на 8%, а держбюджет на 1999 р. передбачає зростання ВВП на 4%. Тут зафіксовано найбільш високі середню та мінімальну заробітні плати серед інших країн Балтії.

На виконання вимог, пов’язаних з підготовкою до вступу в ЄС, Естонія значно пом’якшила національне законодавство – передусім закон "Про громадянство" та закон "Про мову". Вона також підписала й ратифікувала міжнародну рамочну конвенцію Ради Європи щодо захисту національних меншин (набрала чинності 1 лютого 1998 р.) – і це в умовах, де майже 120 тис. чоловік, які постійно проживають в Естонії, мають російське громадянство, а третину населення становлять росіяни чи російськомовні громадяни.

Після тривалих переговорів з РФ Естонія спромоглася також вирішити питання про делімітацію державного кордону та розмежування акваторії. 5 березня 1999 р. у Санкт-Петербурзі було парафовано договір, за яким визначено сухопутні кордони та розмежовано акваторію у Нарвській та Фінській затоках, а отже, за обопільною згодою остаточно вирішено всі прикордонні питання.

Литва, так само як і Естонія, у жовтні 1997 р. підписала з Росією договір про делімітацію державного кордону у пакеті з іншими документами, які передбачають розмежування економічної зони та континентального шельфу Балтійського моря. Облаштування й укріплення східних кордонів, створення там повно профільної інфраструктури стало одним з пріоритетних напрямів прикордонної політики Литви. Згідно з планами литовського уряду, до 2003 р. литовсько-російський кордон повністю відповідатиме стандартам ЄС. У 1998 р. на ці цілі Литва отримала від країн Євросоюзу понад 2 млн. ЕКЮ.

Суттєві зміни відбуваються і в економіці Литви. Господарство країни перебудовується, а отже, переживає наразі далеко не кращі часи. За останні п’ять років обсяг промислового виробництва скоротився тут більш ніж удвоє, в першу чергу за рахунок згортання енерго- та ресурсозатратних виробництв – таких, зокрема, як металообробка та верстатобудування, які раніше становили основу промислового виробництва республіки. Більш ніж половину промислової продукції Литви зорієнтовано на експорт. Країна експортує 92% одягу, 73% текстилю, 24,8% продовольчої продукції. Так само як і Естонія, Литва переорієнтувала значну частину свого експорту на країни ЄС: 33,9% експорту товарів припадає на країни Євросоюзу, 40,6% – на СНД.

З самого початку керівництво Литви зайняло конструктивну позицію в питанні російськомовних громадян і маючи на 4 млн. жителів близько 20% некорінного населення (росіян – 9%, поляків – 7,3%, білорусів 1,7%) воно обрало "нульовий" варіант, надавши права громадянства всім, хто проживає на території країни.

Політичні й економічні реформи дістали високу оцінку європейської комісії, однак для Литви існують проблеми, без вирішення яких вона не може претендувати на членство в ЄС. Мається на увазі насамперед:

• встановлення повноцінного прикордонного контролю;
• прискорення темпів приватизації;
• прийняття законів про банкрутство;
• закриття на вимогу ЄС Ігналінської атомної електростанції, де експлуатуються атомні реактори чорнобильського типу (РБМК). Євросоюз поки що надав Вільнюсу 33 млн. ЕКЮ на підвищення безпеки АЕС з подальшим закриттям її. Однак уряд країни прагне зберегти АЕС у робочому стані ще 15 років (на закриття потрібні величезні кошти у розмірі 8 млрд. літів, що перевищує доходну частину бюджету Литви більш ніж удвоє).

Складний період трансформації всіх сфер життя суспільства пережила і Латвія. Економічна реформа 1991-1995 рр. пройшла 4 етапи:

• 1-й (1991-1992 рр.) – лібералізація у всіх галузях народного господарства;
• 2-й (1992-1994 рр.) – досягнення економічної стабілізації;
• 3-й (1994-1995 рр.) – етап економічного розвитку;
• 4-й (з 1996 р.) – активна структурна реформа, поглиблення процесу стабілізації та зростання у всіх сферах економіки.

У 1998 р. приватизаційний процес в основному завершився. Приватний сектор уже в 1997 р. давав 60% всього ВВП – на 6% більше, ніж у 1996 р.; інфляція становила 7%; у секторі було зайнято 2/3 працюючого населення.

На думку експертів, сутність економічної політики Латвії полягає в тому, щоб максимально зменшити економічну залежність від Росії та водночас прив’язати себе до західних країн, передусім до ЕС, шляхом передачі їм стратегічних об’єктів власності (енергетика, залізниці, телекомунікаційні мережі тощо) та переорієнтації свого експорту.

За результатами 1997 р., вивезення товарів з Латвії до країн ЄС становило 48,9% загального обсягу експорту (до Росії експортувалось 21%), імпорт з країн Євросоюзу досяг 53,2% (з Росії – 15,4%). Німеччина вперше випередила РФ як торговельного партнера Латвії по імпорту. Зростають обсяги іноземних інвестицій в економіку країни. В лютому 1998 р. вони перевищили 1 млрд. дол. США.

Привертає увагу досвід Латвії стосовно інтеграції до Євросоюзу. Початок її співробітництва з ЄС припадає на 1992 р. – у травні було підписано договір про торговельно-економічне співробітництво, того ж місяця Латвія стала членом Міжнародного валютного фонду, а через два роки, у липні 1994-го, було підписано Договір про вільну торгівлю між Євросоюзом і Латвією.

У жовтні 1995 р., заручившись згодою всіх політичних партій, представлених у парламенті, Латвія офіційно подала прохання про прийняття її до Європейського союзу.

Інтеграційні процеси після цього відчутно активізувалися. З ініціативи прем’єр-міністра було створено Інтеграційну раду, яка перебрала на себе організаційні функції і займалась визначенням головних напрямів діяльності. Практичну координацію інтеграційних заходів здійснювало спеціально створене Бюро європейської інтеграції, яке підпорядковувалось безпосередньо прем’єр-міністрові.

Певна консультативна допомога урядові Латвії у вигляді рекомендацій та пропозицій надавалась так званою Білою книгою (White paper). З урахуванням її конкретних питань до кожної країни-кандидата уряд Латвії доклав чималих зусиль, аби наблизити законодавство своєї країни до європейського, він також прийняв Програму інтеграції до ЄС, в якій, крім усього іншого, дається детальний перелік завдань, пов’язаних із прискоренням інтеграційного процесу.

В 1997 р. Латвія не потрапила до складу першої групи із 10 країн Центральної та Східної Європи – претендентів на вступ до ЄС. Та враховуючи зауваження європейської комісії, уряд країни розробив 51 короткострокове завдання, виконання яких дасть усі підстави Латвії претендувати на членство в ЄС у найближчій перспективі.

Незважаючи на певні труднощі на шляху європейської інтеграції, Латвія першою з країн Балтії 14 жовтня 1998 р. вступила до Світової організації торгівлі (СОТ) (статус наглядача ГАТТ – СОТ вона мала з вересня 1992 р.).

Та, мабуть, найскладнішими для Латвії виявились питання соціальної сфери. Маючи, за різними даними, від 43% до 48% некорінного населення на 3 млн. громадян країни, уряд довго вагався в питанні надання "іммігрантам радянського періоду" прав громадянства – вбачалась у цьому потенційна загроза втрати національної самобутності і навіть суверенітету. Така позиція Литви викликала негативну реакцію Росії, яка почала кампанію захисту прав "співвітчизників" за кордоном.

Москва неодноразово заявляла про те, що вона розглядає свої зв’язки з новими незалежними державами Балтії насамперед крізь призму їх ставлення до російськомовного населення. Починаючи з 1994 р. російсько-балтійські відносини розвивались під впливом цієї проблеми і мали періоди досить жорсткого політичного й економічного тиску передусім на Естонію та Литву з метою примусити їх до прийняття більш м’якого імміграційного законодавства.

Значна сировинна та енергетична залежність Латвії від поставок з Росії (палива та кольорових металів – 90%, сировини для хімічної промисловості – 80%, електроенергії – 50% від загальних потреб) надає можливість російському урядові здійснювати ефективну політику економічного тиску. Колишній міністр економіки Латвії А. Сауспітіс оцінив наслідки втрат економіки від російських економічних санкцій, спрямованих на те, щоб примусити уряд Латвії змінити імміграційні закони, у 300 млн. дол. США, або 60% держбюджету країни на 1998 р.

Враховуючи негативні наслідки розвитку такої ситуації, а також відповідні зауваження Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин М. Ван дер Стула, Латвійський сейм з третьої спроби прийняв поправки до Закону про громадянство, якими зняв обмеження (так звані вікна натуралізації) на отримання громадянства, а також скасував ряд обмежень на використання російської мови та здобуття освіти з використанням російської мови. Трансформаційні перетворення в країнах Балтії призвели до позитивних наслідків, особливо ж за умови вдалого використання можливостей субрегіональної інтеграції і транзитного потенціалу трьох прибалтійських країн.

З самого початку незалежності Литва, Латвія та Естонія розпочали економічні, політичні та соціальні реформи під гаслом розбудови "спільного Балтійського дому" та "Балтійського шляху". Спільні кордони, історичне минуле, культурна та цивілізаційна ідентичність підштовхнули країни Балтії до створення Балтійської субрегіональної системи, яка існує завдяки єдності підходів у вирішенні головних проблем.