Первісне суспільство на території України (до 40 тис. Років до Н. Е. )

Первісне суспільство на території України (до 40 тис. років до н. е.)

ПІТІКАНТРОПИ (1 млн-150 тис.р. тому)- ранній палеоліт. Зміна клімату, панували холодні степи; зменшувався тваринний світ. ОСНОВНЕ ЗАВДАННЯ- полювання. 30 тис. р. тому приручили природній вогонь. Більше 10-и різновидів знарядь праці(кам’яне рубило). Жили первісними гуртками від 5-10 осіб, 2 покоління: діти-батьки-діти. Середня тривалість життя 10-11 років. Спадщина: вміння користуватися вогнем природного походження. Стоянки: с. Королеве на Закарпатті, Лука-Врублевецька (Дністер), ізюм (Харківщина).

НЕАНДЕРТАЛЬЦІ (150-35 тис. р. тому)- людина вміла(середній палеоліт). Знову похолодання. Витіснили пітекантропів. Жили- первісними гуртками по 10-15 чол. Трив. Життя-10-11 років. Заняття: полювання на дрібних тварин(ЗАГІННЕ), збиральництво втрачає роль бо похолодало. Статево-віковий розподіл праці: чоловіки-полюють, виготовляють знаряддя праці; жінки- займаються домогосподарством і збиральництвом; діти-беруть приклад з дорослих. Знаряддя праці: ручні рубила, проколки, кам’яні ножі, кам’яні гостроконечники. Спадок: оволодіння технологією видобування вогню, з’являлися зародки релігії у вигляді культу вогню, медицини, мистецтва. Основна маса неандертальців зосереджувалася на високих берегах річок, Донецька височина, передгір’я кримських гір(найбільша густота населення). Стоянки: Молдово(Дністер), Каїк-Коба, Шайтан-Коба (Крим), Антонівка (Донбас), Рихта (Волинь).

НЕОАНТРОПИ(КРОМАНЬЙОНЦІ)- 40(30)-35 тис.р.тому – пізній палеоліт. Людина розумна. Клімат: подібний до сучасного (декілька разів змінювався). Добували і користувалися вогнем. Відбувався прискорений розвиток цивілізації. Заняття: полювання на великих тварин - мамонтів, зубрів, бізонів; рибальство, збиральництво. Утверджувалися родові общини замість первісного гурту. Знаряддя праці: комбіновані списи, кам’яні ножі, проколки, скребла, дротики. 11-12 тисячоліття – винайшли мореплавний човен, що підняв рівень рибальства. Житла: землянки, напівземлянки. Стоянки: Амвросіївка (Донбас), Мізин (Чернігівщина), Межиріч (Черкащина), Кирилівська (Київ).

 

Общинно-родовий лад на території України (40 тис. р. до н.е.- 7 ст. до н.е.)

Первісне (людське) стадо – колектив найдавніших людей. Рід – колектив кровних родичів, які мали походження від спільного предка. Родова община – група кровних родичів, яка вела спільне господарство і мала спільну власність: матріархат і патріархат. Сусідська община – складалася з окремих господарств і утворювалася трудівниками, які не є родичами. Плем’я – група родових общин, які мають спільні органи влади, духовну та матеріальну культуру.

5 тис. до н.е. – з Балкан через середнє Подніпров’я приходять трипільці.

1 період трипілізації (приблизно 3 тис. р.) Розселилися: до Дніпра, Прип’яті, Буги.

2 період (розквіту)-300-600р. – розквіт ремесла, збільшення розміру поселень, пошир. на київську придніпровську, волинсько-поліську територію.

3 період – занепад культури: найбільш розвинений криворізько-дніпровський і одеський регіон. Одеський район підтримував найбільш сталі відносини з греками. З цього часу склалися 3-и закономірності: 1) степовий регіон – скатарські культури, лісостеп – землеробні культури. 2) кожні 400-500р. хвилі переселення з середини Азії (напівосілі скотарі, катакомбні культури). 3) зрубна культура займалася одночасно землеробством, скотарством, ремеслом. Раз на 1 тис.р. відбувалося велике перенаселення народів.

Кімерійці переселялися з Азії до Пд. України. Займалися: кочовим скотарством. Вміли: виготовляти залізні знаряддя праці, залізну зброю виготовляли. Панували близько 400 р.

Скіфи на Україні

7ст. до н.е. – з пн. Кавказу на Україну приходять племена Скіфів. Іраномовні племена кочових скотарів. Вони встановлюють контроль над пд. Україною і центральною. Скіфи вели кочовий спосіб життя, займалися скотарством і час від часу грабували сусідські народи. Основні напрямки походів: Польща, Балкани, Закавказзя і Близький Схід. Скіфська протодержава (на Україні) яку населяли на території Одещини, Миколаївщини, Херсонщини скіфи-орачі. На Кіровоградщині – скіфи-землероби. Дніпро, Азовське море – скіфи-скотарі. Дніпропетровщина, Донеччина – царські-скіфи. Легка кіннота - основа війська (шкіряні обладунки, шолом, короткий меч, спис, лук (невеликий)). Винайшовши нову стрілу вони отримали можливість влучно стріляти. Сплачували данину, у випадку заборгованості по данині доплачували своїми громадянами у вигляді рабів (продавали давнім грекам). Царські скіфи за підтримки своєї влади одружували своїх синів на дочках вождів підвладних народів. В 5 ст. до н.е. вдерлися сармати. На початку 3 ст. скіфи були витіснені до запорізьких плавнів і Криму. Де вони створювали своє царство Еллінітичного типу – Мала Скіфія (столиця – Неаполь). Заняття кримських Скіфів: скотарство, землеробство. Основне населення: прості люди. У 2 ст. до н.е. правлять царі Скапура, Павлюра. Особливо запеклі війни у 111, 117, 107- ледь не вдалося підкорити Кримських греків. Грекам розбити скіфів допоміг Понтійський цар, вони розбили і спалили столицю, греки визнали владу Понтійського царства. Мала скіфія проіснувала до 2-пол. 4 ст. н.е. і була остаточно знищена Гунами.

Українська Руїна (1658-1681)

Українська Руїна – це громадянська війна між прихильниками феодально-кріпосницького ладу в Укр. та прихильниками збереженнями буржуазних перетворень. Причина цієї війни полягали в протиріччях, які сформувалися в українському суспільстві за час революції. Головне протиріччя між усім козацтвом з одного боку та ін. сусло віями укр. суспільства.

Друге протиріччя – між козацькою старшиною і рядовими козаками.

Третє – між лівобережним і правобережним населенням.

Четверте – між міським і сільським населенням.

Ці протиріччя в різному їх співвідношенні і визначили хід громадянської війни – Укр. Руїни.

Дві особливості громадянської війни:

1) В її ході широкі народні маси поступово відходили від активної боротьби, а їх місце заступили найманці і збройні сили сусідніх держав, яскраво це видно на долі Дорошенка.

2) Процес обмеження автономії Укр. під час Громад. Війни не носив лінійного характеру. У випадках, часи, коли гетьманувала людина, яка користувалась народною підтримкою, царський уряд нав’язав угоди, які суттєво обмежувала повноваження української влади.

Громадянська війна починала повстання полтавського полку і запорожців проти Виговського. І завершувався Бахчисарайським миром Росії і Туреччини, який зафіксував Правоб. Укр. і Запоріжжя, і околиць Києва в складі Росії. Поділля і Пд. Київщина в складі Туреччини. Та створення нейтральної зони між Дніпром і пд. Бугом, яка не підлягала заселенню.

Україна і Пн. Війна (1700-1721)

Пн. Війна – це війна анти шведського союзу (Р.П., Саксонія, Данія, Росія) проти Швеції.

Мета Росії: відвоювати вихід до Балтійського моря та приєднати прибалтійські території.

Північна війна зі Швецією розпочалася в 1700 р.
Північна війна, яка тривала двадцять один рік, відбувалася на території України. У 1702 р. шведські війська вторгайся на територію Польщі, до складу якої входила Правобережна Україна. У 1704 р. шведська армія захопила Львів. Північна війна лягла непосильним тягарем на плечі українського народу. Запровадження нових податків, відправлення козацьких полків на північ для участі у воєнних діях викликали невдоволення не лише селян і простих козаків, а й козацької старшини. Такі настрої, поразка російських військ на початку війни, а також успіхи шведів зміцнили рішення І. Мазепи перейти на бік Швеції у боротьбі проти Росії. Бажаючи добитися самостійності України, І. Мазепа звернувся до Карла XII і польського короля С. Лещинського з пропозицією об’єднатися проти Росії. Угода І. Мазепи з Лещинським передбачала свободу України “від усякої чужої влади”.
Проте небагато козаків підтримали І. Мазепу. Замість обіцяних 50 тис. воїнів І. Мазепа привів до Карла XII близько 4 тис, та невдовзі частина з них залишила шведський табір.
У 1709 р. Карл XII вирішив захопити Полтаву - важливий стратегічний пункт на шляху до Москви, Польщі, Туреччини й Кримського ханства. Спроба шведських військ штурмом заволодіти містом завершилася невдачею. До кінця червня 1709 р. до Полтави підійшли головні сили російських військ. Полтавська битва почалася на світанку 27 червня 1709 р. Об 11 годині ранку битва завершилася цілковитою перемогою армії Петра І. Карл XII та І. Мазепа втекли до Молдавії, яка була тоді під владою Туреччини. Так завершилася остання спроба відірвати Україну від Росії. У подальшому процес інкорпорації українських державних органів у структурі Російської імперії помітно прискорився. І важливу роль у цьому відіграв Петро І.
Спочатку царський уряд усі справи, пов’язані з Україною, вирішував через Малоросійський наказ (Малоросія - назва України в офіційних актах царської Росії).

Нова Січ (1734-1775)

Підпільненська Січ (Нова Січ) — адміністративний і військовий центр запорозького козацтва в 1734—1775 роках. Остання Запорозька Січ. Нова Січ була заснована з дозволу і під наглядом російського уряду 31 березня 1734 року отаманом-гетьманом І. Малашевичем на Правобережжі Дніпра у Великій плавні, що займала 26-тисяч десятин. З Нової Січі вирушало Запорозьке Військо на російсько-турецьку війну 1735—1739 рр. та війну 1768—1774 рр., у 1771—1773 з січової гавані виходила запорозька флотилія, що двічі здійснила Чорноморсько-Дунайську експедицію.

На початку червня 1775 року за наказом Катерини II Нова Січ була зруйнована, а Вольності Війська Запорозького анульовані. Після закінчення російсько-турецької війни (1768—1774), в якій запорозькі козаки приймали активну та дієву участь, генерал-поручик Петро Текелій повів до Січі — 10 піхотних, 13 російських козацьких, 8 кінних регулярних полків, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів. Незважаючи на малочисельність, запорожці звернулись до кошового отамана Петра Калнишевського за дозволом боронитися до загину. Проте заможні старшини радили кошовому піддатися без жодних умов; до того ж, священик січової церкви Покрови Володимир Сокальський став прохати не йти «брат на брата». Врешті кошовий отаман здав Січ без бою. 4 червня 1775 року Нової (Підпільненьської) Січі не стало.

На місці Січі виникло село Покровське, яке в 50-ті роки XX ст. опинилося під водами штучного Каховського моря.

 

В цілому ж 80-і роки, коли настала доба реакції, характеризуються спадом національного руху в Наддніпрянській Україні. Центр визвольної боротьби в цей час переміщується в Західну Україну. Ще в 1861 р. в Австрійській імперії внаслідок зовнішньополітичного провалу - поразки у війні з Францією - було встановлено конституційно-парламентський устрій. Незважаючи на засилля в Галичині поляків, тут все ж склалися більш сприятливі умови для розвитку українського національного Руху.

В Галичині з середини XIX ст.. могутні впливи серед української інтелігенції мала московофільська течія. Вважаючи Російську імперію своїм рятівником від засилля поляків, москвофіли прагнули повного злиття українців Галичини з Росіянами. Ідеологами цього напрямку були Б.Дідицький та І. Наумович, які в своїй газеті "Слово" у 1866 р. проголосили українців частиною великого російського народу, що населяє територію від Камчатки до Карпат.

Москвофілам протистояла інша течія - народовці. У 1868 р. народовці засновують громадське товариство "Просвіта", що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Першим головою товариства став Анатоль Вахнянин. "Просвіта" займалася виданням творів українських письменників, підручників, газет, альманахів та ін. Поступово з "Просвіти" вирізняються окремі товариства, що займаються певними напрямками діяльності: економічним - "Сільський господар", "Маслосоюз", "Крайовий Кредитовий Союз", освітнім - "Руське Педагогічне Товариство", молодіжним - "Січ", "Сокіл" та ін.

Велике значення для народовців мала допомога з Наддніпрянської України. У 1873 р. при допомозі меценатів Василя Симиренка та Єлизавети Скоропадської-Милорадович народовці засновують у Львові Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка, яке згодом, у 1892р., було перетворене в наукове товариство і стало провідним українським науковим центром.

у 1880 р. на противагу москвофільському "Слову" народовці засновуй газету з промовистою назвою "Діло". Під впливом ідей М.Драгоманова у 1885 р. виникає перша політична організація народовців - Народна Рада. Нарешті, у 1890 р. прихильники Драгоманова І.Франко, М.Павлик, С.Данилович, К.Трильовський створюють першу політичну партію - Русько-Українську радикальну партію. В основу програми було покладено соціалістичні ідеї, соборність і незалежність України; видавались газети "Народ" і "Хлібороб". Таким чином, український національний рух в період репресій царизму Наддніпрянській Україні продовжує розвиватись і досягає значних успіхів у Західній Україні, яка стала на той час своєрідним "українським П'ємонтом", базою для його дальшого поширення. Якщо в Наддніпрянській Україні організації інтелігенції - громади твердо продовжували відстоювати необхідність лише культурно-освітньої діяльності, то в Західній Україні ліве крило інтелігенції схиляється політичної боротьби і створює в 1890 р. першу політичну партію.

Причини та початок війни.

На Близькому Сході і Балканах у середині XIX ст. перехрещувалися інтереси різних держав. Англія і Франція, де швидко розвивався капіталізм, ставили метою закабалити ослаблу Туреччину, підпорядкувати своєму впливові чорноморські протоки, стати міцною ногою на близькосхідних ринках і витіснити звідти Росію. Царський уряд намагався послабити Туреччину, оволодіти Босфором і Дарданеллами, які необхідні були для вільного виходу з Чорного моря, забезпечити свій переважаючий вплив на Балканах і Близькому Сході, а також успіхами, в зовнішній політиці притупити суперечності у внутрішньополітичному житті. Австрія, сподіваючись захопити балканські володіння Туреччини, ставилася вороже до Росії. Туреччина мріяла про загарбання Криму й Кавказу.

Приводом до початку війни став конфлікт між православним і католицьким духівництвом про право володіння святими місцями в Палестині, яка була підпорядкована султанській Туреччині. Турецький султан під тиском французького уряду розпорядився передати ключі від Віфлеємського храму в Єрусалимі католицькому духівництву. У відповідь російський цар Микола І у лютому 1853 р. послав до Константинополя дипломатичну місію на чолі з князем О. Меншиковим з ультимативною вимогою негайно відновити права православної церкви в Палестині і укласти конвенцію, за якою російський цар став би покровителем усіх православних підданих Османської імперії. У травні 1853 р. турецький уряд, за підтримки урядів Англії і Франції, відмовився виконати ці вимоги. Росія розірвала дипломатичні відносини з Туреччиною і російські війська під командуванням князя М. Горчакова 21 червня 1853 р. ввійшли в залежні від турецького султана дунайські князівства — Молдову та Валахію і протягом місяця окупували їх.

Жовтня 1853 р. турецький султан оголосив війну Росії. Воєнні дії відбувалися на Чорному морі, Дунаї і на Кавказі. 18 листопада 1853 р. російський флот в складі 8 суден під командуванням віце-адмірала П. Нахімова прорвався в Сінопську бухту, на побережжя Анатолії, і згубним вогнем знищив турецьку ескадру, яка налічувала 13 кораблів. У полон до російських моряків потрапив штаб турецького флоту на чолі з його командуючим Осман-пашою. Успішно для російських військ розвивалися воєнні дії на Кавказі.

Ставши перед фактом міжнародної ізоляції, царська Росія опинилася в тяжкому становищі. Через панування старих феодально-кріпосницьких відносин країна була дуже відсталою в техніко-економічному відношенні. Військових заводів було мало і, до того ж, розташовані вони здебільшого на півночі і сході, віддалік від театрів воєнних дій. Армія відчувала гостру нестачу зброї, боєприпасів, спорядження. Зброя була застарілою. Якщо в англо-французькій армії були далекобійні гвинтівки з нарізними стволами, які могли поражати цілі на віддалі 700–800 м, то російські солдати були озброєні гладкоствольними рушницями, кулі яких завдавали ворогові реальної шкоди лише на відстані не далі 120—150 м. Застарілою була й російська артилерія, у російському флоті переважали парусні кораблі, в англо-французькому — парові.

Військово-польова виучка солдатів була слабою, оскільки головна увага в царській армії приділялася парадам і муштрі. Ключеві командні пости здебільшого були зайняті бездарними генералами й офіцерами, казнокрадами й хабарниками. Вкрай незадовільним був стан транспорту. Оскільки з центру на південь не було жодної не тільки залізниці, а й шосейної дороги, то солдати змушені були робити тисячоверстні переходи, а зброя, боєприпаси й спорядження доставлялися волами.

Почавши війну проти Росії, англо-французьке командування підвело свої кораблі й спробувало атакувати російське узбережжя в різних місцях — у районах Крондштадта, Одеси, Соловецького монастиря, Петропавловська-Камчатського. Але головні воєнні дії воно розгорнуло на півдні.

Квітня 1854 р. англо-французька ескадра в складі 19 лінійних кораблів і 10 фрегатів з 350 гарматами підійшла до Одеси і почала артилерійський обстріл передмість, берегових укріплень та торгових суден і всього міста. Одеса була найбільшим торговим портом на чорноморському узбережжі і не мала берегових оборонних споруд та достатніх військових сил. Гарнізон міста налічував 16 резервних батальйонів з 50 легкими гарматами. На березі біля моря стояли лише шість батарей з 40 фортечними гарматами. У відповідь на обстріл міста англо-французькою ескадрою батарея прапорщика О. Щоголева відкрила вогонь і вела його протягом шести годин. Разом з іншими батареями артилеристи Щоголева пошкодили багато ворожих кораблів і не допустили висадки у місті десанту. ЗО квітня і 1 липня 1854 р. англо-французькі кораблі знову обстрілювали Одесу з гармат, але артилеристи міста змусили їх відступити. При цьому в останній раз захисники Одеси захопили англійський фрегат «Тайгер», який при проведенні розвідки сів на мілину.

Основним театром воєнних дій, став Крим. 2 вересня 1854 р. через безтурботність головнокомандуючого російських військ в Криму О. Меншикова, більш, ніж 60-тисячна англо-французька армія висадилась біля Євпаторії і стала просуватись на південь, в напрямку Севастополя. 8 вересня біля р. Альми російські війська зазнали поразки і відійшли до Бахчисарая. Англо-французька армія, не змігши з ходу взяти Севастополь, приступила до його облоги. Спроба нового головнокомандуючого М. Горчакова, призначеного замість Меншикова, дати у серпні 1854 р. бій на Чорній річці і цим змусити ворога припинити облогу Севастополя закінчилася невдало.

Проте гарнізон і населення Севастополя не склали зброї. Щоб зміцнити захист міста з суші, вони побудували добре продуману систему сухопутних укріплень і протягом 349 днів (з 13 вересня 1854 р. до 27 серпня 1855 р.) героїчно обороняли місто. Керували обороною Севастополя начальник штабу Чорноморського флоту віце-адмірал В. Корнілов, віце-адмірал П. Нахімов, адмірал В. Істомін, військовий інженер Е. Тотлебен. Захисники Севастополя виявили високі зразки героїзму.

У Севастополі вів бої 18-тисячний гарнізон, до якого входили і сформовані в Україні полки: Чернігівський, Полтавський, Житомирський, Подільський, Кременчуцький, Одеський і Волинський. На оборону міста стали і 20 тис. моряків. Щоб перегородити ворожим військам доступ до Севастополя з моря, у гавані були затоплені парусні судна.

Незважаючи на переважаючі сили англо-французької армії, а вона налічувала понад 60 тис. солдатів і офіцерів, і досконалішу у неї зброю, бійці і все населення Севастополя мужньо захищали своє місто. Найтяжчі бої розгорталися навколо ключової позиції — Малахового кургану. Безсмертною славою покрили себе захисники Севастополя. Високі зразки мужності й безстрашності в боях, поряд з багатьма росіянами, виявили солдати^українці Федір Заїка, Іван Демченко, Дмитро Горленко, Макар Шульга, Андрій Гіденко, Іван Даниленко, Гнат Шевченко та багато інших. Небаченою хоробрістю і умінням відзначився уродженець Подільської губернії Петро Маркович Кішка, який вісімнадцять разів ходив у розташування ворожих військ, привів близько десяти «язиків» і був нагороджений Георгіївським хрестом. Разом з бійцями самовіддано діяли й військові медики, яких очолював засновник військово-польової хірургії М. Пирогов. Великою любов'ю у військах користувались сестри милосердя, серед яких найбільшої шани набула Даша Олександрова, названа Севастопольською.

Але незважаючи на небачений героїзм захисників Севастополя, сили були нерівні, і 27 серпня 1855 р. ворожі війська захопили Малахів курган і захисники міста змушені були залишити південну частину міста і перейти на північну сторону бухти.

Одночасно з тим, що багато українців-солдатів і матросів брали безпосередню участь у боях проти ворожих військ у Криму й обороні Севастополя, Україна була найближчим тилом і базою постачання російської армії. В Україні на війну було мобілізовано багато рекрутів і ополченців, послано погоничів, для перевезення військових вантажів взято велику кількість коней і волів. Для армії брали провіант, в містах і містечках розміщали в лазаретах та госпіталях поранених і хворих солдатів і матросів.

У постачанні армії боєприпасами велику роль відігравали Шосткинський пороховий і Луганський ливарний заводи. Обсяг виробництва пороху на Шосткинському заводі за три роки війни збільшився у шість разів і в 1855 р. становив 43 % продукції всіх порохових заводів Росії. Якщо до війни Луганський завод за місяць відливав 22 тис. пудів снарядів, то у роки війни — 90 тис. пудів.

Народ намагався подати допомогу солдатам і офіцерам, які воювали на фронтах, та їхнім сім'ям. Проводився збір коштів на військові потреби, жінки доглядали поранених бійців у шпиталях, їхали на фронт і працювали сестрами милосердя і т. п.

Паризький мирний договір.

Падіння 27 серпня 1855 р. Севастополя, загострення внутрішнього становища в країні змусили нового царя Олександра II (Микола І помер у лютому 1855 р.) шукати шляхів до укладення миру. Великі втрати англо-французьких військ й успішні дії російської армії на Кавказі привели до того, що й урядам Англії та Франції довелося йти на припинення війни.

Березня 1856 р. у Парижі між Росією, з одного боку, і Англією, Францією, Туреччиною і Сардінським королівством (брало участь у війні на боці союзників з січня 1855 p.), з другого боку, був укладений мирний договір. У переговорах брали участь також представники Австрії і Пруссії.

За договором місто Каре та інші султанські володіння, зайняті російськими військами під час війни, поверталися Туреччині, а Севастополь, Балаклава, Євпаторія та інші захоплені союзниками міста — Росії. Чорне море було оголошено нейтральним. Росія не мала права тримати на Чорному морі військовий флот і мати прибережні військово-морські арсенали. Гирло Дунаю і Південна Бессарабія відходили до Молдовського князівства, що мало перебувати під верховною владою турецького султана, як і князівство Валаське. Покровительство над християнським населенням Туреччини від Росії передавалось усім європейським державам.

Кримська війна, наочно показавши гнилість і безсилля кріпосної Росії й завдавши великого удару по зовнішньополітичному престижу царизму, разом з тим ще більше загострила кризу всієї феодально-кріпосницької системи, прискорила поширення революційного духу і змусила царизм й увесь клас дворян-кріпосників приступити до скасування кріпосного права та проведення інших реформ.

Скасування кріпацтва

Щоб уникнути революції, царський уряд провів «визволення селян» зверху. 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про селянську реформу. Одночасно з маніфестом було затверджено низку положень і додаткових правил.

Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права «вільних сільських обивателів, як особисті, так і майнові». Ссляни-кріпаки переставали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади. Поміщики за встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне користування селян «садибну осілість» і перший наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися тимчасово зобов'язаними на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. вони в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи.

Оскільки в переважній більшості повітів України земля була високої якості, тут встановлювали менші, ніж в інших районах Росії, норми селянського наділу (від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу в південних і від 3 до 4,5 десятин у лівобережних губерніях). Поміщикам надавали широкі можливості зменшувати площі селянських земель, виділяти неповні душові наділи. У селах Лівобережжя й Півдня було відрізано близько 1 млн. десятин, або 15 % загальної площі землекористування. Із загального числа 2,5 млн. ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. було обезземелено зовсім. 94 % ревізьких душ отримали наділи до 5 десятин, тобто менші прожиткового мінімуму. До того ж, поміщики залишили собі найкращі землі, а селянам виділили найгірші, позбавили їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших угідь.

Інтересам поміщиків відповідала також викупна операція, яку проводив царський уряд. Загалом селяни мали внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. В Україні за дореформеними цінами земля, яку отримали поміщицькі селяни, коштувала 128 млн. крб., а селяни мали сплатити 503 млн. крб.

Для державних селян, які становили половину всього селянства України (2,2 мли ревізьких душ), умови реформи були сприятливіші. Вони отримали земельні наділи майже вдвічі більші, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші.

 

 

Революція 1905-1907р

Революція за своїм характером була буржуаз­но-демократичною, її вимогами були: ліквідація по­міщицького землеволодіння і наділення селян зем­лею, повалення самодержавства і встановлення в країні конституційного республіканського ладу, надання на­родові політичних прав і демократичних свобод — сво­боди слова, друку, зборів і свободи совісті, встановлен­ня 8-годинного робочого дня. Рушійними силами революції були пролетаріат і селянство. Револю­ція 1905-1907 pp. була і селянського революцією: аг­рарно-селянське питання було основним соціаль­но-економічним питанням революції. Тільки на середину року в Україні відбулося біля 1300 селянсь­ких виступів.

Всюди завмирає промислове, іноді й тор­говельне життя. Закриваються освітні установи. До про­летарського страйку приєднуються також інтелігент­ські спілки. Присяжні засідателі в багатьох випадках відмовляються судити, адвокати — захищати, лікарі — лікувати. Мирові судді зачиняють камери в'язниць.

Всеросійський політичний страйк восени змусив царя Миколу II видати маніфест про громадянські свободи. У маніфесті, який був виданий 17 жовтня 1905 p., цар обіцяв народам Російської імперії прове­сти вибори до Державної думи і надати широкі полі­тичні права громадянам країни.

Причини для Росії

1) Невідповідність між автократичним ладом та потребами 20 століття.

2) Погіршення становища селян

3) Неспроможність керувати імперією Миколою ІІ
Рушійні сили – селяни, робітники, інтелігенція.

Характер: буржуазно-демократичний

Для України

1. Причини і передумови Української революції

1. Залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини.

2. Важке соціальне становище переважної частини населення.

3. Невирішеність аграрного питання і питання соціального захисту робітництва.

4. Піднесення українського національного визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення.

5. Порушення стабільності Російської та Австро-Угорської імперій, загострення їхніх внутрішніх проблем унаслідок Першої світової війни.

2. Рушійні сили: нечисленна національна інтелігенція, багатомільйонне селянство, військові, робітництво

Характер: націонал-демократичний, а потім ліворадкальний і прокомуністичний.

Революція, селянська війна та голод 1917-1921 pp.

На початок 1917 р. селяни Російської імперії вже володіли (або орендували) землею, загальна площа якої в чотири рази перевищувала володіння інших власників (зокрема “настирливих городян”, частка котрих у 1911 р. становила вже понад 20 %). 89 % засіяної орної землі зосереджувалося в селянських руках. Крах старого режиму в лютому 1917 р. спричинився до насильного захоплення селянами великих маєтків. У 1917 р. вони відібрали 43,2 млн га землі у 110 тис. поміщиків і 56 млн га — у 2 млн заможних селян (що їх правильніше було б назвати дрібними панами, оскільки пересічний розмір їхніх земельних ділянок досягав 28 га). Протягом 1917—1918 рр. площа всієї споживної землі, зосередженої в селянських володіннях (у 36 губерніях, стосовно яких існують певні відомості), зросла від 80 до 96,8 %, а середня площа селянського господарства — приблизно на 20 % (в Україні — навіть майже удвічі). В період між 1917 та 1919 рр. чисельність безземельних селян скоротилася майже наполовину, а володільців господарств площею понад 10 десятин — більш ніж на дві третини. Отже, на селі відбувався процес майнового “вирівнювання”.

8 листопада 1917 р., одразу ж після здобуття влади більшовиками, було оголошено декрет про землю. Він відбивав селянські вимоги, оприлюднені есерами, тож його прийняття було свідомим тактичним маневром Леніна, котрий прагнув заручитися підтримкою селян. По закінченні громадянської війни політика воєнного комунізму не послабилася. Навпаки, запроваджувалися нові утопічні заходи. Так, відтепер користування засобами комунікації й помешканнями ставало безплатним. Планувалися скасування грошей, ліквідація Центрального банку. Наприкінці 1920 р. були націоналізовані останні малі підприємства. Одночасно посилилося втручання держави в селянські справи — у вигляді директив, які культури треба вирощувати. Під час громадянської війни селяни так само мало покладалися на білих, як і на більшовиків. У січні 1921 р. в Західному Сибіру повстали 55—60 тис. селян. Поширивши свою владу на більш ніж 12 районів, вони перерізали комунікації й завоювали кілька міст, і між ними такі значні, як, наприклад, Тобольськ. Про руйнівність селянської війни у висвітлювані часи можна судити з таких цифр. Навіть із радянських офіційних даних зрозуміло, що в 1918—1920 рр., напередодні великого голоду 1921—1922 рр. (який забрав до 5 мли людських життів), у цілому загинуло понад 9 млн чоловік,— без урахування 2 млн убитих у першій світовій війні, а також налічувалося приблизно 1 млн біженців (за Франком Лорімером). Кількість померлих у 1918—1923 рр.

 

Р. — червень 1920 р

Розвал монархічних урядувань у Німеччині та Австро-Угорщині в листопаді 1918 року привів до краху й окупаційний режим (уряд Скоропадського) на Україні. В ніч на 14 листопада 1918 року в Білій Церкві була утворена Українська Директорія в складі В. К. Вінниченка, С. В. Петлюри та інших, яка через місяць увійшла в Київ. Уряд Директорії 16 січня 1919 року оголосив війну Радянській Росії

В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися, і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.

Протягом 1918 Антанта ставилась вороже до УНР і Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, повністю підтримуючи Добровольчу армію генерала А. Денікіна та ідею російських шовіністичних кіл про відновлення «единой и неделимой России». В жовтні 1918 у Женеві в переговори з представниками країн Антанти намагався вступити міністр закордонних справ Української Держави Д. Дорошенко але через початок антигетьманського повстання ці спроби були припинені. Директорія УНР не була визнана Антантою, а позиція українського уряду розглядалась її дипломатами як «більшовицька». Змушена вести бої на два фронти, Директорія вирішила вступити в переговори з військовим командуванням Анатанти. 6 лютого 1919 року командуючий французькими військами д'Ансельм поставив українській делегації — І. Мазепа, Степан Бачинський, О. Греков, Сергій Остапенко, у Бірзулі попередні умови для початку переговорів — відставка Володимира Винниченка, Володимира Чехівського та Симона Петлюри, контроль над фінансовою політикою українського уряду; звільнення з в'язниць гетьманських міністрів, та інші. Найбільш важливе для української делегат питання про визнання незалежності УНР на переговорах не ставилось.

Після виходу 11 лютого 1919 року зі складу Директорії Володимира Винниченка і формування 13 лютого 1919 року нового уряду без участі представників соціалістичних партій переговори продовжились. Не подаючи надії на можливість визнання УНР, Антанта вимагала підпорядкування української армії союзному командуванню і включення її поряд з Добровольчою армієюгенерала Денікіна у єдиний антибільшовицький фронт та встановлення контролю Антанти над українськими землями. На ці умови українська делегація категорично не погодилась.

 

Первісне суспільство на території України (до 40 тис. років до н. е.)

ПІТІКАНТРОПИ (1 млн-150 тис.р. тому)- ранній палеоліт. Зміна клімату, панували холодні степи; зменшувався тваринний світ. ОСНОВНЕ ЗАВДАННЯ- полювання. 30 тис. р. тому приручили природній вогонь. Більше 10-и різновидів знарядь праці(кам’яне рубило). Жили первісними гуртками від 5-10 осіб, 2 покоління: діти-батьки-діти. Середня тривалість життя 10-11 років. Спадщина: вміння користуватися вогнем природного походження. Стоянки: с. Королеве на Закарпатті, Лука-Врублевецька (Дністер), ізюм (Харківщина).

НЕАНДЕРТАЛЬЦІ (150-35 тис. р. тому)- людина вміла(середній палеоліт). Знову похолодання. Витіснили пітекантропів. Жили- первісними гуртками по 10-15 чол. Трив. Життя-10-11 років. Заняття: полювання на дрібних тварин(ЗАГІННЕ), збиральництво втрачає роль бо похолодало. Статево-віковий розподіл праці: чоловіки-полюють, виготовляють знаряддя праці; жінки- займаються домогосподарством і збиральництвом; діти-беруть приклад з дорослих. Знаряддя праці: ручні рубила, проколки, кам’яні ножі, кам’яні гостроконечники. Спадок: оволодіння технологією видобування вогню, з’являлися зародки релігії у вигляді культу вогню, медицини, мистецтва. Основна маса неандертальців зосереджувалася на високих берегах річок, Донецька височина, передгір’я кримських гір(найбільша густота населення). Стоянки: Молдово(Дністер), Каїк-Коба, Шайтан-Коба (Крим), Антонівка (Донбас), Рихта (Волинь).