В.Винниченко та С.Петлюра: державотворча діяльність

Боротьба Петлюри за рідну українську державу була значною мірою ускладнена вкрай несприятливою військово-політичною ситуацією для України, зокрема в кінці 1919 р.

Здобути державну суверенність Україні, на думку С.Петлюри, можна було тільки шляхом збройної боротьби, ціною втрат й крові.

У кінці листопада 1919 р. становище Армії УНР ускладнилося настільки, що у перших числах грудня поляки без опору зайняли ту невелику решту території, яка ще контролювалася українським урядом. 4 грудня 1919 р. С.Петлюра скликав у Чорториї військову нараду, наслідком роботи було рішення про проведення рейду Української Армії по запіллю. 5 грудня С.Петлюра відбув до Варшави для порозуміння з Польщею, а в перспективі - і з Антантою. Він сподівався, що Антанта схвально поставиться до боротьби, яку проводив Уряд УНР проти більшовизму і допоможе Україні організувати її національну армію. Через те, що майже всі терени України були у кінці 1919 р. захоплені ворожими арміями, на думку С.Петлюри, формування українських військових з`єднань мало відбутися за кордоном, в Польщі і Румунії, з полонених, що тоді перебували в Італії та Німеччині.

17 січня 1920 р. український уряд звернувся з окремою нотою в справі допомоги Україні. Виходячи з надзвичайно тяжкого становища С. Петлюра наполягав перед Антантою про знесення всіх обмежень, зокрема тих, що торкалися перевезення ліків і санітарного матеріалу для боротьби з пошестями серед українського вояцтва. Проте Найвища Рада ніяк не відреагувала на це звернення.

Отже, сумуючи наведене, можна зазначити, що незважаючи на складність ситуації в Україні, головним, магістральним напрямком державної та військової діяльності С.Петлюри було одне - збереження незалежності й суверенності України. Безперервні бойові дії на всіх фронтах упродовж 1919 р. примушували Головного Отамана віддавати значно більше уваги вирішенню проблем оборони республіки, розбудові армії, питанням збройної боротьби - і менше присвячувати часу зовнішній політиці, яка була підпорядкована збройній боротьбі в обороні самостійності і прав українського.

Намагаючись розірвати міжнародну ізоляцію і відшукати союзників для продовження боротьби з російським більшовизмом за українську державність, С.Петлюра вдався до здійснення комплексу політичних кроків. Мається на увазі його політика зближення з Польщею.

Наслідком цього тривалого переговорного процесу стало укладення Варшавського договору 21 квітня 1920 р., який став єдиною крупною міжнародною домовленістю УНР. Дорогою ціною - шляхом тимчасового зречення західноукраїнських територій на домагання Польщі, але фронт блокади України Антантою було прорвано. Єдиною причиною підписання цієї умови з українського боку був тяжкий комплекс політичних і військових обставин, що склалися в Україні на той час. Це був, власне, тільки тимчасовий військовий союз для боротьби проти спільного ворога.

Нові взаємини між двома сусідніми державами, що склалися після укладення Варшавського договору, на думку С.Петлюри, вимагали "і з боку польського корективів до минулої політики", а головне "життьовий інтерес Польщі примушує її мати самостійну Україну". Польські політичні діячі вважав С.Петлюра - "повинні боротися в самій Польщі за ідею нашої державності", бо тільки існування суверенної демократичної України створювало надійний бар`єр на шляху проникнення в Польщу і Європу більшовицьких впливів.

Але після підписання прелімінарної мирної угоди у жовтні того ж року польські збройні сили припинили військові дії проти більшовицької Росії. А 21 листопада 1920 р. Армія УНР у безперервних боях змушена була відійти за р.Збруч. Зброю і військове майно за домовленістю було передано польській владі.

Підводячи підсумки, слід зазначити, що на еміграції, вважаючи Варшавський договір "історично вимушеним фактом, неминучим ланцюгом в ході політично-мілітарних подій історії", Головний Отаман наголошував, що Уряд УНР "пробував підписати мир з поляками, щоб не мати зайвого ворога на своєму кордоні і отримати від них або через них зброю для нашого війська. На жаль свого слова поляки не додержали, союз зламали, а зброї не дали."

Уряд УНР пішов на тяжку жертву в інтересах державних, але він ніколи не відрікся від ідеї державної самостійності України.

І хоча дипломатичні та військові зусилля С.Петлюри не мали бажаного ефекту - сам факт збройної боротьби за незалежність був яскравим свідченням державотворчого потенціалу української нації.

В історії України важко знайти державного діяча, навколо якого точились б такі гострі суперечки, перехрещувались різні, часто полярні думки, як Симон Петлюра. Захоплення, різке неприйняття, замовчування, фальсифікації - такий, що найменше, діапазон суджень про Голову Директорії і Головного Отамана Військ УНР.

Петлюра у той час відбив прагнення українського народу до самостійного життя, вільного існування у європейській сім`ї народів.

2. Політична діяльність Винниченка

В. Винниченко дуже швидко висувається на помітне місце в національно-визвольному русі, стає лідером Української соціал-демократичної робітничої партії.

На початку квітня 1917 р. Володимир Кирилович Винниченко, обраний Українським Національним Конгресом заступником Голови Центральної Ради, разом з Михайлом Сергійовичем Грушевським скерував розгортання революції. Саме він власною рукою закарбував у історичний поступ українства найважливіші віхи державотворення - підготував три перші універсали, реалізуючи які крок за кроком українство дійшло до проголошення Української Народної Республіки.

Володимир Кирилович виявився ключовою постаттю державотворення: 16 червня 1917 р. його призначили Головою Генерального Секретаріату - першого в ХХ столітті уряду України.

В. Винниченко відстоював модель національно-державного устрою, втілену в Українській Народній Республіці - поєднання соціальних (народоправних), етнічних (національних) начал з республіканськими цінностями і традиціями.

Він відкинув пропозицію П. Скоропадського очолити Раду Міністрів в авторитарно-монархічній гетьманській Україні. Готував антигетьманське повстання й домігся, що під проводом створеної й очоленої ним Директорії було відновлено Українську Народну Республіку.

Як глава держави він пропонував цікаві, перспективні варіанти суспільно-політичного розвитку, які не перетворилися в суспільну практику через політичні суперечності.. Тому В. Винниченко волів краще відступитися від державних справ, а не зрадити народним, національним ідеалам.

Жодні обставини чи аргументи не могли переконати його в тому, що він має взяти на себе диктаторські повноваження, коли їх йому пропонувала тодішня наймогутніша сила - Січові стрільці. Він відмовився очолити маріонетковий уряд окупованої нацистською Німеччиною України і був кинутий до концтабору, та й за цих екстремальних обставин не поступився переконаннями.

Саме тут, гадається, слід шукати ключі до розуміння його непростих перемовин із керівництвом ЦК РКП(б), КП(б)У Радянської України в 1920 р. До того ж не слід скидати з рахунку схильності В. Винниченка до добре продуманої, виваженої, прагматичної, реалістичної поведінки. В її основі лежав рідкісний дар сприймати й проникливо оцінювати події на макрорівні.

Новітні серйозні дослідження історії Української революції доводять, що зусилля В. Винниченка щодо створення закордонних організацій українських комуністів, спроби повернутися в Україну, вступ до КП(б).

Можна висловити припущення, що прийняття умов партійної співпраці, висунутих і твердо обстоюваних В. Винниченком, відкрило б досить конструктивну перспективу для реалізації українського національного інтересу. Втім, зовсім не можна виключити й того, що саме принципова українізаторська позиція В. Винниченка вплинула на настрої керівництва КП(б)У й УСРР, підготовку ним розгорнутої програми українізації, що значно випередило прийняття РКП(б) офіційного курсу на коренізацію.

На жаль, не змогли впливати на розвиток ситуації в Україні численні застереження В. Винниченка щодо наростання тоталітарних тенденцій у радянському суспільстві, посилення під флером інтернаціоналістських гасел великодержавних, шовіністичних тенденцій.

3. Порівняльна характеристика діяльностей Петлюри і Винниченка

Порівняння життєвих шляхів Винниченка і Петлюри, оцінка вкладу кожного має умовний характер. В даному випадку йдеться про діячів, які внесли різний не за обсягом, а за характером праці у загальну справу. Володимир Винниченко - однин з визначних інтелектуалів українства. Під час навчання в Київському університеті став активним діячем українського революційного руху. Виключений в 1902 році з університету за агітацію серед студентів, а потім кинутий у в'язницю, Винниченко після виходу на свободу поринає у вир суспільно-політичної діяльності, зокрема, гуртує тогочасну молодь для боротьби за українську справу. На з'їзді РУПу в 1904 році він знайомиться з Петлюрою і залучає його до співпраці у щомісячнику «Селянин». Хоча в їх теплих стосунках ініціатива належала все ж Винниченку, обидва відігравали активну роль у заснуванні в 1905 році УСДРП. Винниченко став членом її Центрального комітету, а Петлюра - завідувачем партійного видавництва.

у 1917 році Винниченко перебував на гребені революційної хвилі - легітимний заступник голови Української Центральної Ради, керівник першого національного уряду - Генерального Секретаріату, автор і співавтор знаменитих універсалів Ради, Конституції УНР, голова Директорії. Він був одним із тих, хто формував і здійснював політику відродженої держави, активно боровся за здійснення віковічних прагнень українства, хоча й допускав прорахунки. Потрапляючи в різні ситуації, він завжди, нехтуючи особистою безпекою, піклувався про інтереси народу, намагався вирішувати відповідно до свого бачення нагальні проблеми українства.

Зокрема, він обстоював необхідність мати власні збройні сили для захисту завоювань народу.

Факти свідчать про значний внесок і Симона Петлюри в справу визволення свого народу. Включившись в боротьбу за незалежну і вільну Україну, в тому числі під час селянських бунтів 1902 року, він виступав на захист свого народу. Не обминула його й типова для того часу ілюзорна віра в можливість використати для народної справи допомогу держав, до складу яких входили тоді українські землі. Як прихильника в першу чергу національних чинників визволення Симона Петлюру після Лютневої революції обирають головою Українського військово-революційного комітету Західного фронту. В травні 1917 року на першому Всеукраїнському військовому з'їзді у Києві його обирають головою Українського Військового Генерального Комітету, а в червні призначають Генеральним секретарем військових справ. Такий перебіг життєвого шляху пов'язаний з попередньою активною революційною діяльністю

Посада і бойова обстановка вимагали від Петлюри специфічних дій, дисциплінованості, фронтової виучки, готовності до силового фізичного протиборства з супротивником, до самопожертви. Саме цьому мали служити паради та урочисті огляди військ, відповідне матеріально-технічне забезпечення, створення одностроїв, за «захоплення» якими Петлюру не раз критикували.

Обстановка ж, як правило, була грозовою. Вже в кінці 1917 - на початку 1918 року розпочалась війна між УНР і радянською Росією. Крім вторгнення радянських військ, агресію з південного заходу здійснила Румунія, яка в листопаді 1918 року захопила українські землі Буковини та Ізмаїльщини. Очолювана Винниченком Директорія і керована Головним отаманом Петлюрою армія УНР через складне воєнне і міжнародне становище не подали їм допомогу, але все ж змогли переправити певну кількість зброї.

Польща з листопада того ж року розпочала військові дії проти галицьких українців. Винниченко, Петлюра, інші керівники УНР не раз протестували проти брутальних агресивних дій сусідніх держав, надавали політичну, моральну, матеріальну, фінансову, а якщо обставини сприяли - то й військову підтримку.

Але здійсненню можливості народу «самому правити самим собою» перешкоджали агресивні дії сусідів. Коли обставини унеможливили здійснення запропонованих ідей, Винниченко пішов у відставку з поста голови Директорії, тим самим давши шанс прихильникам дещо іншого підходу на чолі з Петлюрою практично довести життєвість їхніх позицій. Але втручання іноземних держав завадило здійснити і їх.

Перебіг цих історичних подій підтвердив стару істину - без міцної армії не можна зберегти державу. На жаль, Винниченку, Петлюрі та іншим провідникам Української революції історія не відвела ні часу, ні можливостей для створення такої армії.

Не дала бажаного результату і спроба Петлюри заручитися підтримкою Польщі. Укладені з нею в квітні 1920 року політична і воєнна конвенції не допомогли зберегти УНР. Більше того, принесення в жертву західноукраїнських земель, які передавались за цією угодою новому союзнику, викликало розкол в українстві.

Життя і діяльність цих діячів, їх досягнення і невдачі є невід'ємною складовою історичної спадщини нашого народу.