Прихід до влади більшовицького уряду

Перша світова війна (1914-1918), яка йшла за переділ уже поділеного світу була чужа і неподібна народу. Соціальна напруженість у суспільстві швидко наростала. Початок 1917 року ознаменувався подальшим розгортанням боротьби з самодержавним ладом.

Перша світова війна почалась 1 серпня 1914 р., коли Німеччина оголосила війну Росію. Ця війна була протистоянням двох військово-політичних блоків європейських держав — Антанти (Англія, Франція і Росія) та Австро-Німецького блоку. З початком війни українські землі перетворилися на театр жорстоких боїв. Українці змушені були воювати як на боці російської так і австрійської армій, за чужі інтереси і вести братовбивчу війну.

Ідея завоювання України та її економічних багатств виношувалася в урядових колах Німеччини ще задовго до початку Першої світової війни: під час Кримської — війни 1853-1856 рр., після франко-прусської війни 1870-1871 рр. Остаточно вона оформлюється наприкінці XIX— на початку XXстоліття. Найбільш типовою формою реалізації експансіоністської концепції в європейських умовах був німецький «Дранг нах остен» — «тиск на Схід», тобто питання про захоплення чужих територій за допомогою зброї ставилося німецькими імперіалістами на порядок денний. Все це отримувало підтримку в періодичній пресі, у виступах політичних діячів Німеччини, сприяло зростанню численних організацій шовіністичного характеру і виникненню одного з найреакційніших напрямів німецького Імперіалізму—пангерманізму. Саме 28 вересня 1890 р. вважається початком діяльності Пангерманського Союзу, хоча формально він сформувався 9 квітня 1891 року.[29]

Пангерманський Союз, що об'єднав у собі найбільш реакційну частину німецької буржуазії, юнкерства і представників інтелігенції, став платформою формування і розповсюдження агресивної ідеології. Програма пангерманців виходила з безумовного переважання німців над іншими народами, в силу чого «велика німецька раса» мала підпорядкувати собі інші, менш «повноцінні» нації.

Початок 1917 року ознаменувався подальшим розгортанням боротьби з самодержавним ладом. Революція почалася у Петрограді з масових мітингів і зборів, організованих 23 лютого(8 березня за новим стилем) на честь Міжнародного жіночого дня.

27 лютого повсталі маси створили Раду робітничих і солдатських депутатів. 2 березня 1917 року,в день зречення Миколи ІІ, був створений Тимчасовий уряд.

Звістка про лютневу демократичну революцію у Петрограді досягла Києва 1 березня. А вже 4 березня у приміщенні Київської міської думи було утворено Раду об’єднаних громадських організацій. Виконавчий комітет цієї Ради в продовж перших революційних місяців вважався найвищою владою у місті.

З будинку Київської міської думи було знято триколір Російської імперії та вивішено синьо-жовтий національний український прапор.

Саме 4 березня 1917 року водночас з Київською Радою об’єднаних громадських організацій була створена Українська Центральна рада, яка була радою всеукраїнського масштабу.

Главою Центральної ради був обраний лідер всеукраїнського руху за національне відродження професор М.С. Грушевський (1866-1934).

Але вже 25 жовтня(7 листопада) 1917 року відбулась Жовтнева революція, під час якої більшовики оволоділи Петроградом і скинули Тимчасовий уряд.

ІІ Всеукраїнський з’їзд робітничих і солдатських депутатів, на якому переважали більшовики, утворив новий російський уряд - Раду народних комісарів на чолі з В.І.Ульяновим – Леніним.

В Україні почалась пропагандистська компанія більшовиків з метою перетворення Центральної Ради у Центральний Виконавчий Комітет Рад в Україні.

Пропагандистська кампанія надійшла до завершення 24 листопада 1917 року, коли об’єднаний виконком київських рад робітничих і солдатських депутатів оголосив про скликання Всеукраїнського з’їзду рад.

Перший Всеукраїнський з’їзд рад працював у Харкові 11-12 грудня 1917 року. Більшістю голосів проголосив Україну республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. В Україні була встановлена радянська влада.

Повномасштабна війна Раднаркому з Центральною Радою продовжувалась до вторгнення німецьких і айстро-угорських військ в Україну 18 лютого 1918 року.

Трудящі пішли за більшовиками. Які проголошували їхні власні гасла: землю-селянам, фабрики-робітникам. Більшовики запропонували масам радянську форму державності і свою програму соціально - економічних перетворень.

В січні 1918 року радянська влада була встановлена у Вищетарасівці.[30]

На заклик більшовиків про припинення імперіалістичної війни солдати, у тому числі й вихідці з Вищетарасівки, повернулися з фронту. Настрій в них був революційний деякі приїхали до дому озброєними. Наприклад, Олександр Гарасюда, який служив у другому ескадроні 8- го драгунського Астраханського полку,повернувся на своєму бойовому коні.

Був створений революційний комітет, на чолі якого став Харитон Єрохін. До цього комітету входили Василь Малик, Матвій Кулик, Павло Губанок. Єрохін був солдатом, якого мобілізували на війну із запасу. А до війни він служив у поміщика Струкова. Під час жовтневих подій служив у військах Петроградського гарнізону. Тому, повернувшись в рідне село, він уже був озброєний програмо більшовиків. Перш за все зайнявся розподілом поміщицького майна серед селян: коней, овець, волів, сільгоспінвентарю, зерна та інше. Почали розподіл земель.[31]

Але у квітні територія Катеринославщини була захоплена австро – угорськими військами, які постановили режим кривавого терору. Ось як про це доповідається в «Донесении Екатеринославского губернського старосты департаменту Державной варты о массовых зверствах и грабежах австро – венгерских оккупантов в селах Екатеринославской губернии», датованому 10 липня 1918 року. Мовою оригіналу: «… За вредную деятельность во время большевизма, продолжающуюся до настоящего времени, австро – венгерским командованием… в селе Выше – Тарасовке расстрелян Харитон Ярошин и высечено 6 человек… Из сел поступает много жалоб на сбор австрийскими войсками под угрозой реквизиции хлеба, не представляя при этом никаких документов на право такового. Если подобные действия войск будут продовжаться, то и деревня скоро окажется без хлеба».[32]

Саме в наведеному донесенні губернського старости і повідомляється про розстріл Харитона Єрохіна. Про інших членів комітету в документі не йдеться, можливо інші члени комітету добре переховувались і тому не були заарештовані.

Відтворена окупантами земська управа примусила селян негайно повернути все відібране у поміщиків, а за користування землею виплатити гроші. Після вигнання айстро – угорських окупантів у листопаді 1918 році владу в селах захопили петлюрівці. Але вже в січні 1919 році в Катеринославі, а потім і по всій губернії з допомогою частин Червоної Армії була відновлена радянська влада. Тривала боротьба з «бандами» Григор’єва, Чайковського, Махна. У боротьбі з цими «бандами» особливо відзначились Олекса Юхимович Балабуха, Іван Калєкін, Іван Юдович Понамаренко, Андрій Шат, Микола Ігрицов. Під керівництвом О.Ю. Балабуха був розгромлений загін білогвардійців, розташований у Вищетарасівці [33].

Розгромивши інтервентів, білогвардійців та різноманітні «банди», трудящі маси дістали можливість перейти до мирного життя.

Всю роботу в селах по відбудові господарства проводили ради селянських депутатів. Їх неготовність і невміння працювати по – новому, засуха і неврожай у 1921 році призвели до того, що в період з 1921 по 1923 рік населення всіх губерній України спіткало нове страшне лихо – голод.

В цей час важливу роль у зміцненні радянської влади на селі повинні були відігравати комітети незаможних селян.

До комітету незаможних селян у Вищетарасівці в 1927 році входило 190 осіб. Серед членів комнезаму був і Петро Петрович Орлов, котрого потім послали на навчання до інституту. Згодом він закінчив аспірантуру. Далі працював професором – біологом.[34]

Вірними помічниками органів радянської влади на селі були комсомольські осередки.

В селі Вищетарасівка комсомольський осередок був організований у січні 1922 року. В нього увійшли Г.С.Тимофієв, В.П. Кравець, О.Т.Козлов, І.М.Балакін, О.Т.Редька. Вони навчалися у Білянському педагогічному технікумі і там вступили до комсомолу. [35]

Приїхавши до села Вищетарасівка на зимові канікули в січні 1922р., вони й стали сільським осередком комсомолу. На своєму засіданні, яким керував представник Нікопольського повітового комітету комсомолу Іван Карпенко, вони прийняли в члени комсомолу Олександра, Всеволода, Івана, Леоніда та Пелагею Чернявських. Комсомольську організацію очолив Олександр Степанович Чернявський.

Комсомольці мали завдання «боротися з баптизмом, релігією, виховувати жителів села в дусі марксизму – ленінізму, навчати грамоти неписьменних». Як умілого організатора молоді, Олександра Чернявського було переведено в Томаківку і обрано першим секретарем райкому комсомолу. Секретарем осередку в селі став Антон Балабуха. Згодом він був обраний завагітпровідділом Томаківського РК. Секретарем осередку став Федір Тюрин. У 1929 році секретарем комсомольського осередку в селі був Яків Лимар. [36]

Через те, що партійний осередок в селі було організовано пізніше, комсомольцям доводилось проводити не тільки виховну роботу серед молоді, а й відігравати керівну роль у політичній роботі.

Комсомол боровся з перекручуванням політики партій на селі, за встановлення революційної законності. Саме боротьба з релігією призвела до того, що в 1935 році у селу була зруйнована Хрестовоздвиженська церква, прикраса села. І тут хочеться звернутися до записів у «Щоденнику» О.П.Довженка, який бачив висаджену у повітря перед затопленням водами Каховського водосховища церкву у селі Покровському: «У Покровському я пошкодував,що бога немає. Мені страшенно захотілось,щоб він з’явився хоча б на п’ять хвилин. І, побачив зруйнований негідниками пам’ятник давньої архітектури, покарав лютою смертю темних і підлих іуд, що скоїли цю мерзенну справу». [37] Ці слова можна віднести й до Вищетарасівки, де борцями проти релігії був зруйнований храм.

Партійна група була створена в селі 1925 року. Єдиним комуністом із місцевих селян був Сергій Омелянович Ліпницький. Інші комуністи – постійні уповноважені від райкому партії.[38]

Піднесення культурно – освітньої роботи на селі набирало все більше обертів. Культурні заходи відвідували абсолютно всі, не дивлячись на вік. Умілими організаторами і авторами були О.М Канигін, Г.Г. Ліпницький, Пилип Сутула, Ісаак Васильович Ліпницький, П.П. Орлов, Левко Суров, К.М. Канигін, Ніла і Надія Алтухови та багато інших.

Велику роль в організації культурної роботи на селі, зокрема в згуртуванні молоді навколо культурних заходів, відігравав учитель Петро Петрович Орлов. Він користувався великим авторитетом.

Були хоровий та драматичний гуртки. Концерти давали щосуботи і неділі. В хоровому і драматичному гуртках брали участь Юрко Мартиновський, Грицько Тимофієв, Василь Кравець, Олесь Козлов, Пимон Хлопков, Олекса Редька та інші. Вистави та концерти відбувалися у великій рубленій амбарні.[39]

 

Отже, в січні 1918 року радянська влада була встановлена вже й у Вищетарасівці. В селі був створений революційний комітет, на чолі якого став Харитон Єрохін. Але у квітні територія Катеринославщини була захоплена айстро – угорськими військами, які постановили режим кривавого терору.

Після вигнання айстро – угорських окупантів у листопаді 1918 році владу в селах захопили петлюрівці. Але вже в січні 1919 році в Катеринославі, а потім і по всій губернії з допомогою частин Червоної Армії була відновлена радянська влада. Це час остаточного встановлення більшовицького режиму в селі.

 

Роки колективізації

Жовтневі події 1917 року, які мали місце а Петрограді, відкрили нові шляхи для перебудови в житті трудового селянства. Селяни почали об’єднуватися в невеликі артілі.

Згідно з «Описанием населенных мест Екатеринославской губернии на 1 января 1925 года» в цей час у селі було (мовою оригіналу): «Хозяйств – 663,мужчин-1750, женщин – 1780, десятин земли в фактическом пользовании- 7456,расстояние до райцентра – 35 километров, до ближайшей ж. д. станции – 24 км, телефонная установка – есть,число колодцев – 429,противопожарных бочек – 7, насосов – 2, базарных дней в месяц – 8, мельниц тепловых – 3, маслобоек -1, кузниц – 11, учреждений по народному образованию – 1: амбулатория, число торговых заведений – 1: единое потребительское общество 1 сельскохозяйственное товарищество.» [40]

Початком колгоспного руху у Вищетарасівці можна вважати організацію в 1927 році першого товариства суспільного обробітку землі – ТСОЗ на вулиці Виноградівка.

Головою ТСОЗу був обраний Мефодій Суворов. Цей ТСОЗ першим одержав трактор «Фордзон». Навесні 1928 року було організовано на вулиці Вовчій другий ТСОЗ. Головою був Андрій Круглий, заступником – Никифор Бугайов. Членами цього ТСОЗу були П. Хлопков, М. Ткач, Ю.О.Козлов.

На базі цих ТСОЗів у 1929 році була організована артіль «Червоний Жовтень». Головою артілі став С.О. Ліпницький, заступником і скарбником – Н. Бугайов, агрономом – Денис Кравець.

У подальшому були організовані артілі «Перемога» - голова К.Н. Чувичкін, «Нове життя» - голова Д.К. Лапонов, «Червоний орач» - голова І.М. Доронін, «Запорожець».

У 1929 році в селі було організовано рибоколгосп. У 1930 році рибоколгоспи сіл Новокиївка, Біленьке та Вищетарасівка об’єдналися в один, який одержав назву «Нова дружба». Першим його головою був обраний Олександр Петроович Балакін. У колгоспі працювали 100 селян. Передовими були ланки Є.О.Сотули та О.Ф.Біловуса.[41]

Під час колективізації селянам доводилось із великими труднощами долати мораль ний бар’єр особистої власності. Споконвіку селянин знав, що земля, інвентар, тяглова сила, худоба належать йому, що достаток він створював сам, своїми руками, а тепер необхідно було усуспільнити власність.

Багато помилок допускалося час проведення колективізації, коли у селян відбирали все, що було ними придбано за рахунок власної праці. У сім'ї моєї прабабусі, що мала дванадцять дітей від одного до 18 років, забрали дві корови, коня, залишивши сім'ю без головних годувальників.

Перегини в колективізації виявилися також у штучному прискорені її темпів. Були прийняті спеціальні плани «розкуркулювання», «боротьби з противниками колективізації».

Але життя продовжувалось і серед колгоспників розгорнувся стаханівський рух. У колгоспі «Червоний Жовтень» стахановцями в 1940 році були Матвій Катеринич, Уляна Лапонова, Ксенія Світла, Микола Сіроштан, Олександр Катеринич, Іван Герман, Марко Гармаш, Петро Трубичин.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 березня1940 року було нагороджено великою срібною медаллю учасника Всесоюзної сількогосподарської виставки Івана Петровича Гудожника, бригадира колгоспу «Запорожець», який зібрав у 1938 році урожай американської бавовни по 10, 5 центнера з кожного гектару.

1939 року Орденом Трудового Червоного Прапору була нагороджена Вищетарасівська МТС за видатні успіхи в піднесенні сільського господарства.[42]

 

Отже, початком колгоспного руху у Вищетарасівці можна вважати організацію в 1927 році першого товариства суспільного обробітку землі – ТСОЗ на вулиці Виноградівка.

На базі цих ТСОЗів у 1929 році була організована артіль «Червоний Жовтень». Головою артілі став С.О. Ліпницький.

У подальшому були організовані артілі «Перемога» - голова К.Н. Чувичкін, «Нове життя» - голова Д.К. Лапонов, «Червоний орач» - голова І.М. Доронін, «Запорожець». У 1929 року в селі було організовано рибоколгосп.

Масов а організація колгоспів розпочалася в 1939-1931 роках і здійснювалась в умовах гострої класової боротьби.

Голоднi 1921-1923 роки

За роки радянської влади мешканці села Вищетарасівка, як і все населення України, тричі переживали голодні роки, а саме в 1921-1923, 1932-1933 і в 1946-1947 роках.

Виникнення голоду на початку 20-х років ХХ ст. в Україні офіційною історіографією пояснювалось засухою в 1921 року, а також наслідком семирічної війни (спочатку Першою світової, а потім – Громадянської).

Одним із наслідків більшовицької політики "воєнного комунізму" стало падіння продуктивності праці населення, різке скорочення посівних площ, зниження обсягу сільськогосподарського виробництва і, як результат, загострення дефіциту продуктів харчування.

Становище ускладнювалося тим, що в кризових ситуаціях більшовики визначали свою політику, зважаючи на єдиний критерій: як би не послабити власної диктатури. Тому перевага в продовольчому постачанні надавалася промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості. Згуртовані й голодні робітничі колективи були набагато не безпечнішими, ніж розпорошені селяни.

Була ще одна причина трагедії 1921—1923 рр. Посиливши руйнівну та спустошливу дію посухи численними конфіскаціями продовольства, Москва фактично вперше апробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху в українському селі. Знешкодити його каральними акціями не вдалося. Тому вперше було запроваджено терор голодом. Конфіскуючи продовольчі рештки навіть у селян південних губерній, більшовики допомагали природному лихові впоратися із селянським повстанським рухом, небезпідставно вважаючи, що голод здолає повстанців краще, ніж каральні експедиції.[43]

У 1921 році стихійне лихо вразило УРСР і РРФСР, однак становище України було більш важким. Від неї вимагали постачання хліба для півночі Росії, який вилучали засобами офіційно відміненої у березні 1921 року продрозкладки. В Україні кремлівське керівництво продрозкладку залишило, аби забезпечити в першу чергу, безперервне постачання хліба в Москву, Петроград і робітничий Донбас. [44] У той час як південь України страждав від голоду, керівництво України на протязі літа-осені 1921 року не здійснило жодної спроби зменшити обсяг вивезення хліба з республіки.

А на допомогу голодуючому Поволжю були кинуті всі сили партійного, радянського і профспілкового апарату, в жодних з постанов центрального уряду чи у зверненні про боротьбу з голодом літом – осінню 1921 року не згадується про голод на півдні України. Мова не йшла, безумовно, і про надання матеріальної допомоги голодуючим.

Замовчування голоду на Півдні України дозволило центральній владі використати хлібні ресурси виключно для голодуючих РРФСР, для потреб яких вилучалися в тому числі і мізерні зернові запаси інших українських губерній, теж уражених голодом.

Лише на початку літа 1922 р.влада дозволила залишити тут всі зібрані тут пожертвування, а також не вивозити зібраний в УСРР хліб в Росію. Селянам Півдня України вдалося засіяти поля, але голод тривав до 1923 року.

Що стосується становища Вищетарасівки в цей час, то голоду тут як такого не було, про що свідчать розповіді старожилів села.

Голодні 1932-1933 роки

Цю трагедію для України можна було вже передбачувати в 1925 році, коли XIV з'їзд більшовицької партії взяв курс на індустріалізацію. Вона мала здійснюватися за рахунок села, для чого і було ухвалено невідповідність цін на промислові та сільськогосподарські товари.

Політика колективізації спочатку призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. Не бажаючи миритися з подібним проявом саботажу з боку селянства, загнаного до колгоспів, влада постійно збільшувала для України хлібозаготівельні плани. У результаті така політика привела до справжнього голодомору.

Урожай зернових в Україні в 1932 р. був всього лише на 12 % нижче за середньорічні показники за 1926-1930 рр., так що продуктів харчування в країні цілком вистачало. Проте влада знову збільшила план заготівлі хліба. [45] Якщо в 1931 р. Україна повинна була здати державі 39 % загального збору зернових, то в 1932 р. - 55 %. Було оголошено, що колгоспи не мають права видавати зерно селянам до тих пір, поки не виконаний державний план закупівель зерна. Одночасно були ухвалені закони про боротьбу з крадіжкою колгоспного майна і "боротьбу зі спекуляцією". По першому з них за крадіжку декількох колосків із колгоспного поля люди несли кримінальну відповідальність, до смертної кари включно. Другий закон забороняв селянам обмінювати свої особисті речі на продукти харчування, подібні дії іменувалися "спекуляцією" і каралися тюремним ув'язненням від 5 до 10 років. Крім того, для проведення успішної хлібозаготівельної компанії до України з Москви прибула надзвичайна комісія на чолі із В. Молотовим. [46]

На відміну від терору голодом у 1921-1923 роках, спрямованого перш за все на утихомирення бунтівного селянства, голодомор 1932-1933 років мав на меті планомірне знищення українських селян як «українського бастіону».

На початку 30 –х років репресії проти українського селянства набули виключно жорсткого характеру. В 1930 році розпочалася масова розправа з «куркулями», в наслідок якої було зруйновано більше 200 тисяч найбільш дієздатних і заможних селянських господарств, виселені сотні тисяч «куркулів» та членів їх сімей. Відповідальними за голодомор 1932-1933 років були названі «куркулі», які начебто ховали хліб від влади і від односельців.[47] Версія про те, що селяни ховали зерно в ямах з метою задушити радянську владу «кістлявою рукою голоду» була оприлюднена генеральним секретарем ЦК КП(б)У С.Косіором саме в літку 1930 року.

Тільки за один 1931 рік із 54 районів Дніпропетровської області було вислано до Сибіру та інших віддалених куточків Радянського союзу 25 тисяч осіб.[48]

У 1932 році 94,8% колгоспників Дніпропетровщини на вироблені трудодні не отримали жодного граму хліба. В грудні 1932 року на Дніпропетровщині з’являються так звані «чорні дошки», куди заносилися колгоспи і райони, які не виконали плани хлібозаготівель. У селах починається голод. Як засвідчують данні Дніпропетровського обкому КП(б)У від 28 лютого 1933 року, прояви голодомору мали місце вже у 31 сільському районі області. Дніпропетровщина за числом жертв голодомору 1932-1933 років в Україні посідає третє місце після Київської та Вінницької областей. Офіційно зафіксовано 65 тисяч загиблих. [49]

Жертвами голодомору 1932-1933 років стали не тільки українські селяни, а все українство, українська ідея в цілому. Саме тоді була згорнута політика «українізації», а на місце вимерлих від голоду українських селян були переселенні жителі інших регіонів СРСР.

Індустріалізація та колективізація супроводжувались наступом на «ворожі елементи».

Згідно зі зведенням енкавеесників, майже вся Дніпропетровська область складалась із контрреволюціонерів, шпигунів, диверсантів, шкідників, запеклих націоналістів. Щорічно органи державної безпеки то викривали, то ліквідовували злочинні організації. Кількість заарештованих стрімко збільшувалась: в 1935 році -235 справ, у 1936-526 справ. У другій половині 1937 і першій половині 1938 року в Дніпропетровській області було заарештовано 29521 особу. Основний удар прийшовся на інтелігенцію.[50]

В селі Вищетарасівка знайшлись старожили, які пам’ятають про голод 1932-1933 років.

Причиною голоду люди називали засуху та неврожай. У людей забирали все, що було, чи то їжа, чи то одяг, практично усе, що було, так звані «поліцаї». Ці, так звані «поліцаї», не дивились ні на що, навіть на те, скільки дітей залишається у хаті без їжі. На той час представником місцевої влади був Д. Філатов, а разом з ним приходив до сімей уповноважений з Томаківки.

Були присутні доноси сусідів один на одного за це вони отримували мізерну, але платню: чи невелику кількість муки, чи картоплі. Застосовували до людей побиття, висилання в разі непокори до влади. До хати приходили двоє – четверо людей. Це були сільські активісти. Заховати неможливо було нічого, адже шукали скрізь використовуючи псів.

Сім′ї складались із декількох чоловік, але їжу давали тим, хто працював у колгоспі, так звані «пайки»: черпак «баланди» і 30 грам чорного хліба. Працювали в колгоспі з ранку до вечора, а «пайок» давався лише один раз на день. У колгоспі була пекарня ЗОК, де пекли хліб і давали членами колгоспу. Хто йшов та записувався до колгоспу давали 3 кг крупи.

На той час існував таки закон про «п′ять колосків», не дозволяли збирати колоски навіть після збирання полів, карали за це жорстоко. Поля охороняли з рушницями, ховали хліб у комори і також охороняли. У зв’язку з цим, люди почали помирати з голоду.

Вище тарасівці в той час їли все, що могли: ховрашків, горобців, йця птахів,траву, лушпиння від картоплі, коріння, ягоди, кору з дерев, сім’я мишію, лободу, кропиву пекли з неї хліб. Їли шовковицю, абрикоси, адже в селі були сади та посадки.

Згадуються в селі і випадки канібалізму. Був випадок, коли в сім ′ї помер чоловік і жінка залишилася сама з трьома дітьми, вбила меншого сина, щоб нагодувати та спасти старших своїх синів. Якщо влада дізнавалась про вбивство, то вбивцю забирали і відсилали до району, а там вже вирішувалась її доля. [51]

Більше дев’яноста років минуло з часів голоду 1921-1923 років, вісімдесяти – від початку голоду 1932-1933 років, шістдесят вісім – з часу голоду в 1946-1947 років.

Але ще багато українців не знають до цього часу ні причин, ні наслідків їх. А ті, хто знає, ще не всі усвідомили їх самі. Необхідно, щоб майбутнє покоління села теж знало про ці роки лихоліття в життя своїх односельців. У нації, яка не шанує своєї історії не може бути майбутнього!

Виникнення голоду на початку 20-х років ХХ ст. поліття в Україні офіційною історіографією пояснювалось засухою в 1921 року, а також наслідком семирічної війни.

На відміну від терору голодом у 1921-1923 роках, спрямованого перш за все на утихомирення бунтівного селянства, голодомор 1932-1933 років мав на меті планомірне знищення українських селян як «українського бастіону». Штучний голод 1932-1933 років був спрямований проти селянства УРСР.

Серед сільського населення померло 660 тисяч осіб працездатного віку, 242 тисячі людей похилого віку і 594 тисячі дітей.

В селі Вищетарасівка знайшлись старожили, які пам’ятають про голод 1932-1933 років та, з розповідей своїх батьків знають про голод 1921-1923 рр.

Згідно розповідям старожилів села Вищетарасівка голоду 1921-1923 рр. як такого в селі не було. Але їм довелося пережити страхіття 1932-1933 рр.

Якщо порівняти розповіді старожилів про два голоди 1932-1933 і 1946-1947 років, можна зробити висновок, що для жителів села Вищетарасівка страшнішим і голоднішим виявився голод 1932-1933р.р. Цей голод, зі слів людей,які на власному досвіді відчули його смак, являвся штучним. Люди,які йшли до колгоспу отримували за це незначну кількість їжі, але її деколи не вистачало, щоб не впасти в крайнощі, тому нерідко в селі зустрічалися приклади канібалізму.