Стилістичне різноманіття в мистецтві Франції 19 ст.

Академізм і салонне мистецтво тісно пов'язані в 19 ст. Обидва швидко проросли нероздільно один в другого. Почалася справжня експлуатація тільки «порядних» сюжетів (біблійних чи античних), тільки красивих, зовнішньо привабливих моделей, виправлених за античними зразками, віртуозним технічним виконанням самого живопису чи скульптури. Брутальна, груба дійсність була виштовхнута на вулиці бідняцьких районів, туберкульозних шпиталів і не допускалась в салонне мистецтво. Це була солодкава казка для новітньої групи багатіїв, для «каліфів на час», що щойно набули багатств, але позбавлених традицій, витончених смаків, справжнього знання мистецтва і його історії. Салонне мистецтво експлуатувало еротику, оголене жіноче і чоловіче тіло, стародавніх римлян, привабливих тваринок (кошенят, цуценят, козенят, кроликів, голубів), квіти, здебільшого троянди, елегантний сучасний одяг чи екзотичні шати числених Саломей, Клеопатр, Сафо, закоханих пар, оголених жінок з розбитими вазами. Сюжетом картини міг стати бенкет римського імператора, що засипав своїх гостей пелюстками троянд.Салонне мистецтво, поверхневе, але віртуозне за технічним виконанням, заполонило Салони (звідки і назва), виставки в Парижі і значно поширилося Європою у 19 столітті, як епідемія.

Дивним було співіснування академізму і салонного мистецтва, підтриманого буржуазним суспільством, з мистецтвом романтизму (Делакруа, Жерімо), реалізму (Енгр, Дом’є), художниками барбізонської школи (Курбе, Мілле, Коро)Саме ці мистецкі течії правдиво відтворили обличчя 19 століття і репрезентують його в сучасних музеях. Салонне мистецтво залишилось на узбіччі культури і осіло в запасниках.

Архітектура.

У роки правління Наполеона у Франції склався стиль ампір (від французького імперія), який став продовженням і одночасно завершенням класицизму 18 століття. Будівлі і споруди в стилі ампір відрізнялися монументальністю й урочистістю, часто вони прикрашалися військовою атрибутикою. Ці будівлі були покликані прославляти перемоги Наполеона: Вандомська колона, споруджена за зразком давньоримського стовпа імператора Траяна, Тріумфальна арка (архітектор Ф. Шальгрен) — кращий зразок стилю ампір. Завдяки своїм колосальним розмірам (майже 50 м висотою, біля 45 м шириною) і розташуванню на пагорбі на перетині дванадцяти великих вулиць, арка прекрасно проглядається з різних частин французької столиці. Її прикрашає уславлена скульптурна композиція — рельєф Ф. Рюда «Марсельєза». Тріумфальна арка стала одним з символів Парижа.

Ф. Шальгрен. Тріумфальна арка на площі Зірки.

7.3. Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини. Його ідеологія спирається на культ індивідуалізму, на підкреслену, загострену увагу людської особистості, до психологічних проблем її внутрішнього "Я". У центрі зображення романтиків винятковий характер у виняткових обставинах. Найпослідовніші позиції романтизму виробили митці Франції. Саме там гостро, боляче відчувався розрив між гуманістичним ідеалом та жорстокою дійсністю країни, що вела безкінечні війни, страждала від нівелювання особистості і практичного винищення молодого покоління у військових авантюрах Наполеона, розчарування у частих змінах політичної влади і відсутності перспектив стабільності. Романтизм Франції (на відміну від інших національних шкіл) мав також патріотичну, суспільну складову, яку яскраво втілили Теодор Жеріко в картині-спротиву «Пліт Медузи» та Ежен Делакруа — в картинах «Свобода, що веде народ» та «Винищення греків турками на Хіосі» («Різанина на Хіосі»). Унікальним явищем французького і європейського романтизму став барельєф «Марсельєза» на Тріумфальній арці в Парижі (скульптор — Франсуа Рюд).

Фердинан Вікто́р Еже́н Делакруа (фр. Ferdinand Victor Eugène Delacroix, 26 квітня 1798, Шарантон Сент-Моріс — 13 серпня 1863, Париж) — французький художник доби романтизму. Малював історичні картини, іноді натюрморти та портрети, займався стінописом.

Класичну освіту Ежен отримав у елітарному Імператорському ліцеї Луї Великого (Луї-ле-Гран). 1814 р. померла його мати і юнака забрала до себе родина його старшої сестри. Серед родичів Делакруа-відомий портретист Анрі Різенер (1762—1828). Ежен багато малював з дитинства, після роздумів сам вирішив стати художником. Першим вчителем бувв Пьєр Нарсіс Герен (1774—1833).Ще більший вплив на юнака мав музей Лувр, куди (як військові трофеї) Наполеон почав звозити картини з пограбованих країн. Саме в Луврі Делакруа побачить твори майстрів Італії, Іспанії, Фландрії, Голландії. Потужне враження на нього справив фламандець Рубенс, менше — представники В Бурхливі 1830 та 31 роки запам'ятались багатьом. В Російській імперії національно-визвольне повстання підняли поляки, що не примирилися з втратою своєї державності. Повстання було жорстоко придушене. З Польщі почалася велика еміграція. А в Парижі було своє повстання, і Париж заливали кров'ю бунтівників. Чимало біди наробила й пошесть (епідемія) холери. На бурхливі події в Парижі Делакруа відгукнувся картиною «Свобода веде народ на барикади». В картині дивним чином поєднані фігури міфологічні (алегорія Свободи з прапором Франції) з фігурами брутальної дійсності(Гаврош, мс'є в капелюху Болівар, трупи розстріляних). Сенсацією ставали різні картини Делакруа. Здається, його «Свобода» стала сенсацією на всі віки, а не тількі в бурхливі 1830-ті. Ще дивнішим стала звістка про придбання полотна у Лувр. Це було офіційне визнання митця, але буржуазне суспільство зустрічає картину осудом.

Ежен Делакруа. Свобода на барикадах.

Ежен Делакруа. Данте і Вергілій.

У Делакруа був мароканський період. Два роки (1831-32) він мандрував у Марокко, бо його включили до складу офіційної дипломатичної міссії Франції. З Марокко художник привіз малюнки, картини світів, зовсім не схожі на світи Франції: «Мароканська родина», «Полювання на левів в Марокко», «Єрвейське весілля в Марокко», «Араб біля могили». Все незвично для європейця, все екзотично і цікаво. Але це був світ з минулого, тихий, патріархальний, ніби загублений в часі. Тут наче не мав ціни плин часу, стародавня історія, освіта. Ніщо не нагадувало Францію з величними соборами готики і романики, бурхливою історією, пошуками нового в науці, мистецтві, політиці. Тому романтично налаштований художник штучно обирає сюжети хоча б з зовнішним бурхливим рухом («Полювання на левів в Марокко»), або з натяком на якісь події в минулому (" Араб біля могили ").

Ежен Делакруа. Марокканець, що сідлає коня.

Ежен Делакруа. Жінки в Алжирі.

Ежен Делакруа. Султан Марокко з почтом.

Делакруа не полишав картини на історичні сюжети. Вони стосувалися як історії давньої(«Баталія під Таєйбургом»1837, Версальський палац), так і сучасної («Різанина га грецькому острові Хіос», 1824, Лувр, Париж).Особливе місце серед історичних картин Делакруа посіло полотно «Загарбання хрестоносцями Костянтинополя»(1841, Лувр). Це давній сюжет в мистецтві Західної Європи. Його розробляли ще в Середньовіччі на мініатюрах в рукописах. Делакруа напише полотно розміром 4 на 5 метрів і пов'язане з мініатюрами лише сюжетом.Це було замовлення від влади. Король Франції Луї-Філіп розпочав благоустрій в Версалі. І для Зали хрестових походів замовив картину Делакруа. Той поставився до замовлення прискіпливо: навіть вивчив мемуари графа де Бодуена, що був свідком страшної події четвертого хрестового походу. Деяка театралізація виконання не завадила побачити трагедію пограбованого міста, руйнації, загибелі мешканців. В чомусь картина нагадувала і «Різанину на острові Хіос», та полотно позбавлене недоліків картини «Прихильність імператора Траяна до полоненої матері»(1840, Руан, музей мистецтв).

Ежен Делакруа. Різня на острові Хіос.

Делакруа хворів на сухоти (туберкульоз). І працювати над картинами великого розміру ставало все важче. Окрім періодів натхнення прийшли й періоди спадів у настрої та в працездатності.Він пише невеличкі картини з біблійними та літературними сюжетами («Овідій на засланні в краю скіфів», «Викрадення Ребекки»). Але це не йде в порівняння зі «смертю Сарданапала» чи пристрастною "Свободою, що веде народ на барикади".

 

Ежен Делакруа. Смерть Сарданапала.

Жан Луї Андре Теодор Жеріко́ — французький живописець і графік.

Народився в Руані в 26 вересня 1791 році. Батько художника був адвокатом. Мав дві пристрасті: коні та живопис.У Карла Верле навчився зображати коней (навчався у нього 1808—1810 рр.), у майстерні П. Герена зробив безліч академічних малюнків і копії класичних майстрів (1810—1813 рр.). Після цього на Жеріко значно вплинула творчість Гро: він звертається до сучасності. Жеріко, так само як і його вчитель Гро, були захоплені французьким імператором, його перемогами. Про Теодора Жеріко вперше заговорили в 1812 році, коли двадцятирічний художник наважився виставити в Салоні картину «Офіцер кінних єгерей імператорської гвардії, що йде в атаку» ("Портрет лейтенанта Р. Дьєдонне). На полотні лейтенант не позує, а б'ється: стрімка діагональ композиції веде глядача вглуб картини, туди, де йде битва. Проте успіх картини Жеріко був затьмарений поразкою Наполеона в Росії. Почуття французів, що пізнали гіркоту поразки, виразив на картині «Поранений кірасир, що залишає поле битви» (1814 р.). Французький історик Жюль Мішле писав, що Жеріко як би створив «епітафію солдатові 1814 року».Відвідав Італію (1816—1817 рр.). Там знайомиться із майстрами Відродження, а також відвідає перегони неосідланих коней. Серія «Біг вільних коней» (1817 р.) — виразна чіткість репортажу та стримана героїка в стилі неокласичного духу. У цих творах остаточно сформувався індивідуальний стиль Жеріко: потужні форми передані великими рухомими плямами світла. У 1820—1821 рр. побував у Великобританії, де ознайомився із пейзажами Джона Констабля. Під впливом англійського майстра написав «Перегони в Епсомі» (1821 р.). Картина пронизана рухом: коні несуться. ледве торкаючись землі, їх фігури злилися в єдину стрімку лінію. Рухомі низькі хмари на небі, тіні коней на вологій траві. Всі фігури на картини розмиті, фарби змиті. Жеріко, вдалий наїзник, показав перегони очима жокея.У 1822 році Жеріко впав із коня, отримав травму хребта. За два роки, у віці тридцяти трьох років, помер. Автор некролога в одному з паризьких газет назвав Теодора Жеріко «юним романтиком». Таким чином Жеріко став засновником французького романтизму.

Т. Жеріко. Офіцер кінних єгерів.

Однією з найвидатніших картин Жеріко є велетенське полотно (491 х 716 см), присвячене реальній корабельній аварії, що називається «Пліт Медузи». Ідея намалювати таке полотно виникла в Жеріко після спілкування з лікарем Медузи Анрі Савіньї. Картині передувала величезна підготовча робота. Незважаючи на реальне підґрунтя, картина є яскравим виявом мистецької свободи, багато елементів картини Жеріко розробив на власний розсуд, намагаючись якомога яскравіше й гостріше передати відчай і надію потерпілих на плоту. «Пліт Медузи» став останнім із завершених творів Жеріко. Картина була виставлена у паризькому салоні, проте публіка не зрозуміла ії, критикам здавалося, що таке величезне полотно не може бути присвячене темі страждання, а має звертатися до героїчних чи величних тем.

Т. Жеріко. Пліт медузи.

7.4 Крити́чний реалі́зм — художній напрям, в основі якого — принцип історизму, правдивого зображення дійсності. Виник у 20-х роках XIX століття у Європі. Реалістичний напрям виник значною мірою як заперечення художніх принципів романтизму. Для реалізму характерна типізація як засіб розкриття соціальних якостей особи. Реалізм створює типові характери за типових обставин. Критичний реалізм по-новому зображує ставлення до людини і навколишнього середовища. Людський характер розкривається в органічному зв'язку з соціальними обставинами. Предметом глибокого соціального аналізу став внутрішній світ людини, критичний реалізм тому одночасно стає психологічним. У підготовці цієї якості реалізму велику роль зіграв романтизм, який прагнув проникнути в таємниці людського «Я». Поглиблення пізнання життя і ускладнення картини світу в критичному реалізм XIX століття не означає, однак, якогось абсолютної переваги над попередніми етапами, бо розвиток мистецтва відзначено не тільки здобутками, а й втратами. Втрачена була масштабність образів епохи Відродження. Неповторним залишався пафос твердження, властивий просвітителям, їх ентузіастична віра в перемогу добра над злом. Підйом в країнах Заходу робітничого руху, формування у 40-х роках XIX століття марксизму не тільки впливають на літературу критичного реалізму, але і викликають до життя перші художні досліди зображення дійсності з позицій революційного пролетаріату. Критичний реалізм зробив крок вперед на шляху демократизації літератури також у порівнянні з творчістю просвітителів XVIII століття. Він значно ширше захопив сучасну йому дійсність.

Жан-Огю́ст-Доміні́к Енгр (фр. Jean-Auguste-Dominique Ingres; 29 серпня 1780 року, Монтобан, Франція — † 14 січня 1867 року, Париж, там же) — французький художник, живописець, представник класицизму та критичного реалізму. Директор Французької академії у Римі (з 1834 року), професор, член п'яти академій, власник Великої римської премії за створення картини «Посли Агамемнона у Ахілла» (1801 рік).У 1801 році, представивши на конкурс свою картину «Посли Агамемнона у Ахілл», Енгр виборов Велику римську премію. Вона повинна була забезпечити 4-річне перебування молодого художника в Італії. Внаслідок відомчих фінансових труднощей Енгр потрапив до Італії лише через декілька років. Весь цей час він відвідував майстерню Сюїсса. Багато часу проводив у Луврі та бібліотеках. Великий вплив на нього мали картини італійця Рафаеля.Щоб заробити собі на життя Енгр почав малювати портрети — «Портрет Наполеона Бонапарт», 1804 рік, «Портрет гравера Демаре», 1805 рік. Вони були виставлені у Салоні в 1806 році, але отримали прохолодну оцінку критиків та глядачів.Перебуваючи в Італії, Енгр створив багато малюнків та картин з краєвидами Рима, зокрема Ватикана, церкви Санта-Марія-Маджоре, віли Медічи, будинку Рафаеля. Крім того, Енгр багато пише картин з теми «ню», яка стає його найулюбленішою.У 1813 році Енгр узяв шлюб з родичкою його римських знайомих — Мадлен Шапель. Попри те, що сватання було заочним, шлюб виявився щасливим.Крах імперії Наполеона І у 1814 році примусив до віїзду багатьох французів, що залишили Рим, бо в Італії їх вважали завойовниками. Але Енгр залишився у місті, де багато малював портретів. В цей час він працює графітними олівцями, усю картину створював за один сеанс.У 1820 році Енгр переїздить до Флоренції. Тут він також багато працює над портретами. Але головним результатом цього періода творчості художника стала вівтарна картина «Обітниця Людовика XIII» (1820–1822), виконана для собору міста Монтобан.Після повернення до Франції у 1824 році Енгра нагородили орденом Почесного легіону та обрали академіком. В Парижі він відкрив власну майстерню. Найбільш значущою роботою цього часу стає алегорична композиція «Аофеоз Гомера», яка прикрасила плафон одного із зал Карла V у Луврі. Картина перенасичена історичними портретами, середяких є й портрет Ніколя Пуссена. На відміну від анемічних, занадто ніжних і спотворених неволею одалісок, гаремних жінок і міфічних Анжелік, реальні жінки на портретах Енгра дивували. Дивували освітою, самовпевненістю, елегантністю, хоча теж відчували і свою залежність (від грошей і чоловіків), і свою неволю. Згадаемо, що сучасницями Енгра були Жермена де Сталь, Поліна Віардо і Жорж Санд, розум, здібності, таланти яких не поступалися розуму і таланту багатьох чоловіків. Жінки опановували чоловічі сфери діяльності і ставали відомими художницями (Віже-Лебрен), співачками (Малібран, Поліна Віардо), письменницями (Мадам де Сталь, Жорж Санд). Набули міці процеси емансіпації. І зовсім скоро, ще за житті Енгра, жінки увійдуть на поля війни і в шпиталі, де рятуватимуть поранених войовничих чоловіків.Надзвичайно чутливий художник, Енгр мимоволі відтворив перехідну епоху в своїх портретах, і жіночих, і чоловічих. Найбільш сміливим і далекоглядним сучасникам художника академічні картини Енгра були вже непотрібні. Мало кого міг схвилювати «Апофеоз Гомера» 1827 р., коли вулицями блукали каліки наполеонівських воен, а всі памятали роки окупації Франції, вимушену еміграцію супротивників Наполеона, шалений перебіг подій на верхівці влади без отримання стабільності.

Енгр. Посли Агамемнона у Ахіла.

Енгр. Апофеоз давньогрецького поета Гомера, 1827 р.

Енгр. Лицар Роже рятує Анжеліку.

Енгр. Автопортрет у 24 роки.

Енгр. Портрет принцеси Броглі.

Енгр. Жанна Дарк на коронації Карла VII.

Енгр. Джерело.

Енгр. Велика одаліска.

Оноре Викторен Дом'є (фр. Honoré Victorin Daumier; * 26 лютого 1808, Марсель — † 10 лютого 1879) — французький художник-графік, живописець і скульптор, найбільший майстер політичної карикатури XIX століття.

Дом'є народився в Марселі в 1808 році. З дитинства захоплювався малюванням, освоїв фах літографа. Спочатку заробляв на життя створенням літографій-ілюстрацій для музичних і рекламних видань. З 1848 по 1871 рік створив не менші чотири тисячі літографій і ще стільки ж ілюстрацій олівцем.Склав собі в 1840-х роках гучну популярність карикатурами на політичні обставини, суспільне і приватне життя і видатних людей тодішньої Франції. У епоху Луї-Філипа почав працювати в сатиричному журналі Caricature Шарля Філіпона. Малюнок Дом'є сухий і грубуватий; але типи, що представляються ним, і сцени повні життя, вражаючої правди, і, разом з тим їдкої насмішки. Сатиричні малюнки Дом'є почали з'являтися в журналі Charivari. Це були сцени з «Пригод Робера Макера» (з підписами Філіпона).За цією серією слідували інші, під заголовками: «Les Actualites», «Les Divorceuses», «Les Femmes socialistes», «Les Philantropesdu jour», «Les Grecs», «Les Gens de justice», «Les Pastorales», «Locataires el proprietaires», «Les beaux jours de la vie» тощо. Революція 1848 року надала зміст двом цікавим його альбомам: «Idylles parlementaires» і «Les Representants representes». У 1871 році Дом'є записався в члени Паризької комуни.З живописних творів Дом'є відомі: «Мельник, його син і осел» (1849), «Дон Кіхот, що відправляється на весілля» (1851) і «Прачка» (1861). Він продовжував писати картини до самої смерті, навіть коли зовсім осліпнув. Його гротескові, утрировані, нарочито грубо виконані образи викликали захоплення Мане і Дега; існує думка, що Дом'є був першим імпресіоністом.

О. Дом’є. Ноша.

 

О.Домє

О. Дом’є. Марія Магдалина.

О. Дом’є. На мітингу.

О. Дом’є. Вокзал Сен Лазар.

О. Дом’є. Вагон третього класу.

О. Дом’є. Після уходу військ з робочого кварталу.

7.5. Барбізо́нська шко́ла (фр. École de Barbizon) - умовна назва групи французьких малярів-пейзажистів (Т. Руссо 1812-1867), Ж. Дюпре(1811 - 1889), Н. Діаз (1807-1876), Ш. Дюбіньї (1817 - 1878), К. Тройон (1810 - 1865)), що працювали в селі Барбізон у лісі Фонтенбло в 1830-1860 роках. Барбізон, маленьке село на околиці Фонтенбло, заміської королівської резиденції поблизу Парижа, нічим особливим не примітний. Навряд чи кому-небудь з французьких художників XVII або XVIII століття прийшло б в голову писати простенькі пейзажі цих місць. Однак саме в Барбизоне в 30-60-х роках XIX ст. воліла працювати група живописців, що отримала назву барбізонської школи. Зображення звичайної природи, позбавленої драматичних ефектів, стало своєрідним маніфестом цих художників, для яких жорсткі, консервативні і далекі від життя вимоги академії були неприйнятні і заважали творчому розвитку.

У Салоні 1833 р. «Вид на околицях Гранвиля», написаний у тому ж році П'єром Етьєном Теодор Руссо (1812-1867), виглядав немов вікно в живу природу. (З роками картина сильно потемніла, тому зараз важко уявити її первісний колорит.) Через два роки Руссо намагався показати у Салоні пейзаж, створений в Юрських горах Швейцарії. Замість величних гірських вершин він зобразив стадо корів, повільно марення між осінніми деревами («Спуск корів з високогірних пасовищ Юри», 1835 р.). Журі Салону вважає себе ображеним настільки простим сюжетом, і картина була відкинута. Проте думка Салону оскаржували деякі критики і художники, а один з них, живописець Арі Шеффер (1795-1858), купив пейзаж і виставив його у своїй майстерні. Салон визнав поведінку Руссо зухвалим і протягом тринадцяти років не брав його робіт.

Після провалу в Салоні Руссо придбав чимало друзів, серед яких були художники-пейзажисти Жюль Дюпре (1811 - 1889) і Нарсис Віржіль Діаз де ла Пенья (1808 - 1876). Це знайомство поклало початок барбізонської школи.

Лютнева революція 1848 р., яка повалила монархію і встановила республіканський лад, сколихнула всю країну і змінила художнє життя Парижа. Журі Салону було скасовано, і його двері відкрилися для всіх бажаючих.

У 1849 р. Руссо виставив в Салоні картину «Алея в лісі л'іль-Адам» (1846-1849 рр..), що зображає весняний ліс. Художник ніби захоплює глядача в гущавину передній план затемнений, другий залитий сонцем і вабить погляд. Поверхня картини покрита дрібними мазками фарб різноманітних відтінків, які немов ліплять стовбури і листя дерев, зелень трави.

У 1848 р. Руссо оселився в Барбизоне, де створив чимало пейзажів. На картині «Вихід з лісу Фонтенбло з боку Броль. Призахідне сонце» (1848-1850 рр.) величезні дерева утворюють темне овальне обрамлення, крізь яке видно світлий другий план - у водах болота відображається рослинність і бродять корови. На думку художника, тут йому вдалося передати відчуття, що дерева занурені в тиху бесіду. На Всесвітній виставці 1855 р. Руссо за цю картину отримав золоту медаль, що означало визнання і творчу перемогу.

В останні роки життя художник зайнявся пошуком простих сюжетів і нового стилю, більш зрозумілого глядачеві, але його живопис стала занадто натуралістично і нудною. Тим не менш Руссо був першим серед сучасників, хто перестав радувати академічним правилами і розвивав реалістичне напрям в пейзажі.

Жюль Дюпре, як і Руссо, почав виставляти роботи в 30-х рр. У той час художник відвідав Англію і познайомився з творчістю Джона Констебла. Враження від його живопису він проніс через все життя. Пейзажі Дюпре помітили в одному з паризьких художніх журналів і часто друкували з них гравюри. Це дозволило майстру постійно показувати свої картини публіці. У 40-х рр. перебував у Дюпре центрі художнього життя Парижа, в його будинку збиралися відкинуті Салоном майстри.

Майже одинадцять років пропрацював майстер над полотном «Великий дуб» (1844-1855 рр.). На цій картині, яка відобразила своєрідну творчу програму художника, показаний простий сільський вигляд з пастухом і коровами, що йдуть на водопій. Над ними височить громада старого дуба. Всі у світі пов'язано-люди, тварини, рослини, вода і небо. Більш того, природа, на думку Дюпре, важливіше і значніше людини.

У Салоні 1852 р. Дюпре представив «Пейзаж з коровами» (1850 р.) - проста по композиції і емоційний по настрою. В подальшому художник перестав виставлятися, але назавжди зберіг вірність реалістичного пейзажу. В останні роки життя він писав тільки етюди з натури.

У 50-х рр. Барбізон став місцем постійної роботи французьких художників-пейзажистів. Реалістичний пейзаж придбав у той час нових шанувальників і майстрів.

З барбизонцами тісно пов'язаний Шарль Франсуа Добіньї (1817- 1878), що зображав просту, невигадливу природу і селян. Пейзаж «Запруда в долині Оптево» (1855) був показаний на Всесвітній виставці в Парижі, і його високо оцінила критика. Майстер захоплювався видами річок і озер; подорожуючи по річці Уазі, він писав пейзажі прямо в човні. Тонкі колірні переходи у воді і небі, відображення дерев і хмар, вологість повітря Добіньї відобразив у «Берегах річки Уази» (в 50-х рр. він написав кілька варіантів цієї картини).

Живописці барбізонської школи зробили помітний вплив на розвиток реалістичного мистецтва у Франції. Їх пейзажі навчили сприймати публіку живі враження від природи. Відтепер до пейзажу перестали ставитися як до другорядному і незначного жанру.

Т. Руссо. Пейзаж з пахарем.

Т. Руссо. Дуби в Фонтенбло.

Ж. Допре. Осінній пейзаж.

Ж. Дюпре. Сільський пейзаж.

Ф. Добіньї. Берег.

Ф. Добіньї. Вид на собор св. Павла.

Ф.Добіньї. Пейзаж з дамбою.

Жан Батіст Каміль Коро (фр. Jean-Baptiste Camille Corot, *16 липня 1796, Париж — †22 лютого 1875, Париж) — французький живописець, один із засновників французького реалістичного пейзажу XIX століття. В 1822–1824 навчався в А. Мішаллона та В. Бертена, в 1825–1828, 1834 й 1843 бував в Італії. Коро працював з натури, що зближує його з барбізонською школою. Каміль Коро відомий також як майстер малюнка й офорта.Роботи: «Вид Колізею» (1826, Лувр)«Гомер і пастухи»,(1845, Музей в Сен-Ло)«Спогад про Мортефонтен» (1864, Лувр),«Порив вітру» (1865—70, Музей образотворчих мистецтв ім. О. С. Пушкіна, Москва)«Жінка з перлиною» (1868—70, Лувр)

К. Коро. Міст Августа через Неру.

К. Коро. Форт Сент Андре.

К. Коро. Жінка, що читає.

К. Коро. Будинки біля млина.

Жан Дезіре Гюстав Курбе (фр. Gustave Courbet) — французький живописець, скульптор, графік.

У 1837 Густав вступив до Королівського коледжу в Безансоні. Там вчив право, але водночас відвідував місцеву Художню академію. У 1839 році юнак поїхав до Парижу, де його вчителем став художник Стобен. Також відвідував музеї, де старанно копіював роботи — від старих іспанських та голландських митців до Теодора Жеріко та Ежена Делакруа. Пізніше Курбе називав себе самоуком, не зважаючи на те, що отримав лише початкову художню освіту.

Курбе прагнув досягнути визнання своїми роботами. У той час це означало, що вони повинні були виставлятися в Салоні. Для цього Курбе створює низку робіт: пейзажі, портрети, жанрові сценки та навіть роботи на релігійну тематику. Однак до Салону потрапляють лише три його картини, із яких лише одна була стримано відмічена критиками («Автопортрет із чорним собакою»).

У 1846 році голландський торговець предметами мистецтва купив кілька робіт Курбе та пообіцяв нові замовлення, коли той буде в Голландії.Ця подія поклала початок відтіку картин Курбе за кордони Франції.Густав Курбе проводив час у богемній компанії молодих художників, жінок та поетів, серед яких були Шарль Бодлер, П'єр Жозеф Прудон. Компанія зазвичай збиралася в пивній поблизу майстерні художника та отримала назву «Храм реалізму», оскільки саме там товариші розмовляли про створення «нової» реалістичної школи.

Г. Курбе. Зустріч.

Картина «Віяльниці» належить до серії робіт про селян Орнана, що написав Курбе у 50-роках XIX століття. Проте вона відрізняється від інших картин цього періоду: селянки, що зайняті працею, не виглядають втомленими. Таким чином, картина написана не на соціальну тематику, є майже пастораллю, що зображає легке, світле життя вдалині від великого міста.Для фігури дівчини із ситом позувала сестра художника, Зоя Курбе. Імовірно, фігура другої селянки — інша сестра художника Жульєтта, а хлопчик — син художника, Дезіре Віне. Можливо, саме це пояснює ліричність картини.

На задньому плані зображено кішку, що спить, затишно звернувшись у клубок.До дверей приклеєно дешеву літографію, що також підкреслює безпосередність ситуації. Самі двері привертають увагу до перспективи, у якій оригінально вирішена композиція. Здається, що кімната заблокована скринею, а художник дивиться на двері зліва.

Г. Курбе. Віяльниці.

Курбе почав малювати картину «Похорони в селі Орнані» на мансарді свого будинку в Орнані. Робота художника викликала переполох місцевих жителів, тому що деякі з них могли впізнати себе на ній, від мера, судді, до друзів художника. Проте цей переполох не міг зрівнятися з тим, що здійнявся після того, як картину було виставлено в Салоні.Критики сходилися на тому, що вже сам розмір картини недоречний, оскільки похорони простого селянина не можуть привертати стільки уваги. Один з них писав: «Похорони селянина можуть мене зворушити…Проте не варто настільки локалізувати цю подію».Для створення сюжету художник використовував середньовічний традиційний сюжет Танок Смерті. Та на відміну від середньовічних робіт, Курбе не зобразив на обличчях присутніх людей смутку. Червоні обличчя церковних сторожових свідчать про те, що вони знаходяться у нетверезому стані.По краях композиції зображені два діда художника, що на той момент вже були мертвими.

Г. Курбе. Похорони в селі Орнані.

Г. Курбе. Подрібнювачі каменю.

Г. Курбе. Автопортрет з чорним псом.

Франсуа Мілле, повне ім'я Жан Франсуа Мілле (фр. Jean-Francois Millet, *4 жовтня 1814 — †20 січня 1875) — видатний художник Франції 19 століття, один з засновників так званої Барбізонської школи, хоча його твори мають надзвичайне значення в мистецтві попри всі мистецькі течії. Малював жанрові композиції, пейзажі, створив декілька портретів. Картина Міллє «Сіяч» надихнула Ван Гога на створення своїх композицій на подібну тему. А його «Анжелюс» була улюбленою картиною Далі, яскравого представника сюрреалізму. Далі звертався до образів «Анжелюс» усе своє життя.Помітивши хист в дитині, батьки зробили все можливе, аби син вирвався з села. Його відправили в Шербур, де влаштували в майстерню художника Мошеля, місцевого портретиста. Успіхи Франсуа привели його в іншу майстерню до художника Ланглуа. Той так вірив в учня, що здобув для нього стипендію від муніціпалітету Шербура і право на навчання в Парижі. Так колишній селюк перебрався в столицю.Колись бабця заповідала йому не малювати нічого ганебного, навіть якщо про таке проситиме сам король. Онук виконав заповіт бабці - і зробив багато корисного для мистецтва Франції, та й всього світу.

За першим своїм фахом він портретист. Але малюючи портрети відчував незадоволення. До того ж в Парижі він навчався у історичного живописця Делароша. Задоволення ані від Делароша, ані від тодішнього Парижу він не відчував. Душею він відпочивав у музеї Лувр, бо треба було набрати досвіду, який ніхто не міг йому дати, окрім старих художників.

Ф. Мілле. Портрет Поліни Оно

У Мілле майже неможливо знайти картини великі за розмірами: довжина уславленого полотна «Анжелюс» - 66 см, «Збирачок колосся» - 111 см, «Відпочинку на жнивах» - 116 см. І ці, здається, найбільші.Маленьким шедевром стали і «Збирачки хмизу», всього 37 на 45 см. Так французьких жінок ще ніхто не писав. Дві маленькі постаті намагаються витягти суху деревину, що застрягла. Працю, яку гідно б робити худобі, роблять дві селянки, самі, не чекаючи допомоги. Це той страшний світ, де допомоги просто не дочекатись.Дослідники дивувались — нема ні ефектної композиції, ні яскравих фарб. Нікого не вбивають і ніхто не кричить. А глядачі хапались за серце. Мілле навертав обличчя буржуазного суспільства до народу, до надмірної праці селян, до співчуття тим, хто важко і страшно працював на землі. Він навертав суспільство (і мистецтво Франції) до гуманізму. І це перекривало і маленькі розміри картин Міллє, і відсутність колористичних скарбів, театральних жестів, криків тощо. В мистецтво поверталася гірка правда сьогодення.Його поклик почули. Міллє став авторитетом в живописі. І як завжди, одні закричали про його заполітизованість, інші вбачали в ньому надзвичайність, феномен. Його картини стали добре купувати.Колись «Збирачок хмизу» придбав Третьяков. Ні, не Павло, що купував і підтримував російських художників, а потім подарував москві галерею, що носить його ім'я. Придбав брат Павла — Сергій Третьяков, що колекціонував твори митців Європи. Зазвичай він відсилав гроші в Париж своєму агенту, а той, на свій розсуд побачивши гідне, купував і відсилав у Москву. І розсуд, і купівля виявились дуже вдалими. В Москві це майже єдина (окрім ще одного пейзажу) сюжетна картина Мілле. Зате - шедевр.

Ф. Мілле. Збирачі колосся.

Мілле один з майстрів, що звертались до створення гравюр. Це не було головним в його творчості, тому він зробив декілька експериментів в різних техніках: шість літографій, дві геліографії, шість гравюр на дереві. Найбільше він працював в техніці офорт. Серед них є як повтори своїх картин (офорт «Збирачки колосся»), так і досить самостійні сюжети. Надзвичайно вдалим був офорт «Смерть забирає селянина-дроворуба», що високою мистецькою якістю нагадав шедевр німецького майстра 16 століття Ганса Гольбейна з серії «Танок смерті».

Ф. Мілле. Портрет селянки.

Ф. Мілле. Осінь.

Ф. Мілле. Молитва в полі.

Ф. Мілле. Селянин.