Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Особливості міфологічного світогляду.
Коли на рівні звичайного (буденного) світогляду мова заходить про міфи і міфологію, то передусім в уяві постають прадавні казки і легенди, перекази і думи, в яких поетично, наївно і примарно змальовуються створення людини і світу та діяння богів і героїв. Тоді багато хто з людей починають вважати, що міф і міфологія це одне й те саме. Однак насправді це не так. Міф (у перекладі з давньогрецької — сказання, легенда) — це алегорична розповідь про особливий характер діяльності богів, героїв та інших фантастичних істот, які зайняли визначальне місце у природі і суттєво впливають на життя людини. Порівняльно-історичне вивчення широкого кола міфів показує, що в міфах різних народів світу за надзвичайної багатоманітності їх ряд основних тем і мотивів повторюються. Цілком імовірно, щонайдавнішими міфами є міфи про тварин. Найбільш елементарні з них є тільки наївним поясненням деяких ознак тварин. Глибоко архаїчні міфи про походження тварин від людей (таких міфів дуже багато, наприклад, у австралійців) або міфічні уявлення про те, що люди колись були тваринами. Міфи про перетворення людей на тварин і рослини відомі, мабуть, усім народам земної кулі. Широко відомі давньогрецькі міфи про гіацинт, нарцис, кипарис, лаврове дерево (дівчина-німфа Дафна), про павука (Арахна) та ін. Існують дуже давні міфи про походження Сонця, Місяця, зірок (солярні, місячні, астральні міфи). В одних міфах вони нерідко зображені людьми, які колись начебто жили на Землі і з якоїсь причини піднеслися на небо, а в інших — створення Сонця приписується якій-небудь фантастичній істоті. Центральною групою є міфи про походження світу, Всесвіту (космогонічні міфи) і людини (антропогонічні міфи). У таких міфах провідними є дві ідеї — ідея творення та ідея розвитку. За одними міфами, світ створений якою-небудь надприродною істотою — Богом-творцем, деміургом, великим чаклуном тощо, за іншими — світ поступово розвивався із якогось первісного неоформленого стану — хаосу, мороку або води, яйця та ін. Як правило, у космогонічні міфи вплітаються і теогонічні сюжети — міфи про походження богів, і антропогонічні міфи — про походження людини. Досить поширеними є міфи про чудодійне народження, про походження смерті; порівняно пізно виникли міфи про потойбічне життя, долю. До космогонічних міфів наближаються також есхатологічні міфи — розповіді-пророцтва про "кінець світу" (розвинуті есхатологічні міфи відомі у давніх майя, ацтеків, у християнстві, в ісламі і, звичайно, у давніх предків сучасних українців).
Надзвичайно важливе місце посідають міфи про походження та запровадження тих чи інших культурних благ: добування вогню, винайдення ремесел, землеробства, а також встановлення між людьми певних соціальних інститутів, шлюбних правил, звичаїв і обрядів. Впровадження їх, як правило, приписується культурним героям. До міфів про культурних героїв наближаються "близнюкові" міфи (в них образ культурного героя начебто роздвоюється — це два бра-ти-близнюки, наділені протилежними рисами: один добрий, інший злий, один робить все добре, вчить людей корисного, інший лише робить шкоду і бешкетує). У розвинутих аграрних народів суттєву роль відіграють календарні міфи, які символічно відтворюють природні цикли. Аграрний міф про вмираючого і воскресаючого Бога дуже поширений на Стародавньому Сході, хоча найбільш рання форма цього міфу зародилась ще на базі первісного мисливського господарства. Так виникли міфи про Озіріса (Стародавній Єгипет), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Мала Азія), Діо-ніса (Фракія, Греція) та ін. Ранні міфи здебільшого були короткими, примітивними за змістом, не мали захоплюючої фабули. У пізніший період розвитку людства виникають більш складні міфи, а різні за походженням і мотивами міфічні образи переплітаються. Міфи перетворюються на розгорнуті розповіді, пов'язуються один з одним, утворюючи цілі цикли. І у XX ст. існують міфи, міфотворчість. У цих міфах звеличується, ідеалізується постать видатного політика, діяча науки, мистецтва, релігії та ін. Отже, міфологія — це історичний тип світогляду, в якому творення людиною цілісної картини світу ґрунтується на абсолютизації ролі, значення природного стосовно людського. Міфологія — фантастичне уявлення про природу і соціальну дійсність навколо людини, яке ґрунтується на визнанні органічної єдності людини і світу.
Міфологічний світогляд є там і тоді, коли, по-перше, людина ще не виділяє себе з навколишнього середовища — природного і соціального; по-друге, існують елементи логічної неподільності мислення, яке ще не здатне чітко відокремитися від емоційної сфери життя людини. Наслідком цього є наївне олюднення навколишнього природного середовища, загальна персоніфікація у міфах та широке "метафоричне" порівняння природних і соціальних об'єктів. У міфології не розмежовується природний і надприродний світ, вона байдужа до суперечностей, має невисокий рівень абстракції, їй притаманні чуттєво-конкретний характер, метафоричність, емоційність. Ці та інші особливості міфології перетворюють її на досить своєрідну символічну (знакову) систему, в термінах якої сприймається і описується весь світ. Міфологія органічно пов'язана з релігією, наукою і філософією. Релігія "зобов'язана" міфологічному світогляду передусім тим, що саме в лоні міфології зароджується ідея Бога та думка про характер протиставлення природного і надприродного. Більше того, міфологія виробляє ідею священності. Це видно хоча б із того, що розповіді про першопредків, про міфічні часи першотворення є духовною скарбницею людини і суспільства. Міфологія є своєрідним роз'ясненням релігійних обрядів, ритуалів. Адже виконавець обряду відтворює через окремих дійових осіб викладені у міфах події. Міфологія виконує роль драматичного релігійного дійства. Міфологія суттєво вплинула на науковий світогляд. Саме від міфології науковий світогляд бере думку про нерозривну єдність людини і природи. Але якщо міфологія лише констатує факт цієї єдності, фактично не пояснюючи нічого, то наука бере на себе відповідальність за розкриття закономірностей єдності "людина — світ". Міфологічний герой, легендарний образ перетворюється у науковому світогляді на істину. Міфологія, зокрема, породжує натурфілософію. Значну роль відіграла міфологія у виникненні та розвитку філософії. Саме у міфологічному світогляді з'являються зародки бачення суб'єктно-об'єктних відносин, поділу дійсності на предмет і знак, річ і слово, істоту і її образ, річ і її властивості, поодиноке і загальне та ін. І нарешті, мабуть, саме міфологія виховала філософську любов до мудрості, бо саме міфологічний світогляд був першим надбанням в осмисленні фактів зовнішнього світу. Міфологія справила суттєвий вплив на формування героїчного епосу передусім через образ культурного героя. Саме цей образ став, мабуть, вихідним матеріалом, з якого були створені моделі епічних героїв. Завдяки казці й героїчному епосу з міфологією генетично пов'язана і література, зокрема жанр оповідання. Відповідно драма і частково лірика сприймали спочатку елементи міфу безпосередньо через ритуали, народні святкування, релігійну містерію. Ознайомлення з міфологією дає змогу зробити такі висновки. Міфологія як історичний тип світогляду супроводжує всі періоди існування земної цивілізації, відомі людині. Міфологічна світоглядна культура виявилась одночасно і через ряд сильних, потужних сторін, і через ряд слабких.
Релігійний світогляд.
Даючи загальну характеристику західної філософії, слід зупинитися і на такому її напрямі, як релігійна філософія, для якої, як і для екзистенціальної філософії, головною проблемою є проблема людського буття, Релігія, яка за тривалий період свого існування накопичила багато різноманітних способів осмислення природних і соціальних явищ, безумовно, є одним із фундаментальних джерел цінностей та орієнтирів для людини. Способи релігійного осмислення дійсності відрізняються від наукових методів, мають свою специфіку. Найпоширенішими серед них є "ілюзія позатілесності" та "містичне прозріння". Перший є спробою умоглядно вийти із свого індивідуального тіла, звільнитися від тілесності та побачити навколишній світ нібито збоку, відкриваючи тим самим причетність особистого буття до смислу всесвітньої цілісності. Другий – заглиблення у власне особисте "Я", подолання межі із зовнішнім світом, злиття з потоком світових подій. Зрозуміло, що осмислення цих методів потребує спеціальної підготовки та відповідних умов. Проте помилково вважати релігію цілком самостійною у формуванні життєво важливих цінностей. Жодна із форм суспільної свідомості не існує ізольовано від інших. Релігія заповнює дефіцит інформації про смисл космосу, смисл життя людини і суспільства. Ці ж питання є предметом дослідження й інших форм суспільної свідомості, зокрема й філософії. У теоретичному плані пояснити релігійні ідеї, принципи має теологія як система обґрунтування та захисту релігійних вчень про Бога. його якості, ознаки та властивості, а також комплекс доведень істинності догматики, релігійної моралі. Теологія як одна із форм вираження релігійної свідомості має ряд специфічних рис, котрі відрізняють її від філософії. Проблема співвідношення філософії і теології виникла в перші століття існування християнства і неспроможна своєї актуальності до наших днів. Відмінність філософії від теології, на думку релігійних філософів, полягає в тому, що філософія не в змозі осягнути істини одкровення, недосяжні для людського розуму. З огляду на це основне своє завдання всі релігійно-філософські течії вбачають у доведенні необхідності, корисності, загальної значущості релігії для людини. Головне питання релігійної філософії – це питання про ставлення Бога до створеного ним світу та до людини і ставлення людини до Бога. Релігійна філософія дає своє вирішення онтологічних, гносеологічних, космологічних, соціальних та інших проблем.
В основі релігійно-філософської онтології лежить вчення про Бога та доведення раціональності чи ірраціональності його буття. Для релігійно-філософської гносеології характерне роздвоєння об'єктів на природні та надприродні. Основою пізнання вважається одкровення, зафіксоване в системі догматів. Завдання ж філософії і науки – допомогти людині наблизитись до одкровення для укріплення віри. У релігійній філософії яскраво виражається теологічне вирішення соціальних проблем. Як правило, вся система суспільних відносин тлумачиться з позицій провіденціалізму (теологічна концепція історії як промислу Божого) і зводиться до божественної доцільності. Релігійна філософія представлена різними течіями, які мають спільні риси та ознаки. Проте різні церкви кладуть в основу своїх вчень різні філософські ідеї. Католицька філософія – це сукупність існуючих у католицизмі (філософських течій, таких як неотомізм, тейярдизм, неоавгустианізм, "теологія звільнення" та інші. Найавторитетнішою течією є неотомізм як офіційна філософська доктрина Ватікану. Провідні представники цього напрямку: Е.Жільсон (1884–1978), Ж.Марітен (1882–1973) - у Франції; Е.Корет (нар.1919) – в Австрії; Ю.М.Бохенський (нар.1902) – у Швейцарії; Ф.Ван-Станберген (нар.1904) – у Бельгії; К.Войтила (нар. 1920) – у Польщі (нинішній Папа Римський Іоанн-Павло II) та ін. Неотомізм базується на вченні Фоми Аквінського, центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму. Послідовники цього вчення розглядають його через призму сучасності, намагаються довести, що доктрині, яку вони захищають, притаманні універсальні можливості піднестися над полярністю матеріалізму та ідеалізму, сцієнтизму та антисцієнтизму. Провідний представник неотомізму Е.Жільсон розмірковує таким чином: "Мати віру – це значить прийняти дещо, тому що воно явлене Богом. А тепер, – що означає наука (тобто наукові переконання. – Авт.). Це значить приймати дещо, що сприймається як істинне в світлі природного розуму. Всім, хто займається відносинами Розуму та одкровення, ні в якому разі не слід випускати з уваги істотну різницю між цими двома типами прийняття істини. Я знаю завдяки розуму, що дещо істинне, тому що я бачу, що воно істинне, але я вірю, що дещо істинне, тому що Бог сказав, що воно істинне. В цих двох випадках причини мого прийняття істини різні і, отже, науку та віру слід розглядати як два зовсім різних типи прийняття істини". (Жильсон 3. Разум и откровение в средние века. // Богословие в культуре Средневековья. – К., 1992. – С. 35). Отже, неотомісти розрізняють два джерела пізнання – природний розум (науку) і божественне одкровення (віру як непохитну впевненість у тому, що Бог відкрив людині через слово і то, що мовлене Богом є істинним). Філософське вчення неотомізму втілене системою різноманітних філософських дисциплін: метафізики, гносеології, натурфілософії та ін. Ядром є метафізика (загальна та прикладна), яка детально розглядає співвідношення Бога і створеного ним буття. Загальна метафізика поділяється на онтологію (вчення про буття взагалі) та природну теологію (філософське вчення про Бога); прикладна метафізика – це філософське вчення про світ та людину.
Центральну для неотомізму антропологічну проблематику розробляли Е.Корет та К.Ранер. З їхньої точки зору, основні положення неотомізму мають обґрунтовуватися через аналіз людського буття в світі. Людину неотомізм розуміє як складну духовно-матеріальну субстанцію (єдність душі і тіла). Особа в неотомізмі універсальною метою і смислом свого існування має споглядання божественного блага. Прагнучи до блага, вона набуває інтелектуальних, моральних та теологічних чеснот, на становлення яких і має бути орієнтоване суспільне життя. Історичний процес, за неотомізмом, підкоряється божественному провидінню. Проте його представники визнають також і фундаментальну цінність "мирської" історії, наявність у ній внутрішньої мети, пов'язаної з удосконаленням людства, культури. Корет, пояснюючи сутність культурно-історичної творчості, стверджує, що у "відкритості" і "трансцендуванні", самопіднесенні людини до Бога народжується історія. Неотомізм, як і релігійна філософія в цілому, дедалі ширше залучає до своєї доктрини проблеми суспільства, людини, науки. Це одна із специфічних рис оновлення релігійної думки.
|
|||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-12-12; просмотров: 517; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.119.105.239 (0.02 с.) |