Епідемія ВІЛ/СНІДу в Україні, шлях подолання.

Україна стала лідером у світі по розповсюдженню СНІДу. За 25 років з появи хвороби 40 млн. людей у світі є носіями ВІЛ-інфекції, 25 млн. померло. Кожен день у світі інфікується ВІЛ-інфекцією 15000 осіб. В Україні з 2000 року кількість ВІЛ-інфікованих збільшилась у 2 рази, а на кінець 2005 року їх ще збільшилось і складає 250-680 тисяч. Кожна четверта жінка секс-бізнесу у Полтаві, Одесі, Луцьку, Донецьку ВІЛ-інфікована, а в Миколаєві - кожна третя жінка. Найвища ВІЛ-інфікованість у Європі – це вагітні жінки України: Чернігівської, Одеської, Миколаївської, Донецької, Дніпропетровської областей.

Як відомо інфікованими можуть бути як новонароджені (інфекція передається через плаценту від матері до дитини), репродуктивне населення (статевий шлях, ін’єкції) так і інше населення (змішані шляхи передачі).

Без достатньої інформаційної роботи про СНІД як епідемію серед населення України, особливо серед молоді, ризик захворіти залишається великим. Тому на студентську аудиторію виноситься питання: Який найефективніший спосіб роботи серед населення (молоді!!!), щоб зупинити і подолати СНІД?

Було б доцільно заслухати по цій темі огляд літератури, дати пропозиції, щоб змоделювати спосіб боротьби з епідемією.

Слід врахувати: на початку 1993р. населення України складало 52,1 млн. осіб; на 01.01.2006 року – 46,3 млн. За роки незалежності Україна втратила 10% (5 млн.) осіб. Народжуваність в Україні з 1986р. по 2005р. зменшилась на 40,2% (з 15,6 у 1986 до 9,0 у 2005р. на 1000 населення). Смертність з 1980 збільшилась на 35% (316,6 у 2005р. проти 11 у 1980р. на 1000 населення України). Середня тривалість життя зменшилась і становить 67,7р. проти 71,4р. у 2006 році. На сьогодні чоловіки в середньому живуть 59-61р., жінки – 70-73р.

Який же загальний ризик інфікування всього населення України, якщо відомо, що населення в державі 46.300.000, а кількість ВІЛ-інфікованих складає 680 тис. За формулою , де R- ризик; N- максимальна кількість населення, що проживає на території України і може інфікуватись (загальний ризик); n- кількість людей, що інфікувались різними шляхами передачі незалежно від віку-680000.

= ,

або 14,686 (10 тис. населення) або 14686 (14686 на 1 мільйон населення).

Отже, загальний ризик великий: на кожен мільйон громадян України 14686 осіб стають носіями ВІЛ-інфекції в рік.

Щоб визначити коефіцієнт частоти (Кч), який показує кількість померлих на 1000 інфікованих ВІЛ-інфекцією, а після захворіли СНІДом (синдромом набутого імунодефіциту) скористаємося статистикою. За період 1987-2004 р.р. серед громадян України виявлено і зареєстровано 74856 випадків ВІЛ-інфекції. Із них 8918 осіб захворіли на СНІД, із яких 5367 померло (фармацевтичний журнал №5 2005 рік с.27).

Отже, 74856 ВІЛ- інфікованих осіб, із них на кожну 1000 помирає ≈119 осіб (8918 *1000/74856). Коефіцієнт частоти смертності серед ВІЛ-інфікованих в Україні складає 119 на 1000 інфікованих.

Для подолання епідемії ВІЛ/СНІДу на державному рівні створені законодавчі та нормативні акти, які закладені в концепцію стратегії дії уряду 2011 року:

- створена Національна програма забезпечення профілактики ВІЛ-інфе6кції, затверджена постановою КМУ №264 від 04.03.2004 року.

- розроблено Положення „Про Національну координаційну раду з питань запобігання поширенню ВІЛ/СНІДу”.

- створений координуючий стратегічний орган - Український центр боротьби та профілактики ВІЛ/СНІДу (а також підпорядковані йому регіональні центри).

- підготовлені і видані Укази Президента України „Про невідкладні заходи щодо запобігання поширення ВІЛ/СНІДу”.

- основними завданнями Центру є:

· організація заходів з профілактики ВІЛ/СНІД-інфекції;

· забезпечення організаційно-методичного керівництва діяльністю закладів охорони здоров’я з питань надання консультативної, діагностичної, лікувальної та профілактичної допомоги населенню по ВІЛ-інфекції;

· облік, профілактичне лікування і диспансеризація медичних працівників, що мали ризик інфікуватися при виконані професійних обов’язків;

· проведення навчання медичних кадрів закладів охорони здоров’я з профілактики ВІЛ-інфекції;

· забезпечення розробки та виконання заходів державної, регіональних і місцевих програм ВІЛ/СНІД-інфекції, здійснення моніторингу та оцінки ефективності їх реалізації;

· участь у складанні та наданні заявок щодо централізованої закупівлі за рахунок коштів державного бюджету України, областей, місцевих органів виконавчої влади, лікарських засобів, імунобіологічних препаратів та обладнання, дезінфекційних засобів необхідних для здійснення діагностики, лікування ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД;

· забезпечення прозорості в питаннях закупівлі, розподілу та контролю за ефективним і раціональним використанням лікарських засобів та обладнання;

· надання інформації про наявність та обсяг препаратів для лікування у відповідь на офіційні запити ВІЛ-сервісних організацій;

· впровадження інформаційно-просвітницьких заходів спрямованих на зменшення ризику інфікування ВІЛ серед різних верств населення із зосередженням уваги га вразливих групах;

· співпраця із засобами масової інформації з висвітлення питань пов’язаних з проблемами ВІЛ/СНІД – інфекції, подолання дискримінації ВІЛ-інфікованих осіб.

· аналіз стану лікарського забезпечення хворих на ВІЛ+/СНІД з вивченням його тенденцій згідно з розвитком розвинутих держав світу і з урахуванням проблеми фінансування;

· у програмах післядипломної підготовки лікарів провізорів слід передбачити питання етіології та патогенезу, а також перші прояви захворювання, методи діагностики, специфічні лікарські засоби, методи психологічної підтримки. ВІЛ-інфіковані здебільшого є особами молодого віку або дітьми;

· дослідники встановили залежність між наявністю стресу, настроєм людини і динамікою маркерів прогресування ВІЛ-інфекції;

Розпорядженням Президента України затверджено Положення про Національний комітет боротьби із захворюванням на СНІД (далі Національний комітет) і персональний склад Комітету та його колегії, які набували змін та доповнень, внесених розпорядженням президента України [9,10]. При Національному комітеті створено Вчену раду як консультативно-експертний орган.

Основними завданнями Національного комітету у сфері боротьби із захворюваннями на СНІД визначено:

o здійснення державного управління;

o реалізацію державної політики;

o міжвідомчу координацію заходів;

o формування громадської думки щодо державної політики у сфері боротьби із захворюванням на СНІД.

Голові Національного комітету разом з Представником Президента України в м. Києві було доручено подати до Адміністрації Президента України пропозиції щодо створення в столиці Національного інституту СНІДу, чого не виконано. Проте на базі Київського науково-дослідницького інституту епідеміології та інфекційних хвороб у 2000 р. створено Український центр профілактики та боротьби зі СНІДом МОЗ України.

Здійснюючи свої статутні функції при виконані покладених на нього завдань, Національний комітет взаємодіяв з центральними органами державної виконавчої влади України, Автономної республіки Крим, обласними державними адміністраціями, органами місцевого і регіонального самоврядування, а також з відповідними структурами зарубіжних держав, маючи достатні повноваження щодо проведення глибокої аналітичної роботи, стану наукових досліджень у цій сфері, впровадження в практику досягнень науки, організації в Україні профілактики ВІЛ-інфекції, залучення до вирішення питань, що належать до компетенції Національного комітету, науково-дослідницьких установ, вищих навчальних закладів, а також провідних вчених і висококваліфікованих спеціалістів, обґрунтування і опрацювання нормативно-правової бази та контролю за їх виконанням.

Положенням визначилось, що обласний, Київський та Севастопольський міський комітет боротьби із захворюваннями на СНІД є місцевими органами Національного комітету боротьби із захворюваннями на СНІД при Президентові України, які утворюються при обласній, Київський та Севастопольській міських державних адміністраціях з підпорядкуванням Національному комітету та голові державної адміністрації. Обласні і міські комітети мали утримуватись за рахунок коштів Державного бюджету України і на них покладались такі основні завдання:

§ реалізація державної політики і здійснення контролю за дотриманням законодавства України у сфері профілактики СНІДу місцевими органами державної виконавчої влади та місцевого самоврядування;

§ розробка регіональних програм протидії СНІДу, а також їх виконання підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності, які є виконавцями цих програм, і координація заходів щодо її виконання;

§ висвітлення через засоби масової інформації стану профілактики СНІДу та результатів реалізації програм профілактики СНІДу.

Незважаючи на всі спроби Комітету, регіональні і місцеві комітети не були створені. Натомість за рахунок загальник асигнувань на охорону здоров’я почалось створення мережі обласних і міських центрів профілактики та боротьби зі СНІДом і, таким чином, увесь спектр міжгалузевих завдань, що посталим перед державою, насамперед було делеговано національні системі охороні здоров’я. Це рішення Уряду України також не знайшло повного розуміння. Останні регіони створювали центри профілактики та боротьби зі СНІДом під тиском Міністерства охорони здоров'я України до кінця 2002 р., деякі із них і до цього часу не мають відповідної матеріально-технічної бази.

Національний комітет з боротьби із захворюванням на СНІД при Президентові України реорганізовано у Комітет з боротьби із захворюванням на СНІД, підпорядкованим Міністерству охорони здоров'я України.

Указом Президента України від 10 грудня 1996 року №1184/96 Комітет з боротьби із захворюванням на СНІД реорганізовано у центральний орган виконавчої влади – Національний комітет з профілактики наркоманії та захворювання на СНІД як правонаступника попереднього Комітету з боротьби із захворювання на СНІД.

З цього часу Законом України „Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення” в останній редакції згідно із Законом України статтею 6 визначено, що спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, на який покладається управління та міжвідомча координація у сфері боротьби із захворюванням на СНІД, є Міністерство охорони здоров’я України. Заходи щодо боротьби із захворюванням на СНІД у межах своєї компетенції розробляють і здійснюють відповідні центральні, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також підприємства, установи та організації усіх форм власності.

У зв’язку з інтеграцією в Європу перед Україною лишаються зобов’язання щодо адаптації соціальної політики України до стандартів ЄС.

Саме тому Кабінет Міністрів України отримав завдання утворити урядову комісію з профілактики ВІЛ/СНІДу на чолі з Віце-прем’єрміністром України і затвердити протягом трьох місяців Програму профілактики ВІЛ/СНІДу в Україні на 2001-2003 рр. та передбачати в Державному бюджеті України щорічні цільові асигнування на її реалізацію, розглянути питання про необхідність внесення змін до нормативно-правових актів щодо запровадження пільгового оподаткування організацій, установ, закладів незалежно від форми власності, неурядових організацій та благодійних фондів, що беруть участь у проведенні або фінансуванні заходів, спрямованих на протидію поширенню ВІЛ/СНІДу в Україні.

На виконання четвертої Національної програми профілактики Міністерству охорони здоров'я України, Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міській державним адміністраціям належало посилити контроль за епідемічною ситуацією з ВІЛ/СНІДу із використанням сучасних технологій епідеміологічного моніторингу, вжити заходів щодо створення та забезпечення діяльності регіональних координаційних рад з питань запобігання захворюванню на СНІД, розширити мережу центрів профілактики та боротьби зі СНІДом, забезпечити матеріальну та фінансову підтримку зазначених закладів, забезпечувати хворих на ВІЛ/СНІД належними медичною допомогою та соціальним захистом, сприяти залученню позабюджетних коштів для реалізації заходів з профілактики ВІЛ/СНІДу, всебічно сприяти діяльності громадських та благодійних організацій, програми яких спрямовано на профілактику ВІЛ/СНІДу в Україні.

Таким чином:

1. Існуючий механізм державного управління у сфері ВІЛ/СНІДу є вкрай складним і нестабільним, нездатним гнучко і оперативно реагувати на кризові зміни в епідемічній ситуації. Майже всі управлінські структури мають однакові завдання і функції.

2. За період епідемії ВІЛ/СНІДу багатогалузева міжвідомча координація, у тому вигляді як вона запропонована – відсутня. Створення ступеневих державних і інших структур, а тим більше заміна однієї структури іншою не сприяє сталому результативному підходу до проблем ВІЛ/СНІДу.

3. Прийняття рішень не має наукового підґрунтя та врахування попереднього кращого вітчизняного і світового досвіду.