Консерватизм (неоконсерватизм) як політична течія сучасності.

 

Консервативність (англ. conservation - збереження) завжди допускає турботу про збереження даності як чільної цінності суспільного буття. Її основна ідея, з точки зору її прихильників, полягає в тому, що, примножена досвідом і мудрістю багатьох поколінь людей, "даність" більш правильна, аніж новації та перетворення, що виступають модним захопленням сучасності. Консерватори віддають перевагу порядку політичної системи, що склався.

 

Консерватизм - суспільно-політична течія, що характеризується прихильністю до стійких суспільних порядків, соціальної та політичної спільності, певним ставленням до традицій і звичаїв, системи духовних і політичних цінностей, раціональністю, стриманістю здійснення соціальних змін, протистоянням, постійною реалізацією і радикальністю перетворень, утвердженням поступального розвитку.

Поштовхом до формування консервативних переконань у ХVІ сторіччі став виклик, кинутий ідеями Реформації та її релігійно-конфесійними конфліктами і війнами. Мислителі Роберт Хукер, Томас Гоббс та ін. відстоювали ідею суверенності та абсолютності існуючої держави у суперечці з першими політичними дисидентами - релігійними радикалами, що вважали можливими політичні потрясіння з метою поширення та встановлення нової релігії. Фундаментальні основи консерватизму як політичної ідеології сформульовані англійським мислителем Едмундом Бьорком.

Саме поняття консерватизм введене після заснування французьким письменником Френсісом Шатобріаном журналу "Консерватор" (1815 р.). Фундатори консерватизму протиставили висунутим Просвітництвом та Французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну і цілісну систему. Реалізація таких ідей призведе до знецінення успадкованих від нащадків традицій і нерозумного руйнування моральних та матеріальних цінностей суспільства.

Власне, консервативними, на думку політолога Зенона Лейтона Генрі, виступають лише дві ідеології: консервативно-реформістська та класична консервативна.

 

Разом з тим консерватори схильні применшувати відмінності між більш правим класичним і більш помірним реформістським консерватизмом, зближуючи їх до таких меж, де саме реформістський консерватизм представляє взагалі консерватизм. існує ідеологія екстремістського консерватизму з притаманними їй праворадикальними рисами.

 

Консерватори виступають за право власності. У економічних питаннях вони зазвичай ліберали, погляди яких виходять із класичного лібералізму Адама Сміта.

Більшість консерваторів сильно підтримують суверенітет своїх держав, патріотично ідентифікуючись із своїми народами. Націоналістичні сепаратистські рухи можуть бути водночас радикальними та консервативними.

 

В Україні історично консерватизм виник як усвідомлення необхідності обґрунтування політико-правових основ монархічно-гетьманського ладу, як спроба надати владі гетьманів монархічної спадковості (Богдан Хмельницький, Павло Самойлович, іван Мазепа та ін.). Наприкінці ХуШ - на початку ХіХ ст. консерватизм став ідеологічною платформою дворянства Малоросії у боротьбі за збереження національних і станових привілеїв.

 

У другій половині ХіХ ст. серед представників консервативної думки в Україні - політичні діячі Григорій Галаган і Василь Тарновський, Григорій Милорадович, а пізніше - Федір Уманець, Володимир Горленко, Андрій і Микола Стороженки та ін. В 20-х роках ХХ ст. ряд учених України прагнули обґрунтувати необхідність і правомірність політико-правових основ монархічного гетьманського ладу в Україні (В'ячеслав Липинський, Степан Томашівський, Володимир Кучабський). Їх концепції державності України оформились у науково-завершені теорії вже в період еміграції.

 

Сучасний неоконсерватизм став результатом характерних для еволюції уявлень в межах головної системи цінностей консерватизму. Неоконсерватизм означає реальний процес поновлення політики, здійснюваної в межах колишніх пріоритетів та названої "новою консервативною хвилею".

Всім різновидам сучасного консерватизму притаманне засудження того соціально-економічного та політичного курсу, синонімом якого виступає поняття держава загального добробуту. Консерватори називають таку державу розподіляючим центром, що завдає суспільству шкоду тому, що спонукає одних індивідів паразитувати за рахунок досягнень інших.

Та характерна особливість такої держави - яскравий ідейно-політичний активізм. На передній план висувається відродження моральних цінностей, поданих державою загального добробуту. Рішуча ідеологізація та опора на морально-ціннісні фактори сприяли підсиленню націоналістичних тенденцій в усіх різновидах сучасного неоконсерватизму.

Сучасний консерватизм не має стрункої ідеології, не проголошує себе відкритим ворогом будь-яких змін, тим більше - простого повернення до минулого. Вся система цінностей консерватизму базується на певності, що минуле ефективніше, раціональніше, ніж сучасне. Звідси прагнення до змін, але ретроградними (реакційними) методами протистоянням прогресу. Все це визначає основні риси світосприйняття сучасного консерватизму (Генріх Карл Кальтенбруннер).

Спадщина та вірність традиціям і цінностям, а, отже, турбота про створення умов, за яких традиції та спадщина сприймалися б та реалізовувалися суспільством. Стабільність - головна умова утвердження істотної ціннісної орієнтації на людину.

Прогрес суспільний, соціальний, науково-технічний заперечується консерватизмом. І це не випадково. Саме в кінці XX ст. як ніколи гостро постало питання про цінність і важливість прогресу, його взаємодію з соціальним і, насамперед, науково-технічним.

Ускладнювалася взаємодія науково-технічного, суспільного прогресу з соціальним прогресом. Постала проблема виживання й збереження роду людського. Глибинні зрушення в усіх сферах примусили замислюватися над тим, чи виправданий прогрес, що веде до відчуження, руйнування традиційних зв' я-зків. Звідси - прагнення людей до вічних моральних і релігійних цінностей, традицій. Виникає сприятливий психологічний клімат для розповсюдження консервативних ідей.

Неоконсерватизм наголошує на:

— посиленні ролі еліт в управлінні державою;

— звільненні приватного капіталу від надмірного державного втручання;

— скороченні соціальних витрат і стимулюванні економічної активності громадян, які повинні розраховувати на власні сили;

— посиленні порядку і законності;

— відмові від тих змін, які підривають політичну стабільність чи обмежують владу великого бізнесу;

— ринкових відносинах як рушіях суспільного розвитку;

— пріоритеті свободи щодо соціальної рівності, оскільки остання неможлива;

— відмові від високих податків на великий капітал для перерозподілу прибутків в інтересах бідних;

— зміцненні морального порядку.