Спеціальностей денної та заочної форм навчання

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

З КУРСУ «ПОЛІТОЛОГІЯ» ДЛЯ СТУДЕНТІВ УСІХ

СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ ДЕННОЇ ТА ЗАОЧНОЇ ФОРМ НАВЧАННЯ

(МОДУЛЬ 1)

 

 

Затверджено на засіданні кафедри

соціології праці та управління.

Протокол № 6 від 10.03.2010.

 

Дніпропетровськ ДВНЗ «УДХТУ» 2010

Конспект лекцій з курсу «Політологія» (Модуль 1) для студентів усіх спеціальностей денної та заочної форм навчання / Укл.: Л.Г. Московськіх, В.Б. Мягких. – Дніпропетровськ: ДВНЗ УГХТУ, 2010. – 50 с.

 

 

Укладачі: Л.Г. Московськіх, канд. філос. наук

В.Б. Мягких, канд.соціол. наук

 

Відповідальний за випуск Л.Г.Московськіх, канд. філос. наук

 

 

Навчальне видання

 

Конспект лекцій

з курсу «Політологія» (модуль 1) для студентів усіх спеціальностей

денної та заочної форм навчання

 

 

Укладач: МОСКОВСЬКІХ Людмила Григорівна

МЯГКИХ Вероніка Борисівна

 

 

Редактор Л.М. Тонкошкур

Коректор Л.Я. Гоцуцова

 

 

Підписано до друку 23.03.10. Формат 60×84 1/16. Папір ксерокс. Друк різограф. Умовн.-друк. арк. 2,14. Облік.-вид. арк. 2,21. Тираж 100 прим. Зам. № 101. Свідоцтво ДК № 303 від 27.12.2000.

УДХТУ, 49005, м. Дніпропетровськ, просп. Гагаріна, 8.

Видавничо-поліграфічній комплекс ІнКомЦентру

 

З М І С Т

 

ТЕМА 1.ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА.............4

1.1. Поняття політики. Специфіка політичного.................................................4

1.2. Предмет і функції політології. Структура політологічного знання..........7

1.3. Основні етапи розвитку вітчизняної і світової політології........................8

1.4. Політологія в системі соціально-гуманітарних дисциплін.......................10

ТЕМА 2. ВЛАДА ЯК СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЯВИЩЕ................................11

2.1. Поняття влади. Основні концепції влади. Структура влади.....................11

2.2. Функції політичної влади. Розділення властей..........................................14

2.3. Поняття легальності, легітимності і ефективності політичної влади......15

ТЕМА 3. ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ.....................................................................17

3.1. Особа як суб'єкт і об'єкт політики...............................................................17

3.2. Політична еліта як найбільш високий рівень суб'єкта влади,

політична еліта в Україні.................................................................................19

3.3. Політичне лідерство як категорія політології: соціальна роль,

функції і механізми формування політичного лідера..........................23

ТЕМА 4. ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ І ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА..................24

4.1. Політична свідомість: поняття й основні характеристики.......................27

4.2. Політична культура суспільства: суть, структура, функції, типологія...29

4.3. Політична культура сучасного українського суспільства...........................33

ТЕМА 5. СУЧАСНІ ПОЛІТИЧНІ ІДЕОЛОГІЇ..................................................................35

5.1. Поняття і функції політичної ідеології....................................................................35

5.2. Лібералізм.....................................................................................................................38

5.3. Консерватизм...............................................................................................................39

5.4. Соціалістична ідеологія..............................................................................................42

5.5. Націоналістична ідеологія.........................................................................................47

Список літератури....................................................................................................................49

ТЕМА 1. ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

 

Предмет і функції політології.

Структура політологічного знання

 

Не викликає заперечень, що політологія – наука про політику. Але, у якому обсязі вона вивчає політику? Дослідники трактують цю проблему по-різному.

1. Політологія досліджує інституційний аспект політики, а саме устрій і діяльність держави, інших інститутів, весь механізм політичної влади. Даний підхід дає лише фрагментарні знання про сферу політики, а саме в її інститутах.

2. Ототожнюється політологія і політична соціологія. Тут увага акцентується на діяльнісному аспекті політики. Саме політична наука визначається як вивчення того, як люди використовують інститути, регулюючі їх спільне життя, вивчення ідей, що приводять у рух людей, тобто вивчення політичної свідомості, політичної поведінки, впливу людей на механізми політичної влади.

3. Третій підхід до визначення предмету політології допомагає уникнути фрагментарності перших двох. Якщо розглядати політику як складне, багатогранне явище, то і політологію слід розглядати як загальну інтеграційну науку про політику в усіх її проявах, в її взаємодії з людиною і суспільством.

 

Предмет політології

 

– закономірності виникнення, функціонування і розвитку політичних інтересів, поглядів, концепцій, теорій;

– закономірності становлення, функціонування і зміни характеру політичної влади;

– закономірності функціонування і розвитку політичного процесу.

 

КАТЕГОРІЇ, ЯКІ ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ ПОЛІТОЛОГІЄЮ

 

Власні категорії (специфічні)	Категорії наук, що знаходяться на стику з політологією	Категорії інших соціально-гуманітарних наук
Політика, політична влада, політична організація, політична система політичний режим, політичні інтереси і цінності, політична діяльність	правова держава, власність, цивільне суспільство, соціальні групи, шари, громадська думка, соціально-політичні конфлікти та ін.	цивілізація, суспільство населення, народ, свобода, влада, право, культура, прогрес, революція, еволюція та ін.

 

МЕТОДОЛОГІЧНА	ТЕОРЕТИКО-ПІЗНАВАЛЬНА	СВІТОГЛЯДНА
Висновки політології служать основою для приватних політичних теорій, що вивчають окремі суспільні явища	Політологія формує знання про політику, її роль у суспільстві	Сприяє виробленню певного бачення політичної дійсності

 

ФУНКЦІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ

 

РЕГУЛЯТИВНА	ПРОГНОСТИЧНА	АКСІОЛОГІЧНА
Засвоєння політичних знань чинить безпосередній вплив на політичну поведінку	Розкриваючи тенденції розвитку політичних процесів, політологія об'єктивно виконує функцію прогнозу	Політологія дає оцінку політичним інститутам, подіям, поведінці

Структура політології – будучи єдиною за своєю суттю наукою, політологія внутрішньо диференційована і включає цілу низку більш приватних дисциплін, що відображають окремі аспекти, сторони політики і її взаємовідношення з суспільством.

 

Політична філософія Історія політичних вчень Політична історія вивчає

вивчає ціннісні аспекти вивчає становлення зміну політичних інститутів

власних відносин політичної науки, і норм у процесі еволюції

головних понять і теорій суспільства

 

 

Політична теорія Політологія – це комплексна Політична соціологія

міжнародних відносин наука про політику у всіх вивчає вплив

вивчає закономірності її проявах, інтегрує громадянського суспільства

функціонування і синтезує висновки на розподіл влади

політичних відносин наук про політику

між державами Політична психологія

вивчає мотивацію політичної

Політична географія Політична антропологія поведінки

вивчає вплив природних вивчає вплив родових

чинників на політичне якостей особистості на Теорія держави і права

життя політику вивчає історію і закономірності

виникнення держави і права

 

1.3. Основні етапи розвитку вітчизняної і світової політології

 

Впродовж тривалого історичного періоду політична наука була органічно вплетена в тканину буденних політичних уявлень, релігійних і філософсько-етичних поглядів.

Історично першою формою осмислення політики було її релігійно-міфологічне трактування. Судячи з джерел, що збереглися, в ІІ – І тисячоліттях до н.е. у всіх стародавніх народів панували релігійно-міфологічні погляди на політику, уявлення про божественне походження влади і суспільно-політичного ладу, і саме ці уявлення зазвичай передавалися у вигляді міфів.

Приблизно з середини І тисячоліття намітилася тенденція раціоналізації політичних поглядів, з'явилися перші політичні категорії, визначення. Саме у цей період були закладені основи теоретичних досліджень політики, які носили філософсько-етичну форму. Саме цей період ми відзначаємо як початок або перший підготовчий етап розвитку політичної науки.

1. Початковий, філософсько-етичний етап (IV століття до н.е. – до першої половини XIX ст.). Політичні знання існують і розвиваються в рамках філософсько-етичних поглядів.

Аристотель трактує політичну науку як вищу зі всіх наук, оскільки вона вчить людей жити по законам справедливості і права а також має на своїй меті загальне благо – «Політика».

Для своїх висновків і для класифікації держав він використовував матеріали конкретних досліджень 158 міст-держав-полісів. Його нерідко називають родоначальником політичної науки.

Згодом політична думка все більше звільняється від релігійного впливу і філософсько-етичної форми. Роботи Цицерона «Про республіку», «Про закони» не містять яких-небудь філософських або релігійних міркувань.

Найбільш чітке розмежування політичної науки, філософії і етики здійснив в XVI столітті Н.Макіавеллі. В центрі його досліджень – аналіз проблеми держави і влади, розробка цілого комплексу методів боротьби за владу. Цінність його досліджень – підпорядкування їх вирішенню практичних завдань боротьби за владу та її утримання.

Подальший розвиток політична наука отримала в працях Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Монтеськ’є, Ж-Ж. Руссо, К. Маркса, Ф. Енгельса і так далі.

2. Емпіричний етап (друга половина XIX c. – до 1945 р.). У цей період у розвинених країнах на основі накопичених знань, появи і використання емпіричних методів досліджень, загального прогресу в цілому соціологічних знань, політична наука знаходить сучасну зовнішність, відбувається її становлення як самостійної науки. Формальним початком політології як науки одні вважають виникнення у другій половині XIX столітті в Німеччині «правової школи». Інші ж датують її виникнення другою половиною XIX століття – в 1857 році у Колумбійському коледжі. Ф. Лейбер почав читати курс політичної теорії і створив необхідні умови для відкриття там же в 1880 році Д. Берджесом вищої школи політичної науки.

У 1903 році там з’явилась Американська асоціація політичних наук. Термін «політична наука» наприкінці XIX – початку XX століть отримує визнання і розповсюдження в Європі. У 1896 році італієць Г. Моска називає свою працю «Елементи політичної науки».

Слід відзначити значний внесок у політичну науку, зроблений К. Марксом, Ф. Енгельсом, В.І. Леніним, Г.В. Плехановим Б.Н. Чичеріним, М.Я.Острогорським та ін.

На початку XX століття процес виділення політології у самостійну науку в основному завершився.

У 1949 році під егідою ЮНЕСКО створюється Міжнародна асоціація політичної науки, що завершила процес інституціоналізаці політології.

3. Сучасний етап (друга половина ХХ століття до нашого часу). Критичне переосмислення емпіричних та історичних знань, накопичених у попередній період, їх поглиблення. Політологія остаточно затверджується і як учбова дисципліна.

Після жовтня 1917 року політична наука в наший країні була оголошена лженаукою, буржуазною наукою. Окремі теоретичні проблеми аналізувалися у вузьких рамках історичного матеріалізму, історії КПРС, наукового комунізму і так далі, тобто ідеологізованих дисциплін.

Тільки з початком перебудови, тобто з другої половини 80-х років їй як науці були повернені права громадянства. Курс політології був введений в учбові програми вищих навчальних закладів.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Розкрийте зміст поняття «Предмет політології».

2. Охарактеризуйте головні етапи становлення політичної науки.

3. У чому переваги політики як регулятора суспільних відносин у порівнянні з релігією, мораллю, правом?

4. Дайте характеристику основних груп визначень політики.

5. Охарактеризуйте значення політології в сучасному житті.

 

ТЕМА 2. ВЛАДА ЯК СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЯВИЩЕ

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

 

1. Чи може суспільство існувати без влади?

2. Назвіть відмінності між владою політичної і владою державної.

3. Дайте визначення поняття «легітимна влада» і назвіть джерела її легітимації.

4. Назвіть основні види ресурсів влади.

5. Розкрийте зміст основних функцій влади.

 

 

ТЕМА 3. ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

 

1. Поясните, в яких випадках особа виступає| об'єктом політики.

2. Що таке політична участь, назвіть її основні форми і типи.

3. Розкрийте зміст понятя «еліта», визначте склад політичної еліти і дайте характеристику її функціям.

4. Чим викликана структурна безліч еліт в сучасних суспільствах? Визначите головні елітні групи в соціумі.

5. Розкрийте механізми рекрутування еліти (система гільдій та антрепренерська).

6. Дайте розгорнене визначення понять «лідер» і «лідерство». Поясніть, чому становлення і функціонування лідерів – це об'єктивне й універсальне явище?

7. Поясніть поняття «Політичне лідерство», які воно має ознаки?

8. На яких трьох соціальних рівнях існує політичне лідерство?

9. Розкрійте головні функції політичних лідерів?

10. Наведіть відомі Вам типології політичних лідерів за різними критеріями.

 

ТЕМА 4. ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ І ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

 

1. Дайте визначення поняттю «Політична свідомість», покажіть його роль у функціонуванні політичної системи суспільства.

2. Назвіть сфери і функції політичної свідомості.

3. Назвіть і охарактеризуйте компоненти політичної свідомості.

4. Дайте визначення поняттю «Політична культура».

5. Назвіть підходи, які склалися у західних і вітчизняних політологів, до розуміння політичної культури.

6. Назвіть і дайте характеристику компонентам політичної культури.

7. Визначите функції політичної культури і з'ясуєте їх реалізацію в сучасному українському суспільстві.

8. Назвіть типи політичної культури, які виділяють згідно з інтересом населення до політичного життя.

9. Розкрийте зміст інтегрованої і фрагментарної політичної культури.

10. З'ясуйте джерела формування політичної культури, проаналізуйте їх особливості в українському суспільстві.

11. Які чинники і як впливають на процес формування сучасної
політичної культури України?

1. Назвіть найбільш характерні риси політичної культури сучасної України.

 

 

ТЕМА 5. ІДЕОЛОГІЯ ТА ПОЛІТИКА

У складних умовах перебудови українського суспільства від тоталітарної системи до сучасної демократії зазначена тема займає особливе місце. Це визначається перш за все тим, що політична ідеологія є однією з найвпливовіших форм політичної свідомості. Кожна політична ідеологія реалізується в доктринах, спрямованих на обґрунтування прагнення певної групи (партії та інше) до влади і направлених на підпорядкування цим цілям громадської думки.

Одна з головних задач методичної розробки – допомогти студентам розібратися в суті, напрямках основних політично-ідеологічних течій сучасності. Серед різноманітних політичних ідеологій найважливішими є: лібералізм, консерватизм, соціалізм та націоналізм. Вивчаючи ці ідеології, зверніть увагу на їх різні течії та особливості їх проявів в Україні.

Після вивчення матеріалу ви повинні вміти:

– визначити поняття “ідеологія”, її функції;

– виділити види ідеологій;

– порівняти консерватизм і неоконсерватизм; лібералізм і неолібералізм; марксизм і соціал-демократію; націонал-демократію і соціал-демократію.

Лібералізм

Поява лібералізму відноситься до періоду кризи феодалізму, до епохи перших буржуазних революцій XVII–XVIII ст. і пов'язаний з боротьбою третього стану проти станового ладу, феодальних обмежень, утисків аристократії, абсолютистської держави, духовного панування церкви. Біля джерел ліберальної ідеології були англійські просвітники XVII ст. Т.Гоббс і Дж.Локк і XVIII ст. А.Сміт і І.Бентам, французькі Ш.-Л.Монтеск'є, Ж.Ж.Руссо, німецькі – Є.Кант і В.Гумболът, американські – Т.Джефферсон, Д.Медисон. Серед українських мислителів ідеологію лібералізму розвивали в XIX ст. М.Драгоманов, Б.Кістяковський.

Саме поняття лібералізм ввійшло в суспільно-політичне життя на початку XIX ст. і пов'язано з подіями в Іспанії в 1812 р., де лібералами назвали групу делегатів-націоналістів у кортесах (іспанський парламент). Теоретичної систематизації і класичної завершеності ідеологія лібералізму досягла в XIX ст.

Сутнісні риси лібералізму визначаються етимологією самого слова (лат Liberaly – вільний). Найголовнішими принципами лібералізму є:

– свобода особи, пріоритет індивіда стосовно держави, визнання права всіх людей на самореалізацію. Слід зазначити, що в ідеології лібералізму індивідуальна воля збігається з політичною волею і “природними правами” людини, найголовніші з яких – право на життя, свободу і приватну власність;

– обмеження сфери діяльності держави, захищеність приватного життя - перш за все від сваволі держави; “приборкання” держави за допомогою конституції, що гарантує свободу дій особистості в рамках закону;

– розмежування сфери діяльності держави і громадянського суспільства, невтручання першого в справи останнього;

– в економічній сфері – свобода індивідуальної і групової підприємницької діяльності, саморегулювання економіки за законами конкуренції і вільного ринку;

– у духовній сфері – свобода совісті, тобто право громадян сповідати (чи не сповідати) будь-яку релігію, право самостійно формулювати свої моральні обов'язки та ін.

У своїй завершеній класичній формі лібералізм затвердився у державному устрої Великобританії, США, Франції та інших європейських державах у другій половині XIX ст. Але вже наприкінці XIX початку XX ст. відбувається спад впливу ліберальної ідеології, що переріс у кризу, яка продовжувалася до середини 30-х років XX ст., що було пов'язано з новими суспільно-політичними реаліями цього періоду. З одного боку, залишена без державного контролю вільна конкуренція вела до самоліквідації ринкової економіки в результаті концентрації виробництва та утворення монополій, з іншого, необмежене право власності викликало могутній робітничий рух, економічні і політичні потрясіння. Усе це і змусило переглянути ряд ліберальних постулатів і ціннісних орієнтирів. Так у рамках класичного лібералізму формується неолібералізм, зародження якого багато вчених пов'язують з діяльністю американського президента Ф.Д.Рузвельта (1933–1945). Переосмислення стосується насамперед економічної і соціальної ролі держави.

Неолібералізм склався у другій половині XIX ст. Його основні риси:

– зберігається прихильність основним постулатам лібералізму: свобода і права особистості, рівноправність усіх громадян, конституціоналізм, приватна власність і підприємництво як основа господарського життя та ін.;

– допускається державне втручання для стабілізації ринкової економіки, тому що дія механізму вільної конкуренції не забезпечується автоматично (формування монополій, кризи в економіці, інфляція та ін. порушують механізм ринкового саморегулювання);

– державне втручання обмежується лише встановленням “рамок”, у яких розгортається економічна діяльність і які створюють сприятливі умови для дії конкурентних механізмів (тобто, неоліберальна концепція не припускає безпосереднє державне регулювання економічних процесів, а обмежується лише підтримкою механізмів ринкового саморегулювання);

– обмежене державне регулювання виявляється не тільки в економіці, але й у соціальній сфері: передбачається перерозподіл частини доходів через систему податків і державної допомоги на користь менш забезпечених прошарків населення, зміцнення в суспільстві соціальної справедливості.

Узагальнюючи, можна зробити висновок, що сучасний неолібералізм, зберігши прихильність основним принципам лібералізму, виявився здатним в умовах нових суспільних реалій скорегувати ряд важливих соціально-економічних постулатів, адаптувавши багато нових ідей, у тому числі і характерних для інших ідеологій – соціалістичної, соціал-демократичної, неоконсервативної.

Найбільш яскравий приклад втілення в політичну практику ідеології лібералізму є діяльність демократичної партії США.

 

Консерватизм

Консерватизм (лат. сonserve – зберігати, берегти) – ідеологія, спрямована на збереження і підтримку існуючих форм громадського життя (соціально-економічного устрою, політичного устрою, культурного середовища, традиційних і духовних цінностей). Формування консерватизму у визначену систему поглядів відноситься до кінця XVIII – початку XX ст. і було реакцією на досить широке поширення ліберальних ідеалів, але насамперед на радикальні ідеї і перетворення Великої французької революції 1789 р. На початковому етапі свого становлення ця ідеологія відображала інтереси світських і церковних феодалів, обурених “зухвалістю” ліберальної думки і політичною практикою французьких революціонерів, які намагались змінити існуючий лад, освячений віковою історією. Послідовники цього напряму виступали проти суспільного прогресу і демократії, за збереження традиційних інститутів (сильної авторитарної держави, впливової церкви, приватної власності), за ієрархічний устрій суспільства, заснований на природній нерівності і традиційних привілеях, дбайливе відношення до традицій і т. д.

Основоположником консерватизму вважається англійський суспільний діяч Е.Берк (1729–1797), що виклав свої погляди в роботі “Міркування про Французьку революцію”, яка і сьогодні вважається “Біблією” консерватизму. До основних цінностей консерватизму він відносив:

– культ традицій, національної культури, моралі, патріотизму;

– пріоритет інтересів держави над інтересами особистості;

– сильна ієрархічна держава;

– авторитет церкви, родини, школи;

– прагматизм, здоровий зміст, скептицизм;

– поступовість і обережність процесу соціальних змін;

– наступність у розвитку;

– історична єдність минулого, сьогодення і майбутнього;

– воля і відповідальність.

На основі цих поглядів Е.Берка та інших мислителів і політиків у XIX ст. склався стійкий комплекс консервативних ідей і цінностей, що одержали назву класичного консерватизму. Його основні ідеї:

– визнання обмеженості можливостей людського розуму в пізнанні суспільства і недосконалості людської природи;

– ефективна державна влада (у зв'язку зі своєю природною недосконалістю людина не може жити без держави й інших соціальних інститутів: держава покликана стримувати властивий людям і окремим групам егоїзм, підтримувати соціальний мир і піклуватися про загальне благо. Без такої ролі держави суспільство чекає або громадянська війна, або необмежене панування однієї групи). Успішно виконувати свої функції може лише сильна, авторитетна, але не диктаторська держава;

– інтереси держави, нації вище, ніж інтереси індивіда чи якої-небудь соціальної групи;

– в економічній сфері – святість приватної власності, орієнтація на розвиток приватного підприємництва;

– переконаність у вродженій нерівності людей і необхідності аристократії й еліти, що є фундаментом розумного суспільного устрою (соціальна рівність - протиприродна для суспільства, тому що сама природа людини обумовлює нерівність – між чоловіками і жінками, працьовитими і ледачими, розумними і посередніми людьми та ін. Тому нормальне суспільство природно відтворює нерівність, що у свою чергу стимулює суперництво між людьми, що сприяє здоровому розвитку суспільства за умови авторитетного контролю держави). Рівність повинна існувати лише в сфері моралі і усі зобов'язані виконувати свої обов'язки;

– функціонування суспільства регулюють не тільки закони, але і звичаї, традиції. Концепція єдності минулого, сьогодення і майбутнього, спадковості у відновленні соціальних зв'язків, що передаються від предків до нащадків. (Майбутнє багато в чому визначається минулим, тому важливе значення надається формуванню історичної свідомості своїх народів, поважному відношенню до минулого);

– відмовлення від революційних перетворень і орієнтація на поступові, еволюційні зміни в суспільстві, що надає можливість подальшого коректування.

Аналізуючи основні постулати класичного консерватизму, необхідно звернути увагу на його головну рису – традиціоналізм. Варто підкреслити, що консерватори розглядають традиції не як орієнтацію на минуле, а як умови наступності і зв'язку минулого, сьогодення і майбутнього і тим самим використання досягнень предків для поліпшення життя нинішніх і майбутніх поколінь. Увага до традицій допомагає формувати історичну свідомість, що дає можливість з’ясувати джерела і причини сучасних явищ, ставити реальні, вільні від утопізму цілі. Дбайливе відношення до традицій зовсім не означає заперечення необхідних суспільних змін, але вони доцільні лише тоді, коли існуючі принципи довели свою неспроможність. Підкреслюється також, що при оновленні суспільства необхідно не блискавично відмовлятися від “застарілих” принципів, а серйозно думати над тим, що зберегти і передати в майбутнє.

Важливим поняттям для консерваторів є “порядок”, що протистоїть хаосу, і лише при наявності якого можливі “добрі справи” (Е.Берк). Особливу роль у підтримці порядку приділяється державі, що відокремлюється від суспільства і стає над ним.

У силу такого широкого тлумачення традиціоналізму, порядку, волі індивіда й інших принципів, соціальна база консерватизму згодом значно розширюється: його послідовниками стають не тільки представники “приречених” соціальних груп, існуванню яких загрожують об'єктивні тенденції суспільно-історичного розвитку, але і прагматично налагоджені сили, що прагнуть до порядку, стабільності і заперечують невизначеність, непередбачуваність блискавичних змін.

Досить широкого поширення консервативні ідеї набувають в 70-х роках XX ст., багато дослідників пов'язують це з трансформацією деяких його ідей і формуванням нової течії – неоконсерватизму, риси якого проявилися в США в період президентства – республіканця Р. Рейгана (1981–1989), в Англії – прем'єрства М. Тетчер (1979–1990), (партія торі-консерватори), у Німеччині – канцлерства Г. Коля (1982–1998), що очолив блок ХДС-ХССС.

У пошуках шляхів вирішення деяких “хворих” питань сучасності (економічні кризи, політична нестабільність, ріст залежності людини від технічної сфери, руйнування традиційних міжособистісних комунікацій, ріст антисоціальної поведінки та ін.), консерватори оновили свій ідеологічний арсенал:

– як і раніше наполягаючи на необхідності формування сильної влади і збереженні в суспільстві позицій сильної держави, неоконсерватори, передбачаючи головні причини багатьох негативних явищ у надмірному втручанні держави в справи громадянського суспільства, пішли на деяке обмеження державного інтервенціонізма;

– сила держави в її професіоналізмі і моральності;

– будучи затятими супротивниками зрівняльного розподілу благ, вимагають скорочення соціальних програм, тому що переконані, що перетворення держави в “дійну корову” розбещує людину;

– зміцнення моралі, родини і релігії. (Повернення до випробуваних традиційних цінностей допоможе людям знайти духовну рівновагу, звільнитися від “соціального утриманства” й активізувати власні зусилля на забезпечення свого благополуччя);

– активізація в сфері міжнародної політики. Перетворення своєї країни у світову державу вважається вищою та абсолютною метою, якій підлягають інтереси всіх громадян;

– ідея прогресу не заперечується, але необхідно, щоб розвиток був органічним і майбутнє не знищувало минуле.

Поняття “консерватизм” і “лібералізм” у недалекому минулому, значною мірою завдяки марксистським трактуванням, розумілися негативно. Якщо лібералізм ототожнювався з зайвою терпимістю, поблажливістю, то консерватизм вважався реакційним ідеологічним напрямом, для якого характерна прихильність до всього застарілого в суспільному житті. В останні роки спостерігається зростання інтересу до цих течій і прагнення переосмислити деякі їхні установки. Відмовляючись від найбільш догматичних постулатів, взаємно збагачуючись, запозичаючи деякі соціалістичні ідеї, ці політичні течії стають привабливими для широких прошарків населення.

 

Соціалістична ідеологія

Соціалізм (від лат. Socialis – суспільний) – вчення про перетворення суспільства, що базується на приватній власності й експлуатації, в нове, яке ґрунтується на суспільній (колективній) власності, соціальній рівності, справедливому розподілу матеріальних благ і духовних цінностей у залежності від витраченої праці.

Ідеї соціалізму мають глибокі історичні корені й один з перших проявів – функціонування перших християнських громад. Спроби ідеологічно обґрунтовувати перетворення суспільства на засадах колективізму належать до епохи Відродження і пов'язані з іменами великих гуманістів XVI ст. – англійського державного діяча і мислителя Т.Мора (1478–1535), “Утопія” – (1516) та італійського поета, філософа і політичного діяча Т.Кампанели (1568–1639), “Місто сонця” – (1602). В цих роботах, написаних у період кризи феодалізму, були висловлені ідеї, спрямовані на перетворення пануючого суспільного устрою на колективних засадах, виражені в утопічно-літературній формі. Лише в першій половині XIX ст. з'явилися мислителі, що у своїх працях різко критикували капіталізм, захищали інтереси найманих робітників і запропонували концепцію перебудови суспільства на основі суспільної власності і соціальної рівності (французи А.Сен-Симон (1760–1825) і Ш.Фур'є (1772–1837) і англієць Р.Оуэн (1771–1851)). Цей напрямок в історії розвитку соціалістичної думки одержав назву раннього чи утопічного (у марксистському визначенні). Основними методами втілення своїх ідей у реальне життя вони вважали освіту, виховання, переконання й інші мирні шляхи суспільного перетворення. (У літературі цей напрямок одержав ще назву “просвітительського” соціалізму).

Остаточне оформлення соціалістичної ідеології і придбання нею політичної спрямованості відбулося в другій половині XIX ст. і пов'язано з іменами німецьких філософів і суспільно-політичних діячів К.Маркса (1818–1883) і Ф.Енгельса (1820–1895). Здобуте ними вчення одержало назву “марксизм” (або науковий комунізм на протилежність від утопічного) і було проголошено ідеологією пролетаріату. У поширенні та розвитку соціалістичних ідей у Росії велику роль зіграли Г. В. Плеханов і В. І. Ленін, в Україні – М.Драгоманов, І.Франко, С.Петлюра, В.Винниченко та ін.

У ході історичного розвитку в соціалізмі з'являються різні напрямки: ранній (просвітительський), марксизм, лассальянство, реформізм, демократичний соціалізм (соціал-демократія), радянська і китайська моделі, африканського й іншого різновиду соціалізму. Але в основі кожного з цих напрямків лежить або марксистська, або соціал-демократична ідеологія, тому більш докладно зупинимося на цих двох.

Марксизм як політичне вчення сформувався в XIX ст. і містив у собі теоретичну і політичну частини. У теоретичній частині обґрунтовуються закономірності зародження соціалізму й аналізується його сутність, у політичній – визначаються політичні засоби реалізації поставлених цілей, що виражають інтереси робітничого класу, мета якого побудувати безкласове суспільство. Риси марксистської ідеології:

– соціалізм як перша, нижча фаза комунізму, що приходить на зміну капіталізму в результаті класової боротьби пролетаріату в її вищій формі –революції. (Вчення про класову боротьбу і революцію – основне ядро в марксизмі);

– ліквідація приватної власності й експлуататорських класів (шляхом експропріації експропріаторів);

– утвердження суспільної власності на знаряддя і засоби виробництва (на першій фазі – у двох формах: державній і кооперативно-колгоспній),

– встановлення диктатури пролетаріату як знаряддя перетворення суспільства;

– керівна роль робітничого класу і його партії;

– відсутність плюралізму в політичному житті, тому що вважається, що інтереси робітничого класу відображають інтереси всіх інших класів і соціальних груп;

– здійснення в сфері розподілу принципу: “від кожного – по здатності, кожному – по праці”;

– забезпечення на цій основі соціальної рівності, соціальної справедливості – умов для всебічного розвитку особистості.

Як бачимо, головний принцип цієї ідеології, що є фундаментом для реалізації ідеалу суспільного устрою – відношення до приватної власності. Якщо лібералізм розглядає приватну власність, як головний двигун конкуренції і забезпечення добробуту, марксизм розглядає її як головне джерело експлуатації і соціальної дискримінації найманої праці, що і визначає вимогу її повної ліквідації. Для реалізації такого суспільного ідеалу, де буде панувати суспільна власність, необхідне посилення ролі держави, що виступає найважливішим елементом необхідних економічних перетворень і встановлення соціальної рівності і соціальної справедливості. Але, на відміну від лібералізму, що обмежується рівністю всіх перед законом, марксизм висуває своє розуміння рівності – на основі розподілу суспільних благ по праці і створення приблизно однакових можливостей в області освіти, охорони здоров'я та ін. У поширенні марксистських ідей і підготовці передумов для створення масових соціалістичних робітничих партій важливу роль відіграли I Інтернаціонал – Міжнародне товариство робітників (1864–1876), заснований і керований К.Марксом і Ф.Енгельсом і II Інтернаціонал (Міжнародне об'єднання соціалістичних партій (1889–1914)) – заснований Ф.Енгельсом.