Проаналізувати адміністративно-політичний статус та соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель у кінці хуііі – на поч. Хх ст.

Після розділів Польщі наприкінці XVIII ст. західноукраїнські землі – Закарпаття, Галичина і Буковина – увійшли до складу Австрійської імперії. Закарпаття входило до складу Угорського королівства і в адміністративному плані підпорядковувалося Братиславському намісництву. Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий край „Королівство Галичини і святого Володимира”. Буковина, яка мала статус герцогства, до 1849 р. входила до складу Галичини на правах окремого округу.

Населення західноукраїнських земель становило 7 млн. осіб. Більшість населення цих земель складали українці (70 % усього населення регіону), однак частіше їх звали “русинами” або використовувались місцеві назви – гуцули, лемки, бойки, буковинці. Крім українців (“русинів”) на західноукраїнських землях мешкали поляки, румуни, угорці, євреї, німці та інші народи.

Західноукраїнські землі у ХІХ ст. виконували роль аграрно-сировинного придатку Австрійської імперії. Найбільш розвинутим регіоном була Галичина (тут проживало 3,5 млн. чол.,адміністративна влада належала німецьким і польським землевласникам). Основу її економіки становило відстале сільське господарство (у 1796 р. у Галичині було відновлено панщину і фізичні покарання селян). Промисловість Галичини знаходилася в початковій стадії розвитку і лише у 1843 р. з’явилися перші парові машини на 20 кінських сил. Вартість продукції галицької промисловості становила 5 % вартості продукції всіх промислових підприємств імперії.Буковина(влада належала німцям і румунським боярам ) і Закарпаття (проживало 300-тис. чол., підпорядковувалося Угорщині) піддавалися ще більшим утискам з боку феодалів, які не дбали про економічний розвиток цих земель, а використовували їх природні багатства і сировину.

Австрійський уряд у квітні 1848 р. скасував у Галичині панщину, декларував демократичні свободи (непорушність національності й мови) і заснував наприкінці 1848 р. у Львівському університеті кафедру укр. мови (очолив Я.Головацький).

У 1867 р. Австрія перетворилася на конституційну монархію – Австро-Угорську імперію (була поділена на дві частини). Галичина і Буковина ввійшли до австрійської частини імперії, а Закарпаття – до складу її угорської частини. У 1873 р. Галичина отримала автономію (до компетенції Галицького сейму належало право виносити рішення, що стосувалися культури, освіти і суспільної опіки.

Низький рівень агротехніки, малоземелля, високі податки, тиск з боку австрійської адміністрації – все це гальмувало розвиток ринкових відносин в Західній Україні та призводило до масової еміграції українців в Європу та інші країни світу.

У соціально-економічному житті західноукраїнських земель найбільш тяжким було становище селян, які страждали від малоземелля і проблему аграрного перенаселення намагалисявирішити за допомогою еміграції до США і Канади, Бразилії і Аргентини. Покращити життя сільського населення мав на меті кооперативний рух – близько 500 кредитних організацій, кооперативних магазинів, культурницькі організації– “Просвіта” (у 1914 р. мала 77 філій та бл. 3 тис. читалень). У цей час виникли спортивно-пожежні товариства “Сокіл” (1898) і “Січ” (1900), які стали зародком майбутнього українського війська.

Розвиток фабрично-заводської промисловості на західноукраїнських землях у 70 – 90-ті рр. ХІХ ст. охопив такі галузі: лісопильну, нафто-, соледобувну, паперову, тютюнову, цегельну, металообробну. В інших галузях переважали дрібні підприємства. Великий вплив на розвиток промисловості наприкінці ХІХ ст. справив іноземний капітал (австрійський, нім., англ., фр.). Втягнувшись у світові ринкові відносини, західноукраїнські землі виконували роль постачальника сільськогосподарської сировини та напівфабрикатів і ринку збуту готових фабричних виробів Заходу.

Отже, політичне життя західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії було більш активним, ніж на східних землях, хоча соціально-економічне становище набагато тяжчим. Політичні реформи австрійського уряду перетворили Галичину на базу українського національного відродження у ХІХ ст. Однак стримування промислового розвитку краю та малоземелля зумовили початок у 70-90-х рр. ХІХ ст. трудової еміграції із Західної України.