Тема 17. Соціально-екологічні проблеми розвитку технологічних систем

Мета роботи: поглибити, узагальнити знання студентів про:

– поняття та економічна сутність екологічної безпеки господарювання;

– шляхи й засоби формування екобезпеки в розвитку технологічних систем;

– перспективи створення безвідходного виробництва в металообробці.

План вивчення теми

1. Поняття та економічна сутність екологічної безпеки господарювання.

2. Еколого-економічний стан продуктивних сил регіонів України.

3. Шляхи й засоби формування екобезпеки в розвитку технологічних систем.

Методичні рекомендації до самостійної роботи

Економічне зростання можна розуміти як розширення масштабів виробництва, збільшення обсягу і якості результатів господарської діяльності, нарощування можливостей використання людської праці. На нинішньому етапі оцінка економічного зростання повинна ґрунтуватись на аналізі структури економічного виробництва, виходячи з можливостей задоволення нових суспільних потреб. Тому формування екологічного сектора з виробництва екологічно чистої продукції, засобів очистки відходів виробництва і захисту навколишнього середовища є одним з найважливіших напрямів структурної перебудови економіки.

На сучасному етапі соціально-економічного розвитку більшість економістів, екологів та представників інших галузей науки, які досліджують проблеми екології та природокористування, відійшли від думки про те, що вирішення цих проблем знаходиться лише у площині нарощування потенціалу очисних споруд природоохоронної техніки.

Важливим проявом принципових змін стала поява двох нових чинників суспільного відтворення, які сьогодні посідають визначне місце у їх загальній системі. По-перше, це відтворення природних ресурсів, по-друге, навколишнього середовища, у якому відбувається життєдіяльність людини. Виявлення цих чинників, безумовно, пов’язане з причинами економічного характеру, оскільки саме вплив економічної діяльності суспільства на природу спричинив появу такого негативного явища як природо витратне виробництво, що призвело до знищення частини незворотних ресурсів, а також погіршення здоров’я населення і генофонду.

Тому екологізація суспільного виробництва стає вимогою подальшого існування суспільства і важливою потребою, яка, в свою чергу, є рушійною силою прогресу, розвитку економіки та вдосконалення її структури, переходу до соціально орієнтованого напряму змін у суспільстві. У цьому зв’язку соціальна орієнтація суспільного розвитку полягає в тому, щоб екологізацію виробництва розглядати не як додаткове навантаження на економіку, що потребує фінансових матеріальних і трудових ресурсів, а як головну умову виживання і прогресу людства на базі розширення суспільних потреб та економічного зростання.

За таких умов фактор додаткового навантаження на економіку не можна ігнорувати, але слід враховувати, що він нівелюється багатьма іншими, позитивними чинниками, зокрема інформатизацією та інтелектуалізацією суспільного виробництва, що загалом приведе до нового витка інтенсифікації виробництва. Охорона природи й екологізація економіки виступають вагомою складовою такої інтенсифікації, особливим напрямом, що надає сенсу як власне інтенсифікації, так і виробництву в цілому.

У зв’язку з усвідомленням важливості дії чинника екології в економічній та суміжних науках з’являються нові наукові поняття. Так, економічне відтворення змінюється на економіко-екологічне, поняття національної та регіональної економічної системи — на економіко-екологічні, економічних суперечностей — на еколого-економічні. Нині фактор екології посідає перше місце і комплекс визначених понять набуває еколого-економічного змісту.

Змістом терміну екологізація виробництва і господарської системи є цілеспрямований процес перетворення економічної діяльності, метою якої є зменшення загального деструктивного впливу виробничої діяльності, виробничого споживання елементів природи і процесу споживання товарів та послуг на навколишнє середовище. Чи не найважливішим чинником у цьому процесі виступають такі структурні перетворення, як зміна секторної, галузевої, технологічної та відтворювальної структур, удосконалення розміщення продуктивних сил. Позитивні зміни у цих структурах полягають: по-перше, у збільшенні виробничого сектора, який є найбільш науко-, інноваційно- та інформаційноємним, і відповідно скорочення сектора, пов’язаного із споживанням великих обсягів природних ресурсів, значною матеріало-, енерго- і ресурсоємністю виробництва; по-друге, у вдосконаленні складу технологій, що застосовуються у виробничому процесі, переході до їх природоекономних видів; по-третє, у змінах відтворювальної структури, одним з елементів якої виступає нагромадження основного капіталу, в тому числі природоохоронного змісту, що обумовлює зрушення у галузевій і технологічній структурі економіки; по-четверте, таке розміщення продуктивних сил, яке зменшує екодиструктивний вплив на природне середовище, зокрема спричинений техногенним та антропогенним перевантаженням окремих територій, а також з перевезенням потенційно небезпечних речовин. Це дає підстави для введення таких понять, як екологізація структури економіки та структурно-екологічні проблеми.

Природоохоронна діяльність є складовою екологізації економіки і полягає у пом’якшенні наслідків недосконалості існуючих структур. Її головним організаційним змістом є побудова очисних споруд для функціонуючих виробництв, технологій, територіально-виробничих комплексів. Тому можна стверджувати, що природоохоронна діяльність сприяє консервації існуючих структур і технологічних підходів, на яких базуються ці нераціональні та небезпечні для природного середовища структури і технології. Екологізація структури економіки полягає в цілеспрямованій зміні пропорцій економічного виробництва з метою зменшення його загального деструктивного впливу на природне середовище.

Здійснити екологізацію життєдіяльності не можливо без регулювання взаємодії суспільства і природного середовища. Така взаємодія відбувається переважно через процес виробництва, який одночасно є процесом споживання речовини природи. Природне середовище і виробництво становлять цілісну еколого-економічну систему, яка виступає умовою життєдіяльності людей. Ця система може розглядатись на різних рівнях. Глобальний рівень охоплює світову, наднаціональну систему еколого-економічних проблем, макрорівень — проблеми екології, які можна вирішити у межах держави, регіональний рівень поєднує питання взаємодії природи і суспільства на рівні окремих регіонів (областей) кожної держави або міждержавного регіонального характеру, локальний охоплює окремі неселені пункти або навіть їх територіальні складові.

Найбільш активним рівнем еколого-економічних систем є регіональний. Це пов’язане з тим, що регіон (економічний район, область) є одночасно об’єктом управління, на цьому рівні формуються екологічні проблеми суспільства, ставляться вимоги до екологізації виробництва і раціонального природокористування. Саме регіон поєднує конкретні пункти розміщення продуктивних сил, підприємства-забруднювачі і підприємства-природокористувачі, які є елементами його економічної структури. Крім цього, дія структурного фактора виявляється найбільш інтенсивно у межах окремого регіону: в стані його екології, ринку праці та похідних від них — демографічній ситуації, здоров’ї та добробуті населення.

Важливою ланкою процесу залучення дії структурного чинника гармонізації еколого-економічних систем є встановлення залежності між галузевою структурою регіонів і масштабами забруднень, розробка на цій основі механізму цілеспрямованого впливу структурних зрушень на стан систем. Це потребує взаємозв’язаного прогнозування і програмування структурних перетворень і змін в екологічному стані регіонів.

Структурно-екологічні суперечності є конкретизованим видом еколого-економічних (суперечностей природокористування). Еколого-економічні суперечності — це об’єктивно необхідне, соціально предметне, динамічне співвідношення взаємозалежних і взаємовиключаючих протилежностей, властивих економічному процесу взаємодії суспільства і природного середовища. Конкретна еколого-економічна суперечність характеризує певний аспект соціально-економічних взаємозв’язків процесу природокористування і відображає взаємозв’язок соціальних суб’єктів природокористування в процесі відтворення продукту, людини і природи. Такі відносини суб’єктів складаються стосовно виробництва, розподілу, обміну і споживання природних благ на базі відносин щодо їх привласнення.

Вихідна еколого-економічна суперечність пов’язана з первинною продуктивною силою — природою і полягає у протиріччі між зростаючими суспільними потребами та натуральною формою речовини природи.

Розв’язання структурно-екологічних суперечностей повинно здійснюватись цілеспрямованою дією суб’єктів господарської діяльності, яка полягає у застосуванні спеціальних заходів, тактичних і стратегічних прийомів. У сукупності вони становлять метод подолання структурно-екологічних суперечностей, що є складовою цілісного механізму їх подолання. Механізмом подолання суперечностей виступає комплекс узгоджених у часі і просторі заходів щодо розв’язання протиріч між структурою (галузевою, регіональною, відтворювальною, технологічною) економічного виробництва і навколишнім середовищем. Реалізація таких заходів відбувається, по-перше, через посилення одних сторін суперечності та послаблення інших, по-друге, раціонального поєднання структурно-екологічних суперечностей за допомогою певного набору інструментів.

Механізм подолання структурно-екологічних суперечностей складається з двох компонентів: механізму регулювання структури економічного виробництва, який повинен впливати на структурну складову суперечності, послаблюючи її негативний вплив на природне середовище, та екологічного регулювання, завдання якого — свідоме використання законів природи в процесі формування структури національного, регіонального виробництва або структурних зрушень, у тому числі у розміщенні продуктивних сил.

Екологічна рівновага тісно пов’язана з господарською діяльністю людей, яка здійснюється в екосистемах із своїми специфічними законами існування і відтворення. Порушення екологічної рівноваги відбувається в результаті нехтування або недооцінки дії їх законів, у процесі економічного, особливо матеріального виробництва. Ризик і можливі масштаби порушення екологічної рівноваги збільшуються в процесі економічного зростання. Проблеми екологізації переходять від старих видобувних галузей до нових, з високими технологіями. Так значний рівень катастрофічності притаманний ядерній енергетиці та хімічній промисловості, житлово-комунальному господарству, транспорту. Практика свідчить про масштабний і незворотний збиток, який наносять такі катастрофи природі та людині.

Важливим чинником, який впливає на екологічний стан економіки, є галузева структура виробництва. Система економічного виробництва в Україні на сучасному етапі розвитку передбачає розширену природоохоронну діяльність, що пов’язане з недосконалою галузевою структурою виробництва і низкою екологічних проблем, яку вона породжує. Структура економіки в широкому розумінні охоплює всі сфери людської життєдіяльності від мікро- до макрорівня. Однак на практиці доцільніше проводити аналіз галузевої структури економіки за агрегованими галузями і відтворювальною структурою економіки, головною пропорцією в якій виступає розподіл національного продукту на кінцеве споживання та нагромадження.

В ринкових умовах господарювання на еколого-економічні процеси в країні справляють безпосередній вплив прибутки від економічної діяльності. Прибуток виробничих підприємств безпосередньо пов’язаний з екологізацією виробництва не лише в частині фінансування природоохоронних заходів, але і в тому, що вплив їх на розміри прибутку може бути позитивним.

Реалізація впливу природоохоронного ефекту на зростання прибутковості виробництва матиме позитивні наслідки в процесі вдосконалення відтворювальної структури економіки кожного регіону.

Викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря пов’язані з роботою транспорту та потужністю транспортних комплексів. Специфіка цієї галузі така, що обсяги виробництва менш диференційовані за регіонами, але і вони, як правило, знаходяться у прямій залежності від потужності всього виробничого комплексу регіону, за винятком морського транспорту.

До найбільших забруднювачів атмосферного повітря пересувними засобами слід віднести наступні транспортні системи: Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Київську, Луганську, Львівську, Одеську, Харківську та м. Київ. Внесок їх у викидах шкідливих речовин пересувними засобами — 58,1%. До потужних забруднювачів повітря пересувними засобами відносяться також Автономна Республіка Крим і Полтавська область, які не мають потужної транспортної системи, що пояснюється віковим складом транспортного парку.

Таким чином, забруднення атмосферного повітря також має виражений регіональний характер. Його формуванню сприяють чинники як структурного, так і технологічного характеру: застосування фізично й морально застарілого обладнання в усіх галузях матеріального виробництва та послуг; використання у виробництві технологій і речовин, заборонених у більшості країн світу; перевантаження територій виробничими об’єктами.

Разом з тим, не можна пов’язувати процеси забруднення території лише із промисловим виробництвом і роботою транспорту. Негативний вплив на природне середовище здійснює і така галузь сфери послуг, як житлово-комунальне господарство. Це, насамперед, стосується Луганської області, де частка цих галузей у структурі регіонального виробництва досягала у 1999 р. — 6,7%; Львівської і Дніпропетровської — відповідно 6,5; Автономної Республіки Крим і Харківської області — 6,2, а також Чернівецької — 6,1%. Наявність на цих територіях потужного комплексу послуг житлово-комунального господарства пояснюється високою урбанізованістю території та розташуванням індустрії відпочинку і оздоровлення, що пов’язане з їх природно-кліматичними умовами. Зокрема, це стосується Криму. Фактор структури регіонального виробництва сприяє формуванню зон, які потребують посиленого державного екологічного контролю.

Загалом найбільш забруднені території розташовані в районі Придніпров’я, Донбасу, східної частини Причорномор’я, Полісся, Чернівецької області, а також у великих містах. Разом вони охоплюють площу майже 61 тис. км² (10,1% загальної площі країни). До умовно чистих слід віднести центральну частину держави та невелику частину прибережної смуги Криму. В цілому умовно чисті та помірно забруднені території складають відповідно близько 50 і 150 тис. км², або 8,1 та 24% території держави. Користь від умовно чистих зон, з огляду на екологічну ситуацію, полягає в тому, що на їх території майже повністю відсутні потужні промислові об’єкти і специфічно проявляються абіотичні чинники. Узагальнюючи, зазначимо, що майже 50% території України віднесено до сильно забрудненої та забрудненої, а саме: 117 і 224,4 тис. км² відповідно.

На екологічний стан держави впливають також її географічні особливості, які обумовлюють специфіку структури економіки. Так, розташування на її території нижньої течії великих річок Дунаю і Дніпра та інших сприяли розміщенню вздовж їх течії великої кількості потужних і особливо екологічно небезпечних промислових підприємств хімічної та металургійної галузей з незавершеними технологічними циклами, а також сільськогосподарських підприємств, міст та інших населених пунктів часто із застарілою або недосконалою каналізаційною системою.

Питання для самоконтролю

1. Що є поняттям та економічної сутності екологічної безпеки господарювання?

2. Який стан еколого-економічних продуктивних сил регіонів України.?

3. Які є шляхи й засоби формування екобезпеки в розвитку технологічних систем?

4. Які перспективи створення безвідходного виробництва в металообробці?

Тести

1. Технологія управління – це:

а)послідовність автономних дій на основі єдиної концепції;

б) послідовність регламентованих дій на основі єдиної концепції;

в) послідовність будь-яких дій у будь-якому порядку на основі будь-якої концепції.

 

2. Для існування технології управління необхідні:

а) інформація потрібного складу та якості;

б) діючі методи чи алгоритми обробки інформації;

в) поставлені цілі та способи їх вибору;

г) способи та засоби її доставляння в потрібний час до певного елементу системи управління;

д) інші елементи системи, які діють для досягнення заданої мети;

е) усі відповіді вірні;

ж) вірні відповіді а) та г).

 

3. Під поняттям рівня існування системи управління розуміють:

а) сукупність будь-яких компонентів забезпечення цільової діяльності системи;

б) сукупність необхідних компонентів забезпечення цільової діяльності системи.

4. В системі управління виділяють наступні рівні існування:

а)інформаційний;

б) програмно-алгоритмічний;

в) технологічний;

г) матеріально – технічний;

д) концептуальний;

е) всі відповіді вірні.

 

5. Автоматизація діяльності виробничого персоналу припускає:

а) впровадження автоматизованих систем наукових досліджень;

б) автоматизованих систем управління технологічними процесами;

в) автоматизованих систем науково-технічної інформації;

г) системи автоматизованого проектування та створення в їх складі автоматизованих робочих місць рівня ОЕС;

д) всі відповіді вірні;

е) вірні відповіді а), б), в).

 

6. Засоби автоматизації повинні забезпечувати:

а) оперативну взаємодію між виробничою системою та системою управління в процесах передачі завдань зверху вниз та передачі даних про виконання цих завдань знизу вверх;

б) якісну взаємодію між виробничою системою та системою інформаційного забезпечення в процесах передачі завдань.

 

7. Завдання управління витратами сировини та матеріалів охоплюють:

а) основні, допоміжні виробництва;

б) транспортні та складські господарства, енергетичні та ремонтні служби;

в) планові, технічні, будівельні та інші підрозділи хімічного підприємства;

г) вірні відповіді а) та б);

д) всі відповіді вірні.

Бібліографічний список

[2;3;4;6;8;11;13;15]