Тема 4. Теорія суспільного добробуту й соціально-ринкової економіки

4.1. Суспільний добробут: сутність і чинники. Соціальний вибір і функції добробуту.

4.2. Економічні теорії суспільного добробуту й соціально-ринкової економіки.

4.3. Соціально-економічні показники вимірювання соціальної нерівності.

4.4. Формування соціально-ринкової економіки в Україні й ключові напрямки соціальної політики.

 

4.1. СУСПІЛЬНИЙ ДОБРОБУТ: СУТНІСТЬ І ЧИННИКИ. СОЦІАЛЬНИЙ ВИБІР І ФУНКЦІЇ ДОБРОБУТУ

Національна економіка як складна багаторівнева система має кінцевою метою збільшення добробуту населення, або суспільного добробуту.

Добробут, або особистий добробут (welfare) – це ступінь задоволення певних потреб окремої людини, який характеризує забезпеченість населення необхідними матеріальними й духовними благами, що залежить від рівня розвитку суспільства. Економічний добробут (economic welfare) - частина добробуту, в якій можна прямо або побічно застосувати шкалу виміру за допомогою грошей. Це стосується як індивідів, так і груп людей, включаючи суспільство в цілому. Для оцінки зміни добробуту індивіда в мікроекономіці використовують специфічний інструмент економічного аналізу - функцію індивідуальної корисності, засновану на гіпотезах її кількісного або порядкового виміру.

Національний (суспільний) добробут (social welfare) – це добробут суспільства в цілому або його частини. Суспільний добробут не тотожний економічному добробуту суспільства, як особистий добробут неідентичний індивідуальному економічному добробуту. Особистий добробут, крім економічних критеріїв (зайнятість, рівень доходів і т.д.), залежить від існуючих у державі політичних свобод, соціальної захищеності, сімейного щастя, можливості кар’єрного зростання та ін. Ринкова економіка сприяє оптимальному добробуту максимальної кількості людей, якщо не обмежує неекономічні складові особистого добробуту. Тому суспільний добробут не складається з арифметичної суми економічних показників рівня добробуту окремих членів суспільства.

Ключовим питанням виступає проблема суспільних благ, контроль над виробництвом яких здійснює держава. Йдеться про охорону здоров’я (страхова медицина, контроль за безпекою ліків, профілактика захворювань, обов’язкове щеплення та ін.), забезпечення національної оборони, державної безпеки, подолання надзвичайних ситуацій тощо та багатьох інших послуг. У випадку із суспільними благами державне втручання має допоміжний характер з метою гарантувати суспільну пропозицію товарів, що або не поступають на ринок, або поступають у недостатній кількості. Держава необов’язково повинна брати на себе виробництво зазначених благ. У неї є важелі прямого і непрямого впливу на приватнопідприємницьке середовище через механізм державних закупівель і замовлень, фіскальних і монетарних механізмів з метою розподілити ресурси в потрібному напрямку. Таким чином, можливе забезпечення не тільки справедливого розподілу ресурсів, товарів і доходів, але і більш рівномірного перерозподілу прав і обов’язків.

Необхідно використовувати не тільки раціональні, але й інтуїтивні (оцінні) міркування при аналізі добробуту народу. Спроба побудувати функцію суспільної корисності (добробуту) (welfare function) ускладнюється важко розв'язною соціально-економічною проблемою: як оцінити вплив ступеня диференціації добробуту членів суспільства на сукупний суспільний добробут? У самому загальному вигляді функцію суспільного добробуту можна подати у вигляді зростаючої функції від добробуту окремих членів суспільства. Такий підхід потребує введення деякого правила, що визначає, яким чином поєднуються індивідуальні корисності, наприклад, чи повинні корисності кожного індивіда враховуватися повністю і в одному масштабі, чи їх треба обмежувати для досягнення чесності або справедливості розподілу.

Здавалося б, оцінку впливу диференціації доходів на суспільний добробут у кожному конкретному випадку можна доручити самим членам суспільства, вирішуючи долю найбільш значущих соціально-економічних програм за допомогою прямої (референдум) або представницької демократії. Оскільки кожний буде оцінювати програму по тому, як вона міняє його добробут, то у разі її підтримки більшістю можна вважати, що ця програма підвищує суспільний добробут. Однак такий спосіб суспільної оцінки наслідків економічних заходів небездоганний з двох причин.

По-перше, залишається проблема порівняння сумарного виграшу більшості із сумарним програшем меншостей. Н. Калдор і Дж Хікс запропонували відповідати на подібні запитання на основі порівняння грошових сум, які прихильники проекту згодні заплатити за його здійснення, а супротивники – за відмову. Перша сума виражає корисність планованого заходу для його прихильників, а друга є шкодою для його супротивників. Якщо грошова оцінка корисності перевищує грошову оцінку шкоди, то здійснення проекту збільшує суспільний добробут, тому що із суми, що сплачується прихильниками проекту, можна з надлишком компенсувати збиток супротивників.

По-друге, при виборі на основі голосування за простою більшістю може виникнути «парадокс голосування» («парадокс Ж. Кондорсе»): вибір суспільно доцільного проекту не може забезпечуватися простим голосуванням на підставі принципу більшості.

А. Бергсон спробував подолати «парадокс голосування», запропонувавши розробку критерію суспільної цінності авторитарним рішенням представників законодавчої та виконавчої гілок влади. Слід визначати внесок кожної індивідуальної функції корисності у суспільну корисність, а значить, порівнювати корисність, отриману різними особами. Але на практиці критерій Бергсона, доповнений П. Самуельсоном, фактично не мав підтвердження.

Найбільш прийнятним є критерій економічної ефективності В. Парето, нейтральний до розподілу добробуту між індивідами. Відповідно до нього деякий захід підвищує добробут суспільства, якщо в результаті його здійснення підвищується добробут хоча б одного індивіда без погіршення добробуту інших. Якщо при деякому стані економіки ніякі зміни у виробництві й розподілі не можуть підвищити добробут хоча б одного суб'єкта, не знижуючи добробуту інших, то такий стан називається Парето-ефективним. Так виглядає перша теорема суспільного добробуту.

Друга теорема суспільного добробуту наголошує: у будь-якому Парето-ефективному стану економіки можна підібрати систему цін, що забезпечує загальну рівновагу в цьому стані. Із другої теореми суспільного добробуту робиться висновок, що при певних технологіях і перевагах споживачів два найважливіші завдання суспільного господарства – оптимальне використання обмежених факторів виробництва і розподіл добробуту між членами суспільства – можуть вирішуватися окремо. Використовуючи свої можливості в перерозподілі суспільного добробуту між громадянами, держава підтримує справедливу диференціацію індивідуальних доходів, а ринок через механізм ціноутворення забезпечує Парето-ефективне використання наявних виробничих ресурсів.

Таким чином, пошук оптимальності приводить до сполучення ринкової рівноваги й суспільного вибору. Національній економіці потрібний механізм, що мінімізував би негативні наслідки перерозподільних процесів і максимізував позитивні. Державні інститути повинні існувати для того, щоб реалізувати й узгоджувати особисті цілі індивідів. Отже, основним джерелом перетворень виступає людина, а індивідуальний добробут стає фундаментальною проблемою соціально-економічного розвитку.

Крім ефективності, існує проблема рівності – справедливості розподілу благ між різними групами покупців і продавців. По суті, вигоди ринкової торгівлі визначають як пиріг, який треба розподілити між суб'єктами ринку. Питання ефективності полягає у розмірах пирога, а питання рівності - у справедливості розподілу його частин. Оцінка рівності є більш складною, ніж оцінка ефективності. Проблема добробуту завжди пов'язувалась із проблемою справедливості, а проблема справедливості – з розподілом і перерозподілом доходів. Але, як пише М. Блауг, "...віра в те, що "ефективність" і "справедливість" можуть бути певним чином розділеними, являє собою одну із найдавніших ілюзій економічної науки" [4, с.545]. Більше того, вони завжди ставились в основу економічної політики держави.

Якщо ефективність жорстко пов’язана з пануючими економічними відносинами, то справедливість відображає більш широкий спектр пануючих у суспільстві інституціональних закономірностей – традицій, уподобань, впливу норм поведінки та ін. У сучасній змішаній економіці домінують три головні підходи: ліберальний (лібертаристський), утилітарний і егалітарний.

Класичний лібералізм виходить з інтересів особи. Кожна людина здатна найбільш ефективно реалізовувати свої таланти. Суспільство є простою сукупністю індивідів. Позитивне (справедливе) суспільство не заважає кожній людині реалізувати приватні інтереси. Держава, захищаючи права людини, (насамперед, права приватної власності й громадянських свобод), найкращим чином служить людям. Оскільки не існує об’єктивних методів визначення кращих або гірших заходів, індивіди самі здатні зрозуміти, що правильно чи неправильно. Свобода – синонім автономії і незалежності. Рівність – це тільки рівність стартових можливостей, а не підсумків. Тому справедливість установлюється ринком, а ефективність розуміється в дусі Парето-ефективності. Іншими словами, ресурси залучаються особами, які можуть сплатити за них найбільшу ціну і тому найбільш раціонально їх використати.

Утилітаризм вважає суспільний добробут сумою функцій індивідуальних корисностей. Тому справедливість існує там і тоді, де і коли вдається максимізувати сукупну корисність усіх членів суспільства. Держава, якщо піклується про добробут суспільства, повинна в певних межах здійснювати перерозподіл з метою максимізації корисності. Така максимізація не забезпечується ринком автоматично. Наприклад, фіксована сума грошей відмінна за корисністю для багатих і бідних. Тому зрозуміла доцільність перерозподілу, який має сенс тільки при не зниженні ефективності виробництва.

Егалітаризм, навпаки, передбачає рівність у більш широких межах. Усі члени суспільства повинні мати не тільки рівні можливості, а й більш чи менш рівні підсумки. Цим досягається єдність і згуртованість нації. Тому уряд повинний підвищувати рівність і доступність благ. Прикладом егалітаризму є підхід американського філософа Дж. Роулза, за яким суспільний добробут зростає тільки в тому випадку, якщо він підвищується в самих бідних членів суспільства, а зміна добробуту інших не впливає на добробут суспільства. Достатньо багато вчених рекомендують у сучасній економіці судити про зміну суспільного добробуту по тому, як змінюється добробут «середнього класу»[5].

Усі зазначені підходи розвиваються в межах ринкової економіки і не заперечують її основ. Мабуть, егалітаризм не визнає повної рівності, яка може привести до різкого зниження ефективності. Тому всі напрямки, як правило, намагаються знайти компроміс між вимогами економічного зростання і рівності, ефективністю і справедливістю.

Таким чином, розвиток національної економіки зіштовхується з необхідністю узгодження теоретичних суперечностей, зокрема знаходженням точки дотику макро- і мікроекономічних підходів.

Суспільний добробут конкретизується в термінах «якість» і «рівень» життя. Якість життя вимірюється як на підставі статистичних даних, так і за суб’єктивними оцінками людей, включаючи такі якості, як стабільність громадського життя, його безпека, розвиток політичних свобод, доступність і престижність професії та ін. Рівень життя населення визначається як сукупність умов життя відповідно до досягнутого рівня економічного розвитку країни.

Аналіз рівня життя населення охоплює три аспекти:

- зіставлення соціально-економічних індикаторів у динаміці з попередніми роками;

- зіставлення соціально-економічних індикаторів з науковими нормами;

- зіставлення з іншими країнами.

Соціально-економічні індикатори рівня життя населення можна розглядати як узагальнюючі, що відображують сумарне споживання і можливості такого споживання, та як відносні, що характеризують окремі сторони добробуту населення. Типовими узагальнюючими показниками є рівень і динаміка номінальних і реальних доходів населення, загальний обсяг споживання населенням благ і послуг. Особливість цих показників полягає у тому, що вони відображують не тільки абсолютні зміни в рівні життя населення, а також і відносну динаміку в розрахунку на душу населення, сім'ю, тисячу або 10 тис. жителів. Друга група показників визначається тільки у відносному вигляді: споживання основних продуктів харчування, інших споживчих товарів, забезпеченість послугами охорони здоров'я, освіти, транспортними, житлово-комунальними тощо на душу населення, сім'ю, тисячу або 10 тис. жителів.

До основних соціально-економічних індикаторів рівня життя населення належать:

1) обсяг реального ВВП на душу населення;

2) грошові доходи й витрати населення;

3) реальна заробітна плата;

4) споживання основних продуктів харчування на душу населення;

5) природний приріст населення і середня тривалість життя;

6) частка витрат бюджету на розвиток соціальної сфери;

7) використання вільного часу та ін. [6, с. 175-176].

Рівень реального ВВП на душу населення у країні дозволяє робити зіставлення з іншими країнами й виявити належність до високо- або слаборозвинутих країн. Рівень доходу виявляється важливою, але не єдиною складовою людського розвитку, метою останнього є не тільки постійне зростання доходів, а також збалансування зростаючих можливостей людини з використанням цих можливостей у різних сферах діяльності. Тому для аналізу рівня і якості життя все ширше залучаються міжнародні рейтинги, що узагальнюють комплекс показників сучасного соціального розвитку.

За методикою Програми розвитку ООН (ПРОООН) щорічно розраховується індекс людського розвитку (ІЛР), або індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП), що є простим середньоарифметичним індексів реального ВВП на душу населення (І_ВВП/Н), досягнутого рівня освіченості (Іосв) та середньої тривалості життя (І тр.ж);

За офіційними підсумками 2005 р., Україна посіла 78 місце з 177 країн-учасниць рейтингування, а абсолютне значення зведеного індексу дорівняло 0,766, що віднесло нас до групи із середнім рівнем розвитку людського потенціалу. Для порівняння, сусідня Чехія мала значення індексу 0,874 (31 місце), Польща – 0,858 (36 місце), Словаччина – 0,849 (42 місце), Росія – 0,795

(62 місце), Білорусь – 0,786 (67 місце) [7].

Індекс якості й безпеки життя, що використовується міжнародною консультативно-дослідною компанією Economist Intelligence Unit, розраховується на підставі наступних дев'яти індикаторів: ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності; середня тривалість життя; рейтинг політичної стабільності й безпеки країни; кількість розлучених сімей на 1000 осіб; рівень активності громадських організацій; різниця між кліматично більш теплими й більш холодними регіонами державами; рівень безробіття; рівень політичних і громадянських свобод; співвідношення між середньою зарплатою чоловіків і жінок. 95 місце України з 111 проаналізованих держав підкреслює її суттєве відставання від інтегрованого показника провідних країн світу [8].

Інший розрахунок індексу якості життя, за версією “International Living Magazin”, агрегує показники вартості життя, рівня культури населення, головні характеристики стану її економіки і навколишнього середовища, кліматичні особливості та ін. У 2008 р. Україна посіла 62 місце з 192 країн-учасниць рейтингування [9].

Індекс суспільства, що ґрунтується на знаннях, або К-суспільства, запропонований департаментом ООН з економічного і соціального розвитку – UNDESA і враховуючий індикатори інтелектуальних активів, перспективності й якості розвитку суспільства додає до традиційних соціальних показників дані про охоплення молоді освітою та інформацією, розповсюдження Інтернету та ін. За вказаним індексом наша держава посіла у 2006 р. 42 місце з 48 держав-учасниць, що підкреслило належність до останньої групи проаналізованих країн [10].

У практиці аналізу застосовують дослідження рівнів освіти, охорони здоров'я, розвитку науки, доступності нормальних житлові умови, забезпечення культурних потреб, стану довкілля. Добробут має нижчу й вищу межі. Нижчий рівень добробуту характеризується достатнім забезпеченням населення матеріальними благами й послугами. На вищому рівні на перше місце виходять духовні блага, наука, культура, точніше можливість творчої (креативної) діяльності. Творча особистість є головним фактором соціально-економічного процесу в епоху гуманістичного виробництва. Тим самим освіта і виховання стають «першим підрозділом» суспільної діяльності в межах соціокультурної сфери (креатосфери), що забезпечує формування людини, яка володіє творчими здібностями, людини, здатної побачити проблеми та протиріччя і творчо їх вирішити [11, с.198]. Таким чином, визначаючи соціальні пріоритети національної економіки, слід виходити з її загальної соціальної орієнтації, що передбачає практичне підпорядкування відтворювальних процесів завданням розвитку особистості, подолання відчуження людини від суспільства, природи й культури.

 

4.2. ЕКОНОМІЧНІ ТЕОРІЇ СУСПІЛЬНОГО ДОБРОБУТУ Й СОЦІАЛЬНО-РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Багатство, добробут і можливості їх досягнення завжди були в центрі уваги відомих економістів. Саме дослідження суперечностей проблем суспільного добробуту дозволили отримати Нобелівські премії з економіки Дж.Хіксу, К. Ерроу, Д. Б'юкенену, Г. Беккеру, А. Сену.

Головною проблемою наукового аналізу завжди було визначення критеріїв добробуту і суб’єктів, які приймають відповідні рішення. У теоріях суспільного добробуту часто виникали суперечності через розбіжності в поглядах на природу економіки, цінності й цілі людської діяльності.

Історично першими розвивалися теорії, в яких вчені спробували узагальнити індивідуальні потреби і кількісно розрахувати суспільний добробут як функцію індивідуальних корисностей. А. Сміт вважав продуктивність праці та її відповідність потребам споживачів головним чинником добробуту, а його вимірювачем – рівні зарплати, прибутків, ренти. Дж. Бентам оцінював добробут щастям найбільшої кількості людей, які мають ідентичні функції корисності доходу. Г. Госсен вперше сформулював закон спадної граничної корисності, спираючись на концепцію утилітаризму з її принципами суб'єктивного зіставлення вигод і втрат. Представники австрійської школи маржиналізму К.Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк віддавали пріоритет індивідуальним оцінкам корисності, впритул до уподобань одинака Робінзона Крузо на незаселеному острові, зіставленням вигод і втрат, запропонували засоби обчислення загальної корисності й структурували блага, виділивши блага нижчого і вищого порядку, комплементи й субститути, економічні й неекономічні, товари та послуги.

А. Маршалл аналізував добробут, виходячи з механізму розподілу ресурсів і досягнення ринкової рівноваги як критерію максимізацію загальної (суспільної) корисності. Приріст добробуту, за А. Маршаллом, вимірювався надлишком споживача, тобто суми, яку споживачі готові сплатити за товар, мінус величина, яку вони дійсно платять.

А. Пігу першим визначив економічний добробут і підкреслював, що він жодною мірою не рівнозначний загальному добробуту, оскільки не включає такі елементи, як стан навколишнього середовища, взаємовідносини між людьми, місце в суспільстві, житлові умови, громадський порядок. За умов так званих «провалів ринку» оптимум показників добробуту можливий лише при державному втручанні у механізм використання ресурсів і розподілу доходів.

Усі вищезазначені вчені розглядали суспільний добробут як суму індивідуальних корисностей. Тому оптимальним вважався такий перерозподіл ресурсів, що максимізував добробут. Таким чином, поза увагою залишалися проблеми порівняння корисності для різних людей, узгодження інтересів, а також ефекти, пов’язані з перерозподілом доходів.

Спочатку інші пріоритети в аналізі суспільного добробуту визначив Ф.Еджуорт, запропонувавши поняття узагальненої функції корисності й досліджуючи споживчу поведінку з точки зору ординалістської теорії.

В. Парето відійшов від спрямованості на кількісне вимірювання корисності й констатував, що максимум добробуту досягається при оптимальному розміщенні ресурсів, коли будь-який їх перерозподіл не збільшує корисності в суспільстві, зокрема не погіршує стан мабуть одного суб’єкта ринку. Поліпшення, за В. Парето, можливе за рахунок забезпечених державою суспільних благ завдяки їх неподільності й неконкурентності споживання.

Складності раціонального узгодження інтересів окремих членів суспільства плідно досліджує теорія суспільного вибору. К. Ерроу в "теоремі неможливості" показав, що агрегування індивідуальних переваг не може дати позитивного вирішення проблеми: будь-який колективний вибір перетворює одного індивіда в диктатора, тобто суспільний вибір не може бути одночасно і раціональним, і демократичним. Але А. Сен, аналізуючи «теорему неможливості», відзначив її надмірну песимістичність, адже існує багато прикладів знаходження загальнонаціонального компромісу за допомогою політичних інститутів при загрозах суспільній безпеці.

Представники теорії суспільного вибору визначають політику як взаємовигідний обмін між громадянами й суспільними структурами та розглядають політичний ринок за аналогією з товарним. Держава – це арена конкуренції людей: за вплив на прийняття рішень або за доступ до розподілу ресурсів. Виборці й політики розглядаються як індивіди, що обмінюються голосами і передвиборчими обіцянками.

Демократія не зводиться лише до процедури голосування, а гарантом демократичних рішень повинні бути тверді й стабільні конституційні принципи й закони. Проблема суспільного вибору постає як за умов прямої, так і представницької демократії.

Дж. Б'юкенен запропонував власну концепцію організації політичного ринку для досягнення згоди в суспільстві з метою оптимізації суспільного добробуту. Критерієм справедливості й ефективності політичної системи має бути поширення правил економічної ринкової гри на політичний процес. Держава повинна виконувати переважно охоронні функції і мінімально брати участь у господарській діяльності. Блага суспільного користування пропонується перетворювати в товари й послуги, що продаються на ринку. Держава у Дж. Б'юкенена виступає у вигляді "держави, що передає". Ця функція проявляється у політиці перерозподілу доходів. Приймаючи політичні рішення, завжди необхідно зіставляти економічні наслідки ринкового саморегулювання і державного регулювання, щоб визначити оптимальну форму і міру втручання.

Центральною складовою сучасної соціально-економічної системи є комплекс інститутів, відносин, цінностей і норм, що об’єднаються під назвою «держава добробуту». Цей феномен виникнув як альтернатива «реальному соціалізму» в СРСР, з одного боку, і як реакція на «провали» класичної ринкової економіки, з іншого. «Держава добробуту» має в кожній державі свою специфіку і назву: у США – «змішаний капіталізм», у Німеччині – «соціальне ринкове господарство», у Швеції – суспільство «функціональної соціалізації» і т.д. Загальним для всіх національних варіантів «держави добробуту» є те, що ринковий початок в економіці доповнений соціальним початком в інших сферах. Слід відзначити, що будь-яка економіка є соціальною, оскільки вона не може не бути соціальним інститутом. Те саме стосується ринкової економіки.

У розробку й реалізацію концепцій держави добробуту зробили внесок представники практично всіх головних ідейно-політичних течій Заходу: лібералізму, соціал-демократії, консерватизму. Наприклад, низка видатних консервативних діячів Західної Європи, починаючи з О. фон Бісмарка і Б.Дізраелі, на підставі впровадження первісних соціальних заходів захисту найманої праці й згладжування соціальних суперечностей вважаються батьками-засновниками держави добробуту. Соціал-демократія Західної Європи здійснила рішучі кроки із соціалізації економічних відносин (найбільш відомий приклад - «шведський соціалізм»). Неолібералізм у США, Німеччині проявив себе в реальній практиці Демократичної партії й ХДС/ХСС відповідно. У післявоєнні десятиріччя в розвинених країнах між партіями різних орієнтацій (лібералами, соціал-демократами, консерваторами) склався своєрідний консенсус з питання про необхідність і неминучість державного регулювання соціально-економічних процесів.

Але і в науковій літературі, і при обговоренні практичних заходів досі немає єдиної точки зору про роль держави в регулюванні сучасних соціальних процесів. Соціал-демократична традиція спирається на тезу про надання всім громадянам не тільки юридичних і політичних, але й соціальних прав шляхом справедливого перерозподілу доходів. Йдеться про ідею вирішення прав індивідів на достойний рівень життя, освіту, медичне обслуговування та ін. Усе це призвело до здійснення програм соціальної допомоги. Інша, «лібертаристська» платформа критикує вищезазначений підхід за сприяння утриманським уподобанням, зниженню мотивації до продуктивної праці, розкручення інфляційної спіралі й державної заборгованості. Так званий класичний «ліберальний мінімум» державних функцій включає формування законодавства, забезпечення соціально-політичної стабільності, вирішення суперечностей у судовому порядку (держава – «нічний сторож»), оборону і безпеку, здійснення стабілізаційних макроекономічних заходів. Тобто мова йде про створення, коригування і втілення в життя відповідних правил гри, а не пряме державне втручання. Дж. Б’юкенен оригінально підкреслив розбіжність двох ключових груп поглядів на державне втручання в соціально-економічні процеси, як визначення «держави-добродійника» і «держави виробника, або захисника» [12, c. 63].

Суспільний розвиток уточнює і згладжує полярні точки зору. Так звана «ринкова пастка зубожіння» примушує враховувати надмірну поляризацію доходів як чинник, що руйнує, наприклад, інноваційний потенціал («відплив мозків», приплив низькокваліфікованих мігрантів і т.д.), й вважати перерозподіл доходів наданням державою суспільних благ. Одночасно переглядаються надмірні державні зобов’язання із сплати значних соціальних трансфертів, коли гарантовані стипендії та допомога сприяють паразитичним уподобанням і навіть провокують соціальні заворушення (спалахи насильства з боку іммігрантів у Франції або студентів у Греції).

Визначимо деякі спроби типологізувати національні варіанти держави добробуту. Так, англійські дослідники Н. Ферніс і Т. Тілтов використали критерій рівня соціальних витрат і визначили три типові країни: США (низький рівень), Великобританію (середній рівень), Швецію (найбільш високий рівень). У США соціальні витрати спрямовані насамперед на зміцнення ринкової системи при перевазі врахування трудового стажу як підстави отримання страхових послуг. У Великій Британії переважає надання мінімуму благ незалежно від стажу роботи й професійного статусу. У Швеції домінує принцип перерозподілу через високі податки й всезагальне забезпечення високих соціальних стандартів.

За підходом німецького вченого Й. Альбера, розрізняють скандинавський та англосаксонський (Данія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, Великобританія, Ірландія), з одного боку, і континентальний, з іншого боку, регіональні європейські варіанти. Перший варіант акцентує увагу на наданні соціальних трансфертних послуг, другий – на виплатах, пов’язаних із зарплатою і збереженням соціального статусу. Таким чином, різні типи держави добробуту відрізняються інституціональними особливостями, починаючи з національних політичних традицій.

Найбільш відомий німецький варіант побудови «держави добробуту» - «соціальне ринкове господарство» (Soziale Marktwirtschaft). Зазначений термін уперше обґрунтував і ввів в обіг в 1946 р. Альфред Мюллер-Армак, професор економіки, з 1958 по 1977 рр. – член управлінської ради Європейського інвестиційного банку, найближчий сподвижник Людвіга Ерхарда, творця німецького «економічного дива». А. Мюллер-Армак розглядав соціальне ринкове господарство як визначальну основу економічної і соціальної політики. Він характеризував досліджувану категорію як порядок, що враховує цінності, але не встановлює їх сам, називаючи це прагненням до певного способу рішення соціальних проблем. Як вважав Мюллер-Армак, основна формула «соціального ринкового господарства» ґрунтується на визнанні рівної значимості економічної і соціальної сфер і їх взаємозв’язку, а головна ідея міститься у поєднанні свободи ринку із соціальним вирівнюванням. Індивідуальна свобода виступає не тільки в якості засобу, економічного важеля, але і насамперед як незалежна цінність. При цьому цінність даного формулювання він пояснював принциповою можливістю практичної реалізації зазначеного курсу, що й було здійснено у ФРН.

Л. Ерхард надавав важливе значення змісту терміну «соціальний». Соціальність споконвічно властива ринковій економіці. Ефективність соціальної політики держави не визначається її масштабами. Правильна соціальна політика повинна орієнтуватися на підтримку позицій кожної окремо взятої людини: знаходячи самостійність і незалежність від опіки держави, громадянин перетворюється у вільну людину. В умовах зростання добробуту виправданим є покладання на кожну окрему людину відповідальності за саму себе, свою родину. Нарешті, чим багатше суспільство, тим менше людей має потребу в соціальних благах, що надаються державою. Змішання понять «соціальна справедливість» і «соціальна забезпеченість», на думку Ерхарда, є спробою, спрямованою на те, щоб зняти з людей особисту господарську відповідальність і замінити її колективною захищеністю.

Концепція «соціального ринкового господарства» передбачає синтез політичних свобод, економічної свободи, гарантованих правовою державою, та ідеалів соціальної держави, що забезпечує соціальну захищеність, громадян і соціальну справедливість. Прихильники соціального ринкового господарства вважають, що свобода економічної діяльності з опорою на конкуренцію повинна бути тісно пов’язана з комплексом інших ґрунтовних цілей суспільства. Конкуренція має бути організована так, щоб виключити соціальне напруження. Наприклад, нічим не стиснута воля місцезнаходження виробничого об’єкта, впритул до закриття нерентабельної установи, режиму використання виробничих потужностей або залучення іноземних працівників може стати фактором соціальних конфліктів у суспільстві. Тому з точки зору досягнення соціальної стабільності і максимізації економічного зростання вони підлягають обмеженню для реалізації більш високих цілей (охорона навколишнього середовища, високий рівень зайнятості і т.д.).

«Соціальне ринкове господарство» передбачає, що економіка одночасно обслуговує і індивідуума, і суспільство. Власне ринок не враховує соціальні аспекти суспільного життя і самої економіки. Держава повинна гарантувати мінімальний життєвий рівень людям, які не вступили у процес праці, або тимчасово або остаточно (за віком чи станом здоров’я) вибули з нього. Виробнича конкуренція і соціальне забезпечення повинні бути одночасними, взаємодоповнюючими процесами. Тому соціальне вирівнювання реалізує себе через механізм соціального партнерства. За визначенням А. Нестеренка, «соціальне партнерство – це переростання ринкових відносин за межі власне економіки у сферу соціальних відносин: продавці й покупці робочої сили домовляються про умови «угоди» як рівноправні учасники соціального контракту» [13, с.76.]

За сучасних умов під соціальним ринковим господарством (соціальною ринковою економікою) розуміють економічну суспільну систему, що забезпечує високу ефективність ринкової економіки і на цій основі гарантує громадянам країни максимум соціальної справедливості, забезпеченості й соціально-економічного прогресу. Теорія соціального ринкового господарства зберігає провідну роль в ринковому саморегулюванні, відводячи державі функцію засновника й контролера певних правил економічної діяльності.

 

4.3. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ ВИМІРЮВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ НЕРІВНОСТІ

У перехідній економіці на перше місце виходить проблема недостатніх доходів, тобто матеріального забезпечення. Тому при оцінці рівня життя є актуальними три аспекти:

- матеріальний стан з аналізом показників доходів і витрат;

- умови життя з урахуванням стану житлово-комунального господарства, соціальної інфраструктури населених пунктів, що не завжди пов'язано з особистими доходами;

- стан соціального середовища (криміногенна ситуація, безробіття, бідність).

Підвищення стандартів розвитку всіх сфер суспільного життя України до рівня економічно розвинутих країн особливо стосується соціальної сфери, зокрема рівня добробуту населення. Це зумовлено тим, що саме в соціальній сфері спостерігається найбільше відставання України. У системі визначення рівня життя населення та його порівняння з іншими країнами центральне місце посідають показники доходів як основного джерела задоволення особистих потреб у товарах і послугах. Рівень доходів дає уявлення про матеріальні можливості людей, особливо якщо він надто низький. Емпіричні спостереження та аналіз статистичних даних переконливо доводять, що з огляду на світові стандарти, у тому числі європейські, Україна відстає за показником середньорічного доходу на душу населення. Як правило, макроекономічні оцінки пов'язані із середніми доходами жителя кожної країни.

Виділяють такі групи середньодушових показників:

1. Середня арифметична, тобто відношення суми особистих доходів до населення країн.

2. Мода, тобто доход, характерний для найбільшої кількості жителів країни.

3. Медіана, тобто доход з такою величиною, що кількість жителів з більшими доходами дорівнює кількості жителів з меншими доходами. Інша версія визначення медіанного доходу виглядає так: виділяються непарна кількість рівних доходних інтервалів і середній з них, що залишає однакове число інтервалів з меншими й більшими показниками доходів. Як ілюструє табл. 4.1, медіанна середньодушова величина доходу в нашій державі приходиться на проміжок 540-600 грн.

Таблиця 4.1

Розподіл населення України за рівнем середньодушових загальних доходів у 1999-2007 рр.

 

З 2000 р., коли почалося економічне зростання, підвищилися всі показники рівня життя. Вже з 2001 р. спостерігалося зростання доходів і витрат домогосподарств, а з 2002 р. почалося зниження рівня бідності. Відносна бідність показує розшарування суспільства. В останні роки, впритул до початку фінансово-економічної кризи, стабільні 27-28% населення [15] проживають нижче рівня середніх стандартів. Це пов’язано з тим, що суспільство – система, що саморозвивається, тому певні життєві стандарти підвищуються на підставі дії закону зростання потреб. В Україні прийнятий стандарт відносної бідності – 75% медіанного доходу домогосподарств.

З 2000 р. знизилася питома вага витрат на продукти харчування, що є головним індикатором життєвого рівня за міжнародними оцінками. Бідними вважаються домогосподарства, які більше 60% сукупних ресурсів спрямовують саме на харчування. Якщо в 1999 р. на харчування витрачалося в середньому 65% ресурсів домашніх господарств, то тепер – близько 50% [15]. Це досить велика цифра, що ілюструє загальний низький рівень життя у країні, але за роки зростання (2000-2008 рр.) цей показник знижується.

У структурі доходів найбільшу частку займає зарплата.

Таблиця 4.2