Психологічна теорія права Лева Петражицького

Лев Йосипович Петражицький (1867-1931 pp.) - відомий правознавець і громадсько-політичний діяч. Народився в Польщі. Вчився спочатку на медичному, а потім на юридичному факуль­теті університету св. Володимира в Києві. Як один з кращих сту­дентів був відряджений до Німеччини для продовження навчання. Молодий вчений вже в першому своєму творі розкритикував про­ект цивільного кодексу Німеччини (BGB), що дебатувався тоді в наукових кодах. Його зауваження щодо проекту обговорювались як серед німецьких вчених, так і в рейхстазі при повторному чи­танні укладення. У цій полеміці Петражицький заклав засади власного правового вчення.

Повернувшись до Росії у 1898 p., він обіймав посаду декана юридичного факультету Петербурзького університету'. Був актив­ним діячем кадетської партії і депутатом І Державної думи. Після Жовтневої революції переїхав до Польщі й до кінця життя працю­вав завідувачем кафедри соціології Варшавського університету.

Науковий внесок Петражицького в юридичну науку становлять праці "Що таке право?", "Філософія права", "Введення у вивчення права і моралі", двотомна "Теорія держави і права у зв'язку з тео­рією моралі", "Природа етичних явищ і правосвідомості як мо­тивів людських вчинків".

Своє вчення Петражицький розпочав з критики теорії юри­дичного позитивізму як науки, не спроможної розв'язати фунда­ментальні юридичні проблеми. Вчений звинувачував позитивізм у його злагоді з навколишньою дійсністю, обмеженості та безпер­спективності. Він слушно зауважував, що цій теорії нічого не зали­шається, як виводити норми права власне з цих самих норм.

У праці "Нариси філософії права" Петражицький зауважував: "Визначення сутності права є не тільки перше, а й основне, істотне завдання науки права". Проте, на жаль, незважаючи на великі зу­силля геніальних представників людської думки, це завдання не було вирішене. "Жодне з численних визначень права не отримало санкції науки і не визнано загальним підґрунтям для побудови нау­кової будівлі. Жодне з них не стало навіть "панівною думкою".

Поставивши питання про необхідність створення нового вчен­ня про право. Петражицький висунув ідею союзу трьох наук - логіки, психології і юриспруденції. Традиційний зв'язок філософії і юриспруденції він вважав малоефективним. Філософія, на його думку, завжди відображала боротьбу ідей матеріалізму та ідеаліз­му. Цю суперечку ще й досі не розв'язано. Як матеріалізм, так й ідеалізм у процесі розвитку людського знання мають ще довести свою правоту.

Тому підґрунтям правознавства Петражицький проголосив психологію - науку, яка може дати нові ідеї у сфері права й зла­мати старі традиції. Він виходив з того, що право корениться у психіці індивіда, воно є феноменом психіки. Тому марно юристу шукати правовий феномен "десь у просторі над або між людьми, v "соціальному середовищі"..., мім часом як цей феномен відбу­вається у нього в голові, в його ж психіці, і тільки там".

Як прибічник ідей природного права Петражицький виходив із того, що є два види права, що право не зводиться тільки до дер­жавно-нормативного регулювання. Позитивним аспектом при­родно-правового напряму він вважав постійні вимоги поліпшення чинного законодавства, критичне ставлення до правотворчої діяль­ності зі створення позитивного права. Цю ідею "правової політи­ки", на його думку, слід відродити і поставити на наукову основу.

Логіка повинна контролювати процес правильного створення наукових понять.

Петражицький вказував на велику прогалину v психології - відсутність спеціального теоретичного розділу про емоції. Ство­рення "емоційної психології", - зазначав він, - є нагальною пот­ребою, тому що саме в такій якості психологія необхідна юриспруденції".

Вказавши на первинні, життєзабезпечуючі емоції, що залежать від стану організму (відчуття голоду, болю, сну), Петражицький виокремлює емоції складніші за змістом. Цей вид емоцій виріз­няється тим, що це не потреби фізичного стану організму, а особ­ливий стан у соціальному середовищі. Вони спрямовані па іншу людину або соціальний організм - це "етичні емоції". Активний аспект цих емоцій полягає в тому, що людина перебуває у стані моторного збудження, переживає потяг до дії на користь іншої людини або суспільної установи. Такий емоційний стан зв'язаності "переживається як внутрішня завада свободі, як своєрідна пере­пона нашим бажанням, нахилам, цілям і як твердий та неухиль­ний тиск у бік певної поведінки, з уявленням про яку поєднуються відповідні емоції".

Ці емоції, до змісту яких входить переживання "чужого права", складніші від емоцій болю, голоду, спраги. Такі переживання по­роджують у свідомості "інтелектуальне уявлення" про вчинок. Звідси випливає таке соціальне поняття, як "обов'язок".

Системою відповідних психологічних переживань "створюєть­ся своєрідна структура людських суспільств, - зазначає Петра­жицький, - яка закріплює за окремими індивідами певну суму благ, певну сферу панування і свободи".

Вчення про емоції як регулятори людської поведінки відоме давно. "Тому, - слушно зауважує С. П'яткіна, - постановка проб­леми про те, що відбувається з людиною як емоційною істотою, коли вона як член суспільства діє в соціальному середовищі, здійс­нюючи соціально значущі вчинки, цілком закономірна. Однак мало поставити проблему... У теорії Петражицького відкритий ним емоційний регулятор людської поведінки набув дещо спотво­рену перспективу: він був піднятий ним до рівня права і названий "істинною і єдиною правовою реальністю".

Петражицький значно розширив поняття права. Він розглядав право у двох аспектах. По-перше, як офіційне і неофіційне право. Офіційне застосовується і підтримується державною владою. Не­офіційне позбавлене такої підтримки, але все одно діє як право. Таким чином, Петражицький виключив (ігнорував) державний примус як істотний елемент права.

По-друге, як позитивне (гетерономне) та інтуїтивне (автоном­не) право.

Позитивне право передбачає відповідні "нормативні фактори", а саме зовнішні джерела, на які воно спирається (кодекси, закони, звичаї).

Інтуїтивне право є результатом внутрішнього, інтуїтивного са­мовизначення індивіда. Це право, за допомогою якого задовго до виникнення зовнішніх нормативних регуляторів людська психіка фактично регулювала людські вчинки, які втілювали реалізацію прав і обов'язків людей стосовно один одного. Це, на думку Пет­ражицького, найважливіший доказ психологічної сутності права. У теорії Петражицького немає вказівок на параметри (межі), які ставить людині історична необхідність. Тому факт наявності інтуї­тивного права він помилково пояснював як автономну, емоційну творчість власне особи.

Петражицький не простежив діалектичного зв'язку між індиві­дуальною і соціальною психологією, психологією середовища, класів, груп. Він заявляв, то існує стільки систем інтуїтивного пра­ва, скільки є самих індивідів. При цьому правові норми створю­ються не шляхом узгодження емоцій учасників відносин, а кож­ною людиною окремо. "Переживання, що спостерігаються у психіці лише однієї людини і не визнаються з боку інших, не пе­рестають бути правом," - стверджував Петражицький. На цій підставі він припускав існування правових відносин не тільки з живою природою, неживими предметами, а й з нереальними - богом, дияволом. Однак інтуїтивно право не є в нього критерієм оцінки позитивного та офіційного права з позицій добра і зла.

Надмірне розширення поняття права привело Петражицького до розриву об'єктивного зв'язку права і держави.

Петражицький не дав детальних рекомендацій щодо практич­ного здійснення політики права, а свій обов'язок вбачав у тому, щоб визначити відправні принципи нової юридичної науки, обґрунтувати її необхідність. Визначальне становище у правовій політиці держави повинні займати не примусові заходи, а ме­ханізми виховного впливу на поведінку людей.

Суспільно-політичний ідеал Петражицького - етичний со­ціалізм - передбачав заміну деспотичного режиму системою дер­жавного та общинного самоврядування. У майбутньому право поступиться місцем нормам моралі, оскільки воно "існує через невихованість, дефектність людської психіки і його завдання поля­гає в тому, щоб зробити себе зайвим і бути усунутим''.

Коментарі зайві.