Антська держава та її історичне значення (6-7ст)

Антська держава та її історичне значення (6-7ст)

Результатом суспільного розвитку антів стало створення союзу племен. На його основі приблизно в першій половині IV ст. анти створили першу праукраїнську державу - Антське царство. Його очолювали царі, проте їхню владу обмежували народні збори. Антський військово-політичний союз започаткував історію українського державотворення.. Основою економічного життя антів було землеробство. У Ш-IV ст. воно досягло якісно нового рівня: поява лемешів, наральників, плужних ножів знаменувала виникнення орного землеробства. Для збору врожаю використовувалися залізні серпи і коси. Анти розводили велику і дрібну рогату худобу, свиней і коней. Помітну роль відігравали промисли: бортництво, рибальство, мисливство. Значного розвитку в них досягли ремесла, які вже відокремилися від сільського господарства. Особливо помітними були успіхи в металообробці. У III-IV ст. розквітає гончарна справа, що пов'язано з використанням гончарного круга.

3. Диференціація антського суспільства. На початку VI ст. анти разом з іншими слов'янськими племенами вели наступ на балканські володіння Візантії. Ці події вплинули і на соціально-економічний розвиток слов'ян, сприяли нагромадженню багатств у руках антських царів і вождів. Посилилася їхня військова і політична влада. Усе це прискорило майнову і соціальну диференціацію антського суспільства, формування в ньому класових відносин.

4. Занепад Антського царства. Однак розвиткові держави в антів перешкодило вторгнення аварів, які в 558 р. розгромили аланів Північного Кавказу, завдали поразки племенам Північного Причорномор'я. Авари прорвалися по Дунаю й у Трансільванії заснували Аварський каганат. I Поневоливши склавинів, вони почали боротьбу з антами. Боротьба з аварами підірвала сили Антського царства. У 602 р. Антська держава пала від натиском аварів. 3 VII ст. термін «анти» вже не фігурує в письмових джерелах.

 

Держава антів протривала три сторіччя – від кінця IV до початку VII ст. Довготривалість її, розмах експансії, колонізаційні успіхи, участь у політиці Візантії – все вказує, що це була державна організація далеко могутніша, аніж про неї можемо мати уявлення з випадкових і неповних звісток літописців. В історії України вона має важливе значення: український нарід уперше знайшов вислів для своєї державної творчості, зорганізував державу на великій частині своєї території і опер її об море. Те, що держава антів лежала “над луком Чорного моря”, мало особливу вагу для майбутнього України: проблема опанування моря і морської експансії стала на першому місці серед проблем українського життя і політики. Вона впала під навалою аварів.

У всякому разі, факт об’єднання антів дуже важливий як перша відома нам спроба предків українського народу створити державне об’єднання з організованим військом та участю населення у політичному житті.

Розселення східних словян

Формування словянських народів відбувається внаслідок консолідації племінних союзів. Виділяють західні, південні та східні словяни. До східних словян належали: українці (поляни, деревляни. Тиверці, уличі, волиняни, сіверяни, дуліби, білі хорвати), білоруси (половчани, дреговичі, західні кривичі), росіяни (радимичі, в’ятичі, словени, східні кривичі).. Внаслідок розселення слов'ян VI—VII ст. на великій території Східної Європи виникли три групи слов'янських племен: західна, південна і східна. Східні слов'яни на той час заселяли більшу частину території України. У VIII ст. у них виникло кілька союзів, про які повідомляє у «Повісті минулих літ» літописець Нес-тор. Слід зауважити, що він згадує про найбільші племенні об'єднання, які налічували до десяти племен в своєму союзі. Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Тут знаходились такі міста, як Чернігів, Переяслав, Київ. Сусідами полян були сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип'яттю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті).
Північну групу слов'янських племен становили кривичі, половчани, словени новгородські та ін. Межі їхнього розселення охоплювали Верхнє Поволжя, простори Валдаю, узбережжя Західної Двіни та басейну Ільменю й Чудського озера. Серед північних союзів найсильнішими були кривичі, які мали своє місто — Смоленськ.
Археологічні дані підтверджують повідомлення літописця щодо розселення східнослов'янських племен.
До утворення Київської держави головною формою суспільної організації східних слов'ян були союзи племен та племенні княжіння. Кожне з цих утворень було окремою етнічною групою з визначеною територією, матеріальною культурою, побутом, звичаями. У V—VI ст. суспільний лад слов'ян перебував у стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового сус­пільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не кон­центрувалася у руках знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися у VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності у східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного роз­витку:

1. Еволюція родоплемінної організації, збільшення об'єдна­них територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає і на перший план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова).

2. Зростаюча зовнішньополітична активність перших осе­редків державності. Посилення соціально-політичної ролі кня­зівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган пуб­лічної влади.

3. Прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумови­ла появу постійних органів примусу.

зміни, що відбулися у суспільному житті східних слов'ян у VI--IX ст. (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова диференціація, виділення дру­жини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпора­цію, формування спільної культури, поява перших протодержав) сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла могутня будова Давньоруської держави. Подальше становлен­ня державності у східних слов'ян було закономірним підсум­ком внутрішньої еволюції їхнього суспільства. У процесі дер­жавотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов'янсько­го суспільства, та хозарський каганат, який, постійно загро­жуючи агресією, підштовхував слов'янські землі до консоліда­ції. Водночас історичні факти свідчать, що перші протодержавні утворення — князівська влада та інші елементи держа­вотворчого процесу, мають головним чином місцеве походжен­ня і виникли задовго до утворення Давньоруської держави.

На північний захід від Києва, на Східній Волині, знаходилися землі древлян. Цій групі племен належали згадувані в літопису міста Іскоростень та Вручій.

На заході сучасної території України жили дуліби, бужани й волиняни. Ці племена, за літописом, жили вздовж Бугу — «бужане зане сідоша по Бугу, после же велыняне», «дулебы живяху по Бугу, где ныне велыняне». Згаданий Буг — це Західний Буг, оскільки на ньому згодом виникли міста Бузьк і Володимир-Волинський, назви яких пов'язані з назвами літописних племен бужан і волинян. Більшість дослідників визнає існування на Волині великого дулібо-волинського союзу племен. Згодом частина їх відпала від союзу і перемістилася на захід, де стала відома як чеські дуліби.

Район Прикарпаття населяли племена хорватів, що утворювали великий союз племен. Він, як і дулібський, приблизно у VII ст. розпався, після чого частина хорватів переселилася на захід.

У басейні Десни, Сейму та Сули, за літописом, жили сіверяни: «А друзии сідоша по Дісні и по Семи, по Сулі и нарекошася сівер». На відміну від слов'янських поселень інших територій, у цих племен були поширені укріплені городища. Ця необхідність диктувалася постійною загрозою нападу кочовиків з південного сходу.

По Оці, як зазначає літопис, жили племена в'ятичів. «А Вятъко сіде с родомъ своим по Оці, от негоже прозвашася вятичи». Частина верхньоокських племен у IX ст. переселилась у район верхньої і середньої течії Дону.На Правобережжі Дніпра, між Прип'яттю і Західною Двіною, за літописом, жили дреговичі; «А друзии сідоша межю Припятью и Двиною і нарекошася дреговичи».Верхів'я Дніпра, Західної Двіни і Волги, за літописом, населяли численні племена кривичів.

Ці племена утворювали три великі союзи псковських, смоленських і полоцьких кривичів. Центром останніх було місто Полоцьк на Двіні, а центром смоленських кривичів — Смоленськ. Спираючись на дані лінгвістики та археології, дослідники допускають переселення кривичів на свою землю з заходу, з північно-західних слов'янських земель. До приходу кривичів на цій території проживали балтські племена, яких слов'яни поступово асимілювали.

Найпівнічнішу групу східнослов'янських племен складали ільменські, або новгородські, слов'яни. В літопису зазначається місце їх проживання: Протягом VII—IX ст. із зародженням феодальних відносин відбувалося переростання згаданих союзів племен у феодальні князівства У VII—IX ст. відбувався процес об'єднання союзів племен східних слов'ян у великі політичні державні утворення

1. Поляни навколо Києва,

2. дуліби – Волинь

3. древляни – По лісах над р Прип’яттю

4. сіверяни – нинішня Чернігівщина по р Дністер

5. бужани – по Зх. Бугу

6. уличі – Чорне море

Обєднання словян – наступний крок для створення держави. 6-8ст поява міст: поляни – Київ, сіверяни – Чернігів, Любич, древляни – Корос тень, дуліби – Луцьк. 8-9ст виникнення політичних об’єктів Куявії, Славії, Артанії.

6) Хрещення Русі — процес прийняття і поширення християнства у Великому Князівстві Руському, Київській Русі. Ключова подія — масове хрещення у 988 році мешканців Києва, а згодом інших міст держави князем Володимиром I Святославовичем, у результаті чого християнство стало провідною релігією на Русі.

· Політичні передумови: Прагнення Володимира зміцнити державу і її територіальну єдність. · Міжнародні фактори: тільки християнизація могла дати Русі «перепустку» до родини європейських народів, а язичництво прирікало на ізоляцію та ворожість з боку християнізованих сусідів, які ставилися до язичників як до нелюдей. Соціальні фактори: Наростаюча соціальна неоднорідність, а також мінливі духовні запити еліти суспільства створювали умови для переходу до більш складної світоглядної системи.

прагматичних міркувань. Справа в тому, що запровадження християнства було зумовлено одруженням Володимира із сестрою візантійського імператора, Анною. Це надзвичайно підвищувало його авторитет, а отже, зміцнювало і княжу владу.

Запровадження християнства мало позитивні наслідки для розвитку Київської Русі (і не тільки в культурному та духовному плані). Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської «сім'ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. Значний поштовх також дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжністьПрийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян. 2. Православ'я стало надійним грунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X ст. 3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та одруження на Багрянородній сестрі візантійського імператора ввели Володимира у коло християнської сім'ї європейських правителів, а Давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. З того часу великий князь ставав повноцінним суб'єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися недоторканими (бодай номінально); на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство та ін4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави. 5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвиткові писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі

Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів та тенденцій.

Політичний устрій

Київська Русь ІХ-Х ст. була ранньофеодальною монархією.

На чолі держави стояв Великий київський князь, який уособлював законодавчу, виконавчу, судову та військову владу, представляв державу на міжна­родній арені. Він правив за допомогою особистої війсь­кової дружини та, пізніше, удільних князів—родичів Великого князя, що стояли з військами у великих містах. Влада Великого князя була спадковою.

Удільні князі самостійно розпоряджалися своїми землями, і навіть намісники київського князя не мог­ли втручатися в їхні внутрішні справи.

Рада князів і старшої дружини (бояр) складала боярську думу, яка приймала важливі рішення. У разі відсутності або смерті князя вона виконувала його функції, сприяла обранню нового князя. При сильному князі роль думи була формальною, і навпаки: сильна дума існувала при слабкому князі.

Суд, збирання данини здійснювалися спеціальни­ми дружинниками. Управління в невеликих містеч­ках здійснювали намісники Великого князя — тисяцькі та посадники.

Віча змінили свій склад і замість загальних зборів чоловічого населення стали зборами впливо­вих бояр, дружинників, за можного купецтва тощо. У період централізації влади вплив віча зменшив­ся, з початком роздробленості — посилився.

Соціальний устрій

	Привілейовані верстви	Непрнвіленовані
		верстви
— князі, чий титул успадко-	— міщани — меш-
вувався; були найбільшими	канці міст, які зай-
землевласниками;	малися ремеслом,
- бояри – формувалися	торгівлею. Виділя-
знаті та дружин-	лася міська заможна
ників; отримували від князя	верхівка;
землю за службу. Ділилися на	— селяни-смерди —
великих (воєводи, тисяцькі) та	вільні землероби, які
малих (соцькі, десяцькі);	мали власне господар-
— дружинники — професійні	ство та землю й спла-
воїни, що обіймали й урядові	чували князеві дани-
посади. Отримували за служ-	ну;
бу грошову винагороду та зе-	— наймити — вільні
мельні наділи;	люди, що наймалися
	на певну роботу;
— духівництво: найосвіче-	— ізгої — люди, що
ніша верства, Впливало на	втрачали зв'язок зі
духовне та культурне життя.	звичним середовищем
Поділялося на верхівку (ми-	(князі без князівства,
трополит, єпископи, ігумени	смерди без землі
монастирів) та рядових пред-	тощо), але охороня-
ставників (священики, ченці)	лися законом
— закупи — тимчасово залежні селяни, які брали по-
зику — «купуі”— у феодала і мали її відробити;
— рядовичі — тимчасово залежні селяни, які уклали
з феодалом договір — *ряд«— на виконання пав-
ник робіт;
— челявь — раби- полонені;
— холопи — селяни, які розорилися і працювали в господарстві землевласника, фактично раби, але за службу могли бути випущені на волю

Люблінська унія

Лю́блінська у́нія 1569 (від лат. unia — союз) (пол. Unia lubelska; лит. Liublino unija; біл. Лю́блінская у́нія) — угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року.

Основні умови Люблінської унії
• Об’єднання Польщі й Литви у федеративну державу, очолювану виборним монархом, який одночасно є польським королем і великим князем литовським. Він мав обиратися на спільному польсько-литовському сеймі й коронуватися в Кракові.
• Створення єдиного сейму, грошової системи і ведення спільної зовнішньої політики
• Збереження Польщею і Литвою свого державного статусу: окреме законодавство, судова система, центральний і територіальний уряди, військо і фінанси. Проте в Литві власний сейм ліквідувався.
• Перехід до складу Польщі українських земель — Підляшшя, Волині, Київщини та Брацлавщини.
Литовське князівство отримало статус автономії. Українські землі, що paніше належали Литві, переходили під владу безпосередньо Польщі й поділялися на шість воєводств: Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське.

Наслідки Люблінської унії для України були величезні. Україна була розірвана: більша її частина перейшла до Польщі- Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. Після Люблінської унії почалося ополячення і окатоличення українського народу, що поставило під загрозу існування українців як окремої нації. Укладення Люблінської унії відкрило новий етап у житті українських земель, етап згортання політичного життя, економічних утисків, прогресуючої втрати національних традицій та культури.

Українські землі, на відміну від литовських, не забезпечили coбi окремий статус у політичній та соціально-правовій системі нової держави.
• Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стало стрімке ополячення української шляхти.
• Залучення України через господарський комплекс Речі Посполитої до міжнародної системи економічного життя призвело до остаточного закріпачення селян, постійного зростання експлуатації підневільного населення, зосередження торгівлі в руках шляхти. Прагнучи інтенсифікувати сільське господарство і зорієнтувати його на потреби зовнішнього ринку, поляки утворювали власні господарства, що називалися фільварками (у перекладі з німецького — xyтip, ферма). Під фільварки відводилися кращі землі, a їx розвиток забезпечувався за рахунок панщини — примусової підневільної праці селян. Розгортання фільваркової системи зменшило селянські наділи, призвело до збільшення панщини, примycів і втрати селянами права вільного переходу від одного пана до іншого.
• Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади, у містах православні українці усувалися від участі в самоуправлінні, українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі).
• В установах панувала тільки польська мова та латина як мова ocвiти, судочинства, діловодства.

Тобто польські феодали досягли своєї головної мети, оволодівши за результатами Люблінської унії всіма українськими землями. Знать окремих українських земель кілька разів робила спроби стати на захист своїх інтересів. Найвизначнішими з них були захоплення влади в Галичині Дмитром Детком у 1340-х роках, коли згасла місцева династія князів, підтримка українцями Свидригайла у 1430-х роках і литовське повстання Глинського у 1508 р. Але чужоземне й насамперед польське панування породило нове явище — культурну асиміляцію української знаті панівною державою. Поступово ототожнюючи власні прагнення з потребами держави, що виявила готовність іти їй назустріч, українська шляхта втрачала здатність боронити місцеві інтереси

 

 

Переяславська Рада

січня 1654 р. в Переяславі відбулася загальна Військова рада, яка прийняла рішення про перехід України під зверхність царя. Царські посланці привели українське населення до присяги на вірність російському цареві. Але не скрізь присягали охоче: виникла опозиція в Києві, відмовилися присягати деякі полки, відомі полковники І. Богун та І. Сірко.
У Переяславі були складені так звані Переяславські статті, які визначали умови приєднання України до Росії. Цар ратифікував ці статті в березні 1654 р., тому інша їхня назва — «Березневі статті».
Основні положення
• Україна (територія колишніх Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств) переходила під протекторат Росії.
• Влада в автономії залишалася за гетьманом, якого обирає військо і затверджує цар; передбачалася пожиттєвість влади Богдана Хмельницького.
• Встановлювалась кількість козацького війська — 60 тис. осіб.
• Міста зберігали право на самоуправління.
• Визнавалася самостійність української православної церкви.
• Україна отримала право вести власну зовнішню політику, крім відносин з Польщею і Туреччиною.
• Передбачалися спільні воєнні дії України і Росії.
Спираючись на підтримку Москви, Б. Хмельницький сподівався завершити, нарешті, війну проти Польщі, розширити і зміцнити козацьку державу.

В україні зберігалася гетьманська форма правління і військово-адміністративна система. Незмінним залишався і територіальний поділ. Надавалаьс незалежність у проведенні внутрішньої політики. Декілька статей дещо обмежували суверенітет країни: заборонялися дипломатичні зв’язки з Варшавою і Стамбулом, вводився контроль за збиранням податків в Україні. Головним було те, що фіксувалась незалежність від Речі Посполитої, була можливість разом з Росією перемогти та обєднати всі українські землі у межах одної держави. Звільняв від релігійних утисків, союзник для протистояння проти Речі Посполитої. Після Переяславської угоди розпочавя новий період в історії України. Союз з Москвою означав новий розрив із Польщею. При цьому Україна мала змогу, скориставшись з того. Що в Російського царства було багато гострих внутрішніх проблем іти до власної мети – створення власної державності.

 

 

Повстання у Львові Зунр

Щоб не допустити приєднання Галичини до Польщі, члени національної Ради вирішили захопити владу. У результаті повстання влада спочатку у Львові. А потім в Галичині перейшла до Національної Ради, яка проголосила створення національної держави на західно-укр землях. 1 листопада 1918 р. у Львові почалося повстання, що охопило Станіслав, Коломию, Броди, Дрогобич і багато інших міст. Національна Рада закликала галичан брати владу на місцях до своїх рук і готуватися до скликання Установчих зборів. Революція переросла у війну за незалежність і захист від домагань поляків, що проголосили створення Речі Посполитої. 9 листопада 1918 р. УНР сформувала уряд — Тимчасовий Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. Уряд складався із секретаріатів військових, внутрішніх, земельних, закордонних справ, публічних робіт і віросповідань. Президентом став Є. Петрушевич. 13 листопада УНР затвердила Тимчасовий основний закон, відповідно до якого:
• новоутворена держава одержала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР);
• були визначені кордони держави;
• закріплювалася державна незалежність;
• визначалися державний устрій, прапор, герб.
Відбулися вибори до законодавчого органу влади — Української Народної Ради. Уряд і президент прагнули вивести країну з економічної кризи, для чого було вжито такі заходи:
• монополізація продажу зерна, сигарет, спирту і сільськогосподарської продукції;
• співпраця з кооперативними та фінансовими організаціями;
• початок відновлення роботи залізничного транспорту;
• уведення в обіг валюти — гривні й карбованця;

Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні в 20–30-х рр. була політика коренізації, проголошена XII з'їздом РКП(б). В Україні ця політика дісталла назву "українізації". Політика коренізації ("українізації") була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами: 1. Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин. 2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною масою національних республік було селянство) та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин. 3. Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів [В 1920 р. у ВКП(б)У українці складали лише 19%, тоді як вони становили 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%]. 4. Намаганням радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування. 5. Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення – СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо. У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна виділити такі наслідки: 1. Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга та другого секретаря Д. Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох культур, прогресивної, революційної, міської російської та контрреволюційної, відсталої сільської української культури. В їх боротьбі українська культура мала відступити і загинути. 2. Розширення сфери вживання української мови в державному житті. [З серпня 1923 р. для державних чиновників та партійних функціонерів організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію переведено на українську мову]. 3. Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25–35%, а у 1927 р. – 52–54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одною з них була поява нової державно-політичної, господарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій. 4. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов’язкове початкове навчання. У 1927 р. – 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він становив лише 47,9%). Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства. 5. Різко збільшувалась кількість української преси (в 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці). 6. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. складали 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29 рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на той час кіностудії. 7. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності. 8. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925 р. за межами України проживало 6,5 млн. українців). 9. Велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 міських рад. У цей час в Україні діяли 966 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з татарською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ма мовами. Слід сказати, що жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко як українська. За десять років "українізації" (1923–1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю. Проте, на початку 30-х років "українізацію", яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з буржуазним націоналізмом, на хвилі цієї боротьби застрелилися М. Хвильовий та М. Скрипник (1933 р.), що стало своєрідним сигналом кінця "українізації". Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла процесу русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень тощо. Отже, проголошений партією курс на "українізацію" та його наслідки мали величезне значення. Однак було б великою помилкою вважати його тільки результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917–1920 рр. Якщо націонал-комуністи виступали керівними кадрами політики "українізації", то величезна армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях. Особливу групу серед них складали українські емігранти та вихідці з Галичини, які повірили у серйозність курсу на "українізацію". Загалом курс на “українізацію” був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії.

Карпатська Україна

Карпатська Україна (до 1919: Руська Країна, до 1938: Підкарпатська Україна, Підкарпатська Русь, Підкарпатський край) — офіційна назва автономної республіки у складі Чехо-Словаччини в 1938—1939 і Української незалежної держави на Закарпатті в березні 1939 р.

Назва неофіційно вживалася і до 1938 року для означення території теперішнього Закарпаття.

Закарпатській Україні, цьому відносно маленькому краєві, судилося зіграти несподівано велику роль у міжнародних подіях напередодні Другої світової війни. 30 вересня 1938 року, після укладання Мюнхенської угоди між керівниками Великобританії, Франції, Італії та Німеччини, Чехословаччина змушена була віддати Гітлерові велику частину своєї західної території. Послабленням Чехословаччини скористалися словацькі лідери, які 6 жовтня проголосили автономію Словаччини.

Закарпаття пішло за словацьким прикладом. 8 жовтня на зборах українських лідерів одноголосно вирішили домагатися для Підкарпатської Русі автономного статусу. Чеське керівництво задовольнило їхню вимогу– 11 жовтня 1938 р. було офіційно надано автономію. 14 жовтня сформувався перший автономний уряд Підкарпатської Русі у складі 4-х міністрів і 2-х державних секретарів. Його прем'єром став русофіл Андрій Бродій, який займав відкриту античеську позицію і виношував план приєднання Закарпаття до Угорщини. Наприкінці жовтня його заарештували, а новим прем'єр-міністром призначили українофіла Августина Волошина. У результаті цих змін в уряді та в політичному житті автономного краю взяли гору українські сили. Але наступні події розвивались не на користь українців. 2 листопада німецько-італійський арбітраж у Відні присудив Угорщині не лише південну частину Словаччини, де проживали мадяри, а й велику частину Підкарпатської Русі (Закарпаття), включаючи найбільші міста Ужгород, Мукачеве, Берегове, до Угорщини відійшло 1856 км2 з 180 тисячами населення. Уряд Волошина евакуювався до нової столиці – Хуста. Незважаючи на зовнішній політичний тиск, уряд автономної Карпатської України активно проводив розбудову державних структур та забезпечення нормальної життєдіяльності краю:

1. Було українізовано освіту і пресу.

2. Розширено мережу кооперативів.

3. Налагоджено комунікації і зв'язок.

4. Організовано роздачу продовольства.

5. Створено власні збройні сили – Українську національну самооборону, згодом реорганізовану в Карпатську Січ (приблизно 12 тисяч).

6. Перемога коаліції українських партій – Українського національного об'єднання (УНО) на виборах до автономного сейму 12 лютого 1939 року (86% голосів, і це в краї, де в 1924 році лише 12% населення вважали себе українцями) тощо.

15 березня на засіданні сейму Карпатської України було прийнято історичної ваги документи (закони), в яких вказувалось:

· Карпатська Україна є незалежна держава;

· Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним сеймом;

· державною мовою Карпатської України є українська мова;

· барви державного прапора синя і жовта.

Схвалено герб і гімн; прийнята Конституція; президентом обрано А. Волошина.

Події у Закарпатті викликали занепокоєння у всіх сусідніх державах, а найбільше – у Польщі та Угорщині. Трагізм зовнішньополітичної ситуації полягав у тому, що Карпатська Україна опинилася у повній міжнародній ізоляції, і єдиним “гарантом” її існування була фашистська Німеччина. Гітлер, зберігши Карпатську Україну, залишав у своєму активі серйозні засоби тиску на Угорщину, Польщу та СРСР, використовуючи у власних геополітичних інтересах ''українську карту''.

Можливість перетворення Карпатської України у зародок самостійної Української держави створювала додаткову напруженість у відносинах між Москвою і Берліном. Радянське керівництво у Москві злякав сам державотворчий приклад українського населення на одній із частин пошматованої України. Сталін з роздратуванням зупинився на проблемі Карпатської України у своїй звітній доповіді на XVIII з'їзді ВКП(б) 10 березня 1939 року: “…в Німеччині є божевільні, котрі мріють приєднати слона, тобто Радянську Україну (авт.: приблизно 30 млн. чол.), до кузьки, тобто до так званої Карпатської України (авт.: приблизно 700 тис. чол.)''. Німецьке керівництво сприйняло виступ Сталіна як відмову Радянського Союзу від претензій на цю частину української землі: це послужило поштовхом до німецько-радянського зближення, що завершилося укладанням пакту Молотова-Ріббентропа.

Тим часом події навколо Карпатської України розвивалися драматично. 14 березня 1939р. угорське військо вчинило військовий напад на Карпатську Україну (отримавши на це дозвіл від Німеччини), а вже 16 березня був захоплений Хуст. Карпатська Січ, слабо оснащена і погано озброєна, протягом п’яти днів чинила опір регулярній армії. Майже половина січовиків загинула. Але навіть після поразки, ще до середини квітня, у Карпатах точилась партизанська війна.

Таким чином, Карпатська Україна була першою, яка вчинила збройний опір угорсько-фашистській агресії, відкинувши домагання нацистської Німеччини капітулювати. Вона стала однією з перших жертв агресорів у переддень Другої світової війни. Вона допомогла закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиної української нації.