Поняття суспільства та його характеристика

Поняття суспільства та його характеристика

 

Суспільство – це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, що розвивається на основі об'єктивних соціальних законів.

 

Як тотожне використовується поняття "соціум". Соціум – це система суспільного співжиття людей. Соціум походить від латинського слова "соціо", що означає з'єднати, поєднати, розпочинати спільну працю. Звідси, первинне значення поняття "суспільство", що означає спільність, союз, співпраця.

 

Суспільство як сукупність всіх соціальних процесів вивчається багатьма суспільними дисциплінами: соціологією, антропологією, психологією, етнографією, мовознавством тощо. Соціальна філософія, що базується на принципі антропоцентризму, досліджує стан суспільства як цілісної системи, всезагальні закони та рушійні сили його функціонування та роз- витку, його взаємозв'язок з природним середовищем, навколишнім світом в цілому.

Суспільство як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу. Суспільство виникло внаслідок еволюції природи і з самого початку мало характерні риси.

По-перше, це специфічна системна організація, що відрізняється від інших матеріальних систем особливою структурною базою, яка поєднує в собі матеріальне і духовне виробництво, різні форми суспільних відносин, соціальну структуру, політичні інститути тощо.

По-друге, суспільство володіє особливим механізмом передачі інформації і способом успадкування.

По-третє, головною відмінністю соціальної матерії від інших її форм руху є те, що вона поєднує в собі не лише матеріальні, а й духовні процеси, свідомість.

Характеристика структури суспільства передбачає не лише виявлення його елементів, а й визначення місця і ролі кожного з цих елементів у його функціонуванні і розвиткові. Так, основними факторами життєдіяльності суспільства є матеріально-виробничий, соціальний, політико-управлінський і духовний.

При взаємодії названих сторін суспільного життя провідною в соціальному процесі є матеріально-виробнича або економічна сторона, тобто виробництво, розподіл, обмін та споживання різних предметів та послуг. (Ганді: "Якщо людина не їсть хоча б двічі на день, то навіть Бог для неї буде являтися не інакше, як у вигляді їжі".)

Матеріальне виробництво створює вихідні умови для життєдіяльності людей. Воно завжди має суспільний характер і визначає взаємодію людей у процесі їх впливу на природу, перетворення матеріалу природи в предмети, які б задовольняли потреби людини.

Проте в життєдіяльності людей значну роль відіграє духовна сфера. Адже залежно від того, на якому рівні розуміння – свідомому чи несвідомому – людина здійснює свою діяльність, залежать її результати. Суспільне життя – це нерозривна єдність матеріального і духовного, їх взаємодія і переходи одне в одне.

Суспільство – це система, що постійно розвивається. У своєму розвиткові воно послідовно проходило певні закономірні етапи, які в соціальній науці фіксуються в цивілізаційних критеріях.

Кожний новий етап цивілізаційного процесу характеризувався освоєнням більш високих технологій ускладненням соціальної структури, більш широким масштабом взаємодії з навколишнім середовищем певними формами колективної суспільної діяльності. Але головними показниками в розвитку суспільства завжди були:

 

– характер суспільних відносин;

 

– рівень духовності людського фактора;

 

– рівень демократичності соціальних структур.

 

Характерними рисами сучасного суспільства є:

 

– глобальні масштаби виробництва (матеріального і духовного);

 

– інформаційно-технологічний спосіб відтворення всієї системи суспільних відносин;

 

– утвердження демократичних форм життєдіяльності;

 

– випереджаючий розвиток науки і духовної культури загалом відносно всіх інших сторін сучасного суспільства.

 

Вчення про суспільство як складова філософії пройшло довгий і складний шлях розвитку. Можна виділити три основних підходи до пояснення сутності зв'язків та закономірностей розвитку суспільства.

 

Натуралістичний підхід зводиться до твердження, що людське суспільство розглядається як продовження закономірностей природи, світу тварин і Космосу в цілому. Виходячи з цього, тип суспільного устрою та хід історії визначається ритмами сонячної активності й космічних випромінювань (А. Чижевський, Л. Гумільов), особливостями географічного та природно-кліматичного середовища (Ш. Монтеск'є, Л. Мечников), специфікою людини як природної істоти, її генетичними, расовими і статевими особливостями (прибічники соціобіології – Е. Уїлсон, Р. Докінс).

Згідно з цим підходом суспільство постає як своєрідний феномен природи, її вище, але далеко не найбільш "вдале" і стійке утворення. Внаслідок недосконалої природи людини може відбутися самогубство людства. Цей напрямок допускає, що суспільство може змінити форму свого буття, "податися" в Космос і там почати новий виток своєї еволюції (К. Ціолковський та інші "космісти").

Так званий ідеалістичний підхід сутність зв'язків, що об'єднують людей в єдине ціле, вбачає в комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів. Історія знає чимало прикладів існування теократичних держав (наприклад, Ватикан), де єдність забезпечувалася однією вірою, яка завдяки цьому стає державною релігією.

Багато тоталітарних режимів базувалося на єдиній державній ідеології, яка була основою суспільного устрою. Рупором цих ідей виступав, як правило, релігійний лідер або "вождь" нації і народу, а різні історичні події (війни, реформи тощо) залежали від волі цієї людини, яка спиралася на певну ідеологічну чи релігійну доктрину.

Поки "жива" ідея в серцях мільйонів людей, такі суспільства розвиваються і процвітають. Коли ж ідея "псується" (розколи, єресі тощо), із системи випадає несучий стрижень, і вона починає деградувати.

Третій підхід пояснення суспільного устрою пов'язаний з філософським аналізом міжлюдських зв'язків і відносин, що виникають у відповідних природних умовах і мають визначальний характер.

Тут можливі варіанти. Перший – атомістичний погляд на суспільство як на групу індивідів, пов'язаних певним договором. Так, Т. Гоббс стверджує, що хоча в "природному" стані людина людині вовк, люди, дотримуючись законів, ідей свободи та рівності, можуть забезпечити своє існування.

У такій моделі суспільство є конгломератом індивідів, поєднаних умовними зв'язками.

Другий варіант – органічна модель, згідно з якою суспільство постає як певна ціла система, частини якої – особливі утворення. Людина реалізує себе залежно від становища, яке вона посідає в суспільстві, й участі в загальному процесі. Відносини людей визначаються не договором чи контрактом, а згодою членів суспільства, в якій беруться до уваги об'єктивні закономірності історичного розвитку. В цьому значенні справедливим є твердження, що соціальні дії – це результат людських дій, а не намірів.

У дусі цієї моделі Маркс і Енгельс розробили концепцію матеріалістичного розуміння історії, сутністю якої є положення про спосіб виробництва, який формується об'єктивно, тобто незалежно від волі і свідомості людей. Не загальна ідея чи загальний Бог пов'язують людей в "соціальний організм", а продуктивні сили і виробничі відносини, видозміни яких становлять основу суспільно-економічних формацій як етапів світової історії.

 

 

Види соціальної мобільності

 

Оскільки вертикальна мобільність спостерігається в будь-якому суспільстві, а між прошарками повинні існувати якісь шляхи, по яких індивіди переміщаються нагору або вниз із одного прошарку в інший, згідно П. Сорокіну, існують канали соціальної циркуляції, найважливішими з яких учений вважає такі: армія, церква, школа, політичні, економічні й професійні організації.

Останнім часом вирізняють ще й міжпоколінну мобільність, суть якої полягає у зміні соціального положення дітей по відношенню до їхніх батьків, а також мобільність в межах одного покоління, яка пов'язана з особистими успіхами індивіда або з його падінням соціальними "сходинками". Вивчення параметрів міжпоколінної мобільності є дуже важливим для встановлення фактора відкритості — закритості суспільства. У закритих суспільствах міжпоколінна мобільність майже неприпустима, адже у ньому існують жорсткі перепони між верствами, які подолати дуже складно. До таких суспільств, опираючись на теорію Е. Гідденса, можна віднести рабовласницьке, кастове і станове суспільства. Що стосується класового суспільства, то в ньому міжпоколінна мобільність зустрічається дуже часто, оскільки переміщення з соціальної групи в іншу є відкритими і бажаним. Проте, як вказує, П. Сорокін, розкриваючи основні принципи вертикальної мобільності, немає суспільств абсолютно закритих, які б не допускали вертикальної мобільності взагалі, так і не має абсолютно відкритих суспільств.

 

 

Інститут держави та їх види

Кожен соціальний інститут має як специфічні особливості, так і спільні ознаки з іншими інститутами.

Для виконання своїх функцій соціальний інститут має враховувати спроможності різних функціонерів, формувати стандарти поведінки, дотримуватися вірність основним принципам, розвивати взаємодію з іншими інститутами. Не дивно тому, що подібні шляхи і методи дії існують в інститутах, які переслідують зовсім різні цілі.

Предметом соціології політики, є аналіз закономірностей соціально-політичної діяльності різних спільностей, форми, прояви якої обумовлюються їх соціально-політичними інтересами і відносинами.

У вивченні процесів функціонування та розвитку будь-якого класового суспільства найважливіше місце займають явища і процеси політичного життя, до якої по суті вся сфера соціальної діяльності, пов'язана із здійсненням відносин влади. Політика як область соціальних відносин визначається характером і змістом цих відносин, що складаються з приводу державної влади, її завоювання, утримання і використання.

Держава з'явилося на історичній сцені 5-6 тис. років тому і з тих пір постійно розвивалося як самостійний інститут суспільства. До виникнення держави привели наступні, цілком об'єктивні, причини.

1. Щільність населення. У первісне час невеликі групи людей по 40-60 чоловік розбрелися по величезних територій в пошуках їжі. Вони зустрічалися лише, коли треба було здійснити торговий обмін, кого-то одружити на представника іншої групи або відтіснити зі своєї території. Вчені вважають, що тоді на Землі було не більше 5-6 млн. чоловік. Сьогодні їх 5-6 млрд. Порівняємо дві цифри. У тисячу разів населення зросло за неповні 10-15 тис. років. Невеликий термін, якщо згадати, що перша людина з'явився 2-3 млн. років тому.

Коли у людини примітивні знаряддя праці, то для прохарчування йому потрібна величезна територія - групи з 40-60 мисливців і збирачів необхідно кілька сот квадратних кілометрів. Регулярні зіткнення між ними, частий голод і об'єднання одних груп з іншими для захисту своєї території стають неминучими. Завоювання одних народів іншими стало наслідком прискореного формування військових союзів племен то в одному, то в іншому місці земної кулі. Незабаром всі люди вступили в такі союзи.

2. Страх перед зовнішньою агресією і внутрішніми розбратами. Деякі вчені вважають, що до створення держави людей штовхав страх перед агресією з боку противника, побоювання за життя та майно. Але небезпека з боку розбійників та злочинців всередині країни зіграла не меншу роль в об'єднанні в держава, яка здатна застосувати силу і встановити порядок. Таким чином, побоювання перед родичами слугувало не меншим аргументом для створення держави, ніж страх перед ворогом. Держава як арбітр могло об'єктивно вирішувати всі суперечки та видавати спільні для людей закони. Вже в античності під державою стали розуміти організацію влади, що підноситься над суспільством, але підконтрольну йому і його обслуговуючу. Державні чиновники мислилися як слуги народу. Не випадково міністр латинською мовою означає слугу, а не начальника.

3. Фактор сили. Подивіться на сучасне ринкове суспільство. Кожна фірма, а їх мільйони, оточена охоронцями, яка стежить і підслуховуючої апаратурою, сигнальними і комп'ютерними системами. Їх би ще глибокими ровами відокремити один від одного, і повною аналогією з феодалізмом вже не уникнути. Така аналогія багато що пояснює. Середньовічна Європа - це безліч феодальних князівств, кожне зі своєї приватної охоронної армією, своїм прапором, гербом, урядом, мовою, культурою. Міста і замки, села і округи - під охороною. У шлях купці вирушали під охороною, а часто і самі були професійними військовими. Данина з підданих збирали зі зброєю в руках, суперечки з'ясовували на мечах, спали і їли з мечами, навіть орали, часто не знімаючи зброї.

Розглянемо деякі інституційні ознаки держави.

1. Установки й зразки поведінки:

а) Слухняність

б) Лояльність

в) Субординація

2. Символічні культурні ознаки:

а) Місце

б) Друк

в) Герб

г) Національний гімн

3. Утилітарні культурні риси:

а) Громадські будівлі

б) Громадські роботи

в) Бланки та форми

4. Кодекс усний та письмовий:

а) Конституція

б) Закони

5. Ідеологія:

а) Державне право

б) Демократія

в) Націоналізм

Культурні символи. Всі інститути прагнуть до придбання символів, які в гранично концентрованій формі створюють уявлення про інститут, його образ. Так, для держави це прапор чи герб; для церкви - розп'яття, півмісяць або зірка Давида, для сім'ї - обручка, для університету - емблема «альма-матер». Образ промислового об'єднання в концентрованій формі можна уявити собі з його назви чи торгової марки. Музика може теж стати символікою. Національні мелодії, державні гімни, студентські пісні, весільний марш використовуються з метою формування образу інституту. Символами інститутів можуть бути також будівлі, оскільки важко уявити собі батьківщину без будинку, релігію без церковної споруди, освіта без школи або уряд без урядової будівлі або королівського палацу. Таким чином, культурним символом інституту може бути будь-який матеріальний або нематеріальний елемент культури, що виражає в найбільш концентрованому вигляді основні специфічні риси даного інституту, що складаються в його цілісний образ.

Кодекси поведінки (усні і письмові). Ясно, що люди, включені в діяльність інститутів, повинні приймати відповідні призначені їм ролі. Система цих ролей найчастіше виражається у формальних кодексах, таких, як присяга на вірність країні, клятва при укладенні шлюбу, медична професійна клятва Гіппократа. Ці кодекси підтримують інституційно закріплюються ролі і є важливою частиною соціального контролю.

Формальний кодекс поведінки, звичайно, робить значне зовнішнє враження, але він не гарантує належного виконання ролей. Чоловіки й дружини часто ігнорують подружню клятву; громадяни, палко повторюють державну присягу на вірність, цілком можуть вчинити державну зраду; члени церковного приходу, клятвено обіцяють вести праведне життя, можуть одночасно із цим грішити, ставлячись з повною байдужістю до клятви. При оцінці ступеня впливу на людей того чи іншого кодексу важливо знати, що прийняття усного або письмового кодексу в значно більшому ступені гарантує його дотримання, ніж самостійне формування установок на ту чи іншу форму поведінки. Однак, якщо кодекс правил і норм штучно придуманий, відірваний від реального життя, він практично не буде виконуватися. Не буде виконуватися інституційний кодекс і у випадку, коли не існує швидкого і невідворотного покарання за його порушення.

Формальний кодекс - лише частина загальної поведінки, що створює інституційну роль. Існують і норми поведінки в окремих ролях (солдата, батька, професора, політичного діяча), сутність яких становить досить ретельно розроблений комплекс неформальних традицій, очікувань і правил, відібраних в результаті тривалого досвіду і спостережень за виконанням даної ролі. Діти, які ніколи не жили в гармонійній сім'ї, ймовірно, насилу уявляти собі справжню роль батьків, чоловіка або дружини. Вони не мають достатніх можливостей для вивчення цих ролей, щоб успішно виконувати їх згодом, відібрати установки, необхідні для такого виконання. В усіх цих інститутах ролі будуть успішно виконуватися тільки тими, хто навчений необхідним рольовим настановам і рольовому поведінці.

Ідеологія. Ідеологію можна досить приблизно охарактеризувати як систему ідей, яка санкціонована сукупністю норм. Спираючись на систему інституційних норм, ідеологія визначає не тільки те, як люди повинні ставитися до тієї або іншої дії, але і те, чому вони повинні діяти певним чином і чому вони іноді недостатньо активно діють або зовсім не беруть участь у дії. Ідеологія включає в себе як основоположні переконання даного інституту, так і розробку таких переконань, які будуть пояснювати навколишню дійсність у термінах, прийнятих членами даного інституту. Якщо повторення присяги формально прив'язує індивіда до поточних інституційним нормам, то ідеологія дає йому раціональне виправдання для застосування їх у повсякденному житті.

Ідеологія, таким чином, є одним з найважливіших культурних комплексів, що підтримують вплив інституту і виправдують і пояснюють всю його діяльність. Саме через ідеологію лідери вимагають кредиту довіри у членів інституту. Тому всяке значне дія повинна бути ідеологічно витримана, тобто відповідати основним ідеологічним положеннями цього інституту. При цьому критицизм інституційної ідеології розглядається як єретичний або як руйнівний напад, яке має бути усунуто.

 

політичні інститути (держава, партія, армія);

 

економічні інститути (розподіл праці, власність, податки і т. ін.);

 

інститути спорідненості (шлюбу, сім’ї);

 

інститути, що діють у духовній сфері (освіта, культура, масові комунікації та ін.).

Соціальні статуси та ролі

Соціальний статус.

Фундаментальним елементом соціальної структури є соціальний статус, який визначає місце особи в групі та суспільстві. Саме з допомогою статусів ми ідентифікуємо один одного в різних соціальних структурах. Мама, дитина, священик, президент, машиніст — усе це є статуси. Знаючи статус особи, розуміємо — хто перед нами і чого від нього очікувати.

 

Соціальний статус — це певна позиція особи в соціальній структурі групи і суспільства, пов'язана з іншими позиціями через систему прав і обов'язків. (Статус "викладач" має сенс тільки стосовно статусу "студент", але не щодо статусу "міліціонер" чи "перехожий").

 

Поняття "статус" прийшло в соціологію з латинської мови. Цим словом у Стародавньому Римі позначали правовий стан особи. У наш час під поняттям "статус" розуміють соціальне становище людини у суспільстві. Соціальне становище — поняття набагато ширше, адже цим поняттям охоплюється і економічне становище людини (заможний рантьє, низькооплачуваний працівник), і його професійне становище (лікар, шофер), і політичне становище (член демократичної партії, безпартійний), і демографічні особливості людини (вік, стать).

 

Виділяють чотири основних складових для описання поняття "статус":

 

назва статусу (звичайно складається з одного слова: дівчина, офіцер, сестра та ін.);

 

визначення статусу (описує суть статусу та його місце у суспільстві чи у конкретній групі. Наприклад, сантехнік — працівник, який виконує роботу, пов'язану із обслуговуванням водопровідних і каналізаційних мереж);

 

зміст статусу — сукупність прав і обов'язків носія статусу;

 

ранг статусу — місце певного статусу в соціальній ієрархії (високе, середнє, низьке; вище за одні статуси і нижче за інші).

 

Статус — це позиція людини у соціальному просторі. Ці позиції є незмінними і досить стійкими у рамках інституціолізованої взаємодії і вони, висловлюючись метафорично, мають властивість "безсмертя" (конкретний викладач може звільнитися з навчального закладу, але статус викладача зберігається), незалежно від конкретної людини. Але варто пам'ятати, що взаємодіють все-таки не статуси, а тільки їх носії, тобто конкретні люди.

Кожна людина має багато статусів, оскільки є членом багатьох груп (син, студент, юнак, читач бібліотеки, споживач та ін.). Але в статусному наборі обов'язково виділяється головний. Для чоловіків він найчастіше (але не обов'язково!) є пов'язаний із місцем роботи (директор, президент, шофер), а для жінок — із сім'єю (мама, дружина). Часто домінуючим статусом є вік, який визначає очікувану поведінку його носіїв і ймовірну реакцію інших (уявіть собі, наприклад, що дідусь починає себе поводити як підліток і якою буде реакція оточуючих на такий стиль поведінки).

Статуси є природжені (чоловік, негр, українець) і набуті (студент, шофер, батько).

Іноді можливе неспівпадіння статусів. Це трапляється за таких умов:

коли індивід має високий статус в одній соціальній групі і низький — в іншій. Наприклад, високооплачуваний банкір ймовірно, але не обов'язково, матиме високий статус у власній родині або в групі футболістів-аматорів;

коли права й обов'язки одного статусу суперечать виконанню обов'язків іншого (статус хорошої матері та дружини й ефективного працівника).

Неспівпадіння статусів часто призводить до серйозної особистої драми. Люди по-різному виходять із таких життєвих ситуацій, але це завжди є досить проблематично.

Існує також приписаний статус. Це статус, у якому людина народжена (природжений статус), але за яким, крім того, суспільством визнані певні соціальні ознаки. Це статуси, пов'язані зі статтю, расою, національністю, віком. Наприклад, циган — природжений статус, у тому сенсі, що змінити національну приналежність, колір шкіри, антропологічні риси є неможливо. Але суспільство має певне ставлення до всіх циган, як до носіїв певного роду соціальної поведінки. Приписаними статусами, наприклад, є також статус "член королівської родини" чи "старша пані" тощо.

У примітивних, традиційних суспільствах мало статусів: вождь, шаман, мужчина, жінка, чоловік, дружина, син, донька, мисливець, збирач, дитина, дорослий, старий та ще деякі інші. Загалом, їх неважко перерахувати. У таких суспільствах статуси найчастіше бувають приписаними і набуття кимось певного соціального становища залежить від виховання. Чоловік, наприклад, від народження готувався бути мисливцем, рибалкою чи воїном.

У сучасних індустріальних суспільствах тільки професійних статусів нараховується більше 40 тис, а є ще і сімейні, і політичні, і релігійні, і демографічні тощо. В індустріальному суспільстві маємо значно більшу свободу щодо набуття особистістю певного соціального статусу. Це пояснюється насамперед тим, що для успішного функціонування сучасного суспільства необхідна значна мобільність трудових ресурсів і тому відбувається орієнтація в основному на особистісні якості індивідів, на зміну їх соціальних статусів відповідно докладеними ними зусиллями.

Соціальна роль.

Цей термін активно використовується як соціологією, так і соціальною психологією. Він зосереджує увагу на універсальних, загальних вимогах, що їх ставить суспільство до поведінки людини, яка займає певну соціальну позицію.

 

Соціальна роль — модель поведінки, орієнтована на певний статус. її ще називають динамічною стороною статусу. Якщо статус вказує на позицію індивіда всередині групи, то роль — на поведінку властиву цьому статусові.

Люди не можуть поводити себе як їм заманеться. Вони діють так, як, на думку оточуючих, повинен діяти носій цієї ролі. Соціальна роль неможлива без очікувань членів групи поведінки, властивої для носія певного статусу. Наприклад, учитель повинен себе поводити як учитель, а не як клоун чи міліціонер.

Уявіть собі, що в аудиторію до студентів зайшов якийсь чоловік, "стрельнув" у них цигарку, а згодом запропонував купити в нього джинси, і при тому він запевняє, що він є викладачем соціології. Навряд, чи йому повірять. Викладачам соціології зазвичай не властива поведінка такого роду. У кожному випадку такої поведінки ні студенти, ні колеги від них не очікують.

Однак необхідність відповідності рольової поведінки носіїв певних статусів тим очікуванням суспільних груп зовсім не означає, що всі носії цього статусу будуть виконувати свою роль ідентично. Жоден вчитель не подібний на іншого, всі матері по-різному виконують свою соціальну роль та ін. Тобто в межах кожного статусу для особистості існує вибір свого варіанта рольової поведінки. Проте, чим вищою є престижність статусу, тим жорсткіше суспільство контролює його носіїв і тим вужчий для них є варіант вибору рольової поведінки. Наприклад, суспільство значно терпиміше поставиться до підпитого сантехніка, ніж до військового чи викладача у такому ж стані.

Рольовий набір. Кожен статус включає в себе не одну роль, а цілий комплекс ролей. Наприклад, статус викладача передбачає не лише те, що він читає лекції і проводить семінарські заняття, він є ще й наставником молоді, автором наукових статей, фахівцем у своїй галузі, колегою для інших викладачів, адміністратором тощо. Хоча кожен статус має певний рольовий набір, жодна із ролей у цьому наборі не закріплена за ним. Тобто статус може втрачати якусь із ролей, натомість з'являється інша. Скажімо, викладач може більше зосередитися на написанні наукових статей і читанні лекцій, відійшовши від проведення семінарських занять і активної виховної роботи зі студентами. Або, наприклад, статус дружини передбачає такий рольовий набір, як: роль соціального партнера, сексуального партнера, вихователя дітей, домогосподині та годувальниці. Якщо дружина приділятиме значно більше уваги зароблянню грошей, тобто якщо у неї значно переважатиме статус годувальниці сім'ї, то ймовірно вона перестане бути жінкою домогосподинею, а іноді і жінкою-матір'ю.

Статуси і ролі — це своєрідні "цеглинки" для ширших і складніших соціальних структур, передусім соціальних груп.

 

 

Типологія суспільств

Як правило, за основні критерії типології суспільства приймаються соціальні індикатори. Вони дають можливість з`ясувати роль домінуючих зв`язків і відносин, які є чинниками сталого, стабільного та ефективного розвитку. Такими індикаторами є: співвідношення форм власності (приватна, державна, асоційована тощо); співвідношення планових і ринкових регуляторів економіки; форми і технології влади; співвідношення виробництва, розподілу і споживання; якість і рівень життя громадян; соціальна захищеність особистості, її права і свободи, їх реальні гарантії.

 

На основі цих критеріїв суспільства поділяються на два типи: стійкі і нестійкі. Перші характеризуються стабільністю, їм властиве різноманіття форм власності, розвинена демократія. Другі ознаменовані перехідним характером (прикладом може служити більшість країн, що розвиваються).

 

За специфікою взаємодії з іншими системами суспільства поділяються на «відкриті» і «закриті». Для «закритих» суспільств характерна самоізоляція, зовнішні зв`язки його нерозвинені. «Відкриті» суспільства активно взаємодіють з навколишнім світом, вони включені у всесвітньо-історичні процеси, що динамічно освоюють передовий досвід інших товариств.

 

У 1950-1960-і рр.. в зарубіжній соціології сформувалися нові принципи типології товариств (позиція технологічного детермінізму). Вони розроблялися в рамках теорії стадій економічного зростання індустріального та постіндустріального суспільства (Д. Белл, Р. Арон). Уолт Уітмен Ростоу виділяє п`ять стадій у розвитку суспільства: традиційне суспільство; стадія створення передумов для підйому; стадія зсуву; стадія росту; період високого рівня масового споживання.

 

Критерії типології товариств в теорії технологічного детермінізму обумовлені розвитком науки, техніки і технологій, їх доповнюють соціокультурними і політичним критеріями. На основі цих критеріїв виділяють три типи суспільств: традиційне, індустріальне і постіндустріальне.

 

Історія існування людського суспільства - це в основному історія традиційного суспільства. Традиції та звичаї відіграють вирішальну роль у відтворенні стійких норм поведінки людей, що передаються з покоління в покоління. Люди живуть переважно малими громадами, в які вони об`єднані через зв`язки особистого типу. Особиста зв`язок - це зв`язок, що базується на особистій довірі. Довіра людей один до одного виступає як джерело легітимності суспільства. Традиційне суспільство - це, наприклад, селянська община.

Індустріальне суспільство засноване на машинній техніці, широкому розвитку науки, ринкових відносинах, високому рівні професійної культури в усіх її формах. Цей термін був введений Огюстом Контом і Гербертом Спенсером, що виділяли наступні риси товариств цього типу: висока технічна оснащеність сфери матеріального виробництва, вирішення соціальних конфліктів шляхом використання економічних важелів і дипломатії; підвищення суспільної значимості соціального планування та регулювання.

Перехід від індустріального суспільства до постіндустріального обумовлений зміною ролі науки в розвитку соціуму. Знання перетворюються в головну соціальну цінність; пріоритетними стають фундаментальні дослідження, складають теоретичну основу науково-технічного та соціального розвитку.

Особливості постіндустріального суспільства: поліпшення соціально-економічного добробуту громадян, підвищення ролі таких напрямків соціальної політики, як охорона навколишнього середовища, освіта та охорона здоров`я; підвищення ролі освіти, яка стає визначальною ознакою соціального статусу, знань, інформації, творчого потенціалу.

Таке суспільство соціологи називають також інформаційним.

 

 

Індустріальному суспільству

Індустріальному суспільству властиве машинне виробництво, національна система господарювання, вільний ринок. Цей тип суспільства виник порівняно недавно — починаючи з ХVIII ст., внаслідок промислової революції, що охопила спершу Англію і Голландію, а згодом і решту країн світу. В Україні промислова революція почалася приблизно у середині XIX ст. Суть промислової революції полягає у переході від ручного способу виробництва до машинного, від мануфактури до фабрики. Освоюються нові джерела енергії: якщо раніше людство використовувало в основному енергію м'язів, рідше — води і вітру, то з початком промислової революції починають використовувати енергію пари, а пізніше — дизельні двигуни, двигуни внутрішнього згорання, електроенергію. В індустріальному суспільстві на задній план відійшло завдання, яке було головним для традиційного суспільства — нагодувати людей і забезпечити їх найнеобхіднішими для життя речами. Тепер всього-на-всього 5—10 % людей, зайнятих у сільському господарстві, виробляють продуктів достатньо для усього суспільства.

Індустріалізація приводить до посиленого зростання міст, зміцнюється національна ліберально-демократична держава, розвивається промисловість, освіта, сфера обслуговування. З'являються нові спеціалізовані суспільні статуси ("робітник", "інженер", "залізничник" та ін.), зникають станові перегородки — уже не благородне походження чи сімейні зв'язки є підставою для визначення місця людини в суспільній ієрархії, а її особисті дії. У традиційному суспільстві дворянин, який збіднів, залишався дворянином, а багатий купець все одно був особою "неблагородною". В індустріальному ж суспільстві кожен завойовує свій статус особистими заслугами — капіталіст, який збанкрутував, капіталістом уже не є, а вчорашній чистильник черевиків може стати власником великої фірми і зайняти високе становище в суспільстві. Зростає соціальна мобільність, відбувається вирівнювання людських можливостей, внаслідок загальної доступності освіти.

В індустріальному суспільстві ускладнення системи соціальних зв'язків приводить до формалізації людських стосунків, які в більшості випадків стають деперсоналізованими. Сучасний городянин за тиждень спілкується з більшою кількістю людей, ніж його далекий сільський предок за все своє життя. Тому люди спілкуються через свої ролеві і статусні "маски": не як конкретний індивід з конкретним індивідом кожен з яких наділений певними індивідуальними людськими якостями, а як Викладач і Студент чи Міліціонер і Пішохід, або Директор і Працівник ("Кажу вам як спеціаліст...", "у нас так не заведено...", "професор сказав...").

 

Інструментальна.

Використовуючи знаряддя праці, люди навчалися працювати, підвищувався їх добробут. Це привело до функціонального поділу общини, закріплення розподілу праці, до появи майнових відмінностей. Відтак — взаємини людей набувають певної структури, виникає і починає розвиватися соціальна організація.

Сексуальна.

Базується на такій особливості людини — поза сезонний характер розмноження і задоволення від сексуальних зносин. Це могло призводити до спонтанного, неконтрольованого спалаху народжуваності, який вибивав життя групи із ритму, ослаблював її, створюючи навантаження непосильні для цієї групи. Встановлення контролю за народжуваністю привело до появи сім'ї і норм, які регулювали сексуальні, а поряд з тим і всілякі інші стосунки членів спільноти. Регламент відтворення привів до планування господарського життя, а результатом цього стала поява соціальної організації.

Кратична.

Сила і розум розподілені серед людей нерівномірно. Поєднуючись із природною експансивністю (жадібність і цікавість), ці якості перетворюються в фактори, які дозволяють певним групам зайняти лідерську позицію і отримати кращу їжу, кращих сексуальних партнерів тощо. Лідери починають формувати й утверджувати систему правил, вшанування вождів, розподіл привілеїв, передавання влади. Норми, які спрямовані на збереження і підтримування нерівності, становлять основу соціальної організації, тобто регламентованої, впорядкованої і підконтрольної у своїй діяльності людської асоціації.

Гендерна.

Базується на аналізі розподілу соціальних ролей між статями. Жінка виношує і виховує потомство, тому вона, "згідно з природою", має більшу значимість і розпорядчу волю (вона навчає, передає традиції). Чоловік — індивідуально незначний, замінний і функціонально відіграє роль "сервера" для обслуговування процесу відтворення: забезпечує житло, харчування, одяг тощо. Невдоволені своєю допоміжною роллю, чоловіки створюють противагу жіночій монополії на відтворення — чоловічу монополію на встановлення порядку. В цьому сенсі політика — породження андрогенної цивілізації.

Семантична.

Будується на визнанні слабкості людини як біологічної істоти. Через це закон виживання спонукує людей до об'єднання зусиль, створення "колективного організму", здатного вирішувати найскладніші завдання. Групова взаємодія пов'язана з координацією зусиль, диференціацією функцій. Це можливо тільки із розвитком спілкування, мови. Формується впорядкований світ комунікацій, система впорядкованих колективних взаємодій.

Ученими підраховано, що критична маса людей (а також, як показали досліди, і приматів), достатня для поширення нових ідей і технологій становить 15—20 % від загалу. Це є та необхідна кількість лідерів, які поведуть країну до нового.

 

 

Суїцид: поняття та причини