Формування Харківської школи романтиків. Ізмаїл Срезневський та його гурток. Естетична програма харківських романтиків. “Украинский альманах” як утілення цієї програми: засади, автори, твори.

На рубежі 1825 і 1826 року в Росії розпочалася нова епоха, зміст якої ви­значався страхом царського уряду перед можливими новими повстаннями. Було зроблено все, аби придушити в країні вільну думку, творчу свободу, які негайно породжували в свідомості людини заперечення соціального дов­кілля.

Прийнятий у 1826 році новий “Цензурний устав” наклав важкі кайдани на будь-яку розумову діяльність. Людина, яка б наважилася створювати періо­дичне видання, повинна була пройти спеціальну перевірку цензурного комі­тету з поданням до нього програми видання, своїх попередніх творів, а також (навіть!) послужного списку та інших документів, що засвідчували ревне вико­нання особою її посадових обов’язків. У різних параграфах уставу забо­ронялися твори, де прямо або опосередковано засуджувався монархічний спосіб правління; твори, у яких послаблювалося або піддавалося сумнівам святе учення; твори, у яких містилися роздуми про державне управління без згоди того міністерства, що до його предмета діяльності торкалися роздуми. Забо­ронялася вся логічна й філософська література, окрім навчальних книг для юнацтва, як така, що “наповнена безплідними й пагубними мудруваннями но­вітніх часів”[56]. Недарма цей устав дістав назву “чавунного”.

Кількість охочих видавати періодичні видання в Росії різко скоротилася, а в провінції вони зовсім зникли. Та знищити цілком духовне життя ще нікому не вдавалося, бо воно є об’єктивною функцією суспільства. По­треба людини думати, висловлювати свої уявлення, пізнавати світ за допомо­гою художніх образів і логічних категорій призвела до пошуку нового типу друкованих видань. Так в Україні народжується альманахова журналістика. Місцем її зародження став усе той же університетський Харків, де тради­ційно концентрувалася талановита молодь з усього півдня Росії.

У тому ж сумно відомому 1826 році на етико-політичне відділення Харків­ського університету вступають разом з Ізмаїлом Срезневським чотири його давні товариші, знайомі ще з приватного пансіону Г. М. Коваленка: І. В. Роз­ковшенко, О. Г. Шпигоцький та брати О. С. та Ф. С. Євецькі. Усі вони вияви­лися людьми обдарованими, енергійними, мали потяг до літературної й нау­кової праці і склали те середовище, той літературно-науковий осередок, у якому заклалися паростки літературного руху, що був пізніше кваліфікова­ний як Харківська школа романтиків.

На час вступу до університету І. Срезневському було лише 14 років. В іс­торії цього вищого навчального закладу він так і залишився явищем унікаль­ним – наймолодшим студентом, що вчився в ньому за весь час його існу­вання. Однокурсники І. Срезневського були, очевидно, старшими за нього. І. Розковшенко народився в 1809 році, роки народження братів Євецьких та О. Шпигоцького й досі лишаються невідомими. Та цілком очевидно, що на те­рени культури в Харкові виходить нове покоління, відмінне від діячів 1790 – 1793 років народження, яке ініціювало харківську журналістику 1810 – 1820-х років. За мірою обдарованості, внутрішньої культури, підкріпленими ро­динними традиціями, лідерство серед однодумців захопив І. Срезневський. Тому в історію української культури це товариство увійшло як гурток І. Срезневського. До гуртка примикав і І. О. Джунковський – людина широкої ерудиції, але позбавлена літературного хисту. Про його участь у зібраннях пізніше згаду­вав І. Срезневський, відгукуючись про свого товариша з незмінною повагою й прихильністю.

Під час навчання в університеті (1826 – 1829) гурток лишається “річчю в собі”, ніяких зовнішніх ознак його діяльності не помітно, зібрання проходять як дружні зустрічі без офіційних протоколів чи якихось інших нотаток. Оче­видно, всі сили учасники витрачають на навчання і в мінімальний термін (він тоді складав три роки) закінчують університет. Двоє з них – О. Шпигоць­кий та О. Євецький виїздять з Харкова в пошуках місця праці. З цього часу між друзями зав’язується листування. Воно й стає важливим джерелом відо­мостей для їх характеристики.

“Приглядаючись до листування між собою друзів Срезневського, – писав глибокий знавець Харківської школи романтиків Агапій Шамрай, – можемо напевне сказати, що це в значній мірі типовий провінціальний гурток, що не творить нової літературної теорії, не вносить нових свіжих ідей безпосеред­ньо, а популяризує впливи, навіяні, так би мовити, в “отображенном” читаць­кому сприйнятті, ділиться враженнями від прочитаного, переживає з великою емоціональністю новини літератури і т. д.”[57].

Цей суворий присуд є вочевидь справедливим і опосередковано підтвер­джується відсутністю зовнішніх ознак діяльності гуртка – юнакам ще просто ні з чим виходити на люди. Та при цьому слід мати на увазі, що вчорашні студенти не припиняли ін­тенсивної праці над собою, продовжували самоосвіту, внаслідок чого стрімко еволюціонували і згодом здобули можливість продукування свіжих наукових ідей і написання оригінальних літературних творів.

Гурток І. Срезневського міцніє внутрішнім духовних зростанням його ста­рих учасників і притоком нових свіжих сил. У 1830-х роках на довший чи ко­ротший час до гуртка примикають А. Хиждеу, М. І. Костомаров, А. Л. Мет­линський, В. В. Пассек, І. М. Петров, О. О. Корсун, І. Є. Бецький. Цілком справедливо говорити, що гурток об’єднав усіх, хто хотів виявити себе на те­рені літератури й науки, прагнув прислужитися своєю працею духовному розвитку рідного краю.

Красномовні свідчення про місце І. Срезневського в Харкові 1830-х років залишив М. Костомаров в “Автобіографії”, створеній на схилі віку (1875 – основний текст, 1876, 1877, 1881 – доповнення). Розповідаючи про харківсь­кий період свого життя, знаменитий історик згадує про саму особу І. Срез­невського з неодмінним захопленням, не викликає сумніву його авторитет і той вплив, який він (як колись і його батько) справляв на харківське освічене громадянство.

Через посередництво А. Л. Метлинського “я познайомився з видавцем “Запорожской Старины” Ізмаїлом Івановичем Срезневським, що тоді вже ді­став посаду ад’юнкт-професора зі статистики в університеті, – згадував М. Костомаров і далі відзначав: – Знайомство це справило надовго на мене силь­ний вплив. Ізмаїл Іванович, у той час хоча ще й дуже молода людина, був глибоко начитаним, прикметно розумним і мав великий жар і охоту до нау­кової праці. Я став часто відвідувати його, і дім його зробився для мене улю­бленим місцем відпочинку й обміну думками. […] Взагалі зближення моє з цією людиною сильно сприяло моєму прагненню до вивчення малоруської народності”[58].

І. Срезневський підтримав М. Костомарова в його намірах писати україн­ські художні твори і всіляко заохочував майбутнього науковця до праці на цьому шляху. М. Костомаров розповідає, що перші його вірші, пізніше зі­брані в збірку “Украинские баллады”, викликали несхвальні відгуки. “Коли я намагався читати мої твори знайомим малоросам, – згадував видатний істо­рик, – колишнім своїм товаришам, то зустрів дуже несхвальні відгуки; одні сміялися над моїм малознанням і вказували мені на похибки, інші піднімали на сміх саму ідею писати малоросійською мовою. […] Я не піддавався нічому і, навпаки, захоплення більше й більше оволодівало мною”[59]. Через якийсь час була написана історична траґедія “Сава Чалий”. На захист молодого україн­ського письменника Ієремії Галки (саме такий псевдонім узяв собі М. Косто­маров) піднявся його старший товариш. “Коли я прочитав свого “Саву Ча­лого” І. І. Срезневському в присутності кількох знайомих малоросів, – свід­чить “Автобіографія”, – він дуже похвалив мій твір, а інші знаходили в ньому різні помилки”[60].

Зі спогадів М. Костомарова видно, яку вагому роль відігравав І. Срезнев­ський у культурних колах Харкова. Для автора мемуарного твору й через сорок років лишаються очевидними і вплив на нього І. Срезневського, і за­охочення з його боку вивчати український народ, і моральна підтримка пра­ктичних кроків на шляху української художньої творчості. І. Срезневський і справді опинився в Харкові на чолі наукового і літературного руху. Слід гадати, що окрім відомих діячів, котрі залишили свій слід в історії, існувала ще певна кількість осіб, пасивних щодо творчої чи видавничої діяльності, а це робило вплив Харківської школи романтиків ширшим і універсальнішим.

У всякому разі закордонна подорож І. Срезневського (19. 09. 1839 – 23. 09. 1842) не спинила культурного життя Харкова. Лідерство в Харківській школі романтиків переймають інші особи: той же М. Костомаров, А. Мет­линський, О. Корсун. Виходять не лише альманахи, але й авторські книжки: “Сава Чалий” (1838), “Украинские баллады” (1839), “Ветка” (1840) Ієремії Галки (М. Костомарова), “Думки і пісні та ще дещо” (1839) Амвросія Могили (А. Метлинського), “Украинские поверья” (1840) О. Кор­суна. Рух, зініційований І. Срезневським, тривав і за його відсутності, вий­шов назовні і з герметичного спочатку гуртка перетворився на значне літе­ратурне явище – Харківську школу романтиків.

Вона не лишила по собі якихось літературних маніфестів – документально засвідчувати свої погляди стало прийнято значно пізніше. Але естетична програма школи поза всяким сумнівом існувала і була виявлена в непооди­ноких літературно-критичних виступах її провідних представників, у листах, у самій практичній діяльності.

Головна ідея, утверджувана харківськими романтиками, полягала в захи­сті літературного статусу української мови, у доведенні того, що вона не є наріччям росій­ської чи польської мов, а володіє повноцінною самостійністю. Першу оду українській мові поспівав саме І. Срезневський у статті “Погляд на пам’ятки української народної словесності. Лист до професора І. М. Снєґірьова”, що вперше була опублікована в “Ученых записках Императорского Московс­кого университета” (1834, № 6).

“У теперішній час, – писав автор “Запорожской старины”, – здається, ні для кого й ні для чого доводити, що мова українська (або, як хочеться нази­вати іншим, малоросійська) є мова, а не наріччя – російської чи польської, як доводили деякі; і багато хто переконаний, що ця мова є однією з найбагатших мов слов’янських; що вона навряд чи поступиться, наприклад, богемській у численності слів і виразів, польській у мальовничості, сербській у приємно­сті, що ця мова, яка будучи ще необробленою, може вже рівнятися з мовами обробленими, за гнучкістю й багатством синтаксичним – мова поетична, му­зична, мальовнича”[61].

Подібні думки з афористичною точністю сформульовані І. Срез­невським, висловлювали й інші харківські романтики: А. Метлинсь­кий у передмові до книжки “Думки і пісні та ще дещо”, М. Костомаров у статті “Огляд творів, написаних українською мовою”. Він навіть писав про питання повноцінності української мови як про вичерпане й закрите наукою. “Але навряд чи докази на все це потрібні в наш час, – висловлювався він, – коли поняття про слов’янську філологію достатньо ясні, щоб захистити чи­тачів від нудьги слухати підтвердження відомих істин, у яких жодна осві­чена людина сумніватися не буде”[62]. На жаль, М. Костомаров помилився, і суперечки про українську мову, спричинені політичними умовами історич­ного буття українського народу, тривали ще дуже довго.

І тут ми переходимо до розгляду другої важливої ідеї з естетичної про­грами школи. Нова українська література налічувала так мало імен і творів (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка та виступи самих романтиків), що, спираючись лише на цю базу, говорити про великий внут­рішній потенціал української мови було б явним перебільшенням. Тому не “Енеїда” чи “Наталка Полтавка”, не “Пан та Собака” чи “Маруся” були го­ловними арґументами в доказах прихильників творення української літера­тури, а велич фольклорних надбань українського народу, усна народна сло­весність розглядалися як найважливіші докази досконалості й великих поте­нційних можливостей нашої мови.

У творах народної поезії було явлене світові таке розмаїття думок і почут­тів, така естетична краса й довершеність, що вони привертали навіть мимо­вільно увагу й поважних дослідників і легковажних читачів і шанувальників красного слова. У цьому відношенні показовий приклад того ж таки М. Кос­томарова. Захопившись ідеєю народності, – розповідає “Автобіографія”, – він вирішив почати “з вивчення свого руського народу; а оскільки я жив тоді в Малоросії, то й почати з його малоруської гілки. Вперше в житті дістав я малоруські пісні видання Максимовича 1827 року, великоруські пісні Саха­рова і взявся читати їх. Мене вразила й захопила непідробна краса малору­ської народної поезії; я ніяк не передбачав, щоб така витонченість, така гли­бина й свіжість почуття були в творах народу, такого близького мені і про який я, як побачив, нічого не знав. Малоруські пісні до того охопили всі мої почуття і уяву, що за який-небудь місяць я вже знав напам’ять збірник Мак­симовича, потім узявся за другий збірник його ж, познайомився з історич­ними думами і ще більше приохотився до поезії цього народу”[63].

Звертає та себе той факт, що в свідомості й сприйнятті М. Костомарова, який до того за його ж свідченням навіть не знав української мови, Макси­мович переміг Сахарова; українські пісні хвилювали й причаровували, і юнак вивчив їх напам’ять, російський же збірник пісень не зали­шив такого сліду. Позиція М. Костомарова, зафіксована в красномовних свідченнях “Автобіографії”, може розглядатися як типова для всієї Харків­ської школи романтиків. Не випадково з неї вийшли принаймні три видатні українські фольклористи: І. Срезневський, М. Костомаров, А. Метлинський, – а збирати народні твори їм допомагали й інші учасники гуртка. Про велич української народнопоетичної творчості пишуть І. Срезневський у передмові до “Запорожской старины”, А. Метлинський у вступному слові до збірника “Народные южнорусские песни” (К., 1854). У статті “Огляд творів, написа­них українською мовою” М. Костомаров вказував: українська мова майже не має “писемних пам’яток, як і всяке народне слово до появи ідеї народності, – але далі наголосив: – Але зате ця мова таємно ховала в собі багаті скарби по­езії – народні пісні й казки. […] Тисячі дорогоцінних пам’яток народної пое­зії ще не видані і зовсім невідомі”[64].

Фолькльор, таким чином, розглядався харківськими романтиками як своє­рідна скриня Пандори, у котрій зосереджуються, консервуються й зберігаю­ться від зіпсуття скарби народної мови. Тому серед них такі наполегливі клопоти, аби той фолкльор зібрати й видати. З цим пов’язуються грандіозні завдання: продемонструвати світові красу української людини, велич і ба­гатства її душі, глибину почуттів і висоту думок; навести гідні наслідування високохудожні зразки, що стануть поштовхом до авторської літературної творчості; використати народну словесність для вивчення зовнішньої і внут­рішньої історії народу; продемонструвати невичерпні можливості українсь­кої мови, її здатність бути мовою науки, освіти, забезпечувати спілкування не лише низів, але й вищих суспільних верств.

Процес розширення меж функціонування української мови романтики ба­чили опосередкованим розвитком професійної літератури. Народна мова по­требує обробки й шліфування, аби стати мовою науки, освіти, вищих верств. Але ці процеси вона може пройти лише в літературі. Так постає третя істо­тна ідея естетичної програми школи – думка про можливість створення пов­ноцінної літератури українською мовою (української літератури) і здійс­нення ними самими важливих кроків на шляху її творення.

У статті “Погляд на пам’ятки української народної словесності” І. Срез­невський з оптимізмом писав про перспективи української літератури: “І чому ж глибокодумний Сковорода, простодушний Котляревський, багатий на фантазію Артемовський, завжди грайливий, завжди захоплюючий Ос­нов’яненко і ще кілька інших, що привабили обіцянками і сподіваннями до­чекатися від них чого-небудь гідного України, – чому повинні вони залиши­тися самі в досі дикій пустелі української літератури? – відповідав автор на це запитання енергійним імперативом: – Мова Хмельницького, Пушкаря, Дорошенка, Палія, Кочубея, Апостола, мусить, щонайменше, передати на­щадкам славу цих великих людей України”[65].

Створенню першої історико-літературної концепції була присвячена стаття М. Костомарова “Огляд творів, написаних українською мовою”. Вона прикметна тим, що автор не торкається в ній питання: бути чи не бути українській літературі? Він вже пише її історію і тим самим спонукає сприймати її як доконаний факт. Отже, у межах Харківської школи роман­тиків не лише творилася українська література, але й виникла українська лі­тературна критика.

На цьому можна було б і скінчити короткий нарис естетичної програми харківських романтиків, але їхня концепція виглядала б неповною, якщо не торкнутися ще однієї ідеї, хоч вона почасти може розглядатися як позаесте­тична, як така, що порушувала політичний аспект становлення української літератури в Росії. Харківські романтики ніде не писали, що зростання й поширення української літератури призведе до підняття національної само­свідомості, зміцнення національної гордості українців і в кінцевому рахунку спричинить виникнення ідеї політичного сепаратизму. Але, очевидно, інтуї­тивно зв’язок літератури й політики вони відчували. Слід гадати, що саме цим пояснюються неодноразові спроби довести нешкідливість для російсь­кого самодержавства розвитку в імперії української літератури.

І. Срезневський навіть проводить думку, що покровительство українсь­кому літературному рухові мусить засвідчити велич і могутність Російської держави. “Під щитом і обороною мудрого уряду, під наглядом монархів, оборонців вітчизняної освіти, він (український народ. – І. М.) може мати цю надію (на створення своєї літератури. – І. М.).Уявляю собі той щасливим час, коли Росія, сильна душею, сильна волею, сильна розумом, буде сильна в світі й словом; незамінна вітчизна своїх громадян стане вітчизною усіх ін­ших народів, усіх наук, усіх мистецтв, усіх літератур”[66].

Доволі несподівано й М. Костомаров у своєму знаменитому “Огляді” рап­том починає ув’язувати становлення української літератури з політичними аспектами самодержавства. На його думку, українська література породжена об’єктивними процесами, спільними для всієї імперії. Ці процеси вже при­звели до пожвавлення російської літератури. Сутність їх – в інтересі до ідеї народності, з якої й виростає потяг до творення національної літератури. Але гарантом одночасної дії цих духовних процесів у величезній державі, за М. Костомаровим, виступає якраз самодержавство. “Завдяки самодержавс­тву і одновладдю у нас не можуть різні протилежні ідеї керувати громадсь­кими думками, якими б вони не були розмаїтими, – проголошував критик, – у нас необхідно мусить бути одне прагнення: якщо яка-небудь ідея у відомому відділі нашої цивілізації кинута в одному кутку держави, неможливо, щоб вона не проникла в найвіддаленіші”[67]. Чи не парадокс? М. Костомаров дово­див, що завдяки самодержавству певні ідеї стають всеімперським надбан­ням, а відтак ідея народності, здобувши поширення в усій країні, породила й українську літературу. Якщо І. Срезневський закликав уряд прихильно ста­витися до української літератури і тим продемонструвати велич Росії, то М. Костомаров твердив, що ця література вже виникла завдяки самодержавству, яке забезпечує єдність духовного життя держави.

Самодержавство, однак, мало зважало на ці наукові докази і вал за валом обрушувало на діячів української культури репресивні заходи. У цьому не в останню чергу полягають причини відходу І. Срезневського, М. Костома­рова, О. Корсуна, І. Бецького з теренів творення української словесності. Політичні діячі, типу П. О. Валуєва, все ж відчули, що безневинні українські віршики загрожують цілості імперії. Спроби чільних діячів харківських ро­мантиків довести леґітимність їхньої праці були залишені “без наслідків”. Але ці спроби відіграли не лише полі­тичну, але й внутрішньо-психологічну роль: мали на меті довести самим творцям нової літератури леґітимність їхньої діяльності, переконати в тому, що їхня праця не містить у собі нічого недозволеного, негідного, ганебного. А відтак і цей четвертий аспект органічно вписується в естетичну програму харківських романтиків, виглядає в ній зрозумілим і доречним.

На ґрунті цієї концепції чи разом з її формуванням у І. Срезневського та його гуртка й виникла ідея видання альманаху, у якому могли бути оприлю­днені їхні творчі спроби. Так, уже в лютому 1830 року в середовищі харків­ських друзів виникла думка створити збірник літературних та наукових праць під назвою “Украинский альманах”. Він мав стати першим (але не останнім) творчим звітом українських авторів, своєрідним оглядом літерату­рних сил півдня Росії. Організаторами видання стали І. Срезневський у Хар­кові й І. Розковшенко, що на той час знайшов собі службу в Москві. В аль­манасі взяли участь практично всі друзі І. Срезневського, як ті, що жили в Харкові, так і ті, що виїхали з нього. Окрім них були запрошені й інші ав­тори, які так чи інакше потрапили в поле зору упорядників.

Весна і осінь (з перервою на літо) пішли на збирання матеріалу, у жовтні відправлено прохання до цензурного комітету, а в листопаді отримано до­звіл. Однак через брак коштів альманах вийшов у світ у Харкові з універси­тетської друкарні лише у вересні наступного 1831 року. Була це невеличка книжечка на 136 сторінок, якій, однак, судилося стати первістком українсь­кої альманахової журналістики.

Упорядниками альманаху висувалася істотна вимога до авторів – пода­вати твори або українською мовою, або пов’язані з українською тематикою, але послідовно дотриматися її не вдалося, що надало книжці еклектичного характеру. Разом з тим все ж можна говорити про український вектор аль­манаху.

Окрасою книжки став вірш Левка Боровиковського “Козак”, що дав блис­куче втілення на українському ґрунті концепції романтичного типу героя, могутнього у своїх людських пристрастях, але самотнього, чужого довкіллю:

Неси мене, коню, – заграй під сідлом,

За мною ніхто не жаліє.

Ніхто не заплаче, ніхто з козаком

Туги по степу не розсіє.

Чужий мені край свій, чужий мені світ,

За мною сім’я не заниє –

Хіба тільки пес мій, оставшись в воріт,

Голодний, як рідний, завиє!

За море, за море – вітри спережай,

Неси мене, коню, за синій Дунай! (с. 63).

Микола Зеров у праці “Українське письменство ХІХ ст.” (1928) саме цей твір розглядав як етапний у становленні українського романтизму. Здійсни­вши широкі співставлення, він твердить: “В образі Боровиковського перш за все впадають в око риси байронівського Чайлд Гарольда: виїжджаючи проти турка, козак повною мірою відчуває свою самотність, свою одірваність від краю та одноземців”[68]. Окрім того, цей твір стає для М. Зерова свідченням відходу української літератури від бурлескно-травестійних традицій, озна­кою пошуку в ній нового напрямку, нового естетичного рівня художньої творчості, ототожнюваного з романтизмом.

Нові якості, принесені “Козаком”, активно сприймалися вже сучасниками. “Боровиковський у “Козаці” незрівнянний, – писав Є. Гребінка до Харкова І. Кулжинському в листі від 11 лютого 1832 року, – він ушляхетнив мову українську, представлену на суд публіки п. Котляревським у трактирно-бур­лацьких формах”[69].

На сторінках “Украинского альманаха” дебютував і сам Є. Гребінка, на­друкувавши романтичний вірш російською мовою “Рогдаев пир”. Це був твір на історичну тематику, що мав складну побудову. Опис бенкету слугу­вав підставою вивести образ Бояна, що співав пісню про похід князя Олега на Царград. За ще невправною мовою і стилістикою ховалося прагнення по­ета-початківця розробляти українську тематику, заглядати в минуле свого народу.

Крім названих авторів, в альманасі взяли участь А. Яковлев, П. Морачев­ський, П. Іноземцев, О. Афанасьєв-Чужбинський. Вагомою була участь най­ближчого оточення І. Срезневського – тут опубліковано твори І. Розков­шенка та О. Шпигоцького. І якщо перший надрукував маловиразні росій­ські вірші, другий помістив у книзі українські твори, які привертають увагу до нього дослідників української літератури.

Перший з них – “Марія” – являв собою переклад початкових рядків поеми О. Пушкіна “Полтава”. О. Шпигоцький сміливо відтворив оригінал, мобілі­зувавши лексичні й синтаксичні можливості української мови. Другий вірш “Малоросійська балада” розробляв традиційну для баладного жанру тема­тику: козак іде у військо, молода дружина тужить по ньому й чекає його по­вернення; козак гине на війні, а жінка в’яне з туги, поки не помирає в буряну ніч у лісі, де вона шукає, збожеволівши з відчаю, свого коханого. Вірш О. Шпигоцького був не без вад, але все ж гнучкішим і вправнішим, ніж, ска­жімо, потім у М. Костомарова. Поет так описував страждання героїні:

Сном понурим сумна чутка йде в хату Радькову;

Туга томе молодицю, нуде чорноброву…

З хмари місяць виступає; сидить вона, бідна,

Смутна, дикая, страшная, як мертвячка, блідна (с. 72).

Особиста траґедія розгорталася, однак, на новому для української балад­ної творчості тлі: не проти турка воює козак, а проти француза у війську, що веде “єнерал Суворий” (Суворов. – І. М.), і гине він у Швейцарських Аль­пах, а не в українських степах.

На думку П. М. Федченка, О. Шпигоцькому належить і прозовий твір “Гаркуша”, опублікований анонімно[70]. У тексті були зібрані кілька розпові­дей про народного героя й розбійника знаменитого у ХУІІІ столітті. Він описувався з авторською симпатією, його діяльність спрямована проти панс­тва на захист простолюду. Розмови персонажів передані українською мовою, що демонструвало її виражальні можливості.

Дебют О. Шпигоцького як українського автора в “Украинском альманахе” був вдалим і багатообіцяючим. Шкода, що він поповнив доволі великий ряд письменників-невдах початкового періоду української літератури, які з огляду на несприятливі для її розвитку політичні умови змушені були покинути творчість і загуби­лися в безкінечній юрбі дрібних урядовців.

Сам І. Срезневський всебічно представив себе на сторінках книги: тут були опубліковані під різними псевдонімами і криптонімами (“А. Погорель­цев”, “И”, “ХХХ”) п’ять його оригінальних російських віршів, уривки з нау­кової прози, фольклорні записи.

З віршів І. Срезневського варто відзначити диптих “Молдавські пісні”, оскільки вони швидше нагадують вправні переклади (або принаймні пере­співи) справжніх молдавських народних пісень, аніж оригінальну творчість. Дане припущення тим більш вірогідне, що в Харкові тоді жила людина, зда­тна познайомити майбутнього академіка з молдавським фольклором. Це був Александру Хиждеу – молдавський письменник і науковець, у майбутньому почесний член Румунської АН. У 1829 – 1832 роках він вчився в Харківсь­кому університеті, пробував свої сили в літературі, відвідував гурток І. Сре­зневського. З огляду на бідність власного літературного доробку упорядника альманаху припущення, що диптих “Молдавські пісні” є перекладом спра­вжніх фольклорних зразків, зроблених за посередництвом А. Хиждеу, ціл­ком вірогідне.

У невеликому уривку з наукової прози “Думки і зауваження” І. Срезнев­ський висловився про велике значення мови в історії людства, її зв’язок з мисленням певного народу, реаліями його життя. Приваблювала запропонована науковцем періодизація історії будь-якої мови, де перший період – час по­треб, обмеження мови матеріальним колом понять; другий період – час по­езії і наук; третій період – час вдосконалення. Якщо взяти до уваги україн­ську проекцію книжки, то не важко було домислити підтекст статті І. Срез­невського: українська мова, як і будь-яка інша подолає шлях до вершин роз­витку, це залежить від зусиль інтеліґенції, спрямованих на її обробку.

У другому творі наукової прози “Кілька зауважень про критику” І. Срез­невський виступав проти суб’єктивності в критиці, яка має бути заснована на наукових засадах, а не на свавільних смаках і думках окремих індивідів. “Критика є найулюбленіша дочка філософії і найщиріша подруга логіки” (с. 104), – твердив він. Її завдання не лише відшукувати вади, але й захоплюва­тися гарними сторонами творів. У цьому відношенні науковець був близь­кий до розуміння критики як інтерпретації художньої творчості.

І. Срезневський відчинив свою “українську скриню” (так він називав своє зібрання української народної творчості) і опублікував в альманасі дев’ять ліричних пісень та дві думи: “Про Олексія Поповича і бурю на Чорному морі” і “Про втечу трьох братів з Азова, з турецької неволі”. Думи друкува­лися без заголовків під загальною назвою “Малоросійські думи”. І хоч вони були вже відомі раніше із збірника М. Цертелєва, І. Срезневський подав нові варіанти, які збагатили українську фольклористику.

“Украинский альманах”, незважаючи на свою зовнішню скромність і не­претензійність, започаткував цілу низку подібного роду видань в Укра­їні. Передусім слід відзначити, що він постав у руслі традицій харківської періодики, зокрема “Украинского вестника” та “Украинского журнала”, що декларували свій зв’язок з Україною, спиралися на місцеву автуру, охоче надавали свої сторінки для творів українською мовою, широко висвітлювали місцеву тематику. Другим джерелом традицій, що їх увібрав у себе “Украинский альманах”, були засади декабристської альманахової літератури, передусім “Полярной звезды” О. Бестужева і К. Рилєєва та “Мнемозины” В. Кюхельбекера і В. Одоєвського, зорієнтованих на універсальність, енциклопедичність як принципи організації книжок.

Основні засади добору матеріалу, виявлені в “Украинском альманахе”, такі, як поєднання прозових і поетичних творів, наукових, історико-літера­турних праць і красного письменства, фольклорних записів і літературних писань, перекладів і оригінальних творів, вміщення поруч російських і українських текстів, – усе це було продуктивно сприйняте творцями майбут­ньої альманахової журналістики. Таку засаду упорядкування альманаху й слід називати журнальною. За взірцем І. Срезневського й І. Розковшенка упорядковуються наступні українські альманахи, про які далі піде мова. В умовах заборони української журналістики в Росії вони стали тим природ­ним річищем, у якому протікало українське культурне життя. Альманахова традиція протрималася в Росії до 1900-х років і була захитана лише тоді, коли з’явилася можливість легального видання української періодики.

“Украинский альманах” мав успіх, сколихнув читаючу публіку, з симпа­тією налаштовану до України. У згаданому листі до І. Кулжинського високу оцінку книзі дав Є. Гребінка. “Украинский альманах” мені подобається, – писав він, – як рідна квітка, як перший звук відживлюваної народної поезії, як доказ, що українці починають (у добру годину) відчувати самобутність своєї літератури. Як… подобається все гарне”[71].

Натхненні успіхом, І. Срезневський та його друзі виношують ідею ство­рення альманаху “Радуга”, який планувався в 1831 – 1832 роках, а згодом у 1833 році – альманаху “Отрывки”. Про поважність намірів гуртка свідчить те, що саме для “Радуги” І. Срезневський підготував статтю про Г. Сково­роду, а за порадою О. Шпигоцького місцевий художник І. І. Альгенштедт ви­готовив літографію “Краєвид Харкова”, яка повинна була б відкривати аль­манах, та літографічний портрет Г. Сковороди. Але з різних причин, пере­важно через нестачу коштів, ці задуми не були реалізовані.

 

 

 

Розділ дев’ятий

“Утренняя звезда” і “Русалка Дністровая”

Загальна характеристика альманаху “Утренняя звезда”. Його упоря­дник І. М. Петров. Українська тематика в першому томі альманаху. До­слідження І. Срезневського “Уривки із записок про старця Григорія Сковороду”. Загальна характеристика другого тому. Зміст і характер публікацій Г. Квітки в “Утренней звезде”. Фольклористика І. Срезнев­ського. Твори Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського та І. Котляревсь­кого в альманасі. Значення “Утренней звезды”. “Руська трійця” та її альманах “Русалка Дністровая”, основні засади упорядкування та її значення

Наступним виданням Харківської школи романтиків та розвитком традицій “Украинского альманаху” був альманах “Утренняя звезда”, що ви­йшов у двох книжках у Харкові на межі 1833 і 1834 років. Видавцем нового видання виступив Іван Матвійович Петров. Знаємо про нього дуже мало. Його рік народження невідомий. Помер у 1837 році. Журналістську діяль­ність він розпочав у Красноярську, де спільно з О. В. Аляб’євим (батьком відомого композитора) видав “Енисейский альманах на 1828 год”. Ця книжка, однак, була надрукована в Москві, у друкарні С. Селі­вановського, ближче до її потенційних читачів. Цими зв’язками І. М. Петров скористався згодом, надрукувавши в Москві першу книжку альманаху “Утренняя звезда”. У 1833 році його переведено до Харкова на високу по­саду губернського казначея, згодом він служив директором народних шкіл у Бессарабії. З’явившись у Харкові, він відразу завів знайомства серед місце­вої творчої інтеліґенції. З огляду на появу не стільки творчо активної, скільки спроможної профінансувати видання особи, Г. Квітка подав ідею нового альманаху. Вагому участь у його підготовці взяв Із. Срезневський, ухопившись за можливість реалізувати свої попередні наміри.

У листі до М. П. Погодіна від 2 червня 1834 року Г. Квітка писав: “Днями з’явиться у вас “Утренняя звезда”, скомпонована з творів тутешніх. […] Тільки не боляче бийте; що могли, зібрали, як уміли, упорядкували, моя участь у тому: я подав думку і кидався на всі уми, щоб напросити матеріалів, а п. Петров […] збирав, підбирав і видав. Йому честь, слава й подібне, що буде сказане в журналах”[72].

Спочатку планувалася книжка на зразок “Украинского альманаху”, але, в міру надходження матеріалу змінювалася й загальна концепція видання. У короткій передмові до нього І. Петров зазначав: “Видавець вважає за потрібне сказати, що хоча він і передбачав видати тільки одну книжку, але надалі знайшов потребу, не підвищуючи ціну, оголошену при передплаті, видати дві. Таким чином, у першій розміщаються твори, написані по-росій­ськи, у другій – статті, написані малоросійським і українським наріччям. З цієї причини і друкування її визнане за краще зробити в Харкові, під нагля­дом самих авторів” (с. І – ІІ. Підкреслення І. Петрова. – І. М.).

Ця передмова датована 1 листопада 1833 року. Але обидві книжки альма­наху вийшли вже на початку 1834 року. Перший том друкувався в Москві, в друкарні С. Селівановського, другий – у Харкові, в друкарні університету. У вихідних даних обох томів значилося: “Х., 1833”, але на звороті титульного аркуша містилося уточнення: для першого тому “М., 1834”, для другого – “Х., 1834”.

Таким чином, на початку 1834 року в Харкові (а можливо, і на всій підро­сійській Україні) вийшла перша книжка українською мовою. Це була друга книга альманаху “Утренняя звезда”. Її поява була закономірною, випливала з усього попереднього розвитку української літератури в Харкові. Саме тут були виховані провідні діячі української літератури тих часів, надруковані в журналах та альманахах окремі українські літературні твори. Українська книжка була на часі – і вона з’явилася.

Але спочатку – про російську частину альманаху. Упорядник мав намір укла­сти її з українських матеріалів, але послідовно дотриматися цієї засади не вда­лося, можливо, саме тому, що їх відтягнув у себе український том. Більшість ма­теріалів тут складали твори маловідомих пи­сьменників, як-от: П. Іноземцева, вірші самого І. Петрова. Української тематики стосувався “малоросійський переказ” О. Сомова “Недобре око”, опуб­лікований під псевдонімом П. Байський, та дослідження І. Срезневського “Уривки із записок про старця Григорія Сковороду, українського філософа”. До статті додавався портрет Г. Сковороди – перше опубліковане зобра­ження філософа. Особливу цінність складав другий матеріал.