Козацтво було явищем, притаманним не тільки Україні. Майже одночасно з українським козацтвом сформувалося й російське козацтво на дону.

Від початків формування козацьких загонів поміж козаків не було повної рівності. Основна їх маса («голота», «сірома») батракувала у заможніших козаків — «дуків», які володіли великими земельними наділами, отарами овець, коней. Влада поступово зосереджувалася у руках заможного козацтва.

Освоєння козаками земель Придніпров’я швидко привернуло увагу і українських та польських магнатів. У першій половині XVI ст. на володіння «окраїнними землями» за службу великому князю одержали грамоти князі-магнати Острозькі, Потоцькі, Вишневецькі, Лянцкоронські, Ружинські. Вони використовували козаків як робочу силу в своїх замках-дворах, а також під час походів проти турків і татар. Особливу активність виявляли старости Каневський і Черкаський.

Утворення Запорізької Січі

Рятуючись від панів-магнатів і старост, значна кількість козаків ішла на південь — за пороги Дніпра. Долаючи пороги (Кодацький, Сурський, Ненаситець, Вільний, Лоханський та ін.), що перекривали Дніпро скелями до 7 метрів заввишки і тяглися від сучасного Дніпропетровська до Запоріжжя (у 1932 р. після будівництва Дніпрогесу ці пороги були затоплені), козаки осідали на островах Велика і Мала Хортиця, Томаківка, Базавлук та ін. Тут, за порогами, не було панського гніту і козаки мали можливість вільно займатися різними промислами, господарством. Для відбиття нападу шляхти, турків і татар козаки об’єднувалися в невеликі групи, ватаги, споруджували укріплення — городки, або січі. У 30-ті — 40-ві роки XVI ст. окремі січі об’єдналися й утворилася головна — Запорізька Січ. Це вже було військово-політичне об’єднання з єдиним центром, організацією, добре навченим і озброєним військом. Настав новий етап в історії козацтва, один із періодів розвитку своєрідної української державності. На Січі існували січові закони, юридичні норми, своєрідна виборча система, своя козацька рада.

Важливу роль у заснуванні й організації запорізького козацтва як військової сили відіграв князь Дмитро Вишневецький (Байда). Організувавши козаків, він разом із російськими військами у 1556–1558 рр. здійснив кілька успішних походів на Кримське ханство й турецькі фортеці. Однак влітку 1557 р. козаки під натиском турків і татар були змушені залишити Хортицю й відступити до Монастирського острова. Дмитро Вишневецький із загоном козаків перейшов на службу до російського царя. Але після того, як Іоан Грозний не надав йому допомоги під час походу на Кафу, Вишневецький у 1562 р. повернувся в Україну і почав будувати укріплення на Монастирському острові. У 1563 р. під час невдалого походу в Молдавію Вишневецький потрапив у полон до турків і був страчений у Стамбулі.

Після Хортиці Запорізька Січ була перенесена на острів Томаківка (60-ті — поч. 90-х років XVI ст.), Базавлук (1593–1638), Микитин Ріг (1638–1652), на річки Чортомлик (1652–1709), Кам’янку (1709–1711), в Олешки (1711–1734), на річку Підпільну (1734–1775), за Дунай (1775–1828).

Зазвичай Січ розміщувалася на високому місці острова, вона була добре укріплена, оточена глибоким ровом і десятиметровим валом із дерев’яним частоколом, кількома високими чатовими баштами з бійницями для гармат. У центрі Січі був майдан, де проходила козацька рада, там же знаходилася церква, канцелярія, курені, де жили січовики, стовп, де карали винних, та інші господарські й ремісничі будівлі. Пізніше слово «курінь» означало не приміщення, де жили козаки, а військову одиницю на чолі з отаманом, а потім і територіальну одиницю. Курені часто називали за тією місцевістю, звідки прийшли козаки — Канівський, Корсунський, Батуринський, Переяславський та інші (усього налічувалося майже 40 куренів).

Землі Запорізького війська територіально поділялися на паланки (адміністративні центри). У XVIII ст. їх було вісім: Кодацька, Кальміуська, Самарська, Богогардівська, Орільська, Інгульська, Прогноївська, Протовчанська.

Хоча повної рівності серед козацтва не було, але для Запорізької Січі протягом усього її існування був характерний демократичний устрій, про що свідчать козацьке самоврядування, право козаків володіти землями, брати участь у військових радах і виборах старшин. Отже, Запорізька Січ була козацькою республікою, своєрідним прообразом Української козацької держави, яка була створена у ході визвольної війни у середині XVII ст. під проводом Богдана Хмельницького.

Козацька символіка

Символами козацького війська були малиновий прапор, полкові хоругви, гетьманська булава, бунчук та ін. Малиновий (червоний) прапор із зображенням на одному боці Св. архангела Михаїла (білим кольором), а на другому — білого хреста; печатка — герб Запорізької Січі — являла собою зображення козака з рушницею на плечі, із шаблею і списом, устромленим у землю поруч із козаком; гетьманська булава — символ влади.

Заняття, побут, звичаї козаків

Козаки спочатку жили в куренях, дахи яких були вкриті кінськими шкурами. Пізніше досить поширеними на Запоріжжі були мазанки, у яких жили козаки у зимівниках та на хуторах. Одяг у козаків був простий — гостроносі чоботи, широкі шаровари, сорочка, жупан, висока гостра шапка зі смушковою околицею. Околиця шапки часто була козакові за кисет чи кишеню: туди він клав тютюн, кресало, люльку. Головною ознакою запорозького козака був оселедець.

Повсякденною їжею козаків були соломаха (житнє квашене тісто, рідко зварене і засмажене олією), куліш, галушки, різні каші, риба, м’ясо диких птахів та тварин тощо.

У запорожців був чіткий розпорядок дня. Прокидалися вони до сходу сонця і йшли на річку купатися (у будь-яку пору року). Після цього — сніданок, а потім ішли до січової церкви. До обіду — фізична підготовка (фехтування, стрільба, долання рівчаків). О 12-й годині — обід. Після обіду — відпочинок. Надвечір ішли до церкви Святої Покрови на молитву, після чого вечеряли. На Січі було більше сорока церков і дві похідні церкви.

Аскетичність козацького життя особливо виявлялася під час походів, на морі.

Козацтво мало самобутню високорозвинену культуру, що виникла на основі традицій українського народу. Козацтво, його культура, звичаї стали невід’ємною складовою культури сучасного українського народу.

Значення козацтва

Козацтво освоїло пустельні степові землі; охороняло південні кордони держави; брало участь в антифеодальних повстаннях; за­початкувало нову українську (козацьку) державність; зробило головний внесок у звільнення України від влади Речі Посполитої під час війни середини XVII ст.

Історичне значення Галицько-Волинської держави.

Після смерті Романа Мстиславовича залишились його малолітні сини Данило і Василько, які пізніше розпочали боротьбу за престол на Волині, а потім у Галичині. У цю боротьбу були втягнуті іноземні правителі – угорці, пізніше – поляки. У 1237–1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі, а Волинь залишив Василькові. Правління у Києві Данило дору-чив тисяцькому Дмитрові, який керував обороною міста від орди Батия в 1240 р. Столицею князівства Данило обрав свою нову резиденцію – Холм. Він жваво вів будівництво укріплень, міст, церков. За часів Данила Романовича було відбудовано зруйновані міста, споруджено нові (серед них Львів). Постійно Данило проводив боротьбу з непокірними боярами. У 1245 р. він здобув перемогу у битві з угорським військом поблизу міста Ярослава на Сяні, яка надовго зупинила агресію Угорського королівства.

У зовнішній політиці Данило Галицький намагався організувати міцний союз проти ординців, але ця спроба закінчилась невдачею. Князь їздив на переговори до хана Батия в його новозасновану столицю Сарай-Бату. Він пішов на підпорядкування орді (став васалом), щоб виграти час для створення антитатарської коаліції.

Проте, у 1258 р. після походу війська Бурундая Данило і Василько змушені були розібрати укріплення найбільших фортець, доводячи свою прихильність орді.

У 1253 р. в місті Дорогочині на Підляшші відбулася коронація Данила Галицького короною від Папи Інокентія IV. Але стосунки Галицько-Волинського князя з Римом мали пере-важно політичний характер. Папа не дав Данилові реальної допомоги у боротьбі проти татар, тому їх взаємини не завер-шились стійким союзом. Данило Галицький помер в 1264 р.,він ввійшов в нашу історію, як найвидатніший князь, що продовжив і утвердив моноетнічну українську державу повернуту лицем до європейської цивілізації.

Наступники короля Данила зуміли ще десятки років втримувати стабільність своєї держави. Зокрема, син Лев Данилович /1264-1301/ приєднав Закарпатську і Люблінську землі, Юрій 1 /1301-1315/ стабілізував розвиток держави, іменував себе королем Русі, започаткував становлення Галицької митрополії /1303 р./. Сини Юрія – Андрій та Лев 11 /1315 –1323 /спільно правили на руських землях до початку експансії Литви та нашестя монголо-татар. Проте відсутність прямих спадкоємців династії Романовичів, боярські чвари і міжусобиці, втручання чужинців привели до закінчення історії Галицько-Волинської держави. В 1340 році князь Юрій 11 /Болеслав Тройденович/ син Марії - дочки князя Юрія Львовича і польського князя Тройдена Мазовецького трагічно /був отуєний боярами/ закінчв правління на галицькому княжому престолі.

Історичне значення Галицько-Волинського князівства полягає в тому, що воно на ціле століття продовжило існування державної організації і стало головним політичним центром для всієї України. Галицько-Волинська держава змогла подолати період поділів і зберегти тереторіальну єдність. Вона використала західні зразки в організаціїї держави, війська. Її культура розвивалась на основі синтезу давньоруських традицій та впливу західної культури. Галицько-Волинську державу слід розглядати як спадкоємця Київської Русі протягом майже півтораста наступних років. Це була перша держава, яка існувала лише на етнічних українських землях.