Історіографія в історії вітчизняної культури.Іван Огієнко.

Історіографія в історії вітчизняної культури.Іван Огієнко.

Значний вклад у вивчення історії української культури вніс Іван Огієнко (1882-1973) – історик церкви, культуролог, філософ, мовознавець, письменник, автор перекладу «Біблії» на сучасну літературну мову, перший ректор Українського університету (1918-1919), У 1917-1918 pp. І. Огієнко читав у Київському університеті курси української мови та культури. На основі своїх лекцій він видав книгу «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» (К., 1918), яку можна вважати початком справжньої історіографії української культури. Автор аналізує характерні риси нашої культури, простежує її розвиток в різні періоди історії, акцентуючи увагу на національній самобутності української культури, самостійному «визріванні» визначальних тенденцій її розвитку, показує на основі численних фактів і документальних свідчень вплив української культури, на російську. Таким чином, І. Огієнко робить спробу зруйнувати стереотип сприйняття української культури як похідної, залежної від російської. Автор доводить, що протягом довгих віків своєї історії українська культура, по суті, не мала сприятливих умов для свого розвитку, він виділяє навіть окремий розділ про «кривди, заподіяні народу українському», логічно підводячи до думки, що вироблення національної державності є необхідною історичною умовою і гарантом нормального культурного процесу на Україні. Найбільш значною узагальнюючою працею західноукраїнських учених, що висвітлювала культурний процес на Україні від найдавніших часів до 30-х років XX ст., була «Історія української культури» (1937) за редакцією І. Крип’якевича. У книзі, розрахованій на масового читача, містився досить глибокий аналіз трьох ділянок культури: побуту (І. Крип’якевич), літератури (В. Радзикевич) та мистецтва (М. Голубець); до останнього додано невеличкі розділи про театр (С. Чарнецький) та музику (В. Барвінський). Це видання могло б стати серйозним джерелом знань для зацікавленого читача, але, на жаль, воно, як і більшість названих нами досліджень, трималося у спецфондах.Переломним явищем у вивченні історії української культури було опублікування праці Михайла Грушевського "Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII віці" (Київ; Львів, 1912) та відповідних розділів його монументальної "Історії України-Руси". Автор ставив за мету дати нарис "культурно-національного руху, який так могутньо знявся серед приспаного і омертвілого українського життя і разом з могутнім соціальним рухом східної України приготовив перше національне відродження.., що так сильно, хоч і не надовго, заблисло і блиском політичної мислі і національного усвідомлення, і розвоєм артистичної творчості, приготовивши ту цікаву своєрідну культуру, яка розвинулася особливо там, де на ґрунті народнім витворилися певні інтелігентські чи півінтелігентські верстви і, сполучивши в своїм обиході народні елементи життя з певними вимогами вищої культурності, дали і в сфері артистичної творчості цікаві взірці сеї сполуки старої традиції з новими впливами" 5. Грушевський підкреслював, що пам’ятки мистецтва як словесного, так і пластичного відкривають "дороги в глубини старого життя, його найбільш глибокі, інтимні сфери, які обіцяють нам далеко глибше і повніше зрозуміння його, ніж яке могло бути осягнене на самім ґрунті соціальнім та політичнім" 6.

Предмет історії вітчизняної культури:суть,поняття,категорії та основний зміст. Методологія та методика дослідження і вивчення історії вітчизняної культури.

Курс історія української культури спрямований на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчості активності майбутніх фахівців; ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку, культури, забезпечує розуміння зв’язку всіх складових культури – мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання. усіх форм духовних цінностей, формує світогляд. Історія культури України. Вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Об’єктом дослідження і вивчення є пам’ятки духовної і матеріальної культури, створені в продовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах. Історія культури вивчає пам’ятки духовної культури в усній формі: казки, міфи, легенди, пісні, думки, прислів’я, тощо. Серед визначених об’єктів матеріальна культура – пам’ятки, трипільської, черняхівної, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять пам’ятки архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський реманент, твори декоративного мистецтва тощо. Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов’язаної духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників. Методологічні принципи полягають в тому, щоб показати логіку розвитку духовної культури впродовж століть. Важливе значення має принцип історичного матеріалізму, який є визначальним для проблеми самосвідомості нації. При вивченні даного курсу слід опиратися на метрологічні принципи, які маємо в працях Т.Шевченка, М.Драгоманова, І.Франка, М.Грушевського, Б.Лепкого, Л.Курбаса, О.Гончара, М.Рильського ат ін., для яких характерним є принцип соціально-економічної зумовленості розвитку культури. При аналізі розвитку культури не можна обійтися без принципу історизму, тобто об’єктивного дослідження витоків художнього витвору, мистецької течії, духовності та їх місця в суспільстві. До конкретних методів дослідження слід віднести порівняльно-історичний метод, до якого входять: - діагностичний (при зіставленні різних за жанром хронологічних джерел, н-д, билин, дум та літописів); - син хронологічний (коли виділяється певна проблема і розглядається не в історичному, а в змістовому зіставленні). У вивченні культури слід застосовувати метод структурно-функціонального аналізу, коли досліджуваний об’єкт немовби розкладається на складові частини, виявляються співвідношення між цими частинами, правила їх поєднання в групи (при співвідношенні культури і суспільних процесів первинні складові к-ри етнічні нац. вторинні соціальні, класові). Важливим методом є метод системного аналізу коли всі феномени к-ри розглядаються у взаємодії її складових частин як основи, на якій формуються нові якості. А взагалі при вивченні культури застосовують 2 основних напрями: 1) найпоширеніший – в історичній послідовності; 2) галузевий, жанровий шлях, розглядаючи окремо освіту, літературу, живопис, обрядовість від першопочатку і наших днів.

Трипільська культура

Трипі́льська культу́ра, культу́ра Кукуте́ні (рум. Cucuteni, або культурна спільність «Кукуте́ні-Трипі́лля») — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній «розширеній» назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². В часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб.Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Дніпра до Карпат, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Розвивалася ця культура в IV–III тис. до н. е. (протягом 1500–2000 років) і пройшла в своєму розвиткові три етапи — ранній, середній та пізній. В Україні виявлено величезну кількість — понад тисячу пам'яток трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Так, очевидно, були розселені об'єднання племен.Однією з особливостей трипільської культури була величезна територія поширення (близько 190 тис. км².). Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення. Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на всій території трипільської культури становило на думку одних вчених близько 410 тис. чоловік, а на думку інших щонайменше 1 млн.Проблема походження трипільців не до кінця з'ясована. Більшість археологів схиляються до думки, що основу ранньотрипільської культури становили південні землеробсько-скотарські племена культур балканського походження, які, однак, в процесі поширення на нові східні території включали в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур.Культура носила назву «Кукутень» за назвою села в Румунії, де були знайдені перші артефакти, пов'язані з цією культурою. В 1884 році румунський науковець Теодор Бурада під час проведення розкопок знайшов елементи глиняного посуду та теракотові фігурки неподалік села Кукутень. Після того, як вчені ознайомилися з його знахідкою, було вирішено продовжувати розкопки, які розпочалися на цьому місці навесні 1885 року.Дослідження пам'яток, пізніше віднесених до трипільської культури, мали місце в Галичині в 70-ті роки ХІХ ст. біля с. Кошилівці, Більче-Золоте та ін. Археолог Вікентій Хвойка відкрив перше трипільське поселення на території сучасної України у 1893-94 роках по вул. Кирилівській, 55 (нині вул. Фрунзе) в Києві. Хвойка презентував свої знахідки в серпні 1899 року на ХІ археологічному з'їзді в Києві. Офіційним роком відкриття Трипільської культури в Україні вважається 1893 — рік початку розкопок на вул. Кирилівській у м. Києві. В 1896–1897 роках кілька поселень з матеріалами, подібними до київських знахідок, Хвойкою, були знайдені в околицях містечка Трипілля Київського повіту (нині- село Трипілля Обухівського району Київської області. В радянських, молдавських, російських, українських та інших публікаціях для пам'яток з території України та Молдови поширена назва «Трипільська культура».

Література К. Р. Млономах

Численні джерела свідчать про високий рівень розвитку освіти й літератури за часів Київської Русі. Щоправда, безпосередніх вказівок про тогочасні школи або про кількість освічених русичів відомо не так багато. Здебільшого до уваги беруться опосередковані свідчення. Адже шедеври давньоруської літератури, що вражають і нині, не могли постати на порожньому місці. Тож письменними за княжих часів були не тільки можновладці, а й ремісники та рядові дружинники.Піклування про освіту від часів запровадження християнства перебрали держава й церква. За князювання Володимира Святосла-вича в Києві вже існувала школа, у якій навчалися діти найближчого оточення князя. Існувала школа й при Софійському соборі. Тут було закладено першу відому на Русі бібліотеку й відкрито книгописну, майстерню, де переписувалися й перекладалися книги, привезені з Візантії та Болгарії. Року 1086-го онука Ярослава Мудрого Янка Всеволодівна заснувала в Києві в Андріївському монастирі жіночу школу. Монастирі були центрами освіти і в Галицько-волинському князівстві. Знахідки берестяних грамот, бронзових писал переконують, що книжна наука розвивалася не лише в стольному граді, а й в різних частинах Галицької та Волинської земель. Приміром, берестяні грамоти знайдено у Звенигороді та Бересті, бронзові писала для писання на воскових табличках - у Звенигороді, Перемишлі, Галичі.Високий рівень освіченості руського населення сприяв розвиткові оригінальної літератури. Популярним жанром давньоукраїнської літератури були літописи. На думку дослідників, найдавніший літопис було створено за часів Аскольда у другій половині IX ст. Проте він, як і наступні літописні зведення, не зберігся. Першим літописом, що дійшов до нас, є "Повість минулих літ". Його було створено на початку XII ст. Один із пізніших списків цього літописного зведення зберіг ім'я автора - ченця Києво-Печерського монастиря Нестора. До продовжень "Повісті..." належить Київський літопис, який охоплює час від 1111 р. до 1200 р. Він розповідає про події в різних землях Київської Русі, але в центрі оповідей - Київ і Київська земля. Основний зміст літопису - княжа боротьба за київський стіл, боротьба русичів проти половців. З-поміж інших жанрів літератури варто згадати про церковні проповіді. Вони були повчальні та урочисті. Повчальні проповіді, прості за своєю будовою, розраховані на пересічного, непідготовленого слухача. Найвизначнішим автором повчальних проповідей був один із засновників Києво-Печерського монастиря Феодосія Печорський. Урочисті проповіді складалися для освічених людей - князів, бояр, священиків, ченців тощо. Чудовим зразком урочистої проповіді е "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона.У записах Лаврентіївського списку під 1096 р. вміщено пам'ятку, відому під назвою "Повчання" Володимира Мономаха. "Повчання" звернене до дітей Мономаха. Князь подав своїм дітям приклад взірцевого правителя, навчає гідної цього високого звання поведінки й способу життя. Князь, навчав Мономах, повинен піклуватися про підданих, не покладатися на управителів, слуг чи бояр, а сам стежити за державним життям; не дозволяти, щоб сильні пригнічували слабких, щоб злочинців карали на горло. У другій частині "Повчання" автор розповів про власну долю, згадав про свої добрі вчинки. Багато з викладених у "Повчанні" правил мають загальнолюдське значення: поважати старших, остерігатися марнославства, пихатості, брехні. Найвизначнішою пам'яткою давньоруської літератури є "Слово о полку Ігоревім". Тривалий час ця перлина давньоукраїнського письменства була невідомою: його випадково знайшли на початку 90-х рр. XVIII ст. в одному з рукописів XVI ст. "Слово" написане на основі конкретного історичного факту - невдалого походу 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців. Автор закликав князів забути чвари, об'єднатися й захистити рідну землю від небезпечного ворога.Розмаїття жанрів оригінальної літератури, всеосяжність думки, висока духовність і мистецька довершеність кращих творів красномовно свідчать про високий рівень культури України-Русі ЇХ-XIV ст. Слід тієї культури ніколи не уривався на українських землях. А такі культурні надбання княжих часів, як уважність до слова, шанобливе ставлення до книги стали взірцем для наступних поколінь українських учених-книжників і митців слова.

 

20. Особливості розвитку та культури Галицько-Волинської Русі

На відміну від інших регіонів Русі, де внаслідок монгольської навали культура переживала занепад, у Галицько-Волинській державі XIII - першої половини XIV ст. спостерігалося її піднесення. Значною мірою цьому сприяли розвиток економіки й розбудова міст, в яких переважно й зосереджувалося культурне життя. У міському житті виразно простежувалася тяглість культурних традицій Руської держави. Водночас виразно виявлялися риси самобутності й оригінальності. При цьому Галицько-Волинська держава залишалася відкритою для культурних запозичень з країн Центрально-Східної Європи. Самобутність культури Галицько-Волинської держави зумовлювалась особливостями її розвитку. Церква св. Пантелеймона єдина частково збережена пам’ятка галицької архітектурної школи XII-XIII ст.Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я та азійського китаєцентризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел.Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Місто прославилося завдяки діяльності князя Василька, якого літописець згадував як «книжника великого і філософа, якого не було у всій землі і після нього не буде». Цей князь розбудував Берестя і Кам'янець, створив власну бібліотеку, спорудив чимало церков по всій Волині, яким дарував ікони і книги. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства — Галицько-Волинським літописом та Галицьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спаськийф монастирі.Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр. Даних археологічних розкопок також не вистачає для точної реконструкції тогочасних споруд. Залишки храмів Галицько-Волинського князівства в поєднанні з записами літопису дають змогу стверджувати, що на західноруських землях залишалися міцними традиції руської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів.Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою 14 — 15 століть [27]. Хоча православні традиції не заохочували розвиток скульптури через її зв'язок з ідолопоклонством, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються скульптурні шедеври у Галичі, Перемишлі та інших містах, що ймовірно свідчить про католицькі впливи на майстрів західноруських земель. Моду у декоративному мистецтві, особливо у обробці зброї і військових знарядь, диктували азійські країни.Починаючи з 13 століття на території князівства поширилася нова для Русі культура західноєвропейського лицарства. Відомо, що галицько-волинські князі і бояри неодноразово проводили лицарські турніри, які називалися «іграми». Разом з різними запозиченнями у військовій справі, розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина, універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору.Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу.

21. Літописання В Галицько – Волинській Русі. Києво – Печерський патерик

До нашого часу не збереглися пам’ятки світської літератури Галицько-Волинської Русі, хоча їхнє існування безсумнівне. До таких творів деякі дослідники зараховують «Повість про осліплення Василька».Літописання в Галицько-Волинському князівстві мало свої особливості. Одні дослідники вважають, що воно було продовженням традицій київських літописців, інші стверджують, що тут існувала зовсім інша традиція: написання окремих повістей, своєрідних світських житій князя, які згодом були об’єднані в єдиний твір.Найраннішою літописною пам’яткою краю є «Повість про осліплення Василька», написана 1097 р. невідомим автором. У ній розповідається про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича, якого осліпив волинський князь.Найяскравішою пам’яткою літописання Галицько-Волинського князівства є «Галицько-Волинський літопис». Він був знайдений у 1809 р. видатним російським істориком М. Карамзіним.Особливістю літопису є те, що він спочатку був літературним твором без поділу на роки. Хронологію в ньому проставили згодом переписувачі, але з великими помилками. Окрім художньої самобутності, він вирізняється своїм глибоким змістом. Літописці, яких, на думку вчених, було не менше п’яти, уміло передають риси тогочасної епохи, деталі неспокійного часу.Літопис складається з двох основних, різних за обсягом і характером частин: Літописця Данила Галицького (оповідає про події 1205—1258 рр.) і Волинського літопису (1258—1290 рр.). Літопис створений з окремих повістей, що були об’єднані пізнішими укладачами. Центральною частиною твору є життя князя Данила Галицького.Літопис дає широку картину подій і сусідніх земель: Угорщини, Польщі, Литви, інших руських князівств, Орди. Відомості літопису — майже єдине джерело, яке дає змогу в основному відтворити події в Мазовецькому князівстві та Литві цього періоду.Волинська частина літопису відзначається особливо високими літературними достоїнствами, емоційністю та ліризмом викладу. Тут багато уваги приділено розвитку культури на землях Галичини й Волині.Ідейно літопис був спрямований проти боярського свавілля і прославляв руську зброю і Руську землю.Літопис також є цінним джерелом для вивчення давньоукраїнської мови, адже він містить багато характерних для неї слів, зворотів, прислів’їв.

Києво-Печерський патерик

Ще однією визначною оригінальною пам’яткою давньоукраїнської писемності є Києво-Печерський патерик. Ця книга належить до житійних, тобто до творів про життя осіб, яких церква оголосила святими. До патерика ввійшли твори, присвячені історії Києво-Печерського монастиря, його ченцям, подвижникам і святим. Автори цієї пам’ятки намагалися показати читачеві всю велич духовнихустремлінь своїх персонажів, їхню смиренність і жертовність, боротьбу з підступними темними силами.Написання основного тексту пам’ятки вчені датують другою половиною ХІ — першою половиною ХІІІ ст. Воно тісно пов’язане із становленням давньоукраїнського літописання, вітчизняними оповіданнями про життя ченців, яких церква оголосила святими, а також із сюжетними мотивами з іноземних патериків. За основу твору взято листування між ченцем Києво-Печерського монастиря Полікарпом і володимиро-суздальським єпископом Симоном. Полікарп скаржиться своєму другові Симону, що в монастирі принижуютьі зневажають його талант. У відповідь Симон наводить кілька оповідей із життя печерських ченців, які стали святими завдяки аскетизму, смиренності й постійній праці, чим і вражає Полікарпа, який згодом доповнює листування низкою інших оповідей.Одним із найцікавіших у Києво-Печерському патерику є оповідання «Про Прохора-чорноризця, котрий молитвою з лободи робив хліб, а з попелу сіль». У ньому автор повідав нам історію чоловіка, який прийшов із Смоленська до Києва й постригся в ченці, ігумен монастиря назвав його Прохором. Той віддав себе служінню Богові, вів аскетичний спосіб життя, відмовившись навіть від хліба. Харчувався лише лободою, яку збирав і заготовляв на цілий рік. «Бачачи ж терплячість і велику повстримність, Бог перетворив йому гіркоту на солодкість». Коли настав великий голод, Прохір наділяв хлібинами з лободи неімущих. Потім у складний час для Києва Прохір почав роздавати попіл нужденним, у руках яких після молитви він перетворювався на чисту сіль. Це викликало заздрість у торговців сіллю, які хотіли в цей важкий для держави час нажити багатство. Тож вони поскаржилисяСвятополкові. Князь намагався догодити торговцям, аби припинити їхні ремствування і розбагатіти самому. Він наказав відібрати сіль у Прохора, але коли йому привезли її, то сіль перетворилася на попіл. Уражений, князь засоромився скоєного й покаявся.

Художні особливості оповідання «Про Прохора-чорноризця...» типові також для релігійних творів княжої доби:• широке використання релігійної лексики («Бог, Отець, Господь, ігумен, євангельський, проскурка»);
• повторення службових слів («І заготовляв він собі її на рік…І так усе життя своє вдовольнявся… І прозвали його Лободником…»);• широке використання тропів, особливо порівнянь, символів,епітетів (солодкий, наче мед; гіркий, мов полин; хліб, сіль; преславні чудеса, небесні птахи);• інверсії («На неораній землі хліб несіяний був йому»);• урочистий тон мовлення.

«Житіє Феодосія Печерського» й «Житіє Антонія Печерського» розкривають біографічні факти засновників Києво-Печерського монастиря, а також цінні відомості про побут, вірування й політичну ситуацію в Київській Русі.Києво-Печерський патерик відіграв велику роль у розвитку українського мистецтва. Упродовж століть він зазнавав доповнень і переробок. На основі сюжетів цієї книги сформувалася багата іконописна традиція, а цикли видань Патерика стали етапними віхами в розвитку української графіки. В «Історії української літератури» М. Грушевський зауважив: «Не “Слово о полку Ігоревім”, не “Закон і благодать”, не літопис, а Патерик став тим вічно відновлюваним,поширюваним, а з початком нашого друкарства — неустанно передруковуваним твором старого нашого письменства, “золотою книгою” українського письменного люду». Києво-Печерський патерик містить легенди й оповідання про будівництво нашої святині — Успенського собору Києво-Печерської лаври. Цей храм по варварськи був зруйнований у роки Другої світової війни, як і багато інших українських святинь у період тоталітарного режиму. Саме такі пам’ятки, як Патерик, несуть у вічність нашу історію й духовність. Патерик — збірка, що містить житія святих отців (звичайно, монахів якого-небудь монастиря).

 

22. Містобудування та архітектура в Г – В Русі.

Архітектура. Наявність мурованих будівель є вагомим свідченням розвитку того чи іншого регіону. Галицькі та Волинські міста багаті на муровані споруди: храми, князівські палаци, замки, укріплені двори бояр.Спочатку мурованими були лише храми і князівські палати.Перші муровані храми в Галичині та Волині з’являються досить рано — із кінця ІХ — початку Х ст., що було зумовлено впливом чеської архітектури. Але, на жаль, переважна більшість храмів кінця ІХ—ХІІІ ст. назавжди втрачена.У ХІІ—ХІІІ ст. сформувалися Волинська і Галицька архітектурні школи. На волинських будівничих відчутний вплив справила Київська школа, а галицькі архітектори використовували як традиції Київської Русі, так і надбання західноєвропейських майстрів.Серед збережених часом монументальних споруд є Успенський собор у Володимирі-Волинському. Він збудований у 1160 р. київськими майстрами за наказом князя Мстислава Ізяславовича. Ця шестистопна однокупольна будівля має простий, але водночас величний вигляд.Його сучасник — Успенський собор у Галичі, збудований Ярославом Осмомислом (1157 р.),— зберігся до нашого часу лише у вигляді руїн. Це був чотиристопний однокупольний храм, оточений галереями і прикрашений білокам’яною різьбою. Він є яскравим виразником галицької архітектурної школи, яка багато запозичувала з поширеного у Європі романського стилю.У Галичі будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні породи алебастру і вапняку. На території міста археологи знайшли близько тридцяти кам’яних будівель. До особливостей галицької архітектури належить також спосіб облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, із рослинними та геометричними орнаментами.На місці давнього Галича (тепер тут розташоване село Крилос) до нашого часу зберігся храм Св. Пантелеймона (ХІІ—ХІІІ ст.), який також є яскравим представником галицької архітектурної школи.Про багатства й архітектурні особливості галицько-волинських храмів дає уявлення опис церкви Іоанна Златоуста в Холмі (ХІІІ ст.).

Містобудування-У зв’язку з розвитком торгівлі з Заходом починається в ХІІІ ст. в

Галичині й на Волині ріст городів (міст). Ще за київських часів через

західноукраїнські землі провадилася жвава торгівля з середньою й

західною Європою. З упадком Києва посередницька роль в торгівлі між

Заходом і Сходом переходить до Галичини. Сюди приїздять купці з Польщі,

Німеччини, Угорщини, Греції, з Балкан й закуповують продукти місцевого

господарства та привозять свій крам. Все це впливало на розвиток і

збагачення міст, на розвиток міської культури, прикладних мистецтв,

закріплення і урізноманітнення народних обрядів, звичаїв тощо.

У рукописних згадках того часу яскраво змальовано, як були збудовані у

той час і пишно прикрашені холмські церкви. Справжнім меценатом в ділі

будування й прикрашання храмів став Володимир Василькович.

З усієї будівничої діяльності Данила, Василька, Володимира та інших

князів збереглися до наших часів лише руїни, але й на основі цих руїн та

різних випадкових знахідок можна бачити, що мистецтво в

Галицько-Волинській державі було розвинуто дуже високо. Можна бачити в

ньому впливи візантійського, романського й готичного стилів в

архітектурі й орнаментиці.В цей час тут існували такі міста, як Галич, долина, Городенка, Коломия,Рогатин, Рожнятів, Снятин, Тисмениця, Тлумач та інші. З розширенням міст

будувалися міські укріплення, різні цивільні і культові споруди:

князівські і боярські палаци, церкви тощо. Лише в Галичі археологи

виявили залишки близько 30 кам’яних переважно культових будівель кінця

ХІІ-ХІІІ століть.На березі Дністра (зараз с.Шевченкове) до нашого часу збереглася церква

Пантелеймона (близько 1200 р.)Найбільшим храмом стародавнього Галича був згаданий Успенський собор,виявлений українським археологом Я. Пастернаком в 1936 - 1938 роках.

 

Розвиток культури. Унії

Процесс формирования и развития украинской художественной культуры в 14—17 вв. протекал в крайне сложной общественной и политической обстановке и проходил под знаком борьбы за независимость народа, сочетавшейся с восстаниями против феодального гнета. Эта борьба особенно обострилась после Брестской унии 1596 г., заключенной польской и ополяченной украинской феодальной верхушкой с целью подчинения православной церкви на Украине католическому Риму.

Народные выступления с конца 16 в. приобрели характер массовых казацко-крестьянских восстаний. В середине 17 столетия они завершились уничтожением иноземного владычества на значительной части территории и воссоединением Украины с Россией.

 

Братства

Братський рух та його культурні здобутки.

Братський рух в Україні містить у своїй основі громади свідомих громадян навколо православних церков, своєрідні національно-культурні організації. Братський рух знаменує розвиток української культури у другій половині XVI —першій третині XVII стВ умовах відсутності власної держави братські громади — складові потужного, масового культурно-освітнього руху — можуть слугувати прообразом громадянського суспільства. Вони опікувалися освітою громадян — організовували школи, доступні для всіх верств населення, учителів і підручники для яких оплачували з громадської казни, контролювали церкву, в тому числі й єпископів, вимагаючи сповнення пастирських обов'язків морального вдосконалення вірних, турбувалися про належний християнину моральний клімат у сім'ї, гідний відхід людини із цього світу — для немічних і самотніх були шпиталі — госпіси, де утримання й опіка здійснювалась за рахунок громадян, а також забезпечувалось гідне християнина поховання померлого. Із каси взаємодопомоги надавалися позики згідно з потребами членів громади — на будівництво, розгортання цеху чи торгівлі, на освіту дітей за кордоном тощо. Братства, дбаючи про спільне благо, водночас турбувалися про кожну людину.На збереження традицій культури була спрямована наукова і видавнича діяльність братств. Львівське братство викупило у лихваря друкарню Івана Федорова, і тут були видані перший український Буквар та книги для читання — Апостол і Часослов. Найактивнішими міщанами, що забезпечували діяльність Львівського братства, були брати Юрій та Іван Рогатинці, Дмитро й Іван Красовські, Лука Губа, Микола Добрянський, Констянтин Корнякт. Братство мало меценатів — князів Костянтина Острозького, Адама Вишне-вецького, Анну Потоцьку та ін. Львівське братство, зокрема, було вельми активним — воно не лише утримувало школу і друкарню, забезпечувало книговидання, функціонування шпиталів, а й збудувало чудовий архітектурний ансамбль Успенської церкви у ЛьвовіНа зразок Львівського, яке було хронологічно старшим, діяли Луцьке, Київське й інші братства. Братства жваво обмінювалися книгами, досвідом наукової та освітньої роботи, учителями, громадськими здобутками — все це сприяло зміцненню потуги братського руху в його прагненні утверджувати, розвивати традиції української культури.

 

 

Книгодрукування. федоров