Рукописні форми давньої книжності.

Нема підстав сумніватися, що надання князем Володимиром християнству статусу державної релігії означало остаточний перехід від дописемної в своїй основі культури до культури нового типу, неодмінним супутником і знаряддям якої стало писане слово. Християнізація вимагала негайного створення мережі церков, у кожній з яких мали бути богослужбові книги. Нова релігія ґрунтувалася на Святому Письмі, зафіксованому в книгах, а це передбачало особливу пошану до них і до писемності загалом. Створення церковних книг і поширення їх у всіх регіонах держави відбулося швидко, адже християнство впроваджувалося дуже енергійно. Оскільки духовенство мало бути поспіль письменним, швидко формувалася верства людей, які могли застосовувати письмо також і у побуті. Книги створювалися спільною працею переписувачів та ілюмінаторів творців мініатюр, заставок та інших орнаментальних оздоб. Немає двох ідентичних рукописів. Навіть копіюючи Євангелія, текст яких вважався священним, переписувачі, крім ненавмисних відхилень, впроваджували також такі зміни, які вважали вдосконаленням оздоб або поліпшенням тексту за рахунок, насамперед, виправлення помилок. Нерідко на підставі двох чи навіть кількох рукописів однойменної книги створювалась її оновлена версія. Завдяки цьому виникала величезна кількість варіантів. Порівняння їх дає змогу виділити окремі напрями у рукописанні, визначити вплив на текст місцевих діалектів, в окремих випадках — обґрунтувати припущення щодо належності групи рукописів одному переписувачеві чи, принаймні, переписувачам з одного осередку. Книгописці творили в усіх регіонах України. На Закарпатті, де умови культурного життя були особливо несприятливі, виявлено такі визначні рукописні книги, як пергаментні Мукачівський Псалтир XIV ст. та Ужгородський півустав XIV-XV ст. Цінною пам’яткою книжкової культури є Чотириєвангеліє, переписане 1401 року Станиславом Граматиком у Королеві (над Тисою). Із буковинських рукописних книг слід назвати Мінею, закінчену 1504 року попом Ігнатієм з Кіцманя (збереглася у бібліотеці монастиря в Путні). Поруч з церковною за змістом рукописною книжністю і навіть у певному зв’язку з нею розвивалася також світська писемність, насамперед ділова, але, в основному, це діялося не в контексті всієї православної Слов’янщини, а в межах білорусько-української культурної спільноти. Йдеться — з одного боку — про такі рукописні книги, як юридичні кодекси (переклад статуту короля Казимира, Литовський статут, а в царині канонічного права — нові версії Номоканона), а з другого боку — про книги судових і адміністративних записів 30. У Великому князівстві Литовському судові акти, які оправлялися в книги, велися руською (в основі своїй білорусько-українською) писемною мовою. Більшість рукописів другої половини XVI ст. — це рядові, скромні книги, писані часто сільськими або містечковими священиками, дяками, навіть старшими школярами. Як і раніше, найоздобленішими рукописами були Чотириєвангелія. Тільки церкви великих культурних осередків могли дозволити собі мати повний дванадцятитомний комплект місячних Міней служебних. Найбільше відомі переклади й переписи, виконані при дворах князя Андрія Курбського в Миляновичах і князя К.-В. Острозького в Острозі. Шедеврами української ренесансної книжкової оздоби є такі рукописні книги XVI ст., як Пересопницьке Євангеліє (15561581 рр.) 33 та Загорівський Апостол (1554)

У рукописах залишалася переважна частина світських оригінальних і перекладених літературних творів та навчальних посібників. Ймовірно, київський лаврський видавничий осередок не наважився видати друком "Палінодію" Захарії Копистенського, враховуючи цензурні умови. Помітно зросла роль рукописної книги після того, як 1721 року синод і царський уряд заборонили видавничим осередкам тієї частини України, яка була під владою Росії, випускати у світ будь-що, крім передруків попередніх церковних видань, звірених з російськими. У рукописах залишалася більшість навчальних посібників (переважно записів курсів лекцій) з Києво-Могилянської академії, колегіумів та інших шкіл Правобережжя, Галичини, Закарпаття. На Лівобережжі вісімнадцяте століття багате на рукописні збірники історичного змісту. Серед них — збірники, що містять козацькі літописи Самовидця і Грабянки або коротші компіляції, створені на їх основі. Інший тип — рукописні книги XVIII ст., що включали списки історичних праць попереднього століття, зокрема Густинський літопис, український хронограф, "Кройніку" Феодосія Софоновича, Чернігівський літопис 41. До багатьох збірників вносили копії документів; у деяких з них вони походили з рукописного збірника, що належав гетьманові Кирилові Розумовському 42. "Історія русів" до її публікації в 1846 р. широко розповсюджувалася в рукописній формі. Окремі дуже важливі історичні праці не дійшли до наших днів, наприклад історія України шептиківського сотника, пізніше бунчукового товариша Архипа Худорби, яка, на думку сучасників, не поступалася "Історії русів", але яскравіше декларувала автономістсько-державницьку програму 43. Характерно, що деякі з пізніших історичних творів, які залишалися в рукописах, особливо хроніка Феодосія Софоновича, значно перевершували як за змістом, так і за формою друкований офіційний історичний компендіум "Синопсис", приписуваний Інокентієві Ґізелю.

Рукописні книги в Україні, як і раніше, створювалися не у великих майстернях-скрипторіях, а численними індивідуальними переписувачами. Звичайно, в деяких монастирях і далі були ченці, які спеціалізувалися на книгописанні. У другій половині XVIII ст. вихованець Київської академії Паїсій Величковський став організатором у північномолдавському монастирі Нямц гуртка перекладачів з грецької мови і переписувачів візантійських богословських творів; їхня діяльність мала істотний вплив на подальшу еволюцію православної богословської думки. Займалися переписуванням і монахи-василіяни. Так, про Йоїля Подлеського після його смерті згадували, що він був "уставник добрий, в словенських літерах досконалий, своєю рукою написав багато Служебників, особливо тоді, коли ще не було друкованих" 46 (йдеться про унійні друки: перший друкований Служебник з’явився щойно 1695 р. в Супраслі). Однак на українському терені ми не знаємо імен осіб, для яких переписування було б єдиним чи навіть основним джерелом здобування засобів для життя. Найчастіше церковну книгу переписували священики, дяки (багато з яких були одночасно вчителями), інші освічені люди — для спасіння душі власної або й замовника книги, нерідко — і для приробітку. Для старших школярів та студентів переписування служило навчальній меті, проте і в школах книжки копіювалися також для задоволення індивідуальних запитів переписувачів.

Козацька поезія 17-18 ст.

Продовжує традиції середньовічної героїки, х-ся поєднанням національної історії із сучасністю. Гол. Функція гер поезії полягала у вихованні патріотичних і національних почуттів. Ідейно-тематичний спектр гер поезії визначається описами історії, батальних сцен, антифеодальних повстань, звеличення героїчних особистостей, військового побуту.

Жанровий спектр: поетичні повісті, слова, оди, епіграми, вірші на погреб, поеми, лементи, панегірики, геральдичні вірші.

«Вірші на жалісний погреб П. кон-Саг.-го» - скл-ся з передмови, 17 віршів та епілогу. Вірші збірки тематично пов’язані з похороном п.к.с., який загинув у боротьбі з турками під хотином. Однак автор виходить поза межі цієї теми, проголошуючи, що все написане на пошану Сагайдачного стосується всіх запорожців. З панегірика читач дізнається про народження іжиття гетьмана, його походи та смерть. Роздумуючи про смерть автор зазначає, що життя людське нічого не варте, що вся суть у ньому – лише слава, тим більше козацька слава.

Українське бароко 17 ст. нерідко називають “козацьким”. Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме воно, козацтво, було носієм нового художнього смаку. Тому, ті твори, що зачіпають тему козацтва, можна назвати творами козацького бароко.

Боротьба за визволення, оспівування повсталого козацтва і селянства, засудження зрадників народу оспівуються в історичних віршах, які за своїм змістом, будовою, мовою, а головне – ідейним спрямуванням дуже близькі до народних дум і пісень, або ж творилися пд. безпосереднім впливом фольклорних зразків. Так, битви під Жовтими Водами і Корсунська яскраво були відтворені у віршах «Висипався хміль із міха», «Он глянул, як звір», «Оттак пиха наробила лиха…» та ін. Відгукувалися автори не тільки на перемоги козацького війська, а й на його поразки, зокрема під Берестечком у 1651р. – «Думка козацька о Берестецькім звиченстві».

Українські поети часів визвольної війни оспівували героїчну і жертовну боротьбу народу із загарбниками й поневолювачами, а не криваву помсту українців полякам чи татарам. У цьому проявилась шляхетність їхньої поезії, розуміння високої людяної суті оспівуваної ними збройної боротьби. Мілітаризована поезія багато що трактує по-новому. Вона заново переписує історію визвольної війни, наголошуючи ту правду життя, якої, як їй здавалося, бракувало старим поетичним текстам. У нових творах частіше трапляються реалістичні деталі, в більшості випадків йдеться про право на зображення жорстокості війни, а в окремих випадках навіть на смакування її деталей.

Молодій українській державі потрібні були суворі й тривожні козацькі сурми, а не ліри новітніх псалмотворців. Тема українського патріотизму в поезії часів Руїни гетьманських “монархій” Самойловича і Мазепи знову перепліталася з темою козацтва, його героїчних діянь. Та й чи могло бути інакше, якщо тогочасні “літератори” нерідко писали свої твори на коліні під Чигирином або в окопі під Азовом! Час залишив нам прецікавий зразок такої військово-польової творчості – вірш О. Бучинського-Яскольда “Охоча стежка” 1678 року, де поет просить у Аполлона швидких крил, аби він міг встигати за козацькими загонами й створювати тут же, на місці боїв, свої “тріумфальні вірші”.

Семен Климовський (світське ім’я — Іван) народився наприкінці ХVІІ ст., імовірно, на Харківщині, оскільки в літературі він відомий як «харківський козак-піснетворець», помер наприкінці ХVІІІ ст. Аналіз творчої спадщини С. Климовського дає можливість стверджувати, що митець мав академічну освіту, та й відгуки його сучасників переконують нас у цьому: «Климовський за сім грецьких мудреців був славніший і шанованіший між побратимами його козаками, він промовляв високоштильними віршами, давав приятелям розсудливі поради». Семен Климовський прославився на весь світ піснею «Їхав козак за Дунай», яку сучасні дослідники вважають зразком давньої любовної лірики. Композицію пісні становить розгорнутий діалог між козаком, який їде на війну, і коханою дівчиною. Сцена розлуки хоч і драматична, проте в інтонаціях звучить козацький запал і оптимізм. Мотив прощання козака з коханою типовий для народних козацьких пісень. Твір написаний семискладовим силабічним віршем, тобто рівноскладовими рядками (більшість рядків мають по сім складів). Варіації на пісню «Їхав козак за Дунай» створювали не лише українські композитори й поети, а й російські (зокрема й О. Пушкін), західноєвропейські (Л. ван Бетховен, К. Вебер) та ін.

Лазар Баранович.

Лазар Баранович (1620 — 1693) — поет, проповідник, полеміст, епістолограф, організатор літературного життя, церковний і політичний діяч. Учився в Києво-Могилянській колегії та єзуїтських школах Вільно і Каліша. Викладав, зокрема, поетику і риторику в Києво-Могилянській колегії. З 1650 р. — її ректор та ігумен київського братського Богоявленського монастиря. З 1657 р. став чернігівським архієпископом і тривалий час виконував обов'язки місцеблюстителя київської митрополичої кафедри. Був душею києво-чернігівського гуртка вчених та письменників (Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Варлаам Ясинський, Димитрій Туптало, Іван Величковський та ін.). Заснував і утримував друкарню (з 1674 р. у Новгород-Сіверському, з 1679 р. у Чернігові), в якій за його життя було видано близько п'ятдесяти книг. Протидіяв католицькій та уніатській пропаганді, відстоював союз України з Росією. Писав церковнослов'янською, українською і польською мовами. В церковних справах проводив політику орієнтації на Московську Патріархію, проте не погодився вийти з-під юрисдикції Константинопольського Патріарха і висвятитися на митрополита у Москві. Архієпископ Лазар піклувався про відбудову зруйнованих храмів і монастирів і про влаштування нових. При ньому були засновано три монастирі: Шуморовський у Мглинському повіті, Андрониківський у Соснинському повіті і Пустинно-Рихлівський у Кролевецькому повіті. Відновлений з руїн і прикрашений кафедральний Новгород-Сіверський Спаський монастир, у якому кафедра Чернігівського архієпископа залишалася до 1672 року. В 1669 році він переконав гетьмана Многогрішного послати в Москву посольство із проханням про прийняття Малоросії в підданство і про підтвердження козацьких вольностей. Членам цього посольства було доручено вимагати, щоб російський уряд не віддавав полякам Києва -«цього першопрестольного граду царства Руського, від якого споконвіку на всю Русь засяла благодать Божа». На збереженні Києва особливо наполягали і архієпископ Лазар Баранович, і гетьман Многогрішний, колишній митр. Іосиф (Тукальський) і інші. Під їхнім впливом цар Олексій Михайлович вирішив цілком приєднати Київ до Росії.

В той же час архієпископ Лазар наполягав на самостійності Київської митрополії. Він був незгодний із прагненням Москви підпорядкувати її собі на положенні звичайної єпархії і боровся за збереження прав українського духівництва. У 1671 році надрукував збірку на тисячу поезій польською мовою «Лютня Аполлонова» (пол. «Lutnia Appollinowa»). У них автор прославляє Бога, апостолів, пророків, янголів, святих. Кілька віршів написано на морально-дидактичні теми, інші — про сонце, місяць, про різні місяці року, про жнива і про погоду, про мороз і вітер, про музику і спів тощо. Більшої виразності автор досягає у патріотичних віршах, де йдеться про боротьбу з турками і татарами. Твори написані за правилами шкільної польської поетики — це здебільшого одинадцятискладові вірші з цезурою посередині, обсягом від двох рядків до кількох сторінок, із парним римуванням, алітераціями тощо. Були тут і так звані фігуральні вірші з означенням хреста, але без ніякого змісту.

Творчість Луки Жидяти.

 

Лука Жидята (p. н. н. — 15.10. 1059) — релігійний діяч, проповідник. 1036 p. поставлений волею кн. Ярослава Мудрого єпископом Новгородським. Один з Ярославових книжників. За часів його єпископства у Новгороді збудовано Софійський собор, створено Остромирове Євангеліє. Засуджений митрополитом Єфремом на "монастирське сидіння" у Києві (1054 — 57).

Псевдонім «Жидята» пов'язаний з течією «зжидовілих», які прагнули робити власні переклади книг Старого Заповіту із староєврейської мови, зокрема цікавили їх книги, які не перекладалися православними (Пятикнижжя, книги Іова, Руфі, Данила, Есфірі, Псалтир, Книги Соломона.)

З творів Л. Ж. збереглося лише "Повчання до братії" (знайдено й опубліковано 1815 р. Р. Ф. Тимковським) — одна з найдавніших пам’яток вітчизняної етичної думки і перший зразок проповідницької літ-ри. "Повчання" Л. Ж. ґрунтується переважно на Старому Завіті й містить перелік моральних сентенцій, що засуджують лінощі, закликають відвідувати церкву, благочестиво молитися, бути добрим і незлопам’ятним, милосердним, дотримуватись християнських заповідей тощо.

Це – своєрідна антологія афористичних виразів морального змісту: «Негоже вам, браття, ні балагурити, ні сороміцькі слова говорити, ні гніватись щодня. Не лайтеся, не глузуйте ні з кого, а напасті терпіть, маючи надію на Бога.

Ні зухвальства не майте, ні гордині, нічого такого не чиніть, пам’ятаючи, що завтра будемо смородом, і гноєм, і червами.

Будьте покірними і лагідними — будете ж послушниками і виконавцями Божих заповідей, бо у гордівливому серці диявол сидить, і Боже слово не хоче утвердитися у ньому.»

Автор закликає читача жити в мирському світі, але з орієнтацією на моральні ідеали чистоти, викладені у Святому Письмі.

 

Острозький осередок

Більшість викладачів Острозького колегіуму, книжників науково-літературного гуртка і друкарні мали ґрунтовну на той час освіту, яку здобули у провідних європейських університетах і місцевих учителів. Першим ректором Острозької академії був письменник-полеміст, культурний і освітній діяч XVI ст. Герасим Смотрицький (?—1594).

Серед учителів Острозької школи були також греки. Один із них — Кирило Лукаріс (1572—1638) прибув до Острога 1594 р. Освіту він отримав у Венеції і Падуї (1588—1594), де вивчав діалектику, риторику, метафізику й етику в їх перипатетичній інтерпретації, слухав лекції Г. Галілея, мав ґрунтовні знання з давньогрецької, латинської та італійської мов. Повернувшись до Александрії на початку XVII ст., був спочатку александрійським, згодом константинопольським патріархом, продовжуючи дбати про розвиток освіти в Україні (сприяв освітнім проектам діячів братств). Виявляв інтерес до реформаційних учень, спілкувався з протестантами, за що був позбавлений патріаршого престолу.

До Острозького науково-літературного гуртка належав полеміст Клірик Острозький (кінець XVI — початок XVII ст.), який виступив під цим псевдонімом у творі «Отпись». Згідно з припущенням українського дослідника І. Мицька під цим псевдонімом творив острозький протопіп Ігнатій Наливайко, який до прибуття в Острог був учителем у Бузьку і Львові. Він є автором полемічного твору під назвою «Исторія о листрикійскомъ, т. е. разбойническомъ Ферарскомъ або Флоренскомъ синоді в коротці правдиве списана».

Серед книжників Острозького культурно-освітнього осередку помітна постать Христофора Філалета (середина XVI — початок XVII ст.), автора «Апокрисису», написаного у відповідь на книгу польського єзуїта П. Скарги «Брестський собор» (1597). Є докази, що під псевдонімом Христофора Філалета виступав Мартин Бронєвський, син польського протестантського діяча, шляхтича Прокопія Бронєвського.

В Острозькому колегіумі викладав також Даміан Наливайко (?—1627), якому, крім збірника моральних сентенцій, належить виданий в острозькій друкарні 1607 р. твір «Лікарство на оспалый (ледачий розум — Я. С.) умыслъ чоловічій», що є перекладом давньоукраїнською мовою листа Йоанна Златоуста до ченця Феодора. Даміан Наливайко зробив значний внесок у розвиток афористичного типу філософського знання в Україні.

До книжників Острозького центру належав білорус Андрій Римша (прибл. 1550 — прибл. 1595), який був перекладачем, писав вірші. Йому належить видана в Острозі «Хронологія» — віршовий виклад деяких подій біблійної історії.

В Острозі працював і польсько-український поет (придворний поет князя Острозького) Симон Пекалід (Пенкальський, Пенкаля) (прибл. 1567 — прибл. 1601), який репрезентував латиномовну течію ренесансного гуманізму.

Репрезентантом містичної течії в Україні був письменник-полеміст Іван Вишенський, який підтримував тісні контакти з Острозьким центром, був пов'язаний з Йовом Княгиницьким особистою дружбою. Імовірно, саме в Острозі в період 1593—1596 pp. Іван Вишенський написав свій твір «Извещение краткое о латинських прелестях».

Діячі Острозького осередку підтримували тісні контакти з представниками балканської і східної культур. Острог відвідували митрополити Лука Білгородський, Неофіт Софійський, Ієремія Пелагонський, Діонісій Кизикійський (Тирновський). Активну участь у діяльності Острозького центру брали балканські книжники Євстафій Нафанієль, Еммануїл Мосхопул, єпископ Мелени Феофан Грек та Діонісій Палеолог-Раллі.