Провідні концепції літератури Екзистенціалізму.Життєвий і творчий шлях А.Камю.

Популярною течією у літературознавстві був екзистенціалізм (лат. exstentia — існування). Він почав формуватися у працях російських філософів Лева Шестова, Миколи Бсрдяєва. Поняття екзистенціалізм запровадив данець Серен К'єркегор (1813—1855 рр.), який визначив три рівні на шляху до справжнього існування: етичний (акцентування обов'язку), естетичний (настанова на насолоду), релігійний (страждання, прилучення до долі Христа як принцип життєвої діяльності).

Концепція екзистенціалізму була обгрунтована в Німеччині після Другої світової війни у працях М. Гайдегтера (1889—1976 рр.) і К. Ясперса (1883—1969 рр.). Значний внесок у розробку екзистенціалізму зробили французькі вчені Жан Поль Сартр (1905—1980 рр.), Альберт Камю (1913—1960 рр.), Ґабріель Марсель (1889—1973 рр.), Сімона де Бовуар (1915—1986 рр.), італієць Нікколо Аббаньяна (1901—1977 рр.), іспанець Хосе Ортега-і-Гассет (1883—1955 рр.). Прихильники екзистенціалізму є у багатьох країнах світу, зокрема в Америці, Японії, країнах арабського Сходу.

Альбе́р Камю́ — визначний французький романіст, філософ, публіцист, один з лідерів філософсько-мистецького напрямку екзистенціалізму.Лауреат Нобелівської премії з літератури1957 року.

Альбер Камю народився 7 листопада1913 року в містечку Мондові в Алжирі, який на той час був французькою колонією, у сім'ї найманого сільськогосподарського робітника, що через рік після народження сина помер від поранення на полі бою Першої світової війни. Мати, іспанка за походженням, працювала прибиральницею в багатих сім'ях. Дитина зростала у злиднях. Освіту пощастило здобути тільки завдяки допомозі одного з учителів ліцею, який виклопотав для хлопця стипендію. У 1932—1936 рр. під час навчання в Оранському університеті (Алжир), Альберу доводилося тяжко працювати, що призвело до виснаження організму й він захворів на сухоти. Проте це не завадило йому бути життєрадісним, енергійним, жадібним до знань і розваг, чутливим і до краси середземноморської природи, і до глибин духовної культури

Захоплення середземноморською красою і французькою філософією з часом зумовило його світогляд й естетику, які базувалися на середземноморській культурній традиції та античній культурі з її язичництвом і культом тіла. У цій системі юнак намагався уникнути протиставлення духу і тіла, злити їх в органічну єдність.

Навесні 1940 року вперше приїхав до Франції, куди остаточно переселився через рік. В окупованій країні приєднався до Руху Опору, друкувався в підпільній газеті «Комба», а згодом її очолив. У 1943—1944 рр. видав у нелегальній пресі «Листи німецькому другові», в яких з гуманістичних позицій засуджував спроби виправдання ідеї фашизму. На цей час А. Камю став відомим як автор «Стороннього» та «Міфу про Сізіфа», що побачили світ у 1942—1943 рр. і викликали захоплення французької інтелігенції. Ці твори були сприйняті як екзистенціалістські, співзвучні з напрямами, що за національної катастрофи поширювалися серед свідомої частини населення.

Саме завдяки творчості А. Камю філософське вчення екзистенціалізму стало популярним у Франції. В його основі, а надто у варіанті А. Камю, є твердження абсурдності буття («абсурд є метафізичним станом людини у світі»,- говориться у «Міфі про Сізіфа»), уявлення про світ як про царство хаосу і випадковості. Чільне місце посідає думка про те, що людина відповідальна сама за себе. Людині доводиться жертвувати собою. Аби виправдати своє існування. Вже самим актом народження вона виявляється закинутою у світ поза своєю волею і бажанням. З моменту появи вона отримує від природи й смертний вирок, термін виконання якого їй невідомий. Убивають хвороби, старість, війни, кати, злидні, навіть сонце, як у романі «Сторонній»

Характеристика роману “Чума”Це філософський роман-притча, в якому висвітлено боротьбу людської спільноти проти конкретного (за словами автора, “уявлений зміст “Чуми” – це боротьба європейського опору проти фашизму”). Але цим зміст його не вичерпується. Як зазначив Альберт Камю, він “поширив значення цього образу (чуму) на буття в цілому”. Це не тільки чума (коричнева чума, як називали фашизм у Європі), а зло взагалі, невіддільне від буття, властиве йому завжди. Чума – це й абсурд, що осмислюється як форма існування зла, це й трагічна доля є те, що вона зменшує перехід самого письменника від “самотнього бунтарства до визначення спільноти, чию боротьбу треба поділяти”, еволюцію в напрямі до солідарності та співучасті.

 

Білет№2

4 Давньогрецький театрПоходження трагедії та її структура Походження давньогрецького театру Розвився він з ритуального уявлення, дійства (драма - слово грецьке і означає дійство) на честь бога Діоніса, бога веселощів і вина. Ритуал звичайно супроводжувався хороводами, танцями і дифірамбами (жанр давньогрецької хорової лірики). Змістом цих пісень було оповідь про пригоди Діоніса. Виконавці їх танцями і мімікою відтворювали це сказання. Учасники ритуалу надягали на себе маски з цапиними бородами і рогами, зображуючи супутників Діоніса - сатирів (звідси назва - сатирова драма).

Давньогрецький театр був відкритий будинок величезних розмірів. Сцена складалася з довгої вузької платформи і з трьох сторін була обнесена стінами, з яких задня (з навісом) називалася скеною, бічні - параскеніями, а сама сцена -- предскеніем. Піднімалися уступами півколо сидінь для глядачів називався амфітеатром, місце між сценою і амфітеатром - орхестрою; тут містився хор, який управлявся корифеєм. Декорацій в грецькому театрі не було.

Організація уявлень. Організатором театральних змагань була держава. В основному це був аеропаг і архонт. Театр намагалися використовувати, як пропаганду ідеальної демократії. І щоб надати свій вплив на всіх вільних громадян (Метек заборонено було відвідування театру), вони для бідних встановили особливу театральну грошову видачу (феорік).

Давньогрецька трагедія Актори носили маски, котурни і довгі плащі (що цікаво, колір їх залежав від ролі -- царі, наприклад, носили червоні плащі). Все це повинно було надати акторові високий зріст і велич, уподібнюватися його богу або герою, яких він зображував. Від мімічних дифірамбів поступово перейшли до показу їх у дії.

Сюжет Основний мотив грецької трагедії - страх перед роком, долею - на думку Аристотеля повинен мати результатом не просто боязнь потрапити в таке ж положення, а моральне очищення від тих почуттів, які можуть його викликати. Звідси відбуваються три єдності грецької трагедії: місця, дії й часу (дія могла відбуватися лише від сходу до заходу сонця), які повинні були посилити ілюзію реальності дії. Єдність часу і місця в значній мірі обмежувало характерне для еволюції роду розвиток драматичних елементів за рахунок епічних. Про що відбувався поза сценою розповідали так звані «Вісники».

Перші драматурги. Першими драматургами вважаються Феспіс і Фріна. Вони ввели актора. Драматичні твори давалися авторами звичайно в порядку змагань. Автори ж виконували головні ролі, самі писали музику для трагедій, керували танцями.

Великі драматурги. Три найбільших трагіка Греції - Есхіла, Софокл і Евріпід. Похитнути його не можуть навіть збунтувалися, титани (трагедія «Прометей Прикутий»).

 

5 ХарактеристикаРомантизм у як напрям у літератури, провідні теоретики та основні принципи поетики
Романтизм - це перш за все особливе світорозуміння, засноване на переконанні про перевагу «духу» над «матерією». Творчим початком, на думку романтиків, має всі справді духовне, яке вони ототожнювали з істинно людським. І, навпаки, все матеріальне, на їхні думки, висуваючи на пер-ший план, спотворює справжню природу людини, не дозволяє про-з'явитися його сутності, воно в умовах буржуазної дійсності роз'єднує людей, стає джерелом ворожнечі між ними, призводить до трагічних ситуацій. Позитивний герой у романтизмі, як правило, підноситься за рівнем свого созна-ня над оточуючим його світом користі, несумісний з ним, мета життя він бачить не в тому, щоб зробити кар'єру, не в накопиченні багатств, а в служінні високим ідеалам людства - гуманні -ності, свободи, братерства. Негативні романтичні персона-жи, на противагу позитивним, перебувають у гармонії із суспільством, їх заперечність і полягає насамперед у тому, що вони живуть за законами навколишнього їх буржуазного середовища.Романтизм в літературі
Романтизм вперше виник у Німеччині, в колі письменників і філософів йенской школи (В. Г. Ваккенродер, Людвіг Тік, Новаліс, брати Ф. та А. Шлегель). Філософія романтизму була систематизована у працях Ф. Шлегеля і Ф. Шеллінга. У подальшому розвитку німецький романтизм відрізняє інтерес до казкових і міфологічним мотивами, що особливо яскраво виявилося в творчості братів Вільгельма і Якоба Грімм, Гофмана. Гейне, починаючи свою творчість у рамках романтизму, пізніше піддав його критичного перегляду.Теодор Жеріко Пліт «Медузи» (1817), Лувр
В Англії багато в чому обумовлений німецьким впливом. В Англії його першими представниками є поети «Озерної школи», Вордсворт і Кольридж. Вони встановили теоретичні основи свого напрямку, ознайомившись під час подорожі по Німеччині з філософією Шеллінга та поглядами перших німецьких романтиків. Для англійського романтизму характерний інтерес до суспільних проблем: сучасному буржуазному суспільству вони протиставляють старі, добуржуазних відносини, оспівування природи, простих, природних почуттів.Яскравим представником англійського романтизму є Байрон, який, за висловом Пушкіна, «зодягнув у тьмяний романтизм і безнадійний егоїзм». Його творчість пройнята пафосом боротьби і протесту проти сучасного світу, оспівуванням свободи та індивідуалізму.
Також до англійського романтизму належить творчість Шеллі, Джона Кітса, Вільяма Блейка.Романтизм отримав поширення і в інших європейських країнах, наприклад, у Франції (Шатобріан, Ж. Сталь, Ламартін, Віктор Гюго, Альфред де Віньї, Проспер Меріме, Жорж Санд), Італії (Н. У. Фосколо, А. Мандзоні, Леопарді), Польщі (Адам Міцкевич, Юліуш Словацький, Зигмунт Красиньського, Ціпріан Норвід) і в США (Вашингтон Ірвінг, Фенімор Купер, У. К. Брайант, Едгар По, Натаніель Готорн, Генрі Лонгфелло, Герман Мелвілл).
Також до французьких романтикам зараховував себе Стендаль, проте він мав на увазі під романтизмом щось інше, ніж більшість його сучасників. У епіграф роману "Червоне і чорне" він узяв слова "Правда, гірка правда", підкресливши своє покликання до реалістичного дослідженню людських характерів і вчинків. Письменник був упереджений до романтичних неабияким натурам, за якими визнавав право "відправлятися на полювання за щастям". Він щиро вважав, що тільки від укладу суспільства залежить, чи зможе людина реалізувати свою вічну, дану самою природою тягу до благополуччя.Виникнення романтизму в Росії
У XIX столітті Росія була в деякій культурної ізоляції. Романтизм виник на сім років пізніше, ніж у Європі. Можна говорити про його деякої наслідувальності. У російській культурі протиставлення людини світу і Богу не було. Виникає Жуковський, який переробляє німецькі балади на російський лад: «Світлана» і «Людмила». Варіант романтизму байронівського прожив і відчув у своїй творчості першим в російській культурі Пушкін, потім Лермонтов.
Російський романтизм, почавшись із Жуковського, розцвів у творчості багатьох інших письменників: К. Батюшкова, О. Пушкіна, М. Лермонтова, Є. Баратинського, Ф. Тютчева, В. О Доєвського, В. Гаршина, О. Купріна, О. Блока, О. Гріна, К. Паустовського та багатьох інших