Загальна характеристика літератури Середньовіччя.

Загальна характеристика літератури Середньовіччя.

Середньовічна література — це період в історії світової літератури, що розпочинається з пізньої античності (4-5 століття), а завершується у 15 столітті. Першими ознаками середньовічної літератури стали поява християнських Євангелій (1 століття), релігійних гімнів, творів Аврелія Августина («Сповідь»), переклад Біблії латинською мовою, здійснений Ієронімом. Зародження і розвиток літератури Середньовіччя визначається трьома основними факторами: традиціями народної творчості, культурними впливами античного світу і християнством. Своєї кульмінації середньовічне мистецтво досягло у 12-13 столітті. У цей час його найвагомішими досягненнями стала готична архітектура (Собор Паризької Богоматері), лицарська література, героїчний епос. Згасання середньовічної культури і перехід її в якісно нову стадію — Відродження (Ренесанс) — проходить в Італії у 14 столітті, у решті країн Західної Європи — у 15 столітті. Цей перехід здійснюється через так звану словесність середньовічного міста, що в естетичному плані має цілком середньовічний характер і переживає свій розквіт у 14-15 та 16 століттях. У літературах Сходу теж вирізняється доба Середньовіччя, проте її часові рамки дещо інші, як правило, її завершення відносять аж до 18 століття. Середніми віками історики називають величезний проміжок часу — з моменту падіння Римської Імперії до початку буржуазних революцій. Найважливішим наслідком уваги до проблем культури середньовіччя стало те, що літературно-філософська думка кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття вперше осмислила цю культуру як цілісне історичне явище, яке й далі впливало на культурні процеси тогочасної Європи. Проте існує також інший погляд, що довго не давав змоги оцінити культуру середньовіччя об’єктивно. Згідно з цим поглядом вона є втілення догматизму, релігійного фанатизму, придушення свободи особистості – всього, проти чого виступали і з чим боролися не лише словом прогресивні сили наступних епох.

Естетика середньовічної літератури.

В основу середньовічної естетики (і культури загалом) покладено особистісний абсолют, на відміну від культури античності, в центрі якої перебуває чуттєво-матеріальний космос. Зовнішня матеріальність виражає в Середньовіччі певний "позатілесний, духовний зміст". Він може бути виражений у чуттєвій матерії лише приблизно, символічно. У середні віки виникає нова, порівняно з античністю, система естетичного мислення, зумовлена трьома основними витоками: впливом античності, християнством та народною творчістю «варварських» народів. Для розуміння витоків середньовічних естетичних ідей важливо звернутися до естетики пізньої античності, оскільки саме у І—IV ст. н. е. витворюються важливі риси нового світогляду, що постали синтезом пізньоантичних ідей та іудаїзму. На ґрунті цього синтезу становилась патристика — філософсько-релігійний напрям пізньої античності, що дає теоретичне обґрунтування християнської ідеології. Духовна культура християнства, а відтак її естетичні ідеї, формувалися на основі синтезу греко-римської та давньоєврейської культур. Антична культура, просякнута естетичним світорозумінням, художнім світобаченням, вплинула на формування символів християнської віри, а грецька математика, фізика, астрономія, філософія — на "скульптурність", пластичність і чуттєву даність образів, покладених в основу античної естетики.

Середньовічні жанри.

Жанровий розподіл художніх творів продовжився за міцною традицією античності. У європейській літературі чітка жанрова класифікація художніх творів продовжувалась до 20 століття. У ХІ-ХП ст. сформувався героїчний епос. Найбільш відомим твором цього жанру у Франції стала «Пісня про Роланда». Видатною пам'яткою німецького героїчного епосу є «Пісня про Нібелунгів». Морально-етичний образ лицаря наділявся рисами, які можуть бути визнані загальнолюдськими моральними цінностями, — лицар повинен уникати гріха, пихатості та негідних вчинків, захищати вдів і сиріт, воювати лише за справедливу справу. При дворах сеньйорів з'явилася куртуазна поезія, що прославляла інтимні почуття і культ служіння «прекрасній дамі». Цей культ посідав центральне місце у творчості трубадурів — провансальських поетів. серед яких були і лицарі, і великі феодали, і прості люди. Поезії трубадурів властива різноманітність: любовні, ліричні, політичні, пісні, які висловлюють тугу з приводу смерті якогось сеньйора. Великою популярністю користувалися й куртуазні романи з таємничими пригодами, зачарованими людьми, чудотворними явищами тощо. Якщо говорити про середньовічну літературу, то на території сучасної Англії збереглися пам'ятники рунічної писемності англосаксів (написи на мечах і предметах домашнього побуту, напис на висіченому з каменю хресті в селі Рутвелл у Шотландії). Відомо про існування пісень, що виконувалися під час весільних і похоронних обрядів, у процесі праці, під час військових походів. Сказання, легенди і пісні передавалися з роду в рід. їх виконували співаки, що були в кожнім племені. Література XII—ХНІ ст. мала переважно викривальне спрямування щодо існуючих порядків. Особливе місце посідала поезія вагантів (від німецького — «бродячі люди»), які вперше з'явились Німеччині і Франції. Творчість вагантів була вільнодумною, веселою, а отже, дуже далекою від аскетичних ідеалів середньовіч-я — вони оспівували безтурботні веселощі, вільне життя, викривали зажерливість католицького духівництва. Дуже популярною в середньовіччі була поезія трубадурів — провансальських поетів у ХІІ-ХШ ст. Головна тема їх поезії — оспівування васальського служіння дамі, полум'яного кохання. Театр, що відігравав політичну роль у середньовічній культурі, на межі XI - XII ст. демонструє перехід від літургійної драми до містерії. Містерії були вже менше пов'язані з богослужінням. Сюжети містерій звичайно бралися зі Старого Завіту, або ними ставали події, пов'язані з життям і воскресінням Ісуса Христа. Міська драма тісно пов'язана з народними ігрищами, обрядами, із селянськими весняними та осінніми святами. Щодо розвитку світської літератури, то вона не була відображенням дійсності, а подавала ідеальні уявлення про людину. Значне місце в середньовічній літературі посідали оповіді про подвиги лицарів. У лицарській літературі описувалися незвичайні пригоди лицарів, їх випробування. Звичайною темою куртуазного роману було також випробування вірності. Найвідомішими лицарськими романами були «Івен, або Лицар Лева» Кретьєна де Труа та «Роман про Тристана та Ізольду».

Релігійна література.

Література релігійного спрямування через писання Отців Церкви прокладає місток від античності до середніх віків. До жанрів християнської літератури цього часу відносять екзегетику (тлумачення і коментарі до Святого Письма), богослужбову літературу, літературу для мирян (псалтир, перекази біблійних сюжетів, часовники тощо), літописи (які створювалися в монастирях як хроніка, насамперед, церковної історії), схоластичні трактати, дидактичні твори, видіння. Найпопулярнішим жанром Середньовіччя були житія святих (агіографія) та розповіді про їхні чудеса. Екзегетика — розділ богослов'я, що займається тлумаченням біблійних текстів, роз'ясненням суті старозавітних і новозавітних символічних оповідей, змісту "важких місць святого письма" доказами божественного походження і абсолютної істинності Біблії.

Архаїчний епос.

Західноєвропейський героїчний архаїчний епос був представлений такими зразками: англосаксонським — «Пісня про Беовульфа»; кельтським — розповіді про Кухуліна; скандинавським — пісні «Едди». «Пісня про Беовульфа». Героїчний архаїчний епос мав загальнонародні і загально епічні риси: протиставлення героя і ворога, різні види описів, елементи міфологізації, своєрідні повтори, розгорнутий діалог, кінцівки, систему художніх засобів, гіперболізацію, постійні епітети, урочистий стиль, широту охоплення подій у часі, просторі, повноті зображення, розвинуту зовнішню сюжетність та драматизм, оскільки описувалися битви, поєдинки. Герой архаїчного епосу – богатир, втілення найкращих рис народного характеру. Він вирізнявся надзвичайною силою, хоробрістю, причому завжди перемагав, боровся за незалежність рідної землі і свого народу Важливою формою англосаксонської поезії була епічна пісня, в якій розповідалося про один, найбільш важливий епізод з життя героя, доля якого в цілому була відома слухачам. Від найдавніших гімнів епічна пісня успадкувала піднесення, захоплення, прагнення нагромаджувати синоніми й описові вирази. Кельтський епос складається зі скел (їх ще називають кельтськими сагами). З одного боку, термін «сага» більш відомий читацькій Європі, а з іншого — і скелі й саги у перекладі означають «сказання», «розповідь». Створювали і зберігали пісні та скелі (великі прозові твори з поетичними вставками епічного характеру) філіди. Одночасно з ними пісенно-поетичною творчістю займалися барди. Це слово прижилося у нас і означає автора пісень, який сам виконує їх. Виділяють два цикли кельтського епосу: уладський (від назви племені уладів, що мешкали на території сучасного Ольстера), або північний, ольстерський; цикл Фінна (названий іменем напівлегендарного вожака феніїв — особливої військової організації, не залежної від королівської влади, яка діяла на всій території Ірландії, крім Ольстера), або південний. Ісландські саги. Основні пам’ятки давньоісландської художньої літератури поділяються на три групи: пісні «Едди», поезія скальдів та прозаїчні саги. «Еддою» називається збірка пісень, частково міфологічного і морально-повчального (дидактичного), а частково — героїчного змісту. Слово «Едда» означало «прабабуся», тобто вісниця певної давнини. Значення його не досліджено. Одні вважають еддою назву хутора, на якому жив і збирав матеріали для своєї книги автор, інші — поезію. «Старша Едда» — це 19 героїчних пісень, найбільш популярними з яких є три пісні про Xельги. «Мала Едда» складалась з шести пісень міфологічного характеру, які містили розповіді про богів і навчали життєвої мудрості. Найбільш значною стала пісня «Сни Бальдри». Поезія скальдів занепала наприкінці XHT ст. На той час у скандинавських землях, особливо в Ісландії, розквітала проза — національна історіографія й сага. Таким чином, найкращі сказання середньовічної Європи набули загальнолюдського значення і стали основою для багатьох творів світового мистецтва як вічні сюжети пошуку краси й істини, вірність і великого кохання, боротьби за незалежність.

Класичний епос.

Класичний героїчний епос («Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда», «Слово о полку Ігоревім») відбиває народну точку зору на важливі для національної історії події, що відбуваються в «епічну» добу. У порівнянні з архаїчним епосом вони більш наближені до історичної достовірності, вага казково-міфологічних елементів у них знижується, на перший план виходить розробка суспільно-значущих тем (патріотизм, вірність королю, засудження феодального розбрату), а героями стають ідеальні воїни. Народна поезія, що тісно пов'язана з класичним епосом, досягає свого апогею у жанрі балади (15 століття). Для героїчного класичного епосу були властиві такі типові ознаки: а) відображення зростання національної самосвідомості, пов’язаної із захистом рідної землі; б) використання історичних подій, імен відомих осіб з відповідним елементом міфологізації; в) розкриття конфлікту — зіткнення з ворогами, яке закінчувалося перемогою епічного героя. Навіть тоді, коли він гинув, за ним залишалася моральна перемога; г) наділення епічного героя богатирськими рисами: мужністю, силою, прагненням боротися з ворогами за інтереси свого етнічного угрупування чи держави. Він нехтував смертю, завжди був готовий поступитися головним задля виконання свого обов’язку. Розкриття образу відбувалося переважно (а іноді й виключно) у вчинках. Типовим було соціальне походження і статус героя — рівень знатності і заможності. Людські якості надавалися в ідеалізованій формі, герой втілював ідеальні поняття народу про красу фізичну й моральну, про етику поведінки. Він і його подвиги завжди були в центрі уваги розповіді про минулі події; д) змалювання ворога в образі гідного супротивника, який переважав в декілька разів чисельністю свого війська військо епічного героя; є) надання великого значення зброї, зокрема мечу, опису битви, що ставало кульмінацією твору і поєднувало в собі всі його сюжетні лінії; ж) зображення смерті і почуття скорботи, філософських роздумів з приводу зображений подій.

Лицарська лірика.

Лицарська лірика народилася у Провансі як вияв зайвої життєрадісності, але разом з тим — як складне, вимогливе мистецтво, далеке від наївної безпосередності народної пісні. Провансальських поетів називали трубадурами (від «прованс» — віршувати, знаходити). Ця назва відповідала будь-якому поету, незалежно від жанру та характеру його творчості. Це були різні за суспільним станом люди: серед них зустрічаємо королів, сюзеренів, лицарів, ремісників і ченців. Цікаво, що складали вірші і жінки (відомо 460 імен трубадурів), з них 30 — жіночі імена). Провідною темою поезії трубадурів було кохання до панни свого серця. Любовній ліриці трубадурів була притаманна ідеалізація. Середні віки в сяйві земної краси вбачали відблиск краси небесної. Тому поети, оспівуючи земну красу куртуазної жінки, згадували обов’язково про янголів і небеса, таким чином наближаючи ідеал жінки до сонму янголів, проголосивши куртуазне кохання священним, поставивши його по той бік гріха. Любов стала певною наукою, знання її прав і законів були обов’язковими для закоханого, тим більше для трубадура, який писав вірші. Таким чином, володаркою куртуазної поезії стала любов, а її супутницею — Прекрасна Дама. Вона посідала в поезії трубадурів таке місце, як у релігійній поезії Середніх віків Мадонна. Тільки Мадонна знаходилась в недоступних небесах кохання. Шануючи Даму як божество, поет у той же час був вірний їй, служив як васал своєму сюзерену, а Дама, зі свого боку, «покровительствувала» трубадуру, захищала його і нагороджувала традиційними подарунками (каблучкою, стрічкою або ритуальним поцілунком). Характерною рисою любовної лірики трубадурів було її жанрове різноманіття. Жанри куртуазної лірики створювалися відповідно до лицарського ритуалу освідчення в коханні. Серед них були такі види. Канцона (від італ. canzone — пісня) — любовна пісня, обмежена інтимними або релігійними темами, відрізнялася вишуканістю і складною будовою строф, що об’єднувало вірші різної довжини. Сирвента (прованс. sirventes) — вірш на політичну або громадську тему, який містив особисті виступи поета проти його ворогів. Альба (від прованс. alba — світанок) — пісня, яка змальовувала розлучення закоханих уранці, після таємного побачення, нерідко набувала форми діалогу. Пасторела (від лат. pastorates — пастуший) — лірична пісня, яка зображувала зустріч лицаря з пастушкою та їхню суперечку, у якій лицар часто зазнавав поразки. Тенсона (суперечка) — віршований діалог двох поетів, який був диспутом на інтимні, поетичні або філософські теми. Балада — танцювальна пісня, яка супроводжувалася приспівом. Плач — пісня — туга поета, викликана смертю знатного сеньйора або близької йому людини. Провансальська лірика вплинула на розвиток європейської ліричної поезії в цілому. Саме вона створила ті поетичні форми, мотиви, образи і стиль, які визначили розвиток всієї подальшої європейської лірики до середини XIX ст.

Лицарський роман.

Лицарський роман – розповідний жанр європейської середньовічної літератури, переважно віршований (вперше застосованим в англо-нормандських хроніках). Називається також «куртуазний роман». Лицарський роман в цілому знаменує початок усвідомленого художнього вимислу та індивідуальної творчості. Він становить вершину середньовічної оповідної літератури. Це велика оповідь фантастичного характеру про надзвичайні пригоди, героїчні подвиги і кохання. Особливості лицарського роману: 1) Наявність любовної тематики 2) велика кількість авантюр (пригод) і прагнення лицаря прославитися (герой іде на подвиг заради власних інтересів) 3) наявність фантастики (фантастичні герої, фантастичні елемент сюжету, гіперболізація) Акцент переміщається у внутрішній світ. Це крок до індивідуалізації героя. Три цикли лицарського роману: 1) античний 2) бретонський 3) візантійський. 1) Романи античного циклу базуються на сюжетах з античної міфології, літератури, історії (в сюжеті і ідея любові і ідея пригод). Зберігаються імена героїв, деякі повороти сюжетів, але мотивація дій героїв відповідає вже середньовічній лицарській трагедії, історичні реалії зникають. Герої набувають рис середньовічних героїв. 2) Бретонський цикл романів – найчисельніший. Джерело – кельтський фольклор. Тут є фантастика, героїчні подвиги, мотиви кохання. Кельтські народні сказання дають чудову сюжетну першооснову, бо в них присутні і еротика і фантастика. Чотири групи бретонських лицарського роману- Бретонські ле (короткі віршовані оповідання – перші обробки кельтських оповідань) - Романи про Трістана та Ізольду (прототипи з’являються біля 1150р., але не дійшов до нашого часу. 2 версії роману – жонглерська і куртуазна). - Романи круглого столу (романи про лицарів короля Артура) – в сучасному світі круглий стіл – обговорення проблем. - Романи про Святий Грааль. 3) Східно-візантійський цикл романів («Тисяча і одна ніч». про злидні, нещастя, проблема мінливості фортуни. Між коханими є різні перепони (релігійні, соціальні). Романи цього циклу є менші за обсягом)

Міська література.

Міська література на противагу захопленню військовою звитягою та куртуазною галантністю лицарів або аскетизмом святих, понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність та сміх — у всіх його проявах («Роман про Лиса», Франсуа Війон) Міські поети оспівували працьовитість, практичну кмітливість, хитромудрість і лукавство ремісників і торговців. Найбільш популярним жанром міської літератури була віршована новела, байка чи жарт. Поширеними літературними жанрами стали віршовані новели, байки, жарти (фабліо у Франції, шванки у Німеччині). Їм властиві сатира, сарказм, яскрава образність. У них засуджувалася ненаситність духовенства, безплідність схоластичної премудрості, невігластво феодалів, що стояли на шляху тверезого і практичного погляду на світ, який формувався у міських жителів. Фабліо та шванки створили новий тип героя, що може знайти вихід із будь-якої ситуації, дякуючи природному розуму та здібностям. Усім названим жанрам були притаманні реалістичні риси, сатиричної загостреності, трохи грубуватий гумор. Вони висміювали грубість і неуцтво феодалів, їх жадібність і віроломство. Широкого поширення набув ще один твір середньовічної літератури - «Роман про троянду», який складається з двох різнорідних і різночасних частин. У першій частині в ньому у вигляді дійових осіб виступають різні людські якості: розум, лицемірство. Друга частина роману носить сатиричний характер і рішуче обрушується на федально-церковні порядки, стверджуючи необхідність загальної рівності. Улюбленим фольклорним жанром став міський сатиричний епос. У його основі були казки, що зародилися у період раннього Середньовіччя. Досить поширеним був «Роман про Лиса», у якому винахідливий та сміливий лис Ренар (образ розумного та практичного городянина) перемагає тупого та кровожерного Вовка Ізенгрі-на, сильного та дурного ведмедя Брена. Це образи лицаря та феодала. Роман з´явився у Франції, він був перекладений німецькою, англійською, італійською та іншими мовами. На сюжети «Романа про Лиса» створювалися скульптурні зображення в соборах Отена, Бурже та ін. Іншим напрямком міської культури Середньовіччя було карнавально - сміхове театральне мистецтво. Сміхова культура панувала в карнавалі, у творчості народних бродячих акторів, жонглерів, акробатів, співаків. Особливим проявом народної культури періоду Середньовіччя, синтезом обрядово-видовищних форм став карнавал — масове народне гуляння з вуличною процесією, маскарадом і розвагами. Носіями карнавального свята були мандрівні актори — гістріони. У Франції їх називали жонглерами, у Німеччині — шпільманами, в Іспанії — хугларами. Вони були носіями художнього слова для неосвічених людей, провідниками колективної пам´яті народу. Сміховий початок в народній культурі не могло знайти відгуків у церковно-феодальної культури, яка протиставила йому «святу скорботу». Церква вчила, що сміх і веселощі розтліває душу і притаманне лише нечисту силу. В очах церковників скоморохи служили бісовій славі.: Сміхова культура (легалізація сміху поза канонами; виконання святів дурнів; Апологія – твір на захист свята дурнів, блазнування хоч раз на рік; мова близька до народної говірки – дидактизм – повчання). Тваринний епос (поеми сатиричного або алегоричного епосу; роман про Лиса – поема із 30 епізодів; єдність не сюжетна, бачимо лише маски, головний конфлікт незавершений).

Народна література.

Придворна поезія, чи поезія мінезингерів, спочатку складала єдине ціле з народною поезією. З проникненням у неї чужого змісту і штучності форм як в етиці, так і в ліриці поступово все більше відрізнялася виявом особистої волі і творчості поета, на зміну традиціям, що переважали в народній поезії; нівелювання поетичного таланту, доки, збільшуючи штучність форми, не викликала повне відчуження між придворною поезією, з одного боку, і народною — з іншого. Упродовж усього Середньовіччя паралельно зі становою лицарською і міською поезією продовжувала розвиватися і народна пісня, яка збереглася виключно в усній традиції. Вона відрізнялася простотою і безпосередньою людяністю, була загальнонародним надбанням. У репертуарі давньої народної пісні особливо важливе місце посідали так звані балади (balar — танцювати). Це слово походить з романських мов і в буквальному перекладі означає «танцювальна пісня». Балада мала свої композиційні особливості: розповідь була сконцентрована навколо декількох драматичних подій, діалогічних сцен. Вона зразу вводила в дію, починалася і закінчувалася типовими формулами, строфи поєднувалися паралелізмом, повтором і підхватом. Типова баладна строфа складалася з 4 віршів, які мали по 4 наголоси у непарних віршах і по 3 (4) в парних з перехресними римами. Драматично напружений сюжет, фантастика, героїчні або нереальні образи, колоритність малюнка, емоційна наснага, напруженість розповіді, концентрація уваги на кульмінаційних моментах, використання діалогу, ліричність, героїка, застосування різноманітних форм повтору, який підсилював драматизм ситуації, а також недомовленість, яка надавала баладам загадковості, — ось неповний перелік типових рис народної балади. Наявність у деяких баладах приспіву свідчила про їх хорове виконання. Особливо поширені були балади в англійців, німців, скандинавських народів. До давніх народних балад належали пісні, пов’язані з сюжетами героїчного епосу. Xронологічні рамки жанру в народній поезії досить умовні, їх уточнити дуже важко, оскільки документальні докази майже відсутні. Записи англійських балад збереглися з XІІІ ст., датських — з XІV ст. Найстаріший рукописний збірник англійських народних балад належить до 1650 року, його поклав в основу свого видання Томас Персі. Найпопулярнішим серед англійських балад став цикл про славетного Робіна Гуда часів Англії XІ — XІІ ст. В образ шляхетного розбійника англійський народ вкладав соціальні симпатії й антипатії, свій протест проти феодального гніту.

Повернення до Античності.

Центрами ренесансної культури були молоді міста, де зароджувалися і розвивались якісно нові економічні відносини — буржуазні. Їх стимулювали хрестові походи, які тривали протягом двохсот років і потребували економічного забезпечення у надзвичайних масштабах. У містах утворився новий соціальний стан — бюргерство. Стала утверджуватися нова психологія життя, в основі якої лежала цінність земного буття, земного успіху і слави. Ця нова життєва психологія у своїх головних рисах збігалася з античною і суттєво відрізнялась від середньовічної, в основі якої був страх перед грішним земним життям.

У добу Відродження сформувалось нове розуміння людини та сенсу життя, суспільства і краси — гуманізм. Гуманісти почали розглядати світ, людину в ньому, красу не з теоцентричної, а з антропоцентричної точки зору. У середовищі гуманістів в Італії зародилась інтелігенція.

Стихійний сенсуалізм.

У повсякденному житті та значною мірою у мистецтві, внаслідок емансипації від середньовічного аскетизму, поширювались тенденції стихійного сенсуалізму, який виражався у жадобі чуттєвих насолод і в їхній поетизації у мистецтві. Це прагнення до насолод нерідко межувало зі злочинністю та розпустою, і цим нагадувало часи пізньої Римської імперії. Відомо, що цим потягом до суттєвої емансипації у період Відродження були захоплені навіть папи римські і духівництво в Італії. Джованні Боккаччо засудив розпусту духівництва у своєму "Декамероні" з позицій святості раннього християнства. Аморалізм і чуттєву емансипованість піддав критиці також і Франсуа Рабле у книзі "Гаргантюа і Пантагрюель", проте, зрештою, і сам не спромігся уникнути стихійного сенсуалізму, вдаючись до надмірно відвертих, фізіологічно-еротичних образів.

Данте – перший гуманіст.

Данте Аліг’єрі (1265-1321) народився у Флоренції. Мати його рано померла, а батько, людина середнього достатку, був зайнятий примноженням свого стану і турботами про нову сім'ю, в якій у нього народилися син і дві дочки. Школа дала Данте не занадто широка освіта, але все таки познайомила з геометрією і астрономією, історією і античністю. Вергилій, Овидій, Езоп були першими учителями Данте в літературі. Але головним його наставником стало рідне місто, з багатими будинками, вузькими вуличками ремісників, зі святами, освітленими факелами, і непокірною річкою Арно, яка час від часу виходила з берегів і зносила мости. Жителі Флоренції були розділені на дві партії: гвельфи були прибічниками папської влади, гибелліни підтримували германських імператорів. Війна городян і феодалів висаджувала в повітря спокій Флоренції, міста, населеного мистецтвом і знаменитого своїми художніми промислами. Юного Данте рівно притягали поезія і політична боротьба. Гуманізм розпочинається з Данте Аліг’єрі, який у філософських трактатах "Бенкет" і "Монархія" звеличував земне призначення людини, його смертну і безсмертну природу, громадянське суспільство і церкву. саме після Данте в церковному вченні з'являються конкретні образи диявола і різних демонів, до того що існували лише умоглядно. Саме Данте надав їм плоть і чуттєвий образ. Сам принцип побудови дантевського Пекла, сцени якого є вираженням суті самого гріха, - це порушене сприйняття світу, постановка в центрі того, що центром не є. Суть його Пекла полягає в тому, що людина, страждаючи від свого гріха, все одно йому піддається. Тобто, не зовнішні сили, а сама людина ввергає себе в пекло. Ті, хто взмозі здолати гріх, опиняються в чистилищі. Таким чином, подорож по загробному світу є подорож по людській душі, це пристрасті кожної людини, що висвітлені предметно. Не відкидаючи вчення про творіння, використовуючи неоплатонічні схеми міркувань, Данте учить про те, що людина має двояку – смертну і безсмертну – природу, що вона є середня ланка між тлінним і нетлінним і тому має подвійне призначення, передумовлюється до двокінцевої мети. Данте учить про свободу людської волі, свободу, що лежить в основі особистої відповідальності за скоєне, що визначає гідність людини. Апелюючи до природного розуму, він наслідує Хому Аквинському, перед авторитетом якого щиро преклоняється, вважаючи, правда, що світло природного розуму необхідно направляти не стільки на теологічні, скільки на етичні проблеми. Данте узяв на себе завдання широке. І небо, і земля, як говорить він, доклали руку до його поеми, щоб виразити в ній велику ідею християнського порятунку. Трудність цього завдання полягала в абстрактних формулах, які він повинен був з'ясувати людям. Це були богословські формули середньовічного християнства. Тут мимоволі поетичний живопис повинен був отримати символічний характер, яким нерідко пройняті легендарні твори середніх віків, що зображують глибокі таємниці християнства. Посилюючись зрозуміти ці таємниці, віруюча фантазія далеко виходила за межі позитивного вчення церкви. Так було на заході, так було і у нас. Улюбленою формою цих творів було бачення. Такі, наприклад, засвоєні староруською літературою Бачення апостола Павла, Бачення мук грішниці в пеклі, Ходіння Богородиці по муках. Таке ж ходіння Альбериха, італійського ченця XII століття, що представляє за основними мотивами багато подібності з Божественної комедії Данте. Данте стоїть на порозі Відродження, на порозі епохи, яка потребувала титанів і яка породила титанів по силі думки, пристрасті їх характеру, по різносторонності і ученості. Творець "Божественної Комедії був одним з таких титанів, поетична спадщина якого залишилася в повіках величним вкладом в скарбницю світової культури. "Божественна комедія" представляє грандіозний філософсько-художній синтез усієї середньовічної культури, перекидаючи від неї міст до культури Відродження. Як автор "Божественної комедії" Данте є в один і той же час останнім поетом середніх віків і першим поетом нового часу. Усі протиріччя ідеології Данте, відбиті в інших його творах, усі різноманітні аспекти його творчості як поета, філософа, ученого, публіциста злиті тут у величаве, гармонійне художнє ціле.

Італійська новела.

Новела з'явилася в 14-16 ст. в Італії, хоча корені її сягають стародавніх літератур Заходу й Сходу. В епоху Відродження новела — була невеличким оповіданням, нерідко з гумористичним чи сатиричним забарвленням, що передавало «новини дня» (звідси назва жанру). «Декамерон» Дж. Бокаччо є характерним циклом новел тієї доби. Не без впливу Бокаччо з'являється збірник новел Маргарити Наваррської «Гептамерон» (1558). Новелі цієї доби була притаманна динамічна інтрига та гостра несподівана розв’язка. В основі сюжету лежав анекдот. Через Італію новела проникає в інші літератури Європи, однак розуміння жанру в кожній з них набуває національно-самобутнього характеру. У Франції цей жанр (la nouvelle), окрім традиційного для італійського жанрового «контексту» змісту, використовується для визначення взагалі відносно коротких прозаїчних творів (приблизний обсяг оповідання або короткої повісті), в Англії новелами (novels) стануть називати реалістичні побутові романи і т. п. У слов’янські літератури жанр новели, в основному боккаччівського зразка, проникає порівняно пізно, лише в XIX столітті (хоча окремі твори з ознаками новели мали місце й раніше), а свій розквіт переживає на початку XX століття. Предмет зображення новелістичного жанру по-різному оцінювався його дослідниками, що пояснюється рухомістю жанрових ознак, за якими в різні епохи той чи інший твір відносили до певного жанрового типу.

Класичний сонет.

Класичний сонет складається з - двох катренів (чотиривіршів) і двох Терцет (тривіршів) з певної схемою римування. Особливу популярність сонет знаходить в епоху Ренесансу, коли, власне, і складається канон цього жанру. Серед поетів, що зробили вплив на становлення сонета, і Петрарка, і Ронсар, і Шекспір. До XIV століття сонет мав уже вікову традицію, але вважався порівняно новою формою. У XIII столітті на півдні Франції в Провансі рицарська лірика набуває найбільш зрілу і закінчену форму. Складне і вимогливе мистецтво, лицарська лірика Провансу народилася як спадщина античного епікуреїзму і життєрадісності наступаючого нового часу. З середини XII століття часті поїздки трубадурів до Італії з'явилися причиною знайомства цих країн з провансальської поезією, яка виробила сонет як форму, успадковану ренесансної поезією. Традиційний французький (і італійський) сонет має чотирнадцять рядків, розбитих на два катрена і два Терцет з певною римуванням: abba - abba - ccd - ede/abab - abab - ccd - eed. Сонет не допускає повторення слів. Перший катрен повинен містити виклад теми, другий катрен - розвивати тему (іноді за принципом антитези), в Терцет має відбуватися дозвіл теми, повинен звучати підсумок, висновок з роздумів автора. На відміну від канцон, балад і секстин, сонет ніколи не призначався для виконання під музику. Він служив для словесного вираження любовного захвату трубадурів, звідси гранична увага до слова, словесного образу. Але разом з тим сонет дуже музикальний. Звуковий гідність сонета, його ритмічна стрункість, дзвін рим і жива музика строфічних переходів - все це наказувалося первісним позначенням цієї малій віршованій форми. Зберігши своє любовне зміст, в епоху Відродження сонет набуває філософський відтінок платонізму, ускладнюється інтелектуальним міркуванням про природу любові, приймаючим форму витонченої метафоричної образності. Зміст сонета, як правило, складатиме тепер почуття або настрій, викликаний яким-небудь фактом. Самий факт лише згадується, дається натяком, а іноді у сонета і зовсім відсутній безпосередній привід. Головне - у вираженні емоцій, у тому, щоб знайти слова і образи, що передають не тільки стан ліричного героя, але і заражають цим настроєм читача. Але важливою була і думка. Сонет завжди тяжів до філософії, прагнучи у поетичних образах передати певний погляд на життя. Питання про духовні і земні засади поступово спліталося з відношенням людини до Природи взагалі, а його життєвий шлях визначався ставленням з епохою, часом, що неминуче підводило до питання про значення Смерті для буття людини. Так у коло проблем любовної лірики увійшли теми Природи. Часу і Смерті. Виникає кілька типів сонета: - любовний сонет, який запам'ятовує образ коханої і alter ego поета, що вивищується від надміру почуттів; - поетичний маніфест, в якому поет висловлює свої поетичні пристрасті; - сонет-присвяту, викликаний до життя конкретною особою чи подією; - сонет-міфологема, в якому розвивається один з образів, запозичених з міфів, легенд, що передують літератур; - сонет-портрет; - іронічний сонет (починаючи з Ронсара), де автор, жартуючи, навмисно заземлює сонет, демонструє буденність, приземленість змісту. Оспівуючи любов, поети Відродження дають своїм улюбленим справжні їхні імена: Беатріче, Лаура, Маріє, бо кожен поет в любовній ліриці хоче променями своєї слави осяяти на віки свою любов і свою обраницю.

Творчість Джованні Бокаччо.