Ххv. Козак – не Без щастя, дівка – не Без долі.

Настав вечір, а Чіпки немає. Пішов до Сидіра, дав йому грошей, щоб відмовився від Галі, та так напилися, що залишився ночувати там. Наступного дня пішов на хутір до Гудзя. Довго вони з Галею милувалися, мріяли. Потім – обідали, а ввечері пішов додому. Сказав матері, що буде одружуватися на Галі. Мотря засмутилася, бо знала її матір, але Чіпка заспокоїв, запевнив, що вона зовсім не схожа на матір.

Увечері побіг до Грицька прохати того у старости. Рано в цей день лягли з матір,ю спати.

ХХVІ. На своїм добрі.

У суботу заслав Чіпка старостів. У неділю були оглядини у хаті Чіпки. Матері одна одній одразу ж не сподобалися. Через тиждень – вінчання. На радощах Максим таке весілля правив, що ніхто ніколи не бачив. Цілий тиждень гуляли. Грицько дивувався багатству, що Чіпці припало. Його заздрість розбирала. Завидували й люди. Мотря, як побачила невістку, чорні думки зразу збігли з її обличчя. Прийняла її, як дитину. Галя обнімала її, як матір. Багато добра навезла Галя, Максим подарував Чіпці трьох коней. Гарно, весело у хаті. Коло свекрухи, як коло рідної матері. Галя нашила їй очіпків, сорочок надарувала, сама коло хазяйства, Мотрі навіть не підпускала. Галя з Чіпкою, як голуби. Хлопець тепер соромився свого давнього безпуття, тієї кривавої стежки. Він ховався від своїх братчиків.

Грицькові тепер не сором водитися з Чіпкою. Дружини їх потоваришували. Заможність Чіпки розбуркувала заздрість Грицькову. Христя ж завжди заступалася за Чіпку. Галя і Христя так уподобали одна одну, мов сестри. Після Різдва народився у Христі другий син. Галя стала хрещеною. Грицько сподівався, що сину буде добре від такої хресної матері. Христя ж дивилася на це, як на довічний зв’язок з Галею. Минула зима. Почав будувати новий будинок Чіпка. Страшне й прокляте дворище лоскотало тепер заздрісні очі людей. Чіпка перестав хліба робити, став по ярмарках їздити, полотна скуповувати та перепродувати. Від нього і пішли в Пісках “полотенщики”.

ХХVІІ. Новий вік.

Промайнула воля. Василь Семенович помер. Тепер став панувати син його – невеликого розуму, слабої волі. Накинули кріпакам землі. Чіпка тепер і у громаді не останній, люди поважають. Де хрестини – Чіпку в куми. Став відомий на цілий повіт. У Максима познайомився зі становим Дмитренком. Одного разу він приїхав до Чіпки у гості, привіз новину про земство (вибрати гласних, а ті управу з себе, а управа – заправляє всім). Уранці на майдані зібралася громада. Стоновий поїхав, а у Чіпчинім серці уже ворушилося бажання верховодити. Він радить людям не вибирати панів у громаду.

ХХVІІІ. Старе – та поновлене.

У Гетьманському з,їхалися пани, писарі, голови, гласні. Був там і Чіпка. Позвали їх у горниці, почалися вибори. У гласні вибрали Чіпку. Він радів з того, що заробив людську шану. Але вийшло так, що там, де знайшов шану – загубив спокій та долю. Вибір його в управу нікому не був милий. Старшина на нього скоса дивилася. Шовкун знайшов “Дело об покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Василия Семеновича Польского и о прибиенин сторожа Деркача”. Дмитренко говорить Чіпці, щоб тікав з управи. Чіпка на це відповів: “… мене люди вибрали …мене люди й скинуть!” Через день прийшов приказ: “устранить гласного Варениченка по неблагонадежности”. Упала ця звістка, як грім. Чіпка їде в Гетьманське, до Пороха. Написав жалобу на пана. Минув тиждень. У предводітеля був бенкет. Принесли туди бумагу, що над ними почалося слєдствіє. Вирішили позбутися цього діла. Шовкун з Чижиком радилися, як би їм здихатися Пороха.

Галя поїхала до батька, бо той захворів. Наступного дня і Чіпка туди поїхав. Максим помер.

А у Гетьманському пани раділи, бо на Чіпчину жалобу прийшов одказ. Відкрилася земська рада. Туди прибули одні пани. Через тиждень чутка про раду оббігла весь повіт (прийнято закон про землю: у кого менше – платить більше).

Чіпці не до того. Похорон, поминки. Дізнався про раду, аж поблід увесь віз злості, кричав: “… а мужик – віл… ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох, – та знову запрягай… поки не впаде… А тоді здери з його шкуру на чоботи. Чорти, а не люди!” Дмитренко сказав, щоб не бунтував людей. Чіпка цілу ніч не спав, усе думав.

ХХІХ. Лихо не мовчить.

Явдоха перебралася у Чіпчину хату. Матері не помирилися. Явдоха була горда. Мотря спочатку потакала їй, але не видержала. Почалися сварки, Галі було жалко Мотрі. Постійна гризня доливала отрутою й без того вже отруєне життя Чіпки. Хата йому остогидла. Почав згадувати старе товариство. Грицько став нудним йому, почав випивати, іноді й Галі діставалося. А Чіпка прийде додому – і п,яними руками пригортає до п,яного серця свою Галю. Завелися інші порядки в хаті, вона стала притоном гульні п,яної. Явдоха допомагала йому в його затіях. Коли прийдуть гості – Галя у куток заб,ється, Мотря на піч залізе. Грицько перестав до них ходити і Христі заборонив. Одначе та іноді бігала до куми та до Мотрі. У хаті горілка тепер господиня. Цілу ніч пропадають, а зранку цілу повозку везуть. Явдоха підтримувала Чіпку, а той, як звір, кидався на кожного заможного чоловіка. Галя – “розбишацька жінка”. Гидким та страшним здавався їй Чіпка. Несподівано померла Явдоха. Чіпка поїхав – три дні не було. Повернувся, везучи повні вози всякого добра. Мотря лаяла, він її вдарив. Уранці стара пішла у волость за те, що її “волоцюга побив”. Чіпка налив волосним, називав матір “сучкою” та грозився побити. Мотря злягла, Галя коло неї ходить. Плакали разом.

ХХХ. Так оце та правда.

Зима. Мотря одужала. Чіпка нудиться, коли немає кого з товариства. Але раптом стук: Лушня, Матня, Пацюк та ще чоловік 7 з ними. Насміхалися з Мотрі. Випили і пішли на хутір до Хоменка. Повернувся, став умиватися. Зайшли інші. Мотря побачила на кожному кров. “Одсахнусь тебе.., мій сину, моє лихо,.. перед усім світом скажу…” Почула Мотря під вікном дитячий крик – дівчинка років десяти, у крові вся, боса, розповіла, що були у них розбишаки, всіх порізали, постріляли, одна вона втекла, а хату спалили. Пішли у волость. Народу назбиралося повен двір, усіх пов,язали. Галя прокинулася, побачила усю в крові дівчину і сказала: “Так оце та правда?! Оце вона!!!” – і залилася божевільним сміхом, тіло тряслося. Грицько про все розповів Христі, та побігла до Мотрі. Галя повісилася.

Це було під осінь, на другий рік. До Сибіру на каторгу вели скованих людей. Зупинилися біля волості. Серед них був Чіпка з товаришами. Почали збігатися з усього села люди. Плакали люди, плакали розбишаки, навіки прощаючись з селом, з людьми. Один Чіпка не плакав.

Мотрю взяв Грицько догодувати. Скоро вона й померла. Коло Хоменкового хутора насипано могилу – вісім безневинних душ. Чіпчину хату опечатали, забили. А посеред села стоїть палац – там живе новий хазяїн Пісок – Данило Кряжов.

Через декілька років Чіпчину хату купив жид Гершко і завів шинок. Але й досі продирає мороз поза шкурою гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорніє над Ромоданом…

Михайло Коцюбинський

«Тіні забутих предків»

Письменник-прозаїк.

Представник ІМПРЕСІОНІЗМУ (від фр.- враження).

ЖАНР: повість.

Твір написаний на матеріалі язичницьких вірувань карпатських гуцулів.

Головні герої: Іван і Марічка належать до ворогуючих сімей, але вони покохали одне одного.(сюжет перегукується з драмою В.Шекспіра «Ромео і Джульєтта»). Події відбуваються на Гуцульщині.

«Тіні забутих предків» (дуже стисло)

Ще з народження Іван, який був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській сім’ї Палійчуків, лякав матір та родичів неприродно розумним глибоким поглядом. Де викликало в людей містичні згадки про підкинутих нечистим дітей. Змалку полюбив хлопець ходити лісом, заглиблюючись у його казкові таємниці.

Скоро він уже знав, що світом володарює арідник (злий дух), кругом повно лісовиків. Світ уявлявся йому казкою, яку населяє безліч таємничих істот.

Хлопець грав на сопілці, випасаючи худобу, але та музика не задовольняла його, хотілося якоїсь незвичайної мелодії. Одного разу він почув, як грає на флоярі щезник. Цю мелодію він зміг повторити на сопілці.

В родині двічі грала трембіта — відбувся похорон роздушеного деревом брата Олекси та загиблого у бійці з родом Гутенюків Василя. Роди ворогували між собою й билися, де тільки зустрічались, незважаючи па те, що всі були дуже богомільні.

Іван зустрів дівчину з роду Гутенюків і спочатку став її бити, але вона повела себе мирно, тому вони розговорилися, а потім стали разом пасти овець. Хлопець грав на флоярі, а дівчина складала пісні.

Коли Іван та Марічка підросли, між ними зародилося кохання. Але Іван мусив йти у полонину найматися, тому Іван прощається з Марічкою. Працюючи вівчарем, хлопець часто згадує кохану, її пісні. За літо з ним сталося багато пригод, але нарешті Іван повертається додому. Та Марічки вже немає, за день до його повернення вона переходила Черемош і була знесена водою.

Довго шукав Іван кохану, не вірячи в її загибель. Потім знайшов її тіло. Після цього він надовго зник, не було чутки про хлопця шість років. Дівчата вже склали пісні про кохання та смерть Івана й Марічки, бо думали, що Іван загинув з горя. Нарешті на сьомий рік він з’явився змучений, але спокійний. Розповідав, що спочатку пастушив у різних місцях, а потім одружився.

Дружина Івана, Палагна, була з багатого роду, добра господарка. Але вона не була вдоволена своїм мрійливим чоловіком, який все більше любив пасти маржинку, а не ходити коло хати. Не розуміла вона й Іванових пісень.

Палагна стає коханкою сусіда Юри, про якого всі говорять, що він чарівник. Вона не ховалася зі своїм коханням, Іван же все більше марнів. Він блукав горами, і йому здавалося, що Марічка кличе його. В лісі чоловік зустрічає щезника, чугайстра.

Одного разу Іван побіг за голосом Марічки й розбився. Палагна робить вигляд, що жалкує за ним, але тепер вона вільна жінка. А біля хати плачуть трембіти...

______________________________________________________________________

М. Коцюбинський у своєму творі "Тіні забутих предків" зумів яскраво відтворити побут і життя гуцулів, сповнені віри у надприродні сили, що співіснують поряд з людиною та можуть втручатися в її життя.

Душа Івана живе у гармонії з природою. Для нього лісовики й щезник не казкові персонажі, а звичайні жителі лісу та гір, з якими можна спілкуватися. Музика стає для хлопця розрадою та змістом життя. Разом зі своєю коханою він творить світ навколо себе, складаючи чарівні пісні. Тому, втративши Марічку, він більше не може відновити гармонії свого існування і поступово втрачає життя. Він не може знайти спільної мови з Палагною, яка дивиться на світ іншими очима, тому й не розуміє його. Для Палагни містичні сили — засіб для отримання своєї вигоди. Так, Юра стає для неї шансом позбавитися нелюбого незрозумілого чоловіка.

Іван начебто приєднався до того таємничого світу, якого давно прагнув і з яким уже поєдналася Марічка. Тому його смерть не виглядає трагедією.

У 1964 році С.Параджанов відзняв фільм «Тіні забутих предків».

 

«INTERMEZZO»

ЖАНР: новела, але твір тяжіє до есе.

У перекладі з фр. – перерва, перепочинок.

У творі автор передає душевний стан людини, що стає бранцем міста з його гамором і шумом. Герой твору бажає відпочинку, тому іде за місто. Отже, INTERMEZZO – це перепочинок душі, стомленої довгим і важким шляхом.

 

«Intermezzo» (дуже стисло)

Твір має присвяту «кононівським полям»

Дійові особи: Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля,

Жайворонки, Залізна рука города (міста), Людське горе

 

«Лишилось ще тільки спакуватись... Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так утомили і не давали спати»,— так починається твір. Це «треба» автор порівнює з многоголовим звіром». Але він розуміє, що «увільнитись» від нього можна лише на час. Бо життя йде, торкаючи кожного неодмінно, «іде, як хвиля на берег». Автор зізнається: «Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім». Інколи саме це дратує, стомлює, бо людині необхідно час від часу усамітнитись: «Мене втомили люди. Мені надокучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю!.. Нехай увійдуть у хату чистота і спокій».

Це прагнення спокою і самітності інколи буває таким сильним, що ладен погодитися на будь—який спосіб досягнення жаданого: «Смерть? Сон?» Відтак приходить бажання бодай на якийсь час відпочити, послухати не «ревучі потоки людського життя», а жадану тишу.

* * *

Друга частина змальовує картину дороги, або, точніше, втечі від «залізної руки города». Здавалося, тишу глушили гучні голоси. Але ось уже зелене безмежжя природи, а «неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі». І ледве бричка вкотилася у двір — закувала зозуля. «Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця».

* * *

Навіщо людині ота тиша? Щоб почути і побачити щось головне, важливе у житті, що затулене щоденною метушнею. Ця тиша впала так несподівано, що їй не ймеш віри. Здається, навіть предмети навкруги зазіхають на цю тишу. Ніби вони живуть своїм потаємним життям: «Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити...»

Кілька разів автор ніби сам собі повторює: «Хіба я що знаю? Хіба я знаю?» І тут ліричний герой відчуває, яку його серце просяться із зовнішнього світу люди, «всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра». їх так багато, що душа не в змозі сприймати усе так само гостро, як раніше. І герой це розуміє, розповідаючи про це відсторонено, ніби здалеку. Так, це ненормально, коли людина звикає до гучного болю і не реагує на нього більше. Але інколи треба дати спочинок зболеній душі: «Я не маю вже краплі гарячої крові... Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав із мене всю кров... Проходьте! Я утомився».

І раптом... Розплющивши очі, герой бачить «глибоке небо і віти берези. Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвін — ку—ку! ку-ку! — і сіє тишу по травах». Світ, безмежний, сонячний, зелений огортає і пестить. Хай живе сонце! Хай живе небо! Хай живе світ і все живе в ньому!

Ось три вівчарки зчинили ґвалт. Ні до чого ворожість. Цей світ такий лагідний і прекрасний, що в тому нема місця ненависті. І герой зізнається псу: «Я не ворог тобі». Тоді чого ж сердиться пес? Ланцюг тримає його, не дає дихати. Бракує волі. Герой відпускає пса з ланцюга, і той, забувши про попередні погрози, наосліп помчав кудись: «У, благородна псина: тобі воля дорожча, ніж задоволена злість».

* * *

«Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах... Я тепер маю окремий світ... На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса». Сама вічність у своїй радісній величній красі постає у цих словах ліричного героя, огортає зеленими руками жалюгідну купку хаток, ниви. «Що значить для них людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І робить рух? Німа безвладність просторів все це ковтнула. І знов нічого. Навіть сліди людини затерті й закриті: поле сховало стежки й дороги... Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно і безупинно роблять у повітрі круг, немов говорять: так буде вічно...: in saecula saeculorum (на віки вічні)».

* * *

Поступово той мир і спокій, що панував навколо, входить в душу ліричного героя, наповнює його: «Пізно я повертався додому. Проходив обвіяним духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав.

Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все це зміцнялось й темніло, склепляла над ними зорену баню. Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле».

* * *

За такою ніччю неодмінно буде сонячний яскравий день, і «я повний приязні до сонця і йду просто до нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крий боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь із ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: «Сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння?»

П'ючи сонце, мов цілющий напій добра, герой відчуває в душі любов: «Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?)».

Разом із вівчарками він блукає полями, обережно несучи додому спокій і відчуття спорідненості з самою землею: «Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар».

* * *

Може, тому й відчуває ліричний герой свою спорідненість із землею: «В городах земля одягнена в камінь й залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці». Це спілкування з живою природою, з самою землею дарує йому особливе відчуття, що все на світі — прекрасне. Особливе молоко — «я знав, що то вливається в мене м'яка, як дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п'ю екстракт луки». Особливий і хліб. Відтак ліричний герой відчуває себе насправді багатою людиною. «Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями — земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже,— всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге,— і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї».

Треба уважно слухати цю землю, щоб зберегти це неповторне диво для нащадків. Очима серця побачив автор чудову картину: «Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо із землею в голосну арфу й грала на струнах симфонію поля.

Се було прекрасно».

***

«Так протікали дні мого intermezzo серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста — і невже я хотів би знати, що там записано буде?» Життя триває, воно розгортається чистим аркушем нового початку.

* * *

Але ось зустріч на ниві — «я і людина». Герой зустрів «звичайного мужика». Він не знає, яким сам здається цьому чоловікові, але той викликав в пам'яті героя страшні картини життя українського народу: почорнілі солом'яні стріхи хат, «брудні, негарні» дівчата, що повертаються з тяжкої роботи, бліді, як тіні, жінки, голодні діти зі зголоднілими ж псами...

«Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле місто, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені.

Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю? Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!»

Так людське горе вривається в тишу душі героя, але тепер там немає холодної байдужості. І соціальні біди постають, як примара. Але надто реальна та примара: «Ходиш між людьми, як між вовками....Бідний в убогого тягне сорочку із плота, сусіду сусіда, батько у сина. Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?»

«Говори, говори»,— повторює ліричний герой, ніби хоче заохотити співбесідника вилити у словах увесь біль і звільнитися від нього. «Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори...»

* * *

«Город знову простяг по мене свою залізну руку не зелені ниви»,— так образно змальовує своє повернення до людей автор. З якими думками він повертається? «Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться так, як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть. Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...»