Основні функції заробітної плати

* відтворювальна (заробітна плата забезпечує нормальне відтворення робочої сили відпо­відної кваліфікації);

* стимулююча (оплата праці спонукає праців­ників до ефективних дій на робочих місцях).

Ріст заробітної плати може бути абсолютним і відносним. Якщо заробітна плата — це та частина суспільного продукту,

 

 

 

яку одержують працівники і непрацюючі члени їх сімей у грошовій формі для задоволення матеріальних і духовних потреб, то абсолютний ріст передбачає абсолютне збільшення цієї частини, а відносний — ріст тієї частини, яка припадає на кожного працюючого.

|| Державна політика оплати праці реалізується через ме­ханізм її регулювання, а саме через встановлення мінімаль­ного рівня заробітної плати, рівня оподаткування доходів працівників, міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці в бюджетних організаціях та ін.

Основою організаці заробітної плати на підприємствах є тарифна система, яка містить такі елементи:

ü тарифну сітку;

ü тарифні ставки;

ü тарифно-кваліфікаційні довідники;

ü система посадових окладів.

|| Тарифна сітка є сукупністю кваліфікаційних розрядів і відповідних їм тарифних коефіцієнтів.

В Україні в 1993 році затверджено Єдину тарифну сітку оплати праці робітників, службовців, спеціалістів, керівників за загальними (наскрізними) професіями та посадами, що забезпечує єдині умови оплати праці цих категорій пра­цівників незалежно від галузей виробництва. Тарифна сітка містить 15 тарифних розрядів з діапазоном тарифних коефі­цієнтів від 1 до 4,1.

Розмір тарифної ставки першого розряду визначається на рівні встановленого державою мінімального розміру заробіт­ної плати, нижче якого не може проводитись оплата за фактично виконану працівником норму праці.

ІІ Тарифні ставки інших розрядів (С_рі) визначаються мно­женням тарифної ставки першого розряду (С_рІ) на тарифний коефіцієнт відповідного тарифного розряду (К_і):

С_рі = С_рі × К_і, грн.

Ц Середній тарифний коефіцієнт (К_сер) визначається як середньозважена величина добутку чисельності погодинників певного розряду і відповідного тарифного коефіцієнта або добутку трудомісткості робіт по певному розряду і відпо­відного тарифного коефіцієнта для відрядників.

Середній тарифний розряд (Р_сер) обчислюється за форму­лою:

Р _сер =

де К_менш, К_більш - відповідно менший і більший із двох суміжних тарифних коефіцієнтів;

Р_менш— менший із двох суміжних тарифних розрядів.

 

 

 

|| Тарифно-кваліфікаційні довідники містять систему цензів, яким повинні відповідати робітники певної професії і квалі­фікації.

ІІ Система посадових окладів передбачає віднесення пра­цівників до певної групи оплати праці на підставі відповідних характеристик.

Підприємства самостійно встановлюють форми, системи і розміри оплати праці, а державні тарифні ставки можуть служити орієнтиром в процесі організації оплати праці.

На підприємствах найчастіше використовують дві форми оплати Праці: погодинну і відрядну.

ІІ Погодинна форма передбачає оплату праці в залежності від відпрацьованого часу і рівня кваліфікації. Ця форма має такі системи:

1. Пряма погодинна. Заробіток при цій системі (З _п.пог) обчислюється:

З _п.пог = Ф _міс× С _г, грн.,

де Ф_міс— фактично відпрацьований за місяць час, год./міс;

С_г — годинна тарифна ставка по розряду робітника, грн.

2. Погодинно-преміальна система, при якій заробіток (З_п.прем) обчислюється:

З _п.прем ⁼ З _тар + Д, грн.,

де З _тар — сума заробітку, нарахованого за прямою пого­динною системою оплати праці, грн.,

Д — сума преміальних доплат за досягнення певних якісних або кількісних показників, грн.

Сума доплат визначається із залежності

,грн.

Система посадових окладів є різновидом погодинно-пре­міальної системи. За цією системою оплачуються працівники, робота яких має стабільний характер.

ІІ Відрядна форма передбачає залежність суми заробітку від кількості виготовлених виробів або обсягу виконаних робіт за певний проміжок часу.

Відрядна форма має такі системи:

1. Пряма відрядна. Заробіток (З_п.відр) при цьому обчис­люється за формулою:

 

З _п.відр =, грн.,

де Р_і — відрядний розцінок за виготовлення одного виробу і-го виду, грн./шт.;

 

 

 

N_фі — фактична кількість виробів і-го виду, виготовлених робітником за певний час (найчастіше місяць), шт.; п — кількість виді виробів.

Р_і = Тшт_і× Сг, грн.,

 

де Т_шт, — час на виготовлення одного виробу і-го виду, год.

2. Відрядно-преміальна. Сума заробітку (З_в._прем) при цій системі визначається із залежності

З_в.прем = 3_тар.в + Д_в, грн.,

Де З_тар.в — тарифний заробіток робітника при прямій відрядній системі оплати праці, грн.;

Д_в — сума преміальних доплат, яка обчислюється за фор­мулою:

 

Д_в=, грн.,

де П₁ — процент доплат за виконання плану;

П₂ — процент доплат за кожен процент перевиконання плану;

П_пп — процент перевиконання плану, який можна знайти

П_пп = 100%,

де N_ф, N_пл — відповідно фактичний і запланований обсяг випуску продукції за місяць, шт./міс.

3. Відрядно-прогресивна. Заробітна плата (З_в._прогр) обчис­люється за формулою

З_{в.прогр} = N_вб× Р_зв + (N_ф — N_вб) × Р_підв, грн.,

 

де N_вб — вихідна база для нарахування доплат (встанов­люється на рівні 110 — 115% N_пл), шт./міс;

Р_зв — звичайний розцінок за один виріб, грн./шт.;

Р_підв — підвищений розцінок за один виріб, грн./шт.

Р_підв=

Процент росту розцінку визначається зі шкали в залеж­ності від проценту перевиконання вихідної бази. Така шкала розробляється і затверджується підприємствами самостійно.

4. Непряма відрядна. Використовується при оплаті праці допоміжних робітників і підсобників.

Заробіток підсобника (З_{нв.підс}) можна обчислити із залеж­ності

 

З_{нв.підс} =N_фі × Р_нві , грн.,

де Nфі — фактично виготовлена кількість продукції і-тим основним робітником за зміну, шт./зміну;

 

 

 

Р_нві — непрямий відрядний розцінок при обслуговуванні і-го основного робітника, грн./шт.;

п — кількість основних робітників, що обслуговуються одним підсобником, чол.

 

Р_нві=, грн.,

де С_зм — змінна тарифна ставка підсобника, грн./зміну;

N_пл.і— плановий випуск продукції і-им основним робітни­ком, шт./зміну.

Заробіток допоміжного робітника (З _нв.доп) обчислюється за формулою:

З _нв.доп = Т _ф × С_г× К _вн, грн.,

де Т_ф — фактично відпрацьований допоміжним робітни­ком час, год./міс.;

С_г — годинна тарифна ставка допоміжного робітника, грн./год.;

К_вн — середній коефіцієнт виконання норм на дільниці, яку обслуговує допоміжний робітник.

5. Колективна система оплати праці (бригадна).

При використанні цієї системи спочатку розраховується заробіток всієї бригади (З_бр) як при прямій відрядній системі, никористовуючи бригадний розцінок. Потім цей заробіток розподіляється між членами бригади одним із таких методів:

1) Метод годино-коефіцієнтів. Використовується тоді, коли псі члени бригади працюють в однакових умовах.

Розподіл бригадного заробітку згаданим методом прово­диться в такій послідовності:

а) визначають загальну кількість годино-косфіцієнтів (Г — К_бр), відпрацьованих бригадою, за формулою:

Г-К _бр =

 

де Т_фі — фактична кількість годин відпрацьована і-тим робітником, год./міс.;

К_і — тарифний коефіцієнт по розряду і-го робітника;

т — кількість членів бригади, чол.

б) знаходять суму бригадного заробітку, що припадає на один годино- коефіцієнт

(3 _{1 г- к}).

3 _{1 г- к}=, грн.,

 

в) заробіток і-го робітника (члена бригади) (З_і) обчислю­ють:

З_і = Т _фі × К_і × З _{1 г-к}, грн.

 

 

 

2) Метод коефіцієнту виконання норм. Використовується за умови, що члени бригади працюють в різних умовах.

Послідовність розподілу бригадного заробітку така:

а) визначають заробіток бригади у випадку стопроцентно­го виконання норм виробітку (З_бр100%) за формулою:

З_бр100%= Т _фі × С _гі, грн.,

де С_гі — годинна тарифна ставка і-го робітника, грн./год.;

б) знаходять коефіцієнт виконання норм (К_вн):

 

К_вн=,

в) заробітну плату і-го робітника обчислюють:

З _і = Т _фі × С _гі × К_вн.

6. Акордна система. Передбачає встановлення розцінку не за одиницю виконаної роботи, а відразу на весь обсяг робіт із встановленням строку його виконання.

В умовах становлення ринкових відносин на багатьох підприємствах знайшла використання безтарифна система оплати праці.

Фактична заробітна плата кожного працівника підпри­ємства є часткою у фонді оплати праці всього колективу або колективу окремого підрозділу і залежить від кваліфікацій­ного рівня працівника (К), коефіцієнта трудової участі (КТУ) і фактично відпрацьованого часу (Т_ф).

Кваліфікаційний рівень (К) встановлюється всім членам трудового колективу в залежності від виконуваних функцій, рівня кваліфікації.

КТУтеж виставляється всім працівникам і затверджується Радою трудового колективу.

Розрахунок заробітної плати при використанні безтариф­ної системи проводиться в такій послідовності:

Визначається кількість балів (Б_і), зароблена кожним і-им працівником (або групою працівників одного рівня):

Б_і = К × Т_ф × КТУ,

де Т_ф — відпрацьована кількість людино-днів працівника­ми одного рівня або кількість днів, відпрацьована одним робітником.

Визначається загальна сума балів (Б_сум), зароблена всіма працівниками підприємства або підрозділу:

Б_сум =

де m — кількість груп одинакових кваліфікаційних рівнів або чисельність працівників.

 

 

 

3. Визначається доля d фонду оплати праці (ФОП), що припадає на один бал:

 

d=.

Обчислюється заробітна плата і-го працівника (З_і):

З_і = d ×

ІІ Контрактна система оплати праці ґрунтується на заюпо- ченні договору між роботодавцем і виконавцем, в якому обумовлюються режим та умови праці, права і обов'язки сторін, рівень оплати праці та інше. Договір може оплачувати час знаходження виконавця на підприємстві, фірмі (погодин­на оплата праці) або конкретне виконане завдання (відрядна оплата).

ІІ Система участі у прибутках передбачає розподіл певної частини прибутку підприємства між його працівниками. Та­кий розподіл може проводитись у формі грошових виплат або розповсюдження акцій між працівниками підприємства. Впровадження такої системи викликане тим, що існуючі системи оплати праці не викликають у працівників реальної зацікавленості у значних загальних результатах роботи під­приємства. А справедливий і зрозумілий для всіх розподіл частини прибутку між власником підприємства, адміністра­цією, спеціалістами і робітниками створює умови для хоро­шого психологічного клімату в колективі і процвітання під­приємства.

Виплати з прибутків залежать від рівня витрат на вироб­ництво, цін, фінансового стану підприємства. їх розміри визначаються окремою угодою між відповідними сторонами (при укладанні тарифних угод).

Системи участі у прибутках диференціюються на систему оцінки заслуг, систему преміальних виплат, систему колек­тивного стимулювання, систему участі у прибутках в залеж­ності від продуктивності праці та ін.

ІІ Загальний фонд оплати праці підприємства складається із фондів тарифної заробітної плати погодинників і відрядників і цілого ряду доплат, тому планування фонду оплати праці починають з розрахунку саме фондів тарифної оплати праці.

Фонд тарифної заробітної плати погодинників (Ф_т.пог) обчислюється за формулою: ф

 

Ф_т.пог=

де Ч_і — чисельність погодинників, що працюють в і-тих умовах праці (нормальних, шкідливих, особливо шкідливих), чол.;

 

 

Ф_ді — дійсний фонд часу роботи одного погодинника при і-тих умовах праці, н-год./рік;

С _1і — годинна тарифна ставка погодинника першого роз­ряду при і-тих умовах праці, грн./год.;

К _сері — середній тарифний коефіцієнт погодинників при і-тих умовах праці, який визначається:

К _сері=,

 

де Ч _j — чисельність погодинників і~го розряду, чол.;

К _j - тарифний коефіцієнт _)-го розряду.

Фонд тарифної заробітної плати відрядників (Ф_т.відр) виз­начається за формулою:

Ф_т.відр=

 

де Т_і — сумарна трудомісткість робіт при і-тих умовах праці, н-год./рік;

С_1.і — годинна тарифна ставка відрядника першого розря­ду при і-их умовах праці, грн./год.;

— середній тарифний коефіцієнт відрядників при і-их умовах праці, який обчислюється:

,

 

де Т_j — трудомісткість робіт по і-му розряду, н-год.

Просумувавши фонди тарифної заробітної плати погодин­ників і відрядників і доплати по преміальних системах, одер­жують фонд основної заробітної плати. Додавши до цього фонду інші види доплат, одержують годинний, денний, місяч­ний і річний фонди оплати праці.

Для розв'язку запропонованих задач у навчальному про­цесі можна використовувати тарифну сітку, що містить умовні цифри (таблиця 92).

 

 

 

 

 

Таблиця 92

 

Тарифна сітка

(для використання в навчальному процесі)

 

Умови праці	Форма оплати праці	Годинні тарифні ставки по розрядах, грн.
І р.	ІІ р.	ІІІ р.	ІVр.	Vр.	VІр.
Тарифний коефіцієнт		1.0	1.09	1.2	1.33	1.5	1.72
Нормальні	Погодинники	1.00	1.09	1.20	1.33	1.50	1.72
Відрядники	1.20	1.31	1.44	1.60	1.80	2.06
Важкі та шкідливі	Погодинники	1.25	1.36	1.50	1.66	1.88	2.15
Відрядники	1.40	1.53	1.68	1.86	2.10	2.41
Особливо важкі та особливо шкідливі	Погодинники	1.50	1.64	1.80	1.99	2.25	2.58
Відрядники	1.80	1.96	2.16	2.39	2.70	3.10

 

 

 

 

Тема 14 Собівартість продукції підприємства.

 

Питання для теоретичної підготовки

1. Поняття і види собівартості продукції.

2. Показники собівартості продукції.

3. Групування витрат, що формують собівартість продукції.

4. Класифікація витрат за економічними елементами.

5. Класифікація витрат за статтями калькуляції.

6. Джерела і шляхи зниження собівартості продукції.

7. Планування собівартості продукції пофакторним методом.

8. Індексний метод розрахунку зниження собівартості про­дукції.

9. Кошторис витрат і калькуляція собівартості продукції.

10. Методи калькулювання собівартості продукції.

 

Ключині терміни і поняття
ü собівартість продукції ü види собівартості ü показники собівартості ü витрати ü класифікація витрат ü калькуляція собівартості	ü кошторис витрат ü статті калькуляції ü рентабельність ü прибуток підприємства ü види прибутку ü функції прибутку

Основні теоретично-розрахункові положення теми

|| Собівартість продукції — це грошовий вираз затрат підприємства на виробництво і реалізацію продукції. Собівар­тість продукції характеризує ефективність всього процесу виробництва на підприємстві, поскільки у ній відображають­ся:

o рівень організації виробничого процесу;

o технічний рівень;

o продуктивність праці та інше.

Собівартість продукції як показник використовується для контролю за використанням ресурсів виробництва, визначен­ня економічної ефективності організаційно-технічних захо­дів, встановлення цін на продукцію. За умов самофінансуван­ня зниження собівартості є основним джерелом зростання прибутку підприємства.

 

 

 

 

 

в залежності від часу - планова

формування затрат - фактична

- нормативна

- кошторисна

 

 

в залежності від місця - цехова

формування затрат - виробнича

- повна

в залежності від трива­ - місячна

лості розрахункового періоду - квартальна

- річна

 

За складом продукції собівартість буває: собівартість товар­ної продукції; валової продукції; реалізованої продукції; не­завершеного виробництва.

У промисловості розрізняють собівартість: індивідуальну; галузеву.

ІІ Індивідуальна собівартість характеризує витрати окремо­го підприємства на виробництво і реалізацію продукції, а галузева (С_сг) — показує середні у галузі витрати на виробниц­тво і реалізацію продукції, вона визначається за формулою:

 

С_сг=

де C _i — собівартість певного виду продукції на і-ому підприємстві, грн.;

N_i — кількість виготовленої продукції певного виду на і-му підприємстві, натур, один.;

п — кількість підприємств у галузі, що виготовляють даний вид продукції.

|| Показниками собівартості продукції, що використову­ються в господарській практиці, є:

1. Затрати на 1 грн. товарної п р оду к ц і ї (В _1грн.мн),

В _1грн.мн =, коп/грн.,

де С_ТП — собівартість всієї товарної продукції підпри­ємства, грн.;

Q_ТП — обсяг товарної продукції підприємства, грн. 197

2. Собівартість окремих видів продукції (визначається на основі калькуляцій собівартості окремих видів продукції);

3. Зниження собівартості порівняльної товарної продукції (використовується на підприємствах зі сталим асортиментом продукції).

В основі групування витрат, що формують собівартість продукції, лежать такі ознаки:

І. Ступінь однорідності витрат.

Всі витрати за цією ознакою поділяються на:

· одноелементні (прості) — сировина і матеріали, заробітна плата тощо; ці витрати мають єдиний економічний зміст;

· комплексні — різнорідні за своїм складом і охоплюють декілька елементів витрат, їх ще називають непрямими (загальновиробничі та адміністративні витрати, втрати від браку).

ІІ. Спосіб віднесення на окремі види продукції.

Витрати поділяються на:

§ прямі (безпосередьо пов'язані з виготовленням даного виду продукції і можуть бути прямо віднесені на її одиницю);

§ непрямі (пов'язані з виготовленням різних виробів і не мо­жуть прямо відноситись на той чи інший вид продукції; до них належить заробітна плата управлінського і обслугову­ючого персоналу, утримання і експлуатація основних фондів тощо).

ІІІ. Звя 'зок з обсягом виробництва.

Витрати поділяються на:

ü постійні (їх загальна сума не залежить від кількості виго­товленої продукції в певних межах; до них належать вит­рати на утримання і експлуатацію будівель і споруд, уп­равління).

В складі постійних розрізняють умовно-постійні витрати, які неістотно змінюються при зміні обсягу виробництва:

ü змінні — загальна сума витрат за певний час залежить від обсягу виробництва продукції; поділяються на:

пропорційні — змінюються прямопропорційно до зміни обсягу виробництва- сировина, матеріали, комплектуючі, відрядна заробітна плата;

непропорційні — поділяються на прогресуючі і дегресуючі.

Основною є класифікація витрат за економічними елемен­тами і калькуляційними статтями.

II За економічними елементами затрати формуються від­повідно до їх економічного змісту. Елементи затрат є однако­вими для всіх галузей і на їх основі складається кошторис витрат на виробництво.

 

 

 

Елементи витрат на виробництво ВКЛЮЧАЮТЬ:

 

Матеріальні витрати (сировина, матеріали, комплектуючі, напівфабрикати, паливо, енергія, тара; віднімається вартість повернутих відходів).

Оплата праці (всі форми основної заробітної плати штатного і позаштатного виробничого персоналу підприємства).

Відрахування на соціальні заходи (включають відрахування на пенсійне забезпечення, на соціальне страхування, страхування на випадок безробіття, на індивідуальне страхування; величина відрахувань встановлюється у відсотках від витрат на оплату праці).

Амортизація основних фондів (амортизаційні відрахування на повне відтворення основних фондів за нормами від балансової вартості, інших необоротних матеріальних активів та нематеріальних активів).

Інші операційні витрати (вартість робіт, послуг сторонніх підприисмств, сума податків, зборів, крім податків на прибуток, втрати від курсових різниць, знецінення запасів, псування цінностей, сума фінансових санкцій тощо).

Інші витрати (витрати, що не належать до перелічених вище елементів; включаються витрати на страхування майна, винагороду за винахідництво, оплата робіт по сертифікації продукції, оплата послуг зв 'язку, витрати на інвестиційну і фінансову діяльність підприємства, втрати від надзвичайних подій).

 

Важливою є класифікація витрат за статтями калькуляції. Статті — це затрати, які відрізняються між собою функціо­нальною роллю у виробничому процесі і місцю виникнення. За статтями витрат визначають собівартість одиниці про­дукції, тобто калькуляцію. Перелік статей калькуляції може бути різним в залежності від галузі промисловості, але, в загальному, може мати такий склад:

1. Сировина і матеріали.

2. Паливо і енергія на технологічні цілі.

3. Заробітна плата виробничих робітників (основна і додатко­ва).

4. Відрахування на соціальні заходи виробничих робітників.

5. Загальновиробничі витрати.

6. Адміністративні витрати.

7. Підготовка і освоєння виробництва.

8. Інші виробничі витрати.

9. Витрати на збут (позавиробничі витрати).

 

 

Відмінність статей калькуляції від аналогічних елементів витрат полягає в тому, що в першому випадку враховуються тільки витрати на даний виріб, а в другому — всі витрати підприємства, незалежно від того де і на які потреби вони були здійснені.

ІІ Джерелами зниження собівартості продукції є ті затрати, за рахунок економії яких знижується собівартість продукції, а саме:

ü затрати уречевленої праці, які можуть бути знижені за рахунок покращення використання засобів і предметів праці;

ü затрати живої праці, які можуть бути скорочені за рахунок росту продуктивності праці;

ü адміністративно-управлінські витрати.

ІІ Основними шляхами зниження собівартості продукції є скорочення тих витрат, які мають найбільшу питому вагу у п структурі.

ІІ Факторами зниження собівартості є підвищення тех­нічного рівня виробництва, вдосконалення організації вироб­ництва і праці, зміна структури та обсягу продукції, галузеві та інші фактори.

План по собівартості продукції на підприємстві включає

такі елементи:

ü планування зниження собівартості товарної продукції;

ü складання кошторису витрат на виробництво;

ü складання планових калькуляцій окремих видів продукції.

ІІ Планування зниження собівартості товарної продукції здійснюють шляхом планування зниження затрат на 1 грн. товарної продукції. Всі фактори, що впливають на зміну цих витрат, можуть бути об'єднані у перелічені вище групи.

Розрахунок зниження собівартості продукції за факторами виконують в такій послідовності:

1. Визначають затрати на 1 грн. ТП в базовому році:

 

В_{1грн.мп.б}=, коп/грн.,

 

2. Визначають вихідну собівартість ТП в плановому році (С_вих.пл):

 

С _вих.пл = В_{грн.ТП.б} × Q_{ТП. пл} , грн.,

де О_ТП.пл — плановий обсяг товарної продукції підпри­ємства, грн.

3. Визначають економію затрат за техніко-економічними факторами методом прямого розрахунку:

§ підвищення технічного рівня виробництва може спричинити економію витрат за рахунок зниження норм витрат матеріалів (Е_м):

 

 

Ем = (Н₀ х Ц - N₁ х Ц) х N₁, грн.,

де Но, Н₁ — норма витрат матеріалів до і після здійснення заходу, в натур, один.;

Ц — ціна одиниці матеріального ресурсу, грн.;

N₁ — обсяг випуску продукції після здійснення заходу, натур, один.;

та росту продуктивності праці, тобто зниження тру­домісткості виготовлення продукції (Е_m):

 

 

Е_m = грн.,

де t₀, t₁ — трудомісткість одиниці продукції до і після здійснення заходу, н-год.;

С_г0 , С_г1 — середньогодинна тарифна ставка робітників до і після здійснення заходу, грн./год.;

% дод — середній процент додаткової заробітної плати для певної категорії робітників;

% соц.зах. — встановлений процент відрахувань на соці­альні заходи;

§ удосконалення організації виробництва і праці спричиняє еко­номію витрат за рахунок поглиблення спеціалізації і розши­рення кооперування виробництва (Е_ск);

Е_ск = [С- (Ц_с + Т_Р)] х N_к , грн.,

де С — собівартість виробів, виробництво яких планують розмістити на спеціалізованих підприємствах, грн./од.;

Ц_с — гуртова ціна за виріб, виготовлений на спеціалізова­ному підприємстві, грн./од.;

Т_р — транспортно-заготівельні витрати на одиницю виро­бу, грн./од.;

N_к — кількість виробів, що отримують по кооперації зі спеціалізованих підприємств з моменту проведення спеціа­лізації до кіпця року, натур, один.;

§ зміна структури і обсягу продукції спричиняє відносне зни­ження умовно-постійних витрат (Е_у-п):

Е_у-п=, грн.,

 

де Q _пл — приріст обсягу випуску продукції в плановому році, %;

П_у-п — сума умовно-постійних витрат в базовому році, грн. 4. Визначають планову собівартість продукції (С _ТП.пл):

С _ТП.пл= Свих.пл. Е_сум, грн.,

 

де Е_сум - сума економії витрат по всіх техніко-економіч- пих факторах, грн.

 

5. Визначають рівень затрат на 1 грн. ТП в плановому році

(В_{1 грн. ТП.пл})

 

В_{1 грн. ТП.пл}=, коп., грн.,

 

6. Розраховують процент зниження затрат на 1 грн. ТП в плановому році в порівнянні з базовим ():

 

 

Індексний метод дає можливість врахувати вплив усіх фак­торів укрупненим способом.

o Зниження собівартості продукції за рахунок зміни норм витрат матеріалів і зміни цін на них (∆С_м):

 

∆С_м=(1-

 

 

де I_н - індекс зміни норм витрат матеріалів на один виріб;

I_ц _ індекс зміни цін на одиницю матеріального ресурсу;

П _мз — питома вага матеріальних затрат в собівартості продукції, %.

o Зниження собівартості продукції за рахунок росту продук­тивності праці (∆С_пп):

∆С_пп= (1-)

 

де Ізп — індекс росту середньої заробітної плати;

Іпп — індекс росту продуктивності праці;

П_зп — питома вага заробітної плати в собівартості про­дукції, %.

o Зниження собівартості продукції за рахунок зниження умов- но-постійних витрат (∆С_у-п):

 

∆С_у-п= (1-

де І_у-п — індекс росту умовно-постійних витрат;

І_q — індекс росту обсягу виробництва продукції;

П _{у- п} — питома вага умовно-постійних затрат в собівартості продукції, %.

Мета складання кошторису витрат на виробництво — вста­новлення всієї суми затрат на виробництво в плановому році. Сюди входять всі затрати на виробництво товарної продукції, а також витрати, пов'язані із зміною залишків незавершеного виробництва, витрати майбутніх періодів та інші.

ІІ Калькулювання собівартості продукції — це процес обме­ження собівартості одиниці продукції.

 

202

 

· нормативний (витрати на одиницю продукції вста­новлюються по нормах);

· параметричний (затрати на проектований виріб встановлюються, виходячи із залежності рівня цих витрат від зміни техніко-економічних параметрів виробу);

· розрахунково-аналітичний (прямі витрати на вироб­ництво одиниці продукці розподіляються на основі діючих норм, а непрямі — пропорційно заробітній платі).

 

 

 

Тема 15 Ціни і ціноутворення в ринкових умовах

Питання для теоретичної підготовки

1. Економічний зміст і функції цін.

2. Мета ціноутворення в умовах ринку.

3. Види цін.

4. Гуртові та роздрібні ціни на продукцію, їх формування.

5. Методи ціноутворення в умовах ринку.

6. Модифікація цін.

7. Проблеми та шляхи вдосконалення ціноутворення в Україні.

Ключові терміни і поняття
· Ціна · функції цін · види цін · методи ціноутворення · альтернативні ціни · торгівельна надбавка (знижка) · акцизний збір	· ціноутворення · роздрібні ціни · гуртові ціни · модифікація цін · державне регулювання цін · податок на додану вартість

 

Основні теоретично-розрахункові положення теми

 

 

Ціна на будь-який товар складається з окремих елементів.Основними з них є собівартість і прибуток. Їх наявність є обов язковою.Крім того,до складу ціни можуть входити:

· акцизний збір,

· податок на додану вартість,

· націнки постачальницько-збутових організацій,

· торговельні надбавки або знижки.

 

|| Ціноутворення — це процес обгрунтування, затверджен­ня та перегляду цін і тарифів, визначення їх рівня, співвідно­шення та структури.

В залежності від того, яку мету переслідує підприємство чи фірма на ринку, розрізняють різні підходи до ціноутворен­ня. Такими цілями діяльності підприємства по оптимізаиії ціни можуть бути:

· виживання на ринку як мету ставлять тоді, коли ринок досяг майже граничної ємності; для збереження життєздатності підприємства можуть встановлювати низькі ціни, сподіва­ючись, що ринок буде чутливим до них;

· максимізація прибутку; в цьому випадку зіставляються попит і витрати на виробництво з альтернативними цінами і вибирають ту з них, яка забезпечить максимальний прибуток;

· лідерство на ринку досягається шляхом зниження витрат і одержання високого і тривалого прибутку; встановлюються низькі ціни з метою збільшення частки підприємства на ринку;

· лідерство в якості товарів передбачає встановлення відносно високих цін, які повинні компенсувати високі витрати на науково-дослідні роботи і забезпечення якості.

Усі ціни поділяються па дві великі групи: виробничі і споживчі.

II Виробничі ціни — це ціни, за якими реалізується про­дукція і надаються послуги іншим підприємствам та органі­заціям. До них належать:

1. Гуртові ціни — це ціни за якими державні, колективні та приватні підприємства розраховуються між собою або з гуртовими посередниками за великі партії товарів. Гуртові ціни поділяються на гуртові ціни підприємства та гуртові ціни промисловості.

 

 

 

2. Закупівельні ціни, за якими сільськогосподарські вироб­ники (кооперативні, колективні, державні, фермерські, осо­бисті підсобні господарства) продають свою продукцію дер­жавним, кооперативним, переробним, торгівельним та іншим фірмам. Закупівельні ціни використовуються також при заготівлі продукції хутрового звірівництва, рибництва, втор- сировини.

4. Кошторисні ціни — ціни та розцінки, які використову­ються для визначення розрахункової вартості нового будівництва, реконструкції будівель та споруд, їх розширення та переоснащення.

5. Тарифи на перевезення всіма видами транспорту та на виробничі послуги.

II Споживчі ціни — ціни на товари і послуги, що реалізу­ються населенню. До них належать:

II Роздрібні ціни — ціни, за якими населення купує товари у державній, колективній і приватній торгівлі.

II Різновидами роздрібних цін є ціни на продукцію закладів громадського харчування, тарифи на комунальні, побутові, транспортні, туристичні та інші послуги, ціни на житло.

За способом встановлення ціни поділяються на:

Ø державні (встановлюються державою на продукцію дер­жавних підприємств, деякі ресурси, соціально значимі товари; поділяються на фіксовані і регульовані);

Ø договірні (встановлюються за домовленістю між продавцем і покупцем товару і можуть змінюватись за взаємною згодою сторін);

Ø вільні (встановлюються підприємствами самостійно або на договірній основі із врахуванням попиту і пропозиції па ринку товарів; орієнтовані на економічну зацікавленість виробників у розширенні асортименту товарів та запо­бігання ажіотажного попиту і спекуляції);

Ø ввізні (встановлюються на імпортні підакцизні товари, що оподатковуються податком на додану вартість (ПДВ) і підлягають обкладанню ввізним митом; основою розра­хунків таких цін є митна вартість товарів, виражена в національній валюті).

Важливу роль у вирішенні завдань науково-технічного прогресу відіграють — лімітні (встановлюються на стадії розробки нової продукції і відображають граничне допусти­мий рівень її ціни) і ступеневі ціни (ступенева ціна — це гуртова ціна, яка поступово знижується на певних етапах серійного випуску продукції).

|| Ціни "Франко" — це гуртові ціни, які встановлюються з врахуванням передбаченого контрактом порядку відшкоду­вання транспортних витрат на доставку товарів покупцеві. Найбільш поширеними є ціни:

 

 

 

а) франко-вагон-станція відправлення (включає витрати на доставку продукції з підприємства до станції відправлення, а також вантажні роботи);

б) франко-вагон-станція призначення (включає всі витрати, пов'язані із доставкою продукції до місця знаходження спо­живача);

в) франко-кордон (використовується у зовнішньоекономіч­них угодах і, крім транспортних витрат по доставці товару до відповідного кордону, включає витрати на його страхування і митні витрати).