Україна у другій половині XIX ст.

9.1. Україна після скасування

Друга половина XIX ст. в історії Російської імперії позначена різ номанітними подіями. Наприкінці 50-х років XIX ст. внаслідок кри-зи феодально-кріпосницької системи господарювання, поразки Росії у Кримській війні (1853-1856 pp.) царський уряд, щоб уникнути рево люції, почав здійснювати соціально-економічні та політичні рефор-ми. Тут належність Україні певних територій встановлювалася пер-шим у Росії переписом населення (1897 р.) у дев’яти українських гу-берніях. У другій половині XIX ст. чисельність населення збільшилась з 13,4 до 23,4 млн. Зокрема українців налічувалося 17 млн.

На початку 60-х років царський уряд здійснив “визволення селян” згори: 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про ре-форму. Водночас з маніфестом були затверджені окремі положення і додаткові правила. Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошу-вали скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим лю-дям права “вільних сільських обивателів як особисті, так і майнові”. Селяни-кріпаки перестали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей до навчальних закладів. Поміщики за встановлені повинно сті - роботою або грішми - змушені були надати селянам у постій не користування “садибну осілість” і повний наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися тимчасово (на невизначений час) зо бов’язаними. Тільки з 1 січня 1883 р. селяни в обов’язковому порядку мали викуповувати польові наділи.

Оскільки в переважній більшості повітів України земля була висо кої якості, тут встановлювалися менші порівняно з іншими районами

Росії норми селянського землеволодіння (від 3 до 6,5 десятини на рев-ізьку душу в південних губерніях і від 3 до 4,5 десятини у лівобереж-них). Поміщикам надавалися широкі можливості зменшувати площі селянських земель, надавати їм неповні душові наділи. У селах Ліво бережжя і Півдня було відрізано близько 1 млн десятин, або 15 % за-гальної площі землекористування. Із загальної кількості 2,5 млн ре-візьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. (із сім’я-ми - 440 тис. осіб) були зовсім позбавлено землі. Майже 100 тис. одержали наділи до 1 десятини на ревізьку душу. Наділи, менші за 5 десятин, тобто менші за прожитковий мінімум, одержали 94 % ре-візьких душ. До того ж поміщики залишали собі найкращі землі, а се-лянам віддавали найгірші, позбавляли селян випасів, водопоїв, луків, лісів та інших угідь. Інтересам поміщиків відповідала також заку-півельна операція, яку здійснював царський уряд. Загалом селяни повинні були внести закупівельних платежів на суму, що приблизно в чотири рази перевищувала тогочасну ринкову вартість землі.

Для державних селян (50 % селянства України - 2,2 млн ревізьких душ) умови реформи були сприятливіші. Вони одержали майже вдвічі більші земельні наділи, ніж поміщицькі селяни, а викупні пла-тежі вносили менші. Хоча реформу 1861 р. було здійснено в інтересах поміщиків, вона сприяла розвитку капіталізму в Україні. Селянська реформа була першою серед низки інших реформ. У 1862 р. було здійс-нено реформу фінансового господарства держави й управління фінан-сами зосереджено в руках міністра фінансів. Того ж року розпочато військову реформу: переозброєно армію, вдосконалено постачання, управління. Військову реформу було завершено в 1874 р. запровад-женням загальної військової повинності для чоловіків віком 21 рік. Реченець військової служби зменшено з 25 до 6 років. У 1864 р. здій-снено судову реформу. Було встановлено триступеневий суд: мирові, суди, що їх обирало населення, та державні (окружний суд і судова палата). Державний суд поділявся на цивільний і кримінальний. Су-дові засідання були відкриті, і в них брали участь сторони, прокурор та захисники. У 1864 р. було впроваджено земське самоуправління, що охоплювало все економічне та культурне життя губерній. У ньо му брало участь населення, що мало земельну власність: дворянство, духовенство, міщанство та селяни.

Останньою реформою була міська (1870 p.). У містах встановлю валися міські ради - “думи”, членів яких обирало населення, котре платило податки. Виконавчим органом була управа, очолювана

міським головою. Усі зазначені реформи впроваджувались і в Україні, однак земства в 1864 р. були засновані тільки на Лівобережній та Південній Україні. На Правобережжі, яке тільки-но пережило поль-ське повстання, земство поширилося в 1911 p., що негативно позна-чилося на освіті й економіці, а головне - на національній свідомості населення правобережних губерній. Незважаючи на серйозні недо ліки, реформи 60-70-х років XIX ст. у царській Росії в цілому сприя-ли розвиткові капіталізму в імперії. Так, в Україні в 1869 р. налічува-лося 3712 фабрик і заводів, а в 1990 р. - 5301.

На розвиток продуктивних сил в України безпосередньо впливав транспорт, зокрема залізничний. У частині України, що входила до складу Росії, перші залізничні колії було прокладено в 1866-1871 pp. між Одесою і Балтою для прискорення транспортування збіжжя. За 70-ті роки XIX ст., що стали піком у прокладанні залізниць в Україні, вони сполучали всі головні українські міста і, що найважливіше, по єднали Україну з Москвою - центром імперського ринку. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 залізничної ме-режі Росії. Велике значення для подальшого економічного піднесен-ня України мав розвиток морського торговельного флоту. Найбіль-шим портом на півдні України стала Одеса. Важливе значення для розвитку важкої промисловості України мала розробка багатющих покладів криворізької залізної руди. Наприкінці XIX ст. на Україну припадало 57 % видобутку залізної руди в Росії.

У певний спосіб на розвиток промисловості в Україні впливав іно земний капітал, приплив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув в гірничу промисловість. У порефор-мений період швидко збільшувалося індустріальне населення, ство рювалися нові промислові центри. На 1897 р. міське населення Ук-раїни становило близько 13 % загальної чисельності населення.

Землеробство України дедалі більшою мірою втягувалося в товар-ний оборот, поступово перетворюючись на капіталістичне. Про тягом 1863-1902 pp. у ринковий оборот в Україні надійшло понад 25,6 млн десятин приватновласницької землі. Південь України став основним районом виробництва товарного зерна; правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру, лівобе режні — на виробництві зерна, тютюну і частково цукру. Капіталізм поступово втягував у свою сферу тваринництво та інші галузі сіль-ського господарства України.

Незважаючи на колоніальну політику царизму щодо економічного розвитку в Російській імперії, Україна посідала в ній одне з перших місць. Вона випередила інші райони за видобутком вугілля, виплав-ленням чавуну, обсягами виробництва цукру. Україна належала до окраїн царської Росії, які у промисловому розумінні мало чим відрізня-лися від центру імперії, хоч її економіка мала досить однобокий харак-тер.

Стрімкий розвиток капіталізму у промисловості та сільському гос-подарстві, наявність численних пережитків кріпосництва поглиблю-вали соціальні суперечності, були причиною незгасаючої боротьби в місті та на селі.

Гострого характеру набрала боротьба трудового селянства протя-гом 70-х років XIX ст., яка, особливо в губерніях Правобережної Ук-раїни, була спрямована проти розверстання угідь, на обстоювання селянами своїх прав на сервітути. Боротьба селян проти поміщиків ще більшою мірою посилилася в 90-х роках XIX ст. За неповними да-ними, протягом 1890-1900 pp. в Україні відбулося 152 заворушення селян.

Тяжкі економічні та політичні умови життя штовхали робітників до боротьби проти фабрикантів і заводчиків. Спочатку, особливо в 60-70-ті роки, виступи набирали форм заворушень. Другою, вищою формою боротьби були страйки. Загалом за 60-70-ті роки XIX ст. в Україні відбулися 72 виступи, в яких узяло участь понад 40 тис. ро бітників.

Робітничий і селянський рух в Україні в пореформений період роз вивався, збагачувався досвідом, набирав дедалі організованішого та цілеспрямованішого характеру. Спрямований проти соціального гноб-лення трудового народу, цей рух, однак, не приділяв належної уваги вирішенню національного питання.

Царизм у найгрубіших формах здійснював політику національно-колоніального гноблення України, не визнавав існування українсь-кого народу, придушував його культуру. Так, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв видав таємний цирку-ляр про заборону українських національних, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати “малороссийским наречием” дозволялося лише художні твори. П. Валуєв заявив, що української мови “ніколи не було, нема і бути не може”. Тим же роком датується розпорядження царя, яке категорично забороняло видавати україн-

ською мовою книги “учбові і взагалі призначені для початкового чи-тання народу”. Дозволялося друкувати, та й то після суворої цензу-ри, лише окремі твори так званого красного письменства.

Ще реакційнішим і ганебнішим був Емський указ царя Олександ-ра II. Таку назву указ дістав у зв’язку з німецьким містечком Емс, де відпочивав цар під час підписання цього указу - 18 травня 1876 р. Емський указ був спрямований проти української мови як найважли-вішого фактора розвитку української культури. Цим указом суворо заборонялося ввозити в межі імперії, без спеціального на те дозволу головного управління у справах друку, книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Заборонялися також театральні вис-тави українською мовою та друкування текстів до музичних творів. Щоправда, театральні вистави українською мовою були дозволені в 1881 p., але при цьому висловлювалося стільки застережень і обме-жень, що від дозволу по суті нічого не залишалося.

Колонізаторська політика царського уряду яскраво виявилась і в його ставленні до народної освіти. Було заборонено викладання в школах українською мовою, що вело до суцільної неписьменності. Тяжке економічне становище, політичне безправ’я, національне гноблення викликали посилення національно-визвольного руху в різних регіонах імперії, зокрема в Україні. Тут виникли дві течії -ліберальна і революційно-демократична.

Ідеологами ліберальної течії в національному русі в Україні були представники української інтелігенції, які перебували в опозиції до царизму і сприяли розвиткові української мови, школи, театру та інших сфер культури. Піонери українського руху - звільнені із зас-лання М. Костомаров, В. Білозерський, згодом Т. Шевченко, а ще трохи пізніше П. Куліш - згуртували навколо себе понад десяток молодих українців, утворивши в Петербурзі спілку “Громада”. Ана-логічні спілки української інтелігенції, створені згодом у багатьох містах України - Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі та ін., -відіграли позитивну роль в українському національно-визвольному русі. Ідеї громадівців відбивались на сторінках громадсько-політич-ного щомісячника “Основа”, що видавався у Петербурзі протягом 1861-1862 pp. Першочерговою турботою громадівців було поліп шення долі українців, і особливо селянства. Усі, за винятком Т. Шев ченка, погодились, що у своїй діяльності “Громада” має бути аполі-тичною і зосереджуватися на просвітництві мас. М. Костомаров і

П. Куліш настійливо обстоювали обмеження діяльності лише цариною культури, уникаючи радикалізму, що викликав би гнів властей.

На початку 60-х років XIX ст. у середовищі студентів, що походи ли з польської та спольщеної шляхти Правобережжя, виник рух так званих хлопоманів, котрі страждали від докорів сумління через те, що їхній клас століттями гнобив селян, і вирішили зблизитися з наро дом. Провідником цього руху був В. Антонович, який говорив україн-ською мовою, носив українське вбрання і дотримувався українських звичаїв.

Певну позитивну роботу щодо розвитку української культури ви конували громадівці й у 70-х роках. Так, гурток київської інтеліген-ції, що іменувався “Старою громадою”, і далі видавав різну літера-туру українською мовою. Проте через ганебний Емський царський указ гурток був заборонений, а співробітники репресовані. Лише че-рез кілька років після цього царського погрому “Громада” таємно відновила свою діяльність. У роботі київської організації активну участь брав відомий публіцист, історик, фольклорист М. Драгома-нов (1841-1895). Він, основоположник політичної науки в Україні, став “батьком” українського соціалістичного руху.

У 1878 р. у Женеві М. Драгоманов організував видання журналу під назвою “Громада”, де друкувалися матеріали про гнобительську суть царизму, тяжке становище селянства, селянські та робітничі ви ступи, народницький рух. Багато уваги приділялося культурно-ос-вітній діяльності та національному рухові в Україні.

У 70-ті роки в Києві, Одесі, Харкові, Чернігові створюються гурт-ки революційних народників. Так, восени 1873 р. у Києві виник гур-ток “Київська комуна”, до якого входили представники різночинної інтелігенції, а також студенти Київського університету. Учасники цього та інших гуртків вели революційну пропаганду. “Земля і воля народові!” - таким було їхнє основне гасло. Засобом втілення цього гасла в життя народники вважали повсюдну організацію масових се-лянських повстань, переростання їх у революцію. Перелом у народ-ницький рух внесло “ходіння в народ”, яке з 1874 р. набрало масово го характеру. Група народників, наприклад, оселилась у Чигиринсь-кому повіті на Київщині. Коли пропагандистська робота не дала бажаних результатів, вони зробили спробу підняти селянське пов стання. З цією метою народники використали бунтарські настрої се-лян, які покладали всі надії у вирішенні земельного питання на “доб рого царя”. Я. Стефанович видав себе за царського комісара і з до-

помогою Л. Дейча та І. Бохановського створив нелегальну селянську організацію “Таємна дружина”, учасники якої в означений час мали виступити проти царських чиновників та дворян. Проте у вересні 1877 р. “чигиринську змову” було розкрито, майже тисячу людей заарешто-вано. Організаторам руху загрожувала смертна кара, але їм вдалося втекти з в’язниці й виїхати за кордон.

Отже, народники не змогли ані підняти селян на революцію, ані повалити царизм, вони були не здатні очолити селянський рух. На-прикінці 80-х років гуртки народників на місцях припинили свою ді-яльність, багато їх учасників було заарештовано.

В Україні дедалі більшого розмаху набувала класова боротьба ро бітників. У 1875 р. в Одесі виникла політична організація “Півден-норосійський союз робітників”, члени якої керували страйками ро бітників в Одесі. У грудні 1875 р. царський уряд розгромив “Союз”, його керівник Є. Заславський був засуджений на 10 років каторги і помер у в’язниці. Були засуджені також його соратники.

Виступи робітників посилились у 80-ті роки під впливом значного поширення робітничого руху в центральних губерніях Росії. У 1885 р. вперше в історії робітничого руху в Україні під червоним прапором відбувся страйк робітників залізничних майстерень м. Олександрів на (тепер Запоріжжя), які змусили капіталістів піти на поступки. У 1895 р. під керівництвом В. Ульянова в Петербурзі було створено “Союз боротьби за визволення робітничого класу”, який вперше в Росії почав поєднувати соціалізм з робітничим рухом. Під впливом цієї організації такі союзи створювались і в Україні. Так, у Катери-нославі таку організацію в 1897 р. створив робітник І. Бабушкін -колишній учасник петербурзького “Союзу боротьби”, того ж року об’єдналися в “Союз боротьби” соціал-демократичні гуртки і групи Києва на чолі з Б. Ейдельманом, В. Крижанівською і П. Тучапським. Серед делегатів І з’їзду Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що відбувся в 1898 р. в Мінську, були й представники “Союзу боротьби” Києва та Катеринослава. Наприкінці 80-х років серед молодого покоління інтелігенції посилилося прагнення вивести українство на ширший шлях національного розвитку й надати йому політичного звучання. Першою такою організацією в 90-х роках ста-ло “Братство тарасівців”, організоване в 1891 р. студентами Харкова. До визначальних завдань вони зараховували вирішення економічних питань, справедливо вважаючи, що лише матеріально забезпечений

народ здатен дбати про національно-освітні справи. У травні 1893 р. братство припинило існувати в результаті арештів.

Таким чином, у пореформений період в Україні завершувався про мисловий переворот, який характеризувався переходом від мануфак-тур до великих фабрик і заводів, оснащених машинами, високою концентрацією виробництва і робітників. Сільське господарство де-далі інтенсивніше еволюціонувало капіталістичним шляхом. Загост-рювалися соціальні суперечності. Залишки кріпосництва, нерозв’я-заність аграрного питання стали причинами незгасаючої боротьби у пореформеному українському селі. Широкого розмаху набувала бо­ротьба пролетаріату. Поширювався національно-визвольний рух, де виразно виявилися дві тенденції - ліберальна та революційно-де-мократична. В умовах розвитку буржуазних відносин на етнічній те-риторії України дедалі помітнішою ставала спільність економічного життя, пожвавилися, міцнішали торговельно-економічні зв’язки, які об’єднували окремі регіони в одне ціле, що було найголовнішою пе-редумовою формування капіталістичної української нації. Період становлення капіталістичної української нації припадає на другу по­ловину XIX - перші десятиріччя XX ст. Проте цей процес остаточно так і не був завершений. На заваді стали російсько-австро-угорські кордони: вони поділяли українську націю на дві великі компактні частини, які розвивалися все-таки у певній ізоляції одна від одної.

На межі XIX і XX ст. в Україні назрівала революційна ситуація, яка згодом переросла в могутні соціальні потрясіння.

9.2. Західноукраїнські землі у другій половин. XIX ст.

На західноукраїнських землях у результаті природного приросту чисельність населення збільшилася з 3,9 млн у 1863 р. до 5,5 млн у 1897 р. Паростки капіталістичних відносин пробивалися на Західній Україні крізь залишки феодалізму. Помітне пожвавлення в економіці почалося наприкінці 60 - на початку 70-х років. Та лише 70-80-ті роки стали роками становлення фабрично-заводської промислово сті. Однак з 869 підприємств, що були у Східній Галичині, більшість були дрібними, де було зайнято 5-10 робітників. Переважали дрібні підприємства також на Буковині й Закарпатті. Попереду йшли бо рошномельна, лісопильна, нафтова галузі, де до середини 90-х років

завершився промисловий переворот. Нафтова промисловість почала розвиватися в Галичині раніше від інших. Основою для неї були багаті запаси нафти. Виникнувши у вигляді селянських промислів у формі дрібнотоварного виробництва, нафтова промисловість переходить від примітивних способів видобутку до досконаліших методів буріння за допомогою парових машин. З’являються перші нафтоочисні заводи в Ясло, Львові, Дрогобичі. Застосування нової техніки забезпечило збільшення обсягів виробництва нафти. Поча-ток другої половини XIX ст. став періодом концентрації виробницт-ва і застосування механічної сили в лісовій промисловості Галичини, Буковини, Закарпаття, на продукцію якої підвищується попит. Названі галузі виробництва в Галичині стимулювали розвиток за-лізниць. На початок 1901 р. довжина залізниць досягла 3869 км, що сприяло розвитку торгівлі й промисловості. Наприкінці XIX ст. починають розвиватися металообробна та машинобудівна галузі промисловості, щоправда, на низькому технічному рівні.

Розвиток промисловості, пов’язаної з переробкою продуктів сіль-ського господарства, свідчив про проникнення товарно-грошових відносин у поміщицьке господарство.

Капіталізм породжував робітничий клас, пролетаризував селян ство, яке вийшло з кріпосництва без землі, збільшував злидні, загост-рював соціальні антагонізми. Лише на Закарпатті наприкінці XIX ст. налічувалося 73 % бідняків, 17 % середняків та 10 % куркулів. Селян-ство масово емігрувало за кордон. Так, наприкінці XIX ст. до Ка-нади виїхало приблизно 30 тис. українців, до США - 150-200 тис, до Бразилії - 18,5 тис. Наприклад, у Закарпатті відсоток еміграції набагато перевищував відсоток природного приросту населення. Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу угорського королівства, у XIX ст. воно залишалося в угорській частині імперії Габсбургів. Династія Габсбургів прийшла до панування в Австрії в 1282 р. До складу Австрійської монархії у XVI–XVIII ст. входили Чехія, Сілезія, Угорщина, частина польських, західноукраїнських та інших земель. На початку XIX ст., у 1804 p., Австрійська монархія перетворилась на імперію. Після війни, яка закінчилася на користь Пруссії (1866 p.), остання стала головною силою серед німецьких дер-жав. Австрія визнала права Угорщини на самоврядування. Закар-патська Україна опинилася під владою Угорщини. Внаслідок угоди 1867 p., укладеної між правлячими класами Австрії та Угорщини, Австрійська імперія перетворилась на двоєдину монархію - Австро-

Угорщину на чолі з австрійським імператором, який водночас був угорським королем.

Особливе місце в аграрних реформах у Галичині, Буковині, Закар-патті посідає боротьба селян, становище яких набагато погіршилося. Лише протягом 1850-1861 pp. у Східній Галичині, на Буковині та Закарпатті відбулося 400 відкритих виступів селянства.

Наростання селянського руху, незадоволення австрійської буржу-азії, національне пробудження поневолених народів і погіршення міжнародного становища Австрії змусили уряд наприкінці 50-х років розпочати розробку нової конституції. У 1851 р. імператор Франц Йосиф скасував так і не прийняту конституцію 1849 р. і встановив по суті абсолютистський режим, запровадив цензуру, заборонив гро мадські організації. На основі нової конституції 1861 р. були створені Галицький і Буковинський крайові сейми, які мали опікуватися суто місцевими справами й представляти Галичину і Буковину в Держав ній раді Австрійської імперії. У 1861 р. у Галичині на цей сейм ук-раїнці направили 49 послів із загальної кількості 150, у 1877 р. їх було лише 14. Причиною цього були нові виборчі правила, згідно з якими перевагу дістали великі землевласники, себто поляки, а серед ук-раїнців переважали селяни. Ще гіршою була ситуація у віденському парламенті. Поволі вся місцева адміністрація, суд, самоврядування опинилися в руках поляків. Урядовою мовою замість німецької ста-ла польська. Львівський університет був спольщений; школи перей-шли під керівництво Польської крайової шкільної ради. Лише кілька середніх та фахових шкіл залишались українськими. На Буковині ав тономні інституції перебували в руках румунів та німців, а українці довгий час не могли добитися навіть визнання української мови як урядової. Незважаючи на це австрійська конституція прищеплювала галичанам та буковинцям звичку розв’язувати конфлікти мирним шляхом. Боротьба за власні права перемістилась у сферу парламен-таризму.

На західноукраїнських землях рух народних мас за розвиток ук-раїнської культури, освіти, рідної мови очолили народовці. Народов-ство виникло наприкінці 1861 - на початку 1862 р. і мало багато спільного з українофільством на основних українських землях. Наро довці мали значну підтримку з боку національно-визвольного руху Наддніпрянської України. Центральним представницьким органом народовців було обрано в 1855 р. Народну раду, головними завдан-нями якої стали розвиток народності, прогрес, лібералізм, демокра-

тія, федералізм. Народна рада вважала себе спадкоємницею Головної руської ради, яка була заснована у Львові в 1848 р. і проголосила єдність усього українського народу. Українські посли в австрійсько му парламенті висунули вимогу відокремити українські землі, що пе-ребували в межах австрійської держави, утворивши коронний край під управлінням намісника, а також приєднати до Галичини Букови ну й Закарпаття.

Народовці пропагували твори класиків нової української літера-тури, національні ідеї, створюючи різні товариства, установи, гурт-ки, культурно-освітні заклади. У Львові 8 грудня 1868 р. зусиллями народовців було засновано українське громадське товариство “Про світа”, що мало на меті поширення освіти та пробудження національ-ної свідомості. Першим головою “Просвіти” був А. Вахнянин. Това-риство видавало твори українських письменників, створило пре-совий орган народовців “Діло”. Осередки “Просвіти” існували на українських землях з кінця 60-х років XIX ст. до 1940 p., а в діаспорі вони збереглися й донині.

З ініціативи народовців у 1864 р. було засновано перший профе сійний театр у Львові. Непересічне значення для української мови й літератури мало створення в 1873 р. у Львові з ініціативи О. Конись-кого і М. Драгоманова Товариства ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. було перетворене на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Це була перша і єдина за період 1892-1918 pp. новітня Академія ук-раїнського народу. У товаристві діяло три секції: історико-філософ-ська, філологічна і математично-природничо-лікарська, до складу яких входили археологічна, бібліографічна, етнографічна, правова і статистична комісії. З товариством співпрацювали М. Грушевський (голова з 1897 р. до 1913 p.), І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк, І. Горба-чевський. За час діяльності НТШ видало 1100 наукових та літератур-них творів.

У другій половині 60-х років XIX ст. у соціально-політичному жит-ті західноукраїнських земель сформувався інший напрямок - моск-вофільство. Основною передумовою появи москвофільства була зне-віра частини населення західноукраїнських земель у можливість вирі-шити місцеві проблеми власними силами. Москвофіли не визнавали існування українського народу і його мови, пропагували ідею єдиної, неподільної російської народності від Карпат до Камчатки. Москво філи мали підтримку, у тому числі матеріальну, правлячих кіл Росії. Москвофіли створили потужну видавничу базу; за перші роки було

видано понад 80 книжок. Вони мали також власні установи, товари-ства й науково-літературні збірники, через які пропагували свої ідеї. Відповідно до своїх поглядів на місце українського населення у сло в’янському світі вони зробили спробу створити й нав’язати україн-цям “язичіє” - суміш з російської, української, польської та церков нослов’янської мов, яке подавали як “руську” чи “панруську” мову.

Згодом у народовському русі відбулося розмежування. Одна його частина стала на угодовські позиції, інша - на радикальні. У 1890 р. кілька лідерів галицьких народовців (О. Барвінський, А. Вахнянин та ін.) уклали з намісником у Галичині угоду, згідно з якою за надан ня їм кількох депутатських місць у парламенті, відкриття трьох ук-раїнських гімназій, збільшення кількості українських кафедр у Львів-ському університеті, зокрема відкриття кафедри української історії, а також за деякі інші поступки вони зобов’язалися підтримувати політику австрійського уряду. Після цього було проголошено “нову еру” у відносинах народовців з урядом і польською шляхтою. Кафед-ру української історії очолив у 1894 р. учень проф. В. Антоновича Михайло Грушевський (1866-1934), який справді започаткував “но ву еру”. М. Грушевський - український мислитель і політичний діяч, творець новітньої схеми політичної історії України, кількох конституційних проектів, автор майже 1800 публікацій.

Інша частина народовців у 1899 р. об’єдналася з частиною ради калів в Українську національно-демократичну партію, на чолі її став Ю. Романчук, а пізніше - К. Левицький. У своїй програмі партія поставила за мету, щоб “цілий український народ з’єднався в одно-цільний національний організм”. Великий революціонер-демократ І. Франко, який очолював ліве крило суспільно-політичного руху, гостро критикував як “народовців”, так і “москвофілів”. За його сло вами, основа обох цих партій однакова, а різниця між ними суто формальна: одна бере гору чи друга - народові від того жодної ко ристі.

Цього ж року ліве крило української національно-демократичної партії створило нову Українську соціал-демократичну партію, на чо лі якої став М. Ганкевич. Ця партія проголосила створення “вільної Української держави, Української республіки”.

Радикально настроєні діячі визвольного руху Галичини в 1890 р. створили Русько-українську радикальну партію, яка одним із зав дань висувала боротьбу з “новоерівцями”. Партія прагнула до утверд-ження ідеалів наукового соціалізму, демократизації суспільного жит-

тя, використання здобутків культури й науки для піднесення націо нальної свідомості й почуття солідарності серед українського насе-лення. Засновниками й керівниками партії були І. Франко (1856-1916) - український письменник, публіцист і суспільно-політичний діяч, М. Левицький, М. Павлик, С. Данилович. У діяльності ради калів поєднувались як соціалістичні, так і національні мотиви. У Га-личині добре відомі були праці доцента Київського університету М. Зі-бера, який виступив із серією статей на захист економічного вчення К. Маркса.

Після чергового конгресу II Інтернаціоналу Г. Плеханов надіслав у 1896 р. І. Франку для редагованого ним соціал-демократичного журналу “Життя і слово” статтю. У перекладі І. Франка українською мовою стаття вийшла друком у серпневому номері цього журналу за 1896 р. До того місця публікації, де йшлося про репресії царського уряду проти революціонерів, І. Франко зробив примітку про те, що серед заарештованих був адвокат Ульянов (брат повішеного в 1887 p.), а це нагадувало читачам, що свого часу львівські газети повідомля-ли про страту Олександра Ульянова. Це була перша в українській пресі згадка імені В. Ульянова (Леніна).

У 90-х роках у робітничому русі політична боротьба набирає форм демонстрацій, мітингів, страйків. У 1890 р. робітники Львова вперше відсвяткували День міжнародної пролетарської солідарно сті — 1 травня. На чотиритисячному мітингу було прийнято резо люцію, де висувалися політичні та економічні вимоги: 8-годинний робочий день, загальне виборче право. Наприкінці 90-х років у ро бітничому демократичному русі переважала політична боротьба за загальне виборче право.

9.3. Розвиток культури України у другій половині XIX ст.

Царський уряд перешкоджав розвиткові української культури, зок-рема мови, забороняв діяльність товариств, друкування книжок украї-нською мовою, не допускав рідної мови у навчальні заклади, театри, судові й державні установи. Протягом другої половини XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні збільшилась, але близько третини дітей шкільного віку зовсім не вчилися. За даними офіційного перепи-су 1897 р. неписьменність населення Наддніпрянської України була масовим явищем. Із кожних 100 осіб від 72 до 85 були неписьменні.

Школи на Наддніпрянській Україні - від вищої до нижчої - стали знаряддям русифікації української молоді. Цьому сприяла загальна військова повинність (з 1872 p.), бо українців навмисне засилали на службу далеко від рідного краю.

Незважаючи на збільшення кількості середніх навчальних закла-дів (гімназій, реальних та комерційних закладів), а також відкриття в Одесі Новоросійського університету (1864 p.), Політехнічного інсти-туту в Києві (1898 p.), інших інститутів та навчальних закладів стан справ у народній освіті докорінно не змінився, оскільки доступ до на-вчання дітям робітників та селян фактично був закритий.

Протягом 1860-1867 pp. Австрія прийняла конституційний устрій. Разом з іншими народами українці гуртувалися в товариства, влаш-товували збори і віча, видавали книжки і часописи.

У Галичині існували п’яти- та шестикласні середні школи з латин ською мовою навчання. У 1867 p., всупереч бажанню українців, мо вою викладання в гімназіях стала польська. Викладати українською мовою було дозволено тільки в чотирьох нижчих класах Академічної гімназії у Львові. Тільки з 1874 р. було дозволено викладати україн-ською мовою в усіх класах. Боротьба за українську гімназію закінчи-лася наприкінці XIX ст. компромісом: при польських гімназіях дозволялося мати паралельні українські класи. У 1887 р. було засно вано першу українську гімназію в Перемишлі, у 1893 р. - у Коломиї, у 1898 р. — у Тернополі, у 1899 р. на всю Галичину було 29 польських гімназій і тільки 6 українських.

На Буковині в гімназіях мовами викладання були українська і ру-мунська. Тільки в 1896 р. було відкрито другу, німецько-українську, гімназію в Чернівцях.

На Буковині в 1875 р. було засновано Чернівецький університет з викладанням німецькою мовою, але були кафедри й з українською мовою навчання: української мови і літератури, церковнослов’ян ської мови та практичного богослов’я.

У Львівському університеті, заснованому в 1784 p., мовою викла-дання спершу була латинська. У 1817 р. навчання вже велося німець кою мовою. У 1849 р. в університеті запрацювали кафедри україн ської мови та літератури. У 1871 р. скасовано обмеження щодо мови викладання, але фактично університет сполонізувався. Однак у 1894 р. було засновано кафедру історії України, а в 1900 р. - окрему кафедру української літератури.

На Закарпатті до Першої світової війни було три гімназії: в Ужго роді - з 1646 p., у Мукачеві - з 1872 p., а також у Берегові.

У Наддніпрянщині працювало багато видатних учених. У 1896 р. в Одесі І. Мечников і М. Гамалія заснували першу вітчизняну бакте-ріологічну станцію. Значну роль у популяризації і розвитку наукових знань відігравали численні наукові товариства, які мали на меті дос-ліджувати минуле України, її археологію, історію, мистецтво. Праці цих товариств, звичайно, друкувалися російською мовою. Наслідком їх діяльності залишилися сотні томів різних видань. Заслуги цих товариств - дослідників природи при Харківському університеті, історичного товариства Нестора Літописця при Київському універ-ситеті, історико-філологічного товариства при Одеському універси-теті та інших - перед українською наукою величезні. Вагомим був внесок у розвиток вітчизняної філології мовознавця О. Потебні. У своїх працях “Из записок по русской грамматике” і “Мьісль и речь” він започаткував психологічний напрямок у вітчизняному мовознав стві, активно розвивав філософію мови, вирішував конкретні про блеми загального мовознавства, діалектології.

З кінця XIX ст. Львівське Наукове товариство ім. Т. Шевченка ста-ло вже не місцевою краєзнавчою організацією, а всеукраїнським на-уковим осередком, що охоплював усі галузі науки. У виданнях Това-риства друкували праці українців з усієї України. Наприкінці XIX ст. М. Грушевський очолив Товариство і почав друкувати свою багато томну працю “Історія України-Руси”. Багато подій з життя народних мас України, історії українського народу знайшли відображення у працях істориків О. Лазаревського, О. Єфименко, Д. Багалія. Напри-кінці XIX ст. широке дослідження історії запорозького козацтва роз-почав історик Д. Яворницький.

Українська література наприкінці XIX ст. досягла художньої зрі лості. Погляди Т. Шевченка щодо значення прогресивного реаліс-тичного мистецтва були розвинуті у творчості І. Франка, П. Грабов-ського, М. Коцюбинського, Лесі Українки.

У Галичині й на Буковині відомими письменниками стали Н. Коб-ринська, О. Кобилянська, О. Маковей, В. Стефаник, Ю. Федькович, С. Воробкевич.

Дуже близькими були зв’язки Наддніпрянщини з Галичиною. Над-дніпрянські письменники, яким у Росії не дозволяли друкуватися, по силали свої твори до галицького видавництва. І. Франко, найбіль-

ший письменник Галичини, був у дружніх стосунках з українськими культурними діячами Наддніпрянщини і разом з ними здійснював активну літературну й наукову діяльність.

М. Драгоманов у своїх творах проповідував потребу боротьби за політичну і національну волю, наголошував на необхідності йти за прикладом європейських політичних рухів і бути на рівні нових соці-альних ідей. Побачили світ повісті й оповідання І. Нечуя-Левицько-го, П. Мирного, пізніше - В. Винниченка, О. Олеся, які стали цін ним надбанням української культури.