Прогнозування розвитку субєктів господарювання: сутність види і методи.

Прогнозування — це передбачення майбутнього стану внутрішнього і зовнішнього середовища фірми, яке базується на наукових методах і інтуїції, тобто це процес обґрунтування кількісних та якісних змін розвитку в майбутньому.

Прогнозування, з одного боку, передує плануванню, а з другого є його складовою частиною, оскільки використовується на різних стадіях планової роботи, а саме на стадії аналізу середовища і визначення передумов для формування стратегій; на стадії реалізації планів.

Прогнозування по своєму складу ширше від планування, оскільки крім показників діяльності фірми включає і дані про зовнішнє середовище.

В практичній діяльності підприємства використовують такі типи прогнозування:

а)прогнозування, яке ґрунтується на творчому передбаченні майбутнього, використовуючи інтуїцію;

б)пошукове прогнозування — це спосіб наукового прогнозування від даного моменту до майбутнього. Воно опирається на наявну інформацію.

В свою чергу пошукове прогнозування може бути традиційним (коли прогноз є екстраполяцією минулого в майбутнє) і новаторським, альтернативним (коли існує декілька варіантів розвитку фірми з врахуванням змін зовнішнього і внутрішнього середовища).

в) нормативне або нормативно-цільове прогнозування полягає в тому, що спочатку визначаються загальні цілі, орієнтири на майбутнє, а вже потім оцінюється розвиток фірми, виходячи із встановлених цілей. В даному випадку застосовуються переважно якісні методи дослідження, оскільки здебільшого фірма не володіє необхідними вихідними даними.

Результатом процесу прогнозування є прогнози, які можуть бути коротко, середньо і довгостроковими (по часу охоплення), пошуковими, нормативними (по питаннях прогнозування), пасивними і активними (по можливості впливу фірми на майбутнє).

В економічному прогнозуванні використовують такі дві групи методів прогнозування:

В основу евристичних методів формування прогнозів покладено використання логічних прийомів, методичних правил, підходів.

16. Суть планування проявляється в конкретизації цілей розвитку всієї фірми та кожного підрозділу окремо на певний період; визначенні господарських завдань, засобів їх досягнення, термінів та послідовності реалізації; виявлення матеріальних, трудових та фінансових ресурсів, які необхідні для вирішення поставлених завдань.

У залежності від змісту, мети і завдань виділяють такі форми планування та види планів:

1. Форми планування в залежності від тривалості планового періоду:

- перспективне планування (прогнозування);

- середньострокове планування;

- поточне (бюджетне, оперативне) планування.

2. Види планів:

а) в залежності від змісту господарської діяльності — плани науково-дослідницьких та дослідницько-конструкторських робіт; виробництва і збуту; матеріально-технічного постачання; фінансовий план;

б) в залежності від організаційної структури підприємства (фірми) — плани виробничої дільниці; плани дочірньої компанії.

Планування — це початковий етап управління. Однак це є не єдиний акт, а процес, який триває до завершення комплексу операцій, що плануються.

Планування містить у собі визначення:

- кінцевої та проміжної мети;

- завдань, вирішення яких необхідне для досягнення мети;

- засобів та способів їх вирішення;

- необхідних ресурсів, їх джерел і способу розподілу.

Організація планування виробництва на підприємстві включає два основні етапи, це стратегічне планування(на 5 і більше років) і поточне планування (як правило на рік із розбивкою на менші періоди часу).

Принципи планування визначають характер та зміст планової діяльності економічної організації. Правильне дотримання принципів планування надає можливість ефективної роботи підприємства та зменшує можливість від’ємних результатів планування.

Можна виділити чотири основних принципи планування:

1. Принцип єдності.

2. Принцип безперервності.

3. Принцип гнучкості

4. Принцип точності

5. Принцип участі

 

17. Різноманітність сучасних методів планування потребує диференційованого підходу до їх розгляду. При цьому можна виділити декілька взаємозалежних груп методів.

 

До першої групи можна піднести методи збирання та обробки інформації, необхідної для здійснення планування: загальносоціояогічш (анкетунання, інтерв'ювання, опитування, спостереження)., мапіемат^іні (математичної статистики та ін.), логічні тощо. їх застосунашія є основним змістом усієї перед-планової роботи, обов'язкоіюіо умовою для ефектнішого подальшого використання псіх інших методів планування.

Перехід у плануванні від більш загальних завдань до часткових досягається шляхом використання методу послідовних наближень. Він базується на положенні, згідно з яким визначення загального завдання складає основу встановлених завдань другого порядку, деталізація останніх приводить до находження завдань третього порядку і т. іп. Результати, здобуті и усіх наближеннях, сприяють остаточному розв'язанню первісного завдання". Використання вказаного методу найбільш доцільно н перспективному та поточному плануванні, коли суб'єкти управління з урахуванням пропозицій галузевих служб і підрозділів поетапно конкретизують загальні проблеми.

 

Скоординувати цілі з наявними ресурсами в плануванні можна за допомогою балансового методу, його сутність Полягає у задоволенні потреб системи виходячи із наявних можливостей. Цс забезпечує пропорційність, збалансованість розвитку як органу внутрішніх справ в цілому, так і його структурних підрозділів і служб. Використання названого методу передбачає: чітке формулювання цілей і завдань системи на певний період, а також точпин кількісний розрахунок наявних сил та засобів з урахуванням їхньої якості; зіставлення одержаних даних; розподіл ресурсів для виконання окремих завдань залежно від ступеня важливості та терміновості їхнього розв'язання; планування заходів.

Третю групу методів складають методи формування планів. До їх числа "належать проблемний та програмно-цільовий методи планування.

Четверту групу складають організаційні методи планування, які упорядковують і оптимізують процес його здійснення.

До них відносяться: директивний метод планування; метод урахування потреб структурних ланок системи; метод поєднання колегіальності та єдиноначальності в підготовці та прийнятті планів.

 

18. Бізнес-план – це ретельно підготовлений плановий документ, який розкриває усі сторони будь-якого започатковуваного комерційного проекту. Він дозволяє передбачати заходи щодо реалізації нової ідеї, визначати необхідне фінансове забезпечення і отримання певного зиску. Практично його можна вважати формою експертної оцінки доцільності та ефективності здійснення тієї або іншої підприємницької ідеї.

 

Бізнес-план – це документ, який містить систему ув’язаних в часі та в просторі та узгоджених з метою і ресурсами заходів і дій, спрямованих на отримання максимального прибутку внаслідок реалізації підприємницького проекту (угоди).

 

Бізнес-планування включає в себе три етапи:

 

підготовчий період – підбір виконавців, консультантів та експертів, постановка завдання і розподіл обов’язків між виконавцями, розробка календарного плану (графіка) виконання робіт, збір вихідної інформації;

 

розробка бізнес-плану;

 

презентація бізнес-плану – доведення основних положень бізнес плану до потенційних інвесторів.

У ринковій системі господарювання бізнес-план виконує дві най­важливіші функції:

 

1) зовнішню — ознайомити різних представників ділового світу із сутністю та основними аспектами реалізації конкретної підприєм­ницької ідеї;

 

2) внутрішню (життєво важливу для діяльності самого підприєм­ства) — опрацювати механізм самоорганізації, тобто цілісну, комп­лексну систему управління реалізацією підприємницького проекту.

19. Персонал підприємства — це сукупність постійних праців­ників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) ма­ють досвід практичної діяльності. Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати участь інші працездатні особи на підставі тимчасового тру­дового договору/

Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал підприємства поділяється здебільшого на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники. Керівники — це працівники, що займають посади керівників підприємств та їхніх структурних підрозділів. До них належать «Директори (генеральні директори), начальники, завідувачі, керуючі, І виконроби, майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах; головні спеціалісти (головний бухгалтер, головний {інженер, головний механік тощо), а також заступники перелічених керівників. Спеціалістами вважаються працівники, що виконують спе­ціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи: інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрисконсульти, соціологи тощо. До службовців належать працівники, що здійснюють підготов­ку та оформлення документації, облік та контроль, господарське (Обслуговування (тобто виконують суто технічну роботу), зокрема діловоди, обліковці, архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі-друкарки, стенографісти тощо. Робітники — це персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, пе­реміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням матері­альних послуг та ін. Окрім того, до складу робітників включають двірників, прибиральниць, охоронців, кур'єрів, гардеробників. В аналітичних цілях усіх робітників можна поділити на основ­них — тих, що безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних — тих, які виконують функції обслуго­вування основного виробництва.

 

20. Коефіцієнт обороту кадрів з прийняття (Кп) = Чп/Чсер, відношення кількості прийнятих працівників в організацію за певний період до середньооблікової кількості працівників за відповідний період.

Коефіцієнт обороту кадрів зі звільнення (Кз) = Чз/Чсер, відношення кількості звільнених працівників з організації за певний період до середньооблікової кількості працівників за відповідний період.

Коефіцієнт загального обороту кадрів (Кз.о) = (Чп + Чз) /Чсер або

(Кз.о) = (Кп) + (Кз), відношення загальної кількості прийнятих та звільнених працівників за певний період до середньооблікової кількості працівників за відповідний період.

Коефіцієнт плинності кадрів (Кп.к) = (Чз - Чн.з)/Чсер, відношення кількості працівників, що звільнилися з організації протягом певного періоду (за мінусом неменуче звільнених) до середньооблікової кількості працівників за відповідний період.

Коефіцієнт співвідношення прийнятих і звільнених працівників (Кс.п.з) = Кп/Кз, відношення кількості прийнятих працівників за певний період до кількості звільнених працівників за відповідний період.

Коефіцієнт стабільності кадрів (Кс) = Ч1/Чсер, відношення чисельності працівників зі стажем роботи в організації більше одного року (за певний період) до середньооблікової кількості працівників за відповідний період

Веснін В.Р., окрім коефіцієнтів обороту кадрів з прийняття, зі звільнення та коефіцієнта плинності кадрів виділяє настипні:

Коефіцієнт постійності кадрового складу (Кп.к.с) = Ч3/Чсер, співвідношення чисельності працівників, що були в списках організації протягом всьго періоду (не менше 3 років) до середньооблікової кількості працівників за відповідний період.

Коефіцієнт інтенсивності плинності кадрів (Кі.п.к) = Чсті-й.г/Чсті-й.г.в.ч, співвідношення частки працівників і-й групи в чисельності вибутих з причин плинності до частки і-й групи в загальній кількості працівників.

Коефіцієнт закріпленності (Кз.к) = Чп.с/Чсер, співвідношення кількості осіб з певним стажем роботи, що залишили організацію за певний період до середньооблікової кількості працівників за відповідний період

Гетьман О.О. та Шаповал В.М. до вже існуючих показників вводять наступні:

Коефіцієнт дисципліни (Кд) = Кн/Чв.л-г, співвідношення не виходів на роботу до загальної чисельності людино-годин за відповідний період

На мою думку, говорячи про коефіцієнт дисциплін доцільніше співставляти, наприклад, кількість порушень дисципліни до середньооблікової кількості працівників за відповідний період. А даний показник відображає кількість простоїв, тобто людиного-годин не вироблених по відношеню до загальної кількості людино-годин. Та з рухом персоналу пов'язаний опосередковано, а не безпосередньому.

Коефіцієнт відповідності кваліфікації працівників рівню складності виконуваних робіт (Ккв) = Стрт.р/Стрв.р, співвідношення середнього тарифного розряду групи працівників до середнього тарифного розряду виконуваних робіт.

Коефіцієнт структури персоналу організації (Кс.п.о) = Чс.г/ Чсер, співвідношення частки кожної зі складової груп персоналу організації до середньооблікової кількості працівників за відповідний період

оефіцієнт загальної трудової мобільності (Кз.т.м) = (Чв.з+Чст.+Чв.п)/Чсер, співвідношення суми (чисельності всіх звільнених, незміної частини персоналу та чисельності всіх прийнятих за певний період) до середньооблікової кількості працівників за відповідний період.

Коефіцієнт адаптації (Кад) = Чп - Чз, різниця між чисельністю прийнятих працівників за певний період та чисельністю звільнених за відповідний період [5, с. 349-350]. Розраховуючи коефіцієнт адаптації, вважаю, що використовувати при розрахунках показник чисельності всіх звільнених за відповідний період не коректно, у співвідношені до прийнятих за відповідний період.

Коефіцієнт внутрішньої мобільності (Кв.м.) = Чз.р.м/Стз, співвідношення чисельності працівників, що змінили робочі місця всередині організації до середньооблікової кількості працівників за відповідний період.

 

22. Ефективність праці – це її результативність, тобто співвідношення обсягу вироблених благ чи цінностей (матеріальних і нематеріальних) до затрат праці. Зростання ефективності праці означає зростання обсягу вироблених благ без підвищення затрат праці.

В економічній літературі та господарській практиці нашої країни для характеристики результативності праці використовувалась категорія “продуктивності праці”, яка характеризує співвідношення кількості продукції і затрат на її виробництво.

Продуктивність праці є складною економічною категорією, оскільки є важливою характеристикою трудової діяльності людини, вона тісно пов’язана з засобами виробництва і предметами праці.

Продуктивність праці — це ефективність затрат конкретної праці, яка визначається кількістю продукції, виробленої за одиницю робочого часу, або кількістю часу, витраченого на одиницю продукції. Зростання продуктивності праці означає збільшення кількості продукції, виробленої за одиницю часу, або економію робочого часу, витраченого на одиницю продукції.

Продуктивність праці вимірюється відношенням обсягу виробленої продукції до затрат праці (середньооблікової чисельності персоналу). Залежно від прямого або зворотного відношення маємо два показники: виробіток і трудомісткість.

Виробіток — це кількість виробленої продукції за одиницю часу або кількість продукції, яка припадає на одного середньооблікового працівника або робітника за рік, квартал, місяць. Він вимірюється відношенням кількості виробленої продукції до величини робочого часу, витраченого на його виробництво:

В = Q / Т,

де В — виробіток;

Т — затрати робочого часу;

б — обсяг виробленої продукції.

Трудомісткість — це показник, який характеризує затрати часу на одиницю продукції (тобто зворотна величина виробітку):

Тр = Т / Q,

де Тр — трудомісткість на одиницю продукції.

Чим більший виробіток продукції за одиницю часу, або чим менші затрати часу на одиницю продукції, тим вищий рівень продуктивності праці. Проте відсоток підвищення виробітку не рівнозначний відсотку зниження трудомісткості. Співвідношення між ними виражається так:

% зниження трудомісткості = % підвищення виробітку / (100 + %

підвищення виробітку)- 100;

% підвищення виробітку = % зниження трудомісткості / (100 - %

зниження трудомісткості)- 100.

 

23. До групи соціально економічних факторів зростання продуктивності праці належать всі фактори, що спричиняють покращання якості робочої сили.

До групи організаційно економічних факторів зростання продуктивності праці належать прогресивні зміни в організації праці, виробництва та управління. До них входять: вдосконалення структури апарату управління та систем управління виробництвом, повсюдне впровадження та розвиток автоматизованих систем управління; покращання матеріальної, технічної і кадрової підготовки виробництва, вдосконалення організації виробничих та допоміжних підрозділів; вдосконалення поділу та кооперації праці, розширення сфери суміщення професій і функцій, впровадження передових методів та прийомів праці, вдосконалення організації та обслуговування робочих місць, впровадження прогресивних норм і нормативів праці; покращання умов праці та відпочинку, вдосконалення систем матеріального стимулювання.

За сферою виникнення і дії фактори зростання продуктивності праці поділяються на:

внутрішньовиробничі — ті, що виникають і діють безпосередньо на рівні підприємства чи організації;

галузеві і міжгалузеві, що пов'язані з можливістю покращання кооперативних зв'язків, концентрації і комбінування виробництва, освоєння нових технологій і виробництв на рівні всієї галузі або кількох суміжних галузей народного господарства;

регіональні — це фактори підвищення продуктивності праці, характерні для даного регіону (наприклад, створення вільної економічної зони);

загальнодержавні — це такі фактори, які спричиняють підвищення продуктивності праці в усій країні (наприклад, зміцнення здоров'я і підвищення освітнього рівня населення, раціональне використання трудового потенціалу тощо).

Резерви зростання продуктивності праці — це такі можливості її підвищення, які вже виявлені, але з різних причин поки що невикористані. Резерви використовуються і знову виникають під впливом науково-технічного прогресу.

Кількісно резерви можна визначити як різницю між максимально можливим і реально досягнутим рівнем продуктивності праці в конкретний момент часу. Таким чином, використання резервів зростання продуктивності праці — це процес перетворення можливого у дійсне.

Оскільки резерв — це фактично відрізок фактора, можливий для використання в конкретний момент часу, то резерви зростання продуктивності праці класифікують так само, як і фактори.

 

24. Мотивація у широкому розумінні – це процес спонукання працівників до діяльності для досягнення цілей організації.

Двох факторна теорія мотивації Герцберга. За даною теорією на задоволеність роботою впливають такі фактори - мотиватори:

" досягнення (кваліфікація) і визнання успіху,

" робота як така (інтерес до роботи і завдань),

" відповідальність,

" просування по службовій драбині,

" можливість професійного росту.

На незадоволеність роботою впливають "фактори контексту", або "гігієнічні" фактори:

­ спосіб керування,

­ політика організації й адміністрація,

­ умови праці,

­ міжособистісні відносини на робочому місці,

­ заробіток,

­ непевність у стабільності роботи,

­ вплив роботи на особисте життя.

В умовах ринкових відносин на рівні підприємств незалежно від форм власності застосовуються такі методи мотивації праці:

1.Економічні грошові, які передбачають безпосередню виплату чи доплату грошей працівникам (премії за раціоналізацію, відряд­на оплата, почасова оплата, участь у прибутках, оплата навчання та відпочинку, пільгове харчування, доплата за стаж, пільгове корис­тування житлом, транспорт та ін.).

2.Економічні негрошові (збагачення змісту праці, гнучкі робочі графіки, охорона праці, програми підвищення якості трудового життя, просування по службі, участь у прийнятті рішень на вищо­му рівні тощо).

 

25. В економічній науці сформувалось два підходи до розуміння сутності заробітної плати:

1) заробітна плата як форма вартості та ціни робочої сили (К. Маркс);

2) заробітна плата як ціна праці (Ж.-Б. Сей, А. Маршалл, П. Саму-ельсон та ін.).

В умовах ринкової економіки заробітна плата — це елемент ринку праці, що складається в результаті взаємодії попиту на працю та її пропозиції і виражає ринкову вартість використання найманої праці. В цьому розумінні найчастіше вживаються середні показники ставок оплати одиниці праці певної якості (наприклад, людино-години).

Сутність заробітної плати найбільш повно проявляється у функціях, які вона виконує у процесі суспільного відтворення. Винятково важлива роль заробітної плати у функціонуванні ринкової економіки зумовлена тим, що вона має одночасно та рівноцінно виконувати декілька функцій.

Відтворювальна функція заробітної плати полягає у забезпеченні працівників та членів їхніх сімей необхідними життєвими благами для відновлення робочої сили, для відтворення поколінь. Реалізація цієї функції тісно пов'язана з особливостями державного регулювання заробітної плати, із встановленням на державному рівні такого її мінімального розміру, який забезпечував би відтворення робочої сили, давав змогу працівнику утримувати сім'ю.

Стимулювальна функція заробітної плати полягає у встановленні залежності її розміру від кількості та якості затраченої праці конкретного працівника, його трудового внеску в результати роботи підприємства. Ця залежність має бути такою, щоб заохочувати працівників до постійного покращення кількісних і якісних результатів праці.

Регулювальна або ресурсно-розміщувальна функція заробітної плати полягає в оптимізації розміщення робочої сили за регіонами, у галузях, господарствах, підприємствах з урахуванням ринкової кон'юнктури.

Соціальна функція заробітної плати відображає міру живої праці при розподілі фонду споживання між найманими працівниками і власниками засобів виробництва. Заробітна плата виступає індивідуальною часткою працівника в новоствореному доході відповідно до його трудового внеску. Соціальне значення цієї функції заробітної плати полягає в забезпеченні соціальної справедливості, передусім, при розподілі доходу між найманими працівниками відповідно до результатів їхнього трудового внеску.

Серед функцій заробітної плати важливою є оптимізаційна. її зміст зводиться до того, що заробітна плата як складова витрат виробництва спричиняє мотивацію власника фірми до вдосконалення матеріальної технічної бази виробництва,

26. У сучасних умовах стрімко підвищується роль речових факторів виробництва, зокрема засобів праці, значною вагомою частиною яких і є основні фонди.

До основних виробничих фондів відносяться ті засоби праці, що, знаходячись у сфері матеріального виробництва, безпосередньо беруть участь у виготовленні матеріальних благ (машини, устаткування і т. п.), створюють умови для здійснення виробничого процесу (виробничі будівлі, споруди, електромережі, трубопроводи й ін.), слугують для збереження і переміщення предметів праці.

Крім основних виробничих фондів до складу основних фондів промисловості входять і основні невиробничі фонди, до яких відносяться такі об'єкти невиробничого призначення (житлові будинки, дитячі сади і ясла, школи, лікарні й інші об'єкти охорони здоров'я і культурно-побутового призначення), що перебувають у віданні промислових підприємств (вони не безпосередньо, а побічно впливають на процес виробництва). Тут ми розглядаємо тільки основні виробничі фонди.

Основні фонди промисловості займають важливе місце в національному багатстві. Питома вага промисловості в основних виробничих фондах народного господарства складає більше 48%.

У зв'язку з тривалою участю основних фондів у процесі виробництва, їхнім поступовим зношуванням, а також із зміною за цей період умов відтворення існує кілька видів грошової оцінки основних фондів:

 

* по повній початковій вартості;

* за початковою вартістю з відрахуванням зносу;

* за повною відновною вартістю;

* за відновною вартістю із врахуванням зносу. Повна початкова вартість являє собою фактичну вартість за цінами придбання (включаючи видатки на доставку і монтаж) або будівництва основних фондів.

Початкова вартість з відрахуванням зносу виражає вартість основних фондів, ще не перенесену на виготовлену продукцію. Вона менше повної початкової вартості на величину зносу основних фондів і зазвичай називається залишковою вартістю.

Ці два види грошової оцінки ускладнюють співставлення даних про динаміку основних фондів, бо ціни на устаткування і вартість будівництва змінюються й основні фонди, набуті (побудовані) у різні роки, виражаються в змішаних цінах.

Грошова оцінка основних фондів необхідна для обліку їхньої динаміки, планування розширеного відтворення, встановлення зношуваності, нарахування амортизації, визначення собівартості продукції і рентабельності підприємств, а також для здійснення господарського розрахунку.

Оцінка основних фондів по відновній вартості - складний, трудомісткий процес, що вимагає значних витрат часу і засобів для переоцінки всіх елементів основних фондів. Переоцінка основних фондів здійснюється періодично.

В даний час центральне статистичне керування класифікує основні фонди промисловості на такі основні групи:

1. Будівлі. До цієї групи належать будівлі основних, допоміжних і обслуговуючих цехів, а також адміністративні будівлі підприємств.

2. Споруди. Сюди входять підземні і відкриті гірські виробітки, нафтові і газові свердловини, гідротехнічні й інші споруди.

3. Передавальні пристрої. Це пристрої, за допомогою яких відбувається передавання, наприклад, електричної або іншої енергії до місць її споживання.

4. Машини й устаткування. У цю групу входять усі види технологічного устаткування, а також первинні і вторинні двигуни. У даній групі виділяються дві підгрупи:

* а) силові машини й устаткування;

* б) робочі машини й устаткування.

До першої підгрупи належать парові і гідравлічні турбіни, трансформатори, вітродвигуни, електромотори, двигуни. внутрішнього згорання й інші первинні і вторинні двигуни. В другу підгрупу входять верстати, преси, молоти, хімічна апаратура, доменні і мартенівські печі, прокатні станки й інші машини та устаткування.

5. Транспортні засоби. У їхній склад входять усі види транспортних засобів, у тому числі: внутрішньо цеховий, міжцеховий і міжзаводський транспорт, річковий і морський флот рибної промисловості, трубопровідний магістральний транспорт і т. д.

6. Інструмент, виробничий і господарський інвентар та інші основні фонди. Сюди відносяться інструменти ріжучі, давлючі, забійні й інші; інвентар виробничого і господарського призначення, що сприяє полегшенню і створенню нормальних умов праці (устаткування контор, верстати, контейнери, інвентарна тара, предмети протипожежного призначення й ін.).

 

27. Основні засоби – матеріальні активи, які підприємство утримує з метою

використання їх в процесі виробництва або постачання товарів і послуг,

надання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних

функцій.

Основні засоби підприємства не вічні, вони зношуються. Існують два види

зносу – фізичний та моральний.

Фізичний знос – це поступова втрата основними засобами споживної

вартості в процесі експлуатації, тобто суто матеріальний знос їх окремих

елементів.

Фізичний знос є наслідком виробничих навантажень, впливу атмосферних

умов, змін у будові матеріалу, з якого виготовлено знаряддя праці, тощо.

Моральний знос – це знос основних засобів унаслідок створення нових,

більш прогресивних і економічно ефективних машин та устаткування. Поява

досконаліших видів устаткування з підвищеною продуктивністю робить

економічно доцільною заміну діючих основних засобів іще до їх фізичного

зносу.

Несвоєчасна заміна морально застарілих основних виробничих засобів

призводить до того, що собівартість підвищується, а якість знижується

порівняно з продукцією, виготовленою на досконаліших машинах та

устаткуванні.

Амортизáція (пізньолат. amortisation — погашення, сплата боргів) — процес поступового перенесення вартості основних фондів на продукт, що виготовляється з їх допомогою (наприклад, на видобуте вугілля). Для заміщення зношеної частини основних засобів виробництва підприємства роблять амортизаційні відрахування, тобто відрахування певних грошових сум відповідно до розмірів фізичного і морального зносу засобів виробництва. Амортизаційні відрахування проводяться за встановленими нормативами А. основних засобів. Річна норма амортизаційних відрахувань визначається у відсотках від початкової вартості об'єктів. Амортизаційні відрахування обчислюються щомісяця у розмірі 1/12 частини річних норм, зараховуються до амортизаційного фонду і включаються у собівартість продукції або витрати обігу. Амортизаційні відрахування використовуються для повного відтворювання зношених основних фондів (на реновацію), а також для їх часткового відшкодування (на капітальний ремонт і модернізацію

 

28. Показники стану й ефективності використання основних засобів можна об'єднати в три групи, які характеризують: 1) забезпечення підприємства основними засобами; 2) стан основних засобів; 3) ефективність використання основних засобів (рис. 8.3). До показників, які характеризують забезпеченість підприємства основними засобами, належать: фондомісткість, фондоозброєність, коефіцієнт реальної вартості основних виробничих засобів у майні підприємства.

Фондомісткість є величиною зворотною до фондовіддачі. Цей показник дає можливість визначити вартість основних засобів на одну гривню виробленої продукції і характеризує забезпеченість підприємства основними засобами. За нормальних умов фондовіддача повинна мати тенденцію до збільшення, а фондомісткість - до зменшення.

Коефіцієнт зносу характеризує частку вартості основних засобів, що її списано на витрати виробництва в попередніх періодах. Коефіцієнт зносу визначається відношенням суми зносу основних засобів до балансової вартості основних засобів.

Кз = Зо/Фк

де Кз - коефіцієнт зносу основних засобів;

Зо - сума зносу основних засобів;

Фк - балансова вартість основних засобів.

Показник зносу основних засобів може визначатись також у відсотках на початок і на кінець звітного періоду і дає змогу оцінити стан основних засобів. Коефіцієнт придатності основних засобів розраховується за формулами: Кп=1-Кз або Кп=100%-Кз

де Кп - коефіцієнт придатності основних засобів;

Кз - коефіцієнт зносу основних засобів.

Коефіцієнт придатності показує, яка частина основних засобів придатна для експлуатації в процесі господарської діяльності.

Коефіцієнти оновлення та вибуття розраховуються за формулами:

Ко = Фу / Фк;

Кв = Фв / Фк,

де Ко - коефіцієнт оновлення основних засобів;

Фу - вартість введених основних засобів за звітний період;

Кв - коефіцієнт вибуття основних засобів;

Фв - вартість виведених основних засобів за звітний період.

 

Коефіцієнт оновлення основних засобів характеризує інтенсивність уведення в дію нових основних засобів. Він показує частку введених основних засобів за визначений період у загальній вартості основних засобів на кінець звітного періоду.

Коефіцієнт вибуття показує інтенсивність вибуття основних засобів, тобто ступінь вибуття тих основних засобів, які або морально застаріли, або зношені й непридатні для дальшого використання. Позитивною в діяльності підприємства є ситуація, коли вартість введених у дію основних засобів перевищує вартість вибулих основних засобів. Для цього розраховується коефіцієнт приросту основних засобів.

Кр = (Фу-Фв)/Фк,

До показників, які характеризують ефективність використання основних засобів, належать: фондовіддача, рентабельність основних засобів, сума прибутку на одну гривню основних засобів.

Найбільш загальним показником, який характеризує ефективність використання основних засобів, є фондовіддача.

Фв = Вп / Фк

де Фв - фондовіддача основних засобів;

Вп - вартість виробленої продукції за звітний період;

Фк - балансова вартість основних засобів на кінець звітного періоду.

Відносним показником ефективності використання основних засобів є рентабельність.

Цей показник визначається за формулою:

Рф = (Пз/Фк) х 100%,

де Рф - рентабельність основних засобів;

Пз - загальний прибуток за звітний період;

Фк - балансова вартість основних засобів на кінець звітного періоду.

Абсолютним показником ефективності використання основних засобів є сума прибутку на одну гривню основних засобів.

 

29. В умовах ринкового способу господарювання забезпечення ефективної діяльності п-в визначається їх виваженою інвестиційною діяльністю. Інвесторами можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Інвестиції (І) – це довгострокове вкладення капіталу в підприємницьку діяльність з метою отримання прибутку.

Інвестиції класифікують на:

за об’єктом вкладення:

реальні І капітальні вкладення інновації нематеріальні активи фінансові І депозити облігації акції

за характером участі в інвестуванні:

прямі І непрямі І

за періодом інвестування:

короткотермінові довготермінові

за формою власності: державні приватні

за місцем розташування:

всередині країни

за межами країни

за причиною виникнення:

первинні похідні

за функціональною спрямованістю і значенням в інвестиційному процесі:

валові чисті

 

30. Відповідно до закону України "Про інвестиційну діяльність" від 18.09.1991р., під інвестиціями розуміються усі види майнових і інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті чого створюється прибуток, або досягається соціальний ефект.

Джерело інвестицій - фонд накопичення, або зберігаєма частина національного доходу, що спрямовується на збільшення і розвиток засобів виробництва, і фонд відшкодування, що використовується для відновлення зношених засобів виробництва у вигляді амортизаційних відрахувань.

Аналіз корисності і витрат - це визначення цілого комплексу методів оцінки i підходів, що можуть бути застосовані та використані керівниками державного сектора в оцінці державних інвестиційних проектів, або в прийнятті політичних рішень щодо того, мають або не мають суттєву економічну вагомість субсидії, у визначенні інвестиційних проектів приватного сектора (що в противному випадку можуть бути не здійснені).

Аналіз доцільності капіталовкладень- це цілий комплекс методів, що використовують фінансові керівники підприємств у приватному секторі для оцінки запропонованих інвестиційних проектів (що, як правило, включають придбання основного капіталу). Методи і критерії, що застосовуються в аналізі ефективності капіталовкладень, і з погляду методології є тими ж самими, що й в аналізі корисності і витрат.