Державний устрій та політичний режим

Після смерті президента Гинденбурга 1 серпня 1934 р. по ухвалі уряду посада президента була скасована, а вся влада сконцентрована в руках Гітлера - «вождя» і довічного рейхсканцлера, якому було надано право не тільки призначати імперський уряд, всіх вищих посадових осіб імперії, але і свого наступника.[6]

Наступними напрямами перетворення влади і політики стали чищення держапарату від неугодних чиновників (євреїв, членів інших партій, республіканців) і зрощення парт апарату з держапаратом. У партії на початок 1933 р. були півтора мільйони членів партії і півмільйона партійні функціонери. Важливою ланкою механізму фашистської диктатури стали органи, що здійснюють широкомасштабну ідеологічну обробку німецького народу. У березні 1933 р. було створено міністерство суспільної освіти і пропаганди, кероване Геббельсом, якому підкорялися преса, радіо, книжкові видавництва і ін. У веденні міністерства суспільної освіти і пропаганди була «імперська палата культури», контролююча музику, образотворче мистецтво, театр. Культурна політика «Третього рейху» була направлена на створення «ідейно однорідного суспільства в расовому і світоглядному плані», на перетворення літератури і мистецтва «в бойову зброю партії». З академії літератури виганяли ліберально і демократично настроєні кращі представники німецької культури, а також «расовонедостойные» особи, що отримали згодом назву «недочеловеков». Особлива увага приділялася обробці у дусі мілітаризму, шовінізму і расизму молоді, контроль над умонастроєм якої здійснювався фашистськими молодіжними організаціями. Після 1937 р. участь в них стала обов'язковою. Ці організації включалися в розгалужену систему різноманітних нацистських організацій, що охоплюють всі сторони життєдіяльності країни.[4]

Нацисти створили могутній терористичний апарат, який почав складатися ще до приходу їх до влади. У 1920 р. виникли перші озброєні загони - «служба порядка фашистів, якою відводилася роль охорони фашистських зборищ. Використовувалися, проте, ці загони найчастіше для створення безладів на мітингах лівих сил, для нападу на робочих ораторів і ін. У 1921 р. «служба порядку» отримала назву «Штурмових загонів» (СА).

Разом з погромною діяльністю загонам СА відводилася не остання роль в розповсюдженні фашистської ідеології. У 1932 р. в СА були створені спеціальні моторизовані пропагандистські загони. До літа 1933 р. кількість штурмовиків перевищили 4 млн. чоловік. У міру посилення рейхсверу штурмові загони СА були перетворені на армійський резерв, офіційно проголошеним завданням якого стала з літа 1940 р. військова підготовка населення. Гітлер пожертвував своєю «партійною армією», щоб прив'язати до себе рейхсвер, але одночасно з цим надав особливі повноваження власної «партійної поліції», підсиливши її спеціальними загонами СС, яким було доручено винищувати «внутрішніх ворогів».[2]

До складу СС (Службу безпеці) входили «загальні загони», що включають керівництво нацистської партії, представників крупного капіталу, юнкерів, воєнщини, верхівку фашистської інтелігенції, а також озброєні «спеціальні загони», створені для виконання особливих завдань фюрера. Їх основою став полк особистих охоронців Гітлера і підрозділів «мертва голова», що здійснюють різноманітну діяльність по придушенню супротивників фашистського режиму. Військам СС ввірялася і охорона концтаборів. У роки війни эсэсовці, залишаючись добірними загонами, займалися пошуком і винищуванням супротивників нацизму, охороною концентраційних таборів, здійсненням масових вбивств увязнених, проведенням каральних акцій.

У квітні 1933 р. в Пруссії була створена таємна державна поліція (Geheimestaatspolizei - гестапо), яка в 1936 р. була об'єднана з кримінальною і перетворена до установи, названої поліцією безпеки.

Розвідувальний орган нацистської партії «служба безпеці» (СД) в 1938 р. був перетворений на головний орган розвідки «партії і держави», а наступного року разом з таємною державною поліцією (гестапо) утворив Головне управління імперської безпеки.[2]

Значним змінам піддалася і судова система Німеччини. У своїй діяльності фашистські судді виходили з принципу повного заперечення особистих прав німецьких громадян. Звинувачення в державній зраді слідувало за будь-який вигляд опозиційною режиму діяльності. Окрім звичайних судів в кожному судовому окрузі ще в 1933 р. були створені особливі суди для розправи з супротивниками фашистського режиму. У 1934 р. склалася ще одна форма виняткового суду, так званий Народний трибунал по питаннях державної зради, і якому не вимагалося навіть обов'язкового попереднього слідства. Вироки трибуналу не підлягали оскарженню, захисників обвинуваченому призначав сам трибунал. У армії діяли військово-польові суди. Тільки у сухопутних військах, наприклад в 1944 р., військово-польові суди щомісячно виносили по 10 тис. вироків. У останні місяці перед поразкою Німеччини військово-польові суди були замінені військовими трибуналами, в яких засідали одні офіцери. Розстрілювали всіх підозрюваних в зраді і дезертирстві, суворим репресіям піддавали і їх родичів.

Важливі зміни відбулися і в економіці Німеччини. Уряд Гітлера пішов на нечуване для мирного часу розширення державного регулювання господарського життя спочатку з метою виходу із кризи.

На кошти держави було розгорнуто будівництво загальнонаціональної мережі швидкісних автострад, що дозволило відразу скоротити чисельність безробітних та пожвавити будівельну індустрію. Пізніше основна увага була приділена прискореному розвитку військової промисловості. Військові витрати збільшились з 620 млн. рейхсмарок до 15,5 млрд. в 1933-1938 pp. З метою стимулювання економічного зростання вводились податкові пільги. При одночасному зростанні витрат та зниженні податків виник дефіцит бюджету, який покривався випуском паперових грошей. Щоб не допустити знецінення їх та зростання цін, уряд ввів контроль над цінами та зарплатою і почав поступовий перехід до карткової системи розподілу. Це збільшило масштаби державного регулювання економіки.[4]

Особливістю економіки нацистської Німеччини було пряме адміністративне регулювання господарства державою. Для цього всі підприємці були об'єднані в галузеві картелі та підпорядковані Імперському міністру господарства. Коли в 1936 р. було прийнято чотирирічний план розвитку військової промисловості, уповноваженим по реалізації цього плану було призначено Г.Герінга. Створене ним відомство взяло під контроль всю економіку країни. Держава стала безпосереднім володарем багатьох підприємств, що були конфісковані в більшості випадків у євреїв в ході "аріїзації" промисловості. Так, на заводах державного концерну "Герман Герінг" було зайнято 600 тис. чоловік і виплавлялось 7,29 млн. т сталі.

Фашистська держава встановила контроль над ринком робочої сили та трудовими відносинами. У роки Веймарської республіки останні будувались на визнанні протиріччя інтересів робітників та роботодавців, яке повинно вирішуватись шляхом тарифних погоджень між організаціями, що представляють інтереси кожної із сторін. Для нацистів такий підхід був неприпустимим у принципі. Трудові відносини вони намагались побудувати на основі своїх ідей про перевагу національних інтересів і вважали можливою гармонію між працею і капіталом під наглядом держави. В нацистській Німеччині були ліквідовані профспілки, а замість них утворено Німецький робітничий фронт, що включав робітників і роботодавців. Керівники підприємств ставали "вождями трудового колективу", а контроль над трудовими відносинами перейшов до спеціальних "опікунів праці", які призначаються урядом. Контроль над заробітною платою був доповнений введенням загальної трудової повинності.[7]

Під жорстокий державний контроль була взята в фашистській Німеччині і зовнішня торгівля. Метою її регулювання було прагнення зменшити залежність Німеччини від імпорту. Відповідно вживалися заходи по розвитку тих галузей промисловості, які замінювали імпорт: синтетичний бензин, каучук. Все це диктувалось також загальною військовою підготовкою нацистів і було розраховано на нейтралізацію можливої, на випадок війни, блокади Німеччини. До початку Другої світової війни економіку Німеччини було кардинально змінено.

При збереженні приватної власності була суттєво обмежена свобода підприємництва. Ринок товарів і послуг, ринок праці були замінені державною регламентацією. Практично перестала функціонувати ринкова економіка. Весь комплекс цих заходів прискорив вихід Німеччини з кризи. У 1935 р. вона досягла докризового рівня виробництва, а до 1939 р. значно перевищувала його. Скоротилося безробіття: в 1933 р. воно складало 6 млн. чоловік, в 1938 р. - 429,5 тис. Але в самому виході з кризи не було нічого феноменального, з 1933 року всі країни Заходу вступили в смугу економічного пожвавлення. Потрібно мати на увазі, що більш високі темпи відновлення в Німеччині були значною мірою зумовлені мілітаризацією її економіки. Ціною цих успіхів стала повна ліквідація прав і свобод громадян, створена в країні атмосфера примусового однодумства, шовіністичного розгулу і загальної підозріливості.

Життя у фашистській Німеччині було далеким від тих омріяних картин, які були створені пропагандою. Насилля стало масовим. Тільки до початку 1935 р. було вбито більше 4200 противників нацизму, арештовано 515 тис. чол. До початку 1939 р. в ув'язненні знаходилось понад 300 тис. осіб. Сотні тисяч німців емігрували, в їх числі цвіт творчої інтелігенції- фізик Альберт Ейнштейн, письменники Томас і Генріх Манни, Ліон Фейхтвангер, Бертольд Брехт, композитори Ган Уй-снер, Отто Клемперер, Пауль Хіндеміт.

Антисемітизм став офіційною політикою фашистської держави. Вже з весни 1933 р. почався організований владою бойкот всіх установ, що належачи євреям. В 1935 р. була прийнята серія законів, що позбавила євреїв німецького громадянства і заборонила їм займати посади в державному апараті. Змішані шлюби були заборонені. З 1939 р. євреїв почали виселяти в спеціально відведені будинки і квартали (гетто). їм було заборонено з'являтися в громадських місцях, займатися багатьма видами діяльності, вони були зобов'язані постійно носити на одязі нашиту жовту шестикутну зірку. В ніч з 9-го на 10-е листопада 1939 р. влада організувала єврейський погром, жертвами якого стали десятки тисяч чоловік. Так було підготовлено грунт для винищення євреїв у Німеччині, що масово почався в роки війни. 6 млн. євреїв стали жертвою расового безумства нацистів.

Фашизм прагнув установити контроль і над свідомістю людей.

Засоби масової інформації - друк, радіо - залежали від міністра пропаганди Й.Геббельса. Його відомство було поставлено на службу нацизму: художники, поети, композитори повинні були прославляти Гітлера, оспівувати переваги арійської раси і нових порядків. Велич Німеччини повинні були уособлювати циклопічні споруди.[8]

Контроль над масовою свідомістю здійснювався і через тотальне охоплення населення нацистськими організаціями й політичними кампаніями. Німецький трудовий фронт об'єднував 23 млн. чоловік, до молодіжної організації "Гітлер-югенд" належало більше 8 млн. Членство в них було обов'язковим. Крім того, існували різні націонал-соціалістські союзи, що об'єднували людей за професіями, нахилами, захопленнями тощо. Всі вони повинні були відвідувати мітинги і збори, брати участь у масових заходах. Відхилення від всього цього було доказом незгоди і дозволяло цілеспрямовано боротися з його проявами.