Предмет і завдання історії України. У чому полягає необхідність вивчення історії України для філолога?

Предмет і завдання історії України. У чому полягає необхідність вивчення історії України для філолога?

Історія України — одна із складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов'язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії.

Предметом вивчення вузівського курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.

Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого.
За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів. Знання історії розвитку культури певного народу дає змогу прогнозувати перспективи нововведень, економічних та соціально-політичних реформ, організувати ефективну систему керування соціальними процесами, налагодити виховання нового покоління відповідно до традицій цього етносу.

Водночас історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Знання історії є умовою ефективної участі людини в суспільному житті.
Історія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та засвоювати його уроки, формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності. Відтворюючи історію, історики її моделюють. А моделей може бути безліч, навіть тоді, коли чітко зафіксовані одні й ті самі факти. Цим історія наближається до літератури і мистецтва.
Отже, історія є специфічною наукою, яка перебуває на межі класичних наук та мистецтва.

Методи вивчення історії України:

Правдиве пізнання минулого можливе лише зі справді наукових методологічних позицій. Історична наука спирається на такі основні методологічні принципи:

1. Принцип об'єктивності. Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об'єктивний процес. Зобов'язує кожного, хто вивчає історію, знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальними й духовними чинниками.
2. Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, розгляд кожного явища з точки зору того, як воно виникло, які основні етапи пройшло в своєму розвитку. По-друге, вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв'язку з іншими, визначалось його місце в системі суспільних відносин. По-третє, він передбачає розгляд кожного явища крізь призму конкретного досвіду історії за умови збереження причинних зв'язків між різними явищами і подіями. Історизм дає можливість увійти в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, з'ясувати їхнє значення.
Ці принципи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів — теоретично обґрунтованих способів пізнання.

Історія України як галузь історичної науки використовує загальнонаукові методи, серед яких — історичний і логічний. Застосування першого дає змогу простежувати історичні явища на всіх етапах розвитку з урахуванням специфічності перебігу в конкретних умовах місця і часу. Логічний метод відкриває можливості для аналізу історичних подій, явищ на кінцевій стадії їх розвитку, коли всі їх основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взаємно переплітаються, доповнюють один одного.

При вивченні історії України також використовуються (особливо зарубіжними істориками) міжнаукові або міждисциплінарні методи: метод конкретних соціальних досліджень, математичні методи, методи математичної статистики та ін. Джерела і література з історії України
Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, що безпосередньо відображають той чи інший бік діяльності людей.
Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів:
1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки;
2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;

3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови;
4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;

5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.

Щедрим матеріалом для історика є пам'ятки матеріальної та духовної культур давніх часів.

Писемні джерела поділяють на дві основні групи: актові матеріали (джерела, які є результатом діяльності різних установ, організацій та офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми тощо) та розповідаючі джерела (літописи, спогади, щоденники, листи, нотатки, публіцистичні, економічні, літературні тощо).

Серед історичних джерел, на які спирається сучасна історична наука, чільне місце посідають літописи — хронологічні записи про події, складені по роках. Літописання в Україні з'явилося вже в першій половині XI ст. за правління Ярослава Мудрого.

Вивчення історії України для філолога – це передусім знання, тобто знання того в якому стані находилась мова і література у конкретний період часу. А мова та література це основна робота філолога. Отже, знання історії України – грае дуже важливу роль в розвитку філолога.

На данний момент актуальне питання вивчення історії україни - це доказує безграмотність народу україни, а також невміння влади навіть нормально спілкуватись на українській мові.

 

 

Суспільство та культура сарматів: загальна характеристика

Вступ

Сарматами називають споріднені зі скіфами кочові іракомовні племена скотарів, що вживалася еллінськими й римськими істориками. Вони поділяються на: сіраків,аорсів,язигів,аланів.

Актуальність вивчення теми полягає у необхідності для народу знати історичне коріння своєї держави. Усвідомлення себе як держави з багатим історичним минулим повинне допомагати свідомим громадянам створювати демократичну й економічно розвинену країну. Також актуальність теми полягає в обрядовому аспекті. Ми успадкували деякі звичаї та елементи обрядовості у попередніх народів і вивчення теми допомагає розібратися у цьому питанні. Серед аспектів актуальності можна виділити етнічний аспект, бо якщо сарматські племена проживали на території України,це може свідчити про їх, як про давніх українців.

Основна частина

Висновки

Археологічні розкопки,писемні джерела свідчать про те, що серед народів, які колись населяли землю України, першими на шлях державотворення в І тисячолітті до н.е. стали кочові племена Північного Причорномор'я - скіфи, сармати та ін.

Скіфи мали високу матеріальну культуру, істотно вплинули на хліборобське населення лісостепової України. Торговельні і дружні зв'язки, яки вони мали з іншими племенами та греками-колоністами сприяли розвиту торгівлі та ремесел. Це прискорило формування станово-класового суспільства, сприяло зародженню державної традиції.

8.Актуальні аспекти слов*янського етногенезу

Вступ

Слов'яни - велика група європейських народів. Вони об'єднані близькістю мов і мають спільне походження. Слов'янські мови належать до індоєвропейської мовної спільноти. Питання про походження слов'ян дотепер залишається дискусійним. Воно привертає увагу багатьох дослідників протягом останніх двох століть.

Актуальність теми

Питання слов’янського етногенезу вважаються одними з

найскладніших у європейській історіографії. Вони охоплюють питання

походження слов’янського етносу, формування його території, розселення в

Європі, визначення характеру матеріальної та духовної культур на різних

етапах розвитку, рівня економіки. Актуальність теми полягає у дослідженні походження та розвитку утворення національностей на території України, ми можемо провести паралель і визначити етнічний аспект актуальності, бо з вивченням даної теми можна зрозуміти національну приналежність наших пращурів-слов*ян, а отже,і якоюсь мірою нашу, а також простежити шляхи утворення народів, їх звичаї та особливості проживання.

Основна частина

Перші згадки про ранньослов'янські племена з'являються у творах римських вчених І—II ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни відомі як венеди. Венеди — перша відома назва слов'ян.

Немає ясності у походженні терміна “слов’яни”. Одні вважали, що в його основі лежать поняття “слава” чи “слово”, римські історики виводили його від слова “склавини” (від нім. der Sklave – раб, анг. slave – раб). Слов’янознавці Центральної Європи припускали, що слово походить поняття “людина”.

Серед великої кількості теорій, що пояснюють походження слов’ян слід виділити наступні:

Дунайська теорія.

Скіфо-сарматська (азіатська) теорія

Вісло-дністровська теорія

Дніпро-одерська теорія.

Формування слов'ян як окремої етнічної спільноти та їхньої культури відбувалося в кілька етапів:

1. Передслов'янський етап охоплює другу половину II— I тис. до н. е. Тоді в Центральній і Східній Європі сформувалось декілька споріднених археологічних культур. Першою з цих культур треба назвати тшинецько-комарівську етнічну спільноту, яка, на думку багатьох дослідників, була праслов’янською попередницею східних і західних слов'ян.

2. Давньослов'янський етап пов'язаний з тим, що в останні століття I тис. до н. е. і в перші століття нашої ери вже знаходяться виразні археологічні культури давніх слов'ян, у тому числі і предків українського народу. Близько II ст. до н. е. під тиском сарматів відбувся частковий відхід лісостепового населення з півдня на північ і колонізація ним лісової зони в межиріччях Десни, Сейму і Сожу. Це привело до виникнення зарубинецької культури, яку дослідники визнають як безперечно слов'янську.

Висновки

Писемні й археологічні матеріали засвідчують, що у VI-VII н. е. у слов'ян відбувся розпад первіснообщинних відносин. Еволюція суспільних відносин спричинила розгалуження мовно-етнічних груп слов'ян, утворення великих споріднених між собою племінних союзів та об'єднання останніх в окремі народи і виникнення у них своїх держав. Особливим у цьому відношенні було IX ст., коли з'явилися Моравська, Польська, Сербська, Хорватська, Київська держави. Важливу роль у цьому процесі відіграло прийняття слов'янськими народами християнства, яке загалом припало на ІХ-Х ст.

Загальновизнаної версії формування слов'янського етносу в даний час не існує, але,звертаючи увагу на вже проведені дослідження, на ці питання скоро знайдуться відповіді.

Вступ

На сьогоднішній момент у науці немає єдиної думки про походження Давньоруської держави,яку згодом найменували «Київська Русь». Існує декілька теорій щодо її виникнення.

Актуальність теми полягає у з*ясуванні історичного підґрунтя виникнення різних теорій щодо походження Давньої Русі, навколо даної теми породжується безліч дискусій, актуальність її полягає з*ясуванні найбільш достовірної теорії.

Основна частина

Хозарська гіпотеза

Загальновідомо, що в середині VII ст. тюркомовні племена утворили в пониззях Дону й Волги та на Північному Кавказі могутню державу – Хозарський каганат. У VIII ст. він підкорив слов’янські племена полян, сіверян, радимичів та в’ятичів. Ці факти були використані для обґрунтування тези про хозарське походження Київської Русі. Наприклад, у Конституції Пилипа Орлика (1710) стверджувалось, що хозари-козаки першими прийняли християнство ще до Володимира Святого. Це означало, що протоукраїнська держава, де головною силою були хозари-козаки, раніше за Володимира прилучилася до європейської цивілізації. Постала ця гіпотеза за конкретної політичної ситуації, на основу пошуку протидії (зокрема, й ідеологічної) політиці Москви. Щоб уникнути будь-яких намагань довести спорідненість історії України та Московії, в т.ч. й щодо віри, П. Орлик і висунув тезу про хрещення «хозар-козаків», наголошуючи, що вони раніше навернулися до цивілізованого світу, не маючи ніякого відношення до азійського деспотизму Москви.

 

Така точка зору істориками різних поколінь не була сприйнята всерйоз, як і твердження сучасного історика-дослідника О. Пріцака про те, що поляни були не слов’янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка – спадкоємицею роду Кия. Археологічні дослідження давнього Києва свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури.

Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах, а ті слов’янські племена, які підкорялися Хозарії, у процесі становлення Київської Русі поступово переходили під її владу. До того ж руси неодноразово вторгалися у хозарські землі. У 60-ті роки X ст. внаслідок війни з русами Хозарська держава перестала існувати. З IX ст. в Європі домінувала Давньоруська держава.

Панюркська теорія

За цією теорією слово «Русь» походить від іранського і означає — світлий та належить іраномовним мешканцям одного з регіонів Середнього Подніпров'я.

Висновки

Найбільш достовірною є норманська теорія походження Давньої Русі, яка ґрунтується на записах в Повісті временних літ, але в даний час норманське питання не можна вважати остаточно вирішеним. Відомі нові «антинорманські», а точніше кажучи, просто слов'янські гіпотези формування Київської Русі. З'являються і комплексні погляди на процес державотворення у східних слов'ян та роль у цьому процесі різних компонентів, в тому числі і скандинавського. Насторожує лише той факт, що знову рішення норманського питання багато в чому носить політичний характер.

10. Давньоруська державність та її політичний устрій.

Аспекти актуальності: політичний. Розгляд розвитку держави, що залежить від правильної побудови політичного устрою. Внутрішня та зовнішня політика Київської Русі, від чого залежить розвиток держави.

Київська Русь - велика ранньосередньовічна держава в формі монархії, на чолі якої стояв великий князь київський, верховний власник усіх давньоруських земель, який зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, адміністративно-судової та військової влади. Влада київського князя була спадковою.

На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії – бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях ("снемах").

Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь налагоджував відносини зі сусідніми державами, укладав мир або оголошував війну. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої ("отроки", "діти боярські", "пасинки") дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші – частину військової здобичі або плату.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради (старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства). У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя.

Віче – це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста.

Висновок:

Князь, боярська рада, віче – це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління – монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте на відміну від князя боярська рада і віче не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

 

 

11. Соціальний лад Давньої Русі. Особливості давньоруського “феодалізму”.

Актуальність теми полягає у вивченні історичних відомостей, які стосуються соціальної структури Київської Русі, що постійно змінювалися і мали неабиякий вплив на розвиток держави не лише X-XII століття, а й сьогодення, адже основні елементи правління залишись і до сучасних часів. Потрібно дослідити ці моменти і відповісти на питання: «Чи змінилося щось через стільки років?». Потрібно з’ясувати, в чому полягало панівне становище боярства. Це стосувалось і охорони життя, майна, честі боярина, особливостей спадкових відносин, встановлення пільг в економічних відносинах тощо.

 

I. Вільні класи населення:

1. Князь та його дружина.

2. Бояри.

3. Дружинники.

4. Купці.

5. Духівництво.

6. Міська заможна верхівка (міщани), купці та ремісники.

II. Середня група вільних людей:

1. «Чорні гродські».

2. Люди.

3. Ремісники.

4. Майстри.

III. Найнижчі класи населення, залежні:

1. Селяни - смерди.

2. Закупи (напіввільні).

3. Рядовичі.

4. Челядь.

5. Наймити.

6. Холопи.

7. Ізгої.

Соціальна структура Київської Русі відповідала її економічній системі й поділялося на класи і стани. В залежності від цих категорій, все населення Київської Русі поділялося на три категорії: вільні, невільні та напіввільні люди. Вільне населення - князі, дружинники, бояри, міський патріціат, священики, мешканці міст, дрібне духівництво й смерди.

Князь та його дружина (“княжі мужі”) стояли на чолі соціальної ієрархії. Найбільшим феодалом був великий князь. Маючи великі приватні володіння (домен), він розпоряджався общинними землями, які вважалися державними, роздаючи їх своїм дружинникам.

В даному питанні необхідно звернути увагу на те, що бояри до XIV ст. не становили собою певного стану, не мали корпоративного устрою, спадкових, лише їм одним належних прав. За певні заслуги в боярство міг потрапити смерд і іноземець. Це була лише верства економічно найзаможніших людей, що відзначалися своїми особистими якостями — хистом, здібностями. Через це вони звалися взагалі “ліпшими”, “луччими людьми”. Бояри все більше захоплювали общинні землі й мали економічну міць переважно в землеволодінні, складаючи клас землевласників.

Бояри були привілейованою частиною суспільства, і всі злочини, спрямовані проти бояр, каралися значно суворіше. В нормах “Руської Правди” життя бояр охоронялося подвійною вірою.

Бояри при відсутності синів мали право передавати спадщину дочкам, тоді як дочки простих людей не мали права на спадщину. Бояри звільнялися від податків.

Разом із князями і боярами великими землевласниками виступали монастирі і церква. Вони нерідко володіли общинними землями, займали пусті, одержували землі в дар від князів і бояр, а також одержували угіддя, здійснюючи договори купівлі-продажу, міни, дарування.

Верхівка духовенства — чорне (ченці) і біле (церковники) — також належала до феодалів, а дрібне духовенство складало середню ланку вільних людей. Чорне духовенство дуже часто складалося з представників вищих верств населення — князів, княгинь, бояр. Часто вони були засновниками монастирів. Біле духовенство було неоднорідне й поділялося на вище (архієпископи, єпископи, архімандрити) та середнє. Прибутки церкви складалися з десятини, пожертвувань та доходів від праці на землі.

До класу феодалів належав і патріціат міст — купці, які здебільшого або виключно займалися торгівлею. Цікаво, що купці здавна мали свій корпоративний устрій. Відомо, що купці в містах Київської Русі об’єднувалися в окремі корпорації (сотні), мали свої двори, озброєні дружини для охорони їхніх караванів під час подорожей в чужі землі. Купці брали участь у громадському житті, мали право служити у війську, брати участь у веденні переговорів з іншими державами, навіть у ролі послів.

Решта населення міст складала середню групу вільних людей. Сюди входили так звані “чорні гродські” люди, ремісники, майстри. Вони були юридично вільні, навіть рівноправні з боярами, але фактично залежали від феодальної верхівки.

Згодом, з появою в українських містах магдебурзького права всі жителі міст, незалежно від їхнього майнового стану, стали називатися міщанами.

Нижчу групу вільного населення становили селяни-смерди. Вони мали право бути власниками особистого майна, обробляли землю власною працею. Проте майнові права смерда були обмежені. Коли смерд вмирав і в нього не залишалося серед спадкоємців синів, його майно переходило до феодала. Смерди мали право підійматися по соціальних сходинках.

Напіввільні люди в Київській Русі називалися закупами. Закупи — це смерди, які з різних причин тимчасово втрачали свою особисту волю, але могли знову її здобути. Частіше смерд ставав закупом за борги, які він відпрацьовував на користь кредитора.

Невільні люди в історичних джерелах називалися челяддю і холопами. Челядь — це, як правило, раби з полонених. Холопи — це раби-соплемінники.

Слід зазначити, що в Київській Русі фактично кожне залежне відношення могло бути джерелом рабства: полон на війні, шлюб з невільними, народження від невільних, продаж себе у рабство при свідках, злочин тощо.

Холоп був позбавлений будь-яких прав. За злочини холопа відповідав пан і за злочин проти холопа винагороду одержував пан. Холоп не мав власності, сам був власністю свого пана. Холоп міг дістати волю через самовикуп або звільнення його паном. Закон передбачав умови, за яких холоп міг дістати волю.

Слід зауважити, що особливе становище в Київській Русі було в тих людей, які знаходилися під опікою церкви. Церква засновувала школи, лікарні, богадільні, будинки для прочан, матеріально і морально підтримуючи цілу масу людей, які потребували допомоги. Разом із духовенством ці люди складали окрему групу населення — так званих “церковних людей”.

Серед людей, опікуваних церквою, були так звані “ізгої” — люди, позбавлені попереднього стану, якщо вони не вступили в інший. Ізгоєм міг бути кожен: смерд, купець і навіть князь, бо кожен з них під примусом тяжких обставин міг опинитися за бортом життя.

З розвитком Київської Русі затверджувалися і феодально – кріпосничі відносини, тобто зростали феодальне та церковне землеволодіння та феодальна залежність смердів, хоча і виникло й умовне землеволодіння, коли бояри наділяли землею своїх військових слуг. Зміцнювалася власність феодала на землю, зростала роль бояр у торгівлі, війську та адміністрації. Відповідно зменшувалась кількість вільних селян, загострювалися протиріччя між землевласниками та рештою населення.

Висновок: отже, Київська Русь була феодальною державою, адже для неї було характерним надання залежним селянам землі в обмін на їхню працю. Крім того, у князя була група залежних від нього селян. До того ж, на чолі держави був великий князь, який виконував наступні функції: організація дружини і військових ополчень та командування ними, забезпечення охорони кордонів держави, збір данини з підкорених племен, здійснення зовнішньої політики, суд над своїми васалами, дружинниками, найближчим оточенням на підставі норм звичаєвого права.

Більша частина населення знаходилась в залежності бояр та князів. Існувало декілька форм залежності: смерди, люди, закупи, рядовичі, холопи, челядь тощо.

 

 

Актуальність:

- міжнародний аспект: полягає у вивченні характеру відносин Галицького – Волинського князівства з Європейськими країнами.

- ментальний аспект полягає в тому, що на відміну від Київської Русі, на території Г. –В. кн. Проживали люди відносно однієї культурної традиції, тобто склад населення мав однотипний характер.

- політичний аспект полягає в тому як налагоджували відносини з іншими країнами та боролися проти іноземних впливів князі тих часів та сучасна влада, яка не може чинити опору іноземним, зокрема проросійським поглядам.

- культурний аспект полягає в тому, що під час правляння Г.-В. князів відбулося будування міст, які зараз є одними з найцінніших визначних памяток України.

У 1199р князь Роман Мстиславовч обєднав Галицьке та Волинське князівства, придушивши опір місцевого боярства. Головними напрямами його внутрішньої політики були: опір проти місцевого населення та зміцнення держави. Зовнішня політика: захоплення Києва у 1203р та підпорядкування майже всієї України князю, походи на половців, продовження боротьби з литовцями, втручання у внутрішню політику Польщі, встановлення дружніх відносин з Візантією та Німеччиною.

Після смерті Романа Мстиславовича його спадкоємцями були два малолітні сини, Данило і Василько; їх опікункою булла Романова вдова. Невдовзі галицькі бояри вигнали їх до Угорщини.Тому у справи Галицько-Волинської держави почали втручатися сусідні держави, Угорщина й Польща. Настав період сорокарічної громадянської війни (1205—1245 рр.).

У 1238 р. відбулося остаточне об’єднання території, відновлення Галицько – Волинського князівства та утвердження влади Данила Галицького (Романовича). Внутрішня політика Данила: побудова нових міст на території держави (Львів,Данилів, Кремянець, Холм), перенесення столиці князівства до Холма, боротьба з місцевим боярством, військова реформа (створення ополчення з міщан, впровадження важко озброєної кінноти поруч з легкоозброєними кіннотниками-лучниками), боротьба з болохівськими волостями,які відійшли під порядкування татар. Зовнішня політика: розгром тевтонського ордену під Дрогобичем, війна з Литвою та з ятвягами, розширення державних території на півночі, приєднання так званої Чорної Русі., боротьба з Угорщиною після битви під Ярославом змінилася союзними відносинами, що були закріплені шлюбом сина Лева з угорською принцесою, невдала спроба посадити на трон австрійський сина Романа, союз проти татар з Папою римським та католицькими державами Європи, боротьба проти Золотої Орди. Після смерті Данила князівство втрачає свою міць. Лише його син Лев зміг відновити князівство, який продовжував політику батька. Зовнішня: приєднав до складу Люблінські землі та Закарпаття, завдяки ньому князівство вперше мало таку велику територію. Після Лева наступником престолу став його син Юрій І. Його внутрішня політика: зміцнення та укріплення міст, піднесення економіки та торгівлі князівства. Зовнішня: встановлення окремої галицької митрополії, яка підпорядковувала Константинопольському патріархові. Його наступниками були сини Андрій та Лев ІІ, які розділили сфери впливу. Налагоджували зв’язки з Польщею та тевтонським орденом, вели боротьбу проти золотоординців, у битві проти яких і загнули. Останнім князем був Юрій ІІ Болеслав, який не зміг протистояти іноземним втручанням, відновити землі загарбані Польщею, боротися з Золотою Ордою, приборкати місцеве боярство, яке його й отруїло.

Тож протягом короткого часу після цього держава занепала, а її землі відійшли до різних країн (Польщі, Литви, Молдавського князівства).

 

 

17​. Українські землі у складі Великого князівства Литовського.

Актуальність:

міжнародний аспект полягає у вивченні впливу як ВКЛ на УКР, так і навпаки, оскільки ВКЛ запроваджувало у всій державі руські закони, традиці, віру тощо.

Усередині 14 ст. після розпаду Г.В.кн. його землі відійшли до Польських та Литовських володінь. До Литви відійшли такі землі: Волинь, Київщина, Чернігово – Сіверщина, Сх. Поділля, де утворилися удільні князівства на чолі з представником династії Гедиміновичів. Велике Кн. Литовське (ВКЛ) становило, його 90% це землі колишньої Київ.Русі, уло слабко централізованию державою, в якому укр. землі довго зберігали автономію. Судочинство держави ґрунтувалось на «Руській правді», «руська мова» - державна, праволав’я. У 60—90-х рр. ХІv ст. удільний князь Володимир Ольгердович сприяв відновленню політичного життя в Київському князівстві.

У 1385 р. Польське королівство й Велике князівство Литовське уклали державно-політичний союз — Кревську унію, яка передбачала приєднання Литви до Польщі, прийняття литовцями католицизму; привела до фактичної ліквідації Литви як держави, однак значно укріпила позиції Польщі й Литви в боротьбі з Тевтонським орденом. Великий литовський князь Вітовт (1392—1430 рр.) намагався зберегти окремішність Великого князівства Литовського від Польщі. У 1413 р. Польща й Литва уклали Городельську унію, за якою визнавалася політична самостійність Великого князівства Литовського, хоча зверхність Польщі над ним зберігалася. Здійснюючи політику централізації, Вітовт ліквідував удільні князівства на українських землях (Волинське, Київське та ін.), усунув від влади князів і призначив своїх намісників. Великий литовський князь Свидригайло Ольгердович (1430—1432 р р.) прагнув відновити незалежність Литовсько-Руської держави. У 1430—1431 рр. він підняв повстання проти Польщі, під час якого утворилося Велике князівство Руське. Унаслідок поразки війська Свидригайла в битві під м. Вількомиром (1435 р.) воно фактично припинило існування.

Польський король Казимир, побоюючись нового повстання, тимчасово відновив Київське та Волинське удільні князівства. Однак після смерті Свидригайла він остаточно ліквідував удільні князівства і перетворив на воєводства Волинське (1452 р.) і Київське (1471 р.), що означало ліквідацію залишків автономії українських земель.

 

Отже, на початку становлення укр. земель в складі ВКЛ вони мали самостійність, укр. мала сприятливе становище для свого розвитку, збережено закони, мову, традиції, віру. Можна сказати, литовці проводили політики «не рушити старого, не запроваджувати нового».

 

18.​ Українські землі у складі Речі Посполитої: провідні тенденції.

Актуальність:

міжнародний аспект: полягає у вивченні та зіставленні тогочасних польщо-українських стосунків та сучасних стосунків, зокрема співпраці, України та Польщі, як європейської країни.

культурний аспект полягає в тому, що українська культура містить в собі численний польський елемент у різних його проявах, в літературі, архітектурі, містобудуванні тощо.

ментальний аспект полягаєу тому, що польське панування на західних землях та московське – на східних призвело до суспільного й національного розколу серед населення, який зберігся й до наших часів. Можна сказати, що західна частина укр. має бульш європеїзовані погляди, аніж схід країни.

релігійний аспект полягає в тому, що під час Берестейської унії було створено греко-католицьку церкву, яка збереглася й понині та є не менш необхідною, ніж інші напрями зараз.

Усередині ХvІ ст. український народ не мав власної державності. Більша частина українських зе-

мель перебувала під владою Великого князівства Литовського (Волинь, Київщина, Східне Поділля) та Польського королівства (Галичина, Холмщина, Західне Поділля).

Зближення Литви та Польщі зумовили зовнішньополітичні обставини:

1569 р. ухвала про Люблінську унію (союз) між Польщею та Литвою, яка передбачала об’єднання Польського королівства й Великого князівства Литовського в єдину державу — РічПосполиту, очолювану виборним королем і спільним сеймом. У державі встановлювалися єдиний державний устрій та грошова система, проводилася спільна зовнішня політика. Литовська, польська та українська шляхта зрівнювалася в правах і отримувала право на володіння маєтками по всій території України. Однак Польща й Литва зберігали окреме законодавство, суд, військо й фінанси. Люблінська унія мала суперечливі наслідки для України. Від Литви до Польщі перейшли землі Волині, Київщини та Східного Поділля. На українських землях у складі Речі Посполитої стало шість воєводств: Руське (центр — Львів), Белзьке (Белз), Волинське (Луцьк), Подільське (Кам’янець), Брацлавське (Брацлав) і Київське (Київ).

Об’єднання більшості українських земель у межах однієї держави сприяло політичному й куль-

турному згуртуванню українського народу. Але водночас унія призвела до остаточного закріпачення селян (Третій Литовський статут 1588 р.), полонізації української шляхти й посилення впливу католицької церкви. Після укладення Люблінської унії український народ був змушений боротися за збереження своєї мови, культури та православної віри. Хоча люблінська унія сприяла розвиткові економічних і культурних зв’язків України з європейськими державами. Стрімко росли міста, розцвіла зовнішня торгівля. З України і польщі в західні країни везли хліб, худобу, сало, мед, шкіру. Не лише городяни, але й магнати-землевласники займалися торгівлею.

Люблінська унія була спрямована на згортання національного життя на укр землях, посилення утисків на місцеве населення. За люблінською унією: шляхта поширення католицької віри, закріпачення, нищівне використання природних ресурсів. Право на землю польської шляхти, відмежування він народу власне укр. шляхти, прийняття деякими містами магдебурзького права, політика витіснення укр. мови, культури, православної віри.

Прийняття Берестейської унії 1596р спричинило утворення греко – католицької церкви, яка загострила національні та релігійні протиріччя в країні, почався масовий наступ на православців. Все це призвело до розколу укр. суспільства та численних козацько – селянських повстань.

19. Статус та особливості розвитку українських земель у складі Великого Князівства Литовського та Польщі (друга пол. XIV -перша пол. XVI ст.: порівняльна характеристика).