В чому сутність некласичної філософії

Із середини ХІХ ст. все чіткіше стала позначатися нагальна вимога розвитку нових, некласичних типів філософствування. Якщо німецька філософіяХVII-ХIХ ст. стала вершиною класики, то марксистська філософія виступила проміжним і що з'єднує ланкою між класикою і "новими підходами до сущого. Підтримуючи ідею класики про розвиток філософії як науки, марксизм відкинув її претензію роль "науки наук". Творча (новаторська) сторона в марксистської і ленінської філософії головна.

Найрозвинутіші висновки XX в., задумані як некласичні й у певною мірою які є такими, все-таки зберігали зв'язку з класичної думкою. І це природно, оскільки філософія органічно пов'язані з історією у філософській думці. Найавторитетнішими "класиками" філософії XX в. стали А. Бергсон, 3. Фрейд, Б. Рассел,, До. Ясперс, М. Хайдеггер, Ж. - П. Сартр та інших.

У полеміці з філософської класикою формується риси, які визначають сутність некласичної філософії.

1. Некласична філософія цурається традиційної метафізики, від пошуків універсалій. Вона хоче підкреслити неповторність, багатогранність різних сторін буття, окремих його фрагментів, цим розширюючи спектр філософської тематики. У цьому різні філософські напрями дотримуються різних вихідних принципів. 2. Для некласичної філософії характерний підхід: світ образу і знання про неї внутрішньо пов'язані між собою, універсальні методи пізнання відсутні. Якщо відповідність між реальністю (світом) і знаннями (разом із логікою) і є, воно можна знайти насамперед у системою вартостей, інтересів, користі тощо. 3. Некласична філософія оцінює могутність розуму виваженіше, виявляє кордону пізнання, звертає увагу довнерациональние форми розуміння буття, часто песимістично оцінює результати розвитку науки. 4. Некласична філософія, маючи намір висловити цілісність людського буття, аналізує також ірраціональні моменти. 5. Прагнення багатостороннього, із різних позицій, осмисленню проблем нерідко призводить представників некласичної філософії до еклектиці - механічному змішання протилежних вихідних принципів у своїх філософських систем. 6. У некласичної філософії змінюється стиль викладу проблем: змінюють монологів мислителів, готових результатів діяльності свідомості приходять невизначеність, "внутрішній діалог свідомості", де свідомість аналізує своїх внутрішніх структури та процеси, які ведуть до визначених результатам (певним ідеям та концепціям).

Антикласичні орієнтації XIX і XX ст. постійно протистоять то дедалі слабші, то все частіші ідейні руху, створені задля захист та розвитку традицій філософської класики. Під гаслами "Назад до Канту" і "Назад до Гегеля" народилися неокантіанство (Р. Когена, П.Наторн, Еге.Кассирер, У.Виндельбанд, Р.Риккерт та інших.) інеогегельянство (Р.Кронер, Р.Лассон, Б.Кроче, Дж.Джентиле, Ф. Бредлі, Дж.Ройс, Ж. Валь та інших.). Прагнення зберегти класичні коріння філософії проголосила також впливове протягом релігійної філософії, що виник з 1970-х років ХІХ ст. і який отримав назва неотомізму. Звісно,философи-традиционалисти займалися як захистом класики, але використовували роботу над філософським спадщиною розробки нових некласичних ідей висновків.

Після цього її розвитку некласична філософія перетворилися на філософський постмодернізм як конкретне прояв поєднання некласичної філософії і окремих елементів постмодернізму виступили різні напрями в сучасній зарубіжній філософії.

Основні проблеми екзистенціальної філософії та герменевтики.

Однією з провідних течій суспільної думки XX ст. є екзистенціальна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль. Однією із складових частин цієї течії став екзистенціалізм.

Джерела екзистенціалізму у вченні Сьорена K'єpкeгopa (1813—1855), який першим сформулював поняття "екзистенція", — "внутрішнє" буття, що поступово переходить у зовнішнє.

Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості. В центрі уваги екзистенціалістів були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі, мистецтва цікавили їх лише настільки, наскільки вони стосувались названих питань. Основними проблемами екзистенціалізму стали: констатація мінливості світу, страх перед майбутнім, проблема людини як унікальної істото ти та її позиція, проблема свободи, проблема відчуженості, проблема поведінки людини.

Філософська герменевтика - напрям у філософії, що досліджує теорію і практику тлумачення, інтерпретації, розуміння Герменевтика розглядається як течія сучасної філософії, основними представниками є: Гадамер, Апель, Рікьор та ін. Філософська герменевтика значною мірою є продуктом ХХ ст.

В основі герменевтики лежить спроба розвязати гносеологічну проблему через древні перекази, в яких розмежовується певна система знань, якими людина ще не володіє.

Основним питанням філософської герменевтики стає питання про те, як влаштоване, упорядковане те суще, буття якого полягає в розумінні. Звідси випливають три основні моменти, які дають змогу зрозуміти герменевтику як філософську течію:1) герменевтика перетворюється із методології розуміння на її онтологію;2) спостерігається відмова від феноменального підходу до свідомості як самодостатньої і безпередумовної; 3)принцип рефлексії обмежується принципом інтерпретації.

Розкрийте х-ні риси структуралізму та герменевтики.

Структуралізм абсолютизує структурний метод, намагаючись розкрити універсальні структури соціальної реальності й мислення. У розгляді соціальних явищ структуралізм ігнорує суб’єктивний фактор, людину, виключає історичний підхід до аналізу суспільства. Він заперечує внутрішні суперечності як джерело розвитку і зміни структур об’єктів.

Об’єктом дослідження структуралізму є культура як сукупність знакових систем, найважливішою з яких є мова, але сюди належать також наука, мистецтво, міфологія, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об’єктах структурний аналіз дає змогу виявити приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина.

Аналізуючи структуралізм, можна показати його позитивні моменти і значення його для науки в цілому. Це, по-перше, ретельна розробка механізмів комунікацій; по-друге, опора на багатомірність культурних утворень. Проте структуралізм відмовляється від активності суб’єкта як носія культури, недооцінює індивідуальність, абсолютизує знаково-мовну систему. Основними представниками структуралізму є: К. Леві – Стросс, Ж. Лакан, М. Фуко, Р. Барт.

Філософська герменевтика - напрям у філософії, що досліджує теорію і практику тлумачення, інтерпретації, розуміння. В основі герменевтики лежить спроба розвязати гносеологічну проблему через древні перекази, в яких розмежовується певна система знань, якими людина ще не володіє.

Одним з основоположників філософської герменевтики є німецький філософ Ганс Георг Гадамер. Згідно із герменевтикою основним завданням людини постає внутрішнє прояснення, розтлумачення ситуацій власного життя. Найпершою умовою такого підходу є прийняття подібних ситуацій як таких, що виводять у відкритість, доступність дещо неочевидне. Герменевтика передбачає: а) проведення співвідношень між текстом, підтекстом та контекстом; б) виявлення людського змісту у будь-яких текстових утвореннях; в) здійснення процедур розуміння на основі первинного прийняття того змісту, з яким стикається людина в своїх спілкуваннях із дійсністю.

Проблеми знання і мови у філософії 20 ст.

Розвиток філософії як науки у XX ст. тісно пов'язаний з такими течіями, як аналітична філософія і неопозитивізм (логічний позитивізм). Головним предметом їх дослідження стає мова — наукова і побутова.

Обидві течії тісно взаємопов'язані, їх споріднює предмет дослідження — мова і прагнення вилучити метафізику з наукового знання. У процесі розвитку вони впливали одна на одну. В радянській філософській літературі обох відносили до неопозитивізму. Однак мають рацію дослідники, які розмежовують і дещо по-іншому співвідносять їх. Аналітична філософія досліджує побутову мову, визнає осмисленість філософських тверджень. Виходячи з цього, аналітики розглядають усю філософську проблематику — гносеологічну, аксіологічну, праксеологічну. Неопозитивісти досліджують лише мову науки. Вони за традицією зводять філософію до методології науки. За проблематикою неопозитивізм вужчий від аналітичної філософії.

Неопозитивізм. До цієї течії традиційно відносять представників М.Шліка Р.Карнапа Ф.Франка та інших, які поєднували аналіз мови науки з основними настановами позитивізму. Неопозитивізм— один із основних напрямів філософії XX ст., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки»), які, на його думку, не грунтуються на фактах.

Неопозитивізм, або, як його ще називають, логічний позитивізм, виник у 20-х роках XX ст. під впливом ідей математиків і логіків Г. Фреге і Б. Рассела. На відміну від махізму, що розглядав наукове мислення як біологічний і психологічний процес, неопозитивісти підходять до наукової теорії як до логічної та мовної конструкції. В цьому виявляється вплив конвенціоналізму. Безперечною заслугою неопозитивістів перед наукою є порушення проблеми чіткості й недвозначності мови науки, вилучення з неї позбавлених сенсу висловів. Виходячи з того, що найчіткішою є формалізована мова (на зразок мови математики), вони намагались максимально формалізувати мову науки, перетворити на універсальну мову науки математичну логіку, яку активно розвивали у своїх працях

Центральною для неопозитивізму є проблема значення наукових висловів. Шлік навіть стверджував, що предметом філософії є не пошук істини, а «дослідження значень». Значення висловам задається, на його думку, способом його перевірки, тобто верифікацією. Формалізована знакова система набуває певного значення, що фіксують безпосередній досвід («протокольні твердження»). На думку неопозитивістів, наукові твердження є осмисленими лише тоді, коли їх можна звести до інших осмислених висловів, або тоді, коли їх можна безпосередньо верифікувати.

Сукупність усіх протокольних тверджень є, на їх думку, емпіричним базисом науки, який вони розглядали як остаточний, незалежний від теорії, фундамент для всієї будови науки. Верифікація розглядається як демаркаційна лінія, що відмежовує наукове знання від усякого іншого (релігійного, містичного, етичного). Але основний пафос неопозитивістів полягає у відмежуванні наукового знання від метафізики. Метафізичні твердження, на їх думку, не верифікуються. Судження «душа безсмертна», «Бог існує», «матерія є першоосновою сущого» не можна звести до «протокольних тверджень», що фіксують чуттєві дані. Філософські твердження, вважають неопозитивісти, не істинні й не хибні, вони просто позбавлені значення (сенсу). «Більшість тверджень і питань, що трактуються як філософські, не хибні, а позбавлені смислу», — стверджував Вітгенштейн.

Принцип верифікації різко розмежовує наукове і філософське знання. Як свідчать пізніші дослідження, межа між ними не така чітка, як вважали прихильники неопозитивізму. Слабкість їх позиції полягає в тому, що вони звели значення твердження до процедури його верифікації. Метою філософії неопозитивісти вважали «логічне прояснення думок», для чого застосовували процедури ототожнення висловів та їх верифікацію. Вони намагались побудувати ідеальну модель знання за взірцем наукового знання. Однак, як з'ясувалось пізніше, концепція «значення», що ґрунтувалася на верифікації, не витримала логічної критики. Така доля спіткала і редукцію всякого знання до наукового. Стало очевидним, що не існує єдиної універсальної моделі знання