Філософія переживання Л.Українкі

Як відомо, особливість нашої національної філософії – це морально-етичний характер, що сформувався під впливом християнства. Як вважав Григорій Сковорода, лише серцем можна пізнати істину. Так звана „Філософія серця”. Морально-етичний аспект полягав у філософії боротьби добра і зла. Цей момент, а також момент ніжності й кохання яскраво представлений у творчості згаданої нами Лесі Українки.

Морально-етичний аспект в драмі-феєрії „Лісова пісня” полягає в таких ідеях:

- людина і природа (авторка розглядає ставлення людини до світу природи. Є люди, що люблять природу, розуміють її, захоплюються нею. Такою постаттю у драмі є дядько Лев. Є знов такі, що їх ніяка краса не промовляє, й вони нівечать її без пощади й без потреби. Є ще й такі, що під примусом зовнішніх обставин задавлюють у своїй душі всякі ідеалістичні пориви, хоч вони є потребою їх душі. Такою трагічною постаттю є Лукаш);

- зрадництво і відступництво як найтяжчий гріх (Лукаш зраджує кохану Мавку через внутрішні суперечності. Таким чином, письменниця розглядає проблему вибору. Філософія боротьби між добром і злом у внутрішньому світі людини);

- розуміння прекрасного в людині як вічного, того, „що не вмирає” (спостерігаємо ідеї гуманізму).

„Лісова пісня” – достатньо пізній твір поетеси. Проте варто наголосити, що натяки на філософське осмислення навколишнього світу у Лесі виявлялися ще в дванадцятирічному віці. Саме тоді вона написала свого першого вірша „ Ні волі, ні долі у мене нема, лишилась тільки надія сама”. Незабаром вийшли її збірки „Думи і мрії”, „Відгуки”. У ліричних поезіях Леся Українка торкалася своїх особистих переживань. В її інтимній ліриці, в якій із-поміж європейських поетів найсильнішим упливом відгукнувся Гейне, основними мотивами є мотиви природи, кохання, самоти й недуги.

Словом, Леся Українка як ніхто керувалась філософією серця при написанні своїх мистецько-філософських творів. А значить – принаймні у цьому контексті її можна назвати справжнім українським філософом.

Чимало дослідників убачають в творчості Лесі Українки значний вплив марксистсько-ленінської ідеології. В дійсності ж ця ідеологія обмежується лише двома-трьома творами поетеси – і то найслабшими: „Осіння казка”, „Три хвилини”. Вже навіть така річ, як „В катакомбах”, не може бути названа марксистською: це радше ніцшеанський волюнтаризм, ніж „класова свідомість раба”.

Поруч із відлунням марксистської ідеології в творчості Лесі Українки виразно виступає інша, протилежна ідеологія – вчення Фрідріха Ніцше. Ніцшеанство поетеси найповніше виявилося в її драматичній поемі „Одержима.

 

Естетична свідомість

В естетичній свідомості людства незмінним зберігається існування естетичних категорій та їх глибинний зміст. Естетичні ж вподобання змінюються, як у часі, так і у просторі.

Естетична свідомість існує на рівнях:

Безсвідомому – як генетично успадкований від предків інстинкт

Чуттєвому – як емоційні стани

Розумовому – як усвідомлені цінності, естетичні категорії

Естетичні категорії виступають мірилом людських почуттів, порухів душі. Звісно, вони є відносними визначеннями, оскільки відчуття прекрасного у кожного так чи інакше відрізняється. Вони розробляються на основі побудови логічних визначень, які включають у себе найголовніші ознаки і риси того, що підпадає під естетичну категорію. Правда, естетичні категорії скоріше послуговують для наукового пізнання прекрасного, ніж основою для відчуття прекрасного.

 

Картина світу. Філософська картина світу.

' Картина світу — конкретно-історична сукупність світосприйняття та світовідчуття, що передбачає як раціонально-понятійні, так і чуттсво-образні аспекти сприйняття та оволодіння світом. Картина світу формується на основі висхідних світоглядних настанов (міфологічних, релігійних, філософських, наукових тощо). Картина світу дає змогу усві­домити світ як складно організовану та структуровану систему, в якій людині відведені типе місце та роль. Найважливішими компонентами картини світу є простір, час, при­чина, доля, взаємозв'язок частини й цілого, чуттєвого й трансцендентного тощо. У сукупності ці концепти визначають своєрідну «сітку координат», завдяки якій окремі представники певної культури сприймають та усвідомлюють своє місце у світі. Картина і-ніту реалізується в різноманітних семіотичних знакових системах, що мають універса-іи.ний характер.

Світогляд є невід'ємною характе­ристикою людської свідомості. Кожна людина має свій світогляд, який відповідає на питання про її місце у світі та ставлення світу до людини. Завдяки цьому людство має можливість сформувати певну картину світу, здобути узагальнені знання про світобудову, загальну структуру, закономірності виникнення й розвитку Всесві­ту, сенс життя (визначити, для чого воно існує).

У своїй основі світогляд має таку структуру: світовідчуття (емоційно-психологічний рівень), світосприйняття (певний до­свід формування уявлень про світ з використанням наочних обра­зів), світорозуміння (пізнавально-інтелектуальний рівень).

Сукупність знань людей про природу й соціальну реальність формує загальну картину світу, сукупність природничих знань створює наукову картину світу, а сукупність суспільних знань — соціально-історичну картину дійсності. Формування загальної картини світу — завдання всіх різновидів знання загалом і світо­гляду передусім. Функціонування світогляду має забезпечити ефек­тивну пізнавально-орієнтаційну діяльність людини й стати духов­ним чинником у її соціально-практичній діяльності

 

Сцієнтизм і антисцієнтизм.

Сцієнтизм — це філософська світоглядна позиція, що сприй­має (видає) науку як найвищий ступінь розвитку людського розу­му. Прибічники сцієнтизму вірять у можливість науки вирішити всі соціальні проблеми сучасності. Сцієнтизм перебільшує (абсо­лютизує) значення науки й водночас принижує («заперечує») важ­ливість соціальних (гуманітарних) знань.

Антисцієнтизм — філософсько-світоглядна позиція, прихиль­ники якої піддають різкій критиці науку, техніку, які, на їхній по­гляд, не дають можливості здійснити людський прогрес. їх ар­гументи випливають з фактів негативних наслідків НТР, наявних глобальних проблем сучасної цивілізації. У крайніх формах ан­тисцієнтизм взагалі відкидає науку й техніку, вважаючи, що їх сила є ворожою для людського існування. Методологічною осно­вою антисцієнтизму є абсолютизація негативних результатів роз­витку науки й техніки.

 

 

124. Апатія,атараксія, евдемонія в елліністичній філософії

Сприятливі умови для розвитку епікуреїзму. Скептицизму та стоїцизму склались у римський період розвитку античної філософії (Іст.до н.е-Vст. Н.е). найвідомішими римськими філософами стали Сенека, Епіктет,Марк Аврелій.

Життя людини наперед визначене космічною душею,уникнути цієї залежності людина фізично не в змозі. Ця ідея визначила головну стратегію й тактику етики стоїків – через те,що зовнішні матеріальні цілі зазвичай недосяжні й нереальні, людина має орієнтуватись лише на підвладний їй внутрішній вибір (свободу волевиявлення)

Зовнішня свобода виявляється лише в єдності. Співпраці з долею,яку неможливо змінити. Ця співпраця знаходить свій вияв у організації повсякденного життя згідно із законами природи й Логосу. Досягнення гармонії з природою (доброчинного життя) веде до щастя(евдемонії)

Стоїчний ідеал щасливого життя людини – це апатія

(свобода від афектів життя) та атараксія (життя поза впливом зовн обставин)

 

Неоплатонізм

Неоплатонізм – це поєднання давньогрецької та давньоримської філософії. Цей напрям репрезентували Аммоній Саккас, Плотін, Прокл. В основі їх вчення лежала діалектична тріада – Єдине, Розум,Душа.

Головним завданням людини неоплатонізм вважає необхідність подолання її тілесних потреб, особистих вад як елементів матеріального світу. Для цього людині необхідно реалізовувати в житті аскетичні норми поведінки, доброчинність, займатись музикою, поезією з метою щонайшвидшого злиття з Єдиним.

Стану єднання з Єдиним(Богом) передують:

1.потреба очищення від матеріальної фрми існування, почуття любові(Еросу) до Єдиного(найпрекраснішого та найкрасивішого). Єднанню з Єдиним сприяє заняття філософією,яка тренує розум і безпосередньо генерує екстатичний стан занурення в Єдине.

 

126. Соціально-філософські погляди ідеологів Кирило-Мефодієв. братства.

Визначну роль у суспільно-політичному житті України зіграло Кирило-Мефодіївське товариство - таємна антикріпосницька організація, що була створена в Києві в січні 1846 року. Його засновниками були М.Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш. У квітні до нього вступив Т. Шевченко. Члени товариства різнилися своїми поглядами, але одностайні були щодо необхідності ліквідації кріпосництва, національного визволення українського народу. В програмних документах «Статут і правила товариства», а також у «Книзі буття українського народу» розвивались ідеї щодо самобутності українців, необхідності встановлення справедливого суспільного ладу, де всі люді будуть рівними, а земля буде власністю народу. Ліберальне крило товариства, на противагу радикалам, не вважало за можливе революційні дії проти царизму, просвітники наполягали на необхідності йти в народ, до селян, пропагувати ідеї народного правління. Царський уряд жорстоко розправився з товариством у 1847 році.

 

Форма буття людини

Хоча категорія буття охоплює універсальні зв'язки у світі, все ж форми буття різні. Це пояснюється тим, шо Всесвіт включає в себе нескінченну кількість систем, об'єктів, процесів, станів, структур, соціальних спільностей, людських індивідів тощо. Визначеність кожного з них характеризується місцем у системі буття, є унікальним, неповторним. І хоч це так, практика й пізнання постійно вимагають їх узагальнень. Тому філософія об'єднує їх у певні групи. Серед них виділяють такі:

буття речей, процесів, станів природи (втому числі й друга природа);

буття людини серед інших речей світу;

буття соціального (індивідуальне і суспільне буття);

буття ідеального (духовного).

Щодо буття людини, то воно унікальне. Наявність тіла робить людину минущою (смертною), підвладною об'єктивним законам. Проте людина — це не лише фізичне тіло, а й жива істота, включена в процес еволюції живої природи, продукт антропосоціогенезу

Філософія постійно досліджує зв'язок між тілом і психікою (душею) людини. Буття кожної людини — це безпосередня єдність її тіла і духу. Функціонування людського тіла пов'язане з роботою мозку, нервовою системою, а через них — і з духовним життям індивіда. Психічна діяльність людини певним чином залежить від її здоров'я, як і навпаки.

Від тварин людина відрізняється тим, що вона є не тільки біологічною, але й практично діючою, соціальною істотою.

Люди свідомо виробляють предмети, необхідні для задоволення своїх потреб. Вони спілкуються між собою, користуючись членороздільною мовою. Саме на основі практичної діяльності і спілкування формуються такі "надприродні" якості людини, як "душа" і "дух".

Специфіка буття людини полягає в поєднанні, взаємодії трьох буттєвих вимірів. Першим з них є те, що кожна людина існує як відчуваюча і мисляча "річ" (тіло). По-друге, кожна людина є індивідуальним представником виду Homo Sapiens, результатом біологічної еволюції. По-третє, людина існує як соціально-історична сутність, що виражається в її особистості. Все це в єдності складає вихідні характеристики людського буття.

Місце і значення буття людини дуже важливе в цілісному бутті, оскільки воно включене в унікальний "людський експеримент". Люди не просто існують у світі, а можуть активно впливати на нього і на самих себе. Вони осмислюють буття, виражають тривогу за "долю буття", людської цивілізації. Тому людина повинна серйозно осмислити свою роль у системі буття, гідно й відповідно її виконувати.

 

1. Філософія як світогляд.

2. Історичні типи світогляду.

3. Проблема визначення предмету філософії.

4. Система філософії та її структурні складові.

5. Основні функції філософії.

6. Буття та його основні форми.

7. Матерія та основні форми її існування. Види і властивості.

8. Рух, основні його форми і властивості.

9. Простір і час, основні характеристики.

10. Свідомість як вища форма відображення дійсності. Рівні відображення.

11. Вихідні принципи гносеології.

12. Чуттєве пізнання та його форми.

13. Істина як процес.

14. Критерії істини.

15. Інтуїція та її різновиди.

16. Моральні регулятиви пізнання.

17. Форми наукового пізнання: ідея, факт, проблема, гіпотеза, теорія.

18. Емпіричні методи пізнання.

19. Теоретичні методи пізнання.

20. Методи пізнання, що використовуються як на теоретичному, так і на є емпіричному рівні.

21. Основі поняття і задачі праксеології (практика, успіх, дія).

22. Поняття природи (суспільство як частина природи).

23. Взаємодія природи і суспільства.

24. Форма буття людини.

25. Сутність людини і сенс її життя.

26. Проблема свободи і відповідальність людини.

27. Філософська антропологія.

28. Людина, індивід, індивідуальність, особа, особистість.

29. Історичні типи взаємовідношень людини і суспільства.

30. Основні підходи до розуміння суспільства.

31. Суспільство як система, що саморозвивається.

32. Роль народонаселення і природних умов у розвитку суспільства.

33. Формаційна теорія суспільного розвитку К.Маркса.

34. Цивілізаційні моделі розвитку суспільства А.Тойнбі.

35. Сутність духовного життя суспільства, суспільна свідомість.

36. Суспільна свідомість та її структура.

37. Роль матеріального виробництва в житті суспільства.

38. Політична свідомість.

39. Правова свідомість. 40.Економіка і мораль. 41.Екологічна свідомість.

42.Методологія, рівні методологічного знання. 43.Плюралізм філософських методологій.

44.Методології загально-наукового рівня (системний аналіз, синергетика тощо).

45.Парадигма, стиль мислення, наукова картина світу.

46.Основні принципи діалектики.

47.Альтернативи діалектики.

48.Категорії діалектики.

49.Закон єдності і боротьби протилежності.

50.Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін.

51.Проблема єдності світу.

52.Проблема методологічного забезпечення сучасних економічних досліджень.

53.Сутність духовного життя суспільства.

54.Культура як специфічна соціальна реальність. 55.Поняття цінностей та їх роль у суспільстві. 56.Класифікація цінностей.

57.Ціннісна орієнтація та її соціальна детермінація. 58.Соціальне прогнозування: види, типи, методи. 59.Пробеми сенсу і спрямованості історичного процесу.

60.Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх вирішення.

61.Становлення і розвиток філософії Стародавньої Індії.

62.Становлення і розвиток філософії Стародавнього Китаю.

63.Основні риси і етапи розвитку античної філософії. 64.Антична філософії: космоцентризм.

65.«Лінія Платона» і «лінія Демокріта» в філософії античності.

66.«Наївний матеріалізм» філософів Мілетської школи. 67.Стихійна діалектика (Геракліт).

68.Філософія Сократа.

69.Ідеальна держава Платона.

70.Арістотель як систематизатор античної філософії та логіки.

71.Етика стоїків.

72.Основні риси філософії Середньовіччя. 73.Апологетика: примат віри.

74.Патристика: віра для розуміння.

75.Схоластика: проблема універсалій (номіналізм і реалізм).

76.Томізм та проблема гармонії віри з розумом.

77.Основні риси філософії Відродженя.

78.Діалектика доби Відродження (Микола Кузанський).

79.Соціально-політичні погляди мислителів доби Відродження.

80.Філософія Реформації (М. Лютер та Ж. Кальвін). 81.Натурфілософія доби Відродження (Д. Бруно, М. Копернік).

82.Передумови та основні риси філософії Нового часу. 83.Емпірична філософія Ф. Бекона.

84.Раціоналізм і дуалізм філософських поглядів Декарта.

85.Соціально-філософська концепція Т. Гоббса. 86.Натуралістичний пантеїзм Б. Спінози.

87.Монадологія В. Лейбніца.

88.Британське просвітництво (Д. Локк).

89.Французьке просвітництво (Ж.-Ж. Руссо, Вольтер).

90.Феномен німецького просвітництва та його основні риси.

91.Агностицизм філософії І. Канта.

92.Етичні погляди І. Канта. «Категоричний імператив».

93.Антропологічна філософія Л. Фейєрбаха.

94.Метод і система філософії Г. Гегеля.

95.Філософія історії Г. Гегеля.

96.Громадянське суспільство і правова держава у філософії Г. Гегеля.

97.Позитивізм О. Конта і Г. Спенсера. Другий позитивізм Р. Авенаріуса та Е.

Маха.

98.Філософія ірраціоналізму. 99.Філософія життя (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше).

100. Прагматизм.

101. Філософія марксизму (діалектичний та історичний матеріалізм).

102. Екзистенційна філософія.

103. Фрейдизм.

104. Неофрейдизм.

105. Герменевтика.

106. Неотомізм.

107. Філософська антропологія.

108. Філософський дискурс постмодерну.

109. Філософська думка Київської Русі.

і 10. Українська філософська думка доби Відродження (XIV-XV1 ст.).

111. Філософія в Києво-Могилянській академії.

112. Філософія Г. С. Сковороди.

11З. Університетська філософія в Україні XVIII ст. - поч. XIX ст. (М Костомаров, П. Куліш).

114. «Філософія серця» П. Юркевича.

115. Філософські ідеї Т. Г. Шевченка.

116. І. Я. Франко про українську національну ідею.

117. Філософські погляди В. І. Вернадського.

118. Консерватизм соціально-філософських поглядів В. Липинського.

119. Соціально-філософські погляди Д. Донцова.

120. «Філософія переживання» Л. Українки.