Формування української державності і права в період народно –визвольної війни ( 1648 – 1654 рр.)

Формування української державності і права в період народно –визвольної війни (1648 – 1654 рр.)

Протягом 16-17 ст. в Україні наростав феодально-кріпосницький, національний та релігійний гніт. Внаслідок цього наприкінці 16 – на початку 17ст. сплахують численні повстання. Прийняті у 1632 у Речі Посполитій «Статті для заспокоєння руського народу» не лише не залагодили ситуації, а й погіршили її. Повстання продовжуються й набирають ще більшого розмаху: повстання С. Наливайка у 1594-1596, Я. Острянина у 1648. Ці повстання жорстоко придушуються, насильство з боку шляхти продовжується. Тому, коли взимку 1648 на Січ прибуває Б. Хмельницький, повстання розгортається та незабаром переростає у національно-визвольну війну. Навесні 1648 Хмельницький розбиває поляків під Жовтими Водами та Корсунем. Повстанці проголошують його гетьманом України та вручають клейноди. Повстання охоплює всю Україну, до них приєднується реєстрове козацтво, широкі народні маси. Після блискучої перемоги під Пилявцями, війська Хмельницького підходять до Львова та беруть з міста великий викуп. Польський король Ян Казимир у 1649 видав універсал, за яким Хмельницький позбавляється гетьманства та оголошується поза законом. Влітку 1649, зустрівшись під Зборовом польські та українські війська, розпочинають битву, яка завершується програшем поляків та укладенням Зборівського мирного договору, за яким встановлюється кордон, реєстр 40 тис., вільне сповідування православної віри. Але цей мир не був затверджений селянами, оскільки польські шляхтичі поверталися до своїх маєтків й продовжували знущатися над селянством. Це викликає великі хвилі незадоволення і Хмельницький змушений силою заспокоювати народ. Мир з Польщею не був тривалим, тому Хмельницький посилено шукає союзників, веде переговори з Швецією, Росією, Кримом, Молдавією, Угорщиною. Але кожна з цих країн вела свою політику і не поспішала допомагати Україні. 28-30 червня 1651 під Берестечком відбувається ще одна битва з поляками, де, взявши у полон Хмельницького, з поля бою втікають татари. Повернувшись з полону, Хмельницький розпочинає з поляками нові переговори та 18 вересня 1651 підписує Білоцерківський мирний договір, який обмежує територію Гетьманщини лише до Київського воєводства, реєстр – 20 тис., правовий статус – автономія у складі Речі Посполитої. Такий договір діє недовго, і в травні 1652 під Батогом відбувається битва, яка завершується поразкою поляків. У грудні 1653 козаки оточили поляків на чолі з королем під Жванцем, де було укладено сепаратний мир на умовах Зборівського договору. Протягом наступних років тривають сутички з поляками, татарами. Становище України дуже складне, і в пошуках союзника, Хмельницький у 1654 звертається до Росії.

ЗЕМСЬКИЙ СОБОР 1653

1 жовтня 1653р. в Грановитій палаті м. Кремля цар скликав Земський Собор з представниками усіх вільних станів (вищого духівництва, боярства, дворянства, купецтва, міщан, стрільців тощо).Собор прийняв рішення розірвати мирний договір України з Польщею і взяти український народ під свою царську руку. Прийняттю такого рішення передували тривалі переговори між укр. та рос. державами, які розпочалися ще у 1648 році. Тривалий час рос. сторона займала вичікувальну позицію, поки обидві сторони укр.-пол. знесиляться. А в свою чергу аби підштовхнути царський уряд до союзу Б.Хмельницький у червні 1653р. дав зрозуміти цареві, що у випадку зволікання можливий союз України з Туреччиною. Цар Олексій Михайлович відправив в Україну повноважне посольство з 43 чиновників на чолі з боярином В.Бутурліним для передачі царської грамоти про рішення Земського Собору. 23 жовтня цар оголосив Польщі війну. Для офіційних переговорів обрали м. Переяслав.Ухвалюючи рішення Земського Собору, Москва сподівалася повернути деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти Туреччини і взагалі, маючи у своєму підпорядкуванні 300 тис. випробуваного, досвідченого й найкращого на Сході Європи українського війська, значно розширити свій вплив.

Рішення Переяславської Ради від 8 січня 1654 року: зміст і оцінка

Січня 1654 в Переяславі скликається генеральна рада за участю генеральної старшини, духовенства, міщан, селян. На ній не було представників від Січі та кількох полків козацтва. На раді виступив гетьман, охарактеризував важке становище українців та висловив пропозицію піддатися на опіку сильної та православної Московської держави. Переяславська рада мала кардинальне значення для усієї подальшої долі українського народу. Крім того, не було визначено справжньої волі народу, адже вигуки «волимо» кількох членів ради ще нічого не вирішували. Після зачитання царської грамоти, гетьман, посли, старшина пішли до Успенського собору для прийняття присяги. Там виникло непорозуміння з умовами присяги, адже Хмельницький сподівався, що російські посли на чолі з боярином Бутурліним теж присягнуть. Проте вони відмовились, заявивишт що цар ніколи не присягає підданим, і царського слова цілком досить. Хмельницькому довелось уступити, хоча не вся старшина присягнула на таких принизливих умовах: відмовились полковники І. Богун та І. Сірко. Не присягнули також січовики. Гетьман та старшина вимагали від послів якогось документа чи декларації про непорушність українських прав та свобод, але посол відмовився і від цього. Визначення взаємин між Україною та Росією відкладалося. Протягом наступних днів продовжувалось обговорення деталей майбутньої угоди, що теж дуже дивно: спочатку присяга, а потім умови угоди. З Переяслава московські посли поїхали по Україні приводити до присяги все населення, що з огляду на територію було справою нелегкою. Крім того, не всі полки присягали, а в деяких навіть послів побили. Це все свідчить, що ніякої письмової угоди не було, а сама Переяславська рада мала суто декларативний характер, її рішення було виявленням волі кількох осіб, але аж ніяк всього населення.

Березневі статті

Українське посольство на чолі з Павлом Тетерею та Самійлом Зарудним з 13 по 28 березня проводило переговори у Москві, результатом яких стало підписання Березневих статей. Це була сукупність документів, за якими практично втілено рішення Переяславської ради про протекторат над Україною Москви. Структурно це була низка кількаразових звернень гетьмана «Статей Богдана Хмельницького», а також указів, жалуваних грамот царя (всього 23 статті).Деякі статті були затверджені царем, деякі зі змінами,а інші відхилені. В результаті, статті зведено до 11.Щодо змісту «Статей Богдана Хмельницького», то: стаття 1 - право українців обирати старших із свого гурту і саме через них вносити податки до царської казни;
стаття 2 - розміри платні від царського уряду козацькій старшині; стаття 3 - пожалування козацькій старшині млинів "для прогодовання";
стаття 4 - розміри витрат казни на козацьку артилерію; стаття 5 - право Війська Запорізького мати дипломатичні зносини з іншими державами, крім Туреччини і Польщі; стаття 6 - затвердження маєтків київського метрополита; стаття 7 - надіслання російських військ під Смоленськ; стаття 8 - надіслання російських військ на польский кордон; стаття 9 - розміри платні козацькій старшині, про яку не йшлося у статті другій, та рядовим козакам; стаття 10 - наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським Ханством, доки воно буде союзником Війська Запорізького; стаття 11 - забезпечення порохом і провіянтом козацький залог у фортеці Кодан і у Запорізькій Січі. Окремо після всіх статей визначалась загальна щільність козацького війська (реєстр) у 60 тисяч осіб, а також, що українці самі між собою розбір зроблять: хто буде козак, а хто буде мужик.Статті були своєрідним компромісом між царем Олексієм Михайловичем та військом Запорізьким на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким, останні просили надати їм те чого побажають в замін на те, що служитимуть цареві.

Московський договір був нечітко і неясно сформульований. Можливо тому, що сторони вкладали у нього різний зміст, різну мету. Це неясність згодом призвела до тяжких наслідків для державності України. Але цей договір відповідав інтересам обох держав.Для України від засвідчив її повну незалежність від Польщі. На її території було збережено власну законодавчу, адміністративну та судову владу, власне військо, право. Україна зберегла свій міжнародний статус.

Березневі статті 1654 року не передбачали поширення на територію Гетьманщини московського права. На українських землях під російським пануванням залишалися чинними так звані попередні права, тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство та магдебурзьке право. Ці правові норми часто суперечили одна одній і давали судовим органам України можливість в одних і тих самих справах ухвалювати різні рішення залежно від того, яким джерелом у суді керувалися, що призводило до різних зловживань.В українській державі діли ті польсько-литовські законодавчі акти, які закріплювали виключні права шляхти, старшини, козаків та міщан, найчастіше – 3 Литовський статут який залишався найавторитетнішим джерелом права. Припинили чинність тільки ті розділи та артикули, які визначали порядок створення і діяльності шляхетських станових судів. Українська адміністрація і навіть Сенат вважали Статут «малоросійським правом».I Литовський статут - 1529 р. II Литовський статут - 1566 р. III Литовський статут - 1588 р.

III Литовський статут - Статут великого князівства Литовського від найсвітлішого господаря короля його милості Жикгимонта Третього на коронації в Кракові виданий року 1588. III Литовський статут поширюється на справи минулі від того часу, з якого затверджено нашою волею господарською цей Статут. Цей статут був перекладаний Комісією створеною гетьманом Іваном Скоропадським для виконання наказу Петра I. Практичним коментарем до Литовського статуту був текст зводу права за яким судяться малоросійський народ. III Литовський статут має чотирнадцять розділів: Розділ перший - про нашу особу панську; Розділ другий - про оборону земську; Розділ четвертий - про суддів і підсудків; Розділ сьомий - про записи і продажу; Розділ восьмий - про заповіти; Розділ дев `ятий - про підкомірних в повітах і про права на землю, про розмежування і межі; Розділ десятий - про пущу, про ловлю, про дерево бортне, про озера і сінокоси. Розділ одинадцятий - про злочин, бійку і головщину шляхетську; Розділ дванадцятий - про головщину і навізки людей простих і про таких людей і челядь, які від панів своїх відходять, а також про слуг приказних. Розділ тринадцятий - про гарбунок і про відшкодування. Розділ чотирнадцятий - про злодійство усякого стану. Литовський статут зберігав чинність аж до 1840 р.

Значне місце серед чинних джерел посідали збірники магдебурзького права, під якими розуміють усі нормативні акти, які надходили з Німеччини, а не лише ті, які стосувалися самоврядування міст. Воно у Гетьманщині діяло як основа самоврядування міст. Міста поділялись на магістрацькі і ратушні. У Гетьманщині відомо декілька збірників магдебурзького права. Найдавніший з них – «Зерцало саксонів» М. Яскера (латинською мовою), опублікований 1536р. у Кракові. У 17 ст. поширеними стали збірники «Порядок прав цивільних магдебурзьких», укладений 1559р. В. Гроїцьким (польською мовою), «Право цивільне хелмінське» 1584р. (німецькою мовою) та «Артикули права магдебурзького», укладені латинською мовою Я. Кірштейном у 1557р. Після приєднання Гетьманщини до Московської держави з’явились нові збірники магдебурзького права українською мовою (наприклад, короткий покажчик до книги «Порядок»).В історико-правовій літературі існували різні думки стосовно значення магдебурзького права у Гетьманщині. Зокрема, В. Антонович вважав, що магдебурзьке право залишалося в українських містах «мертвою буквою». З цією думкою не погоджувався О. Кістяківський, зазначаючи, що магдебурзьке право було діючим. Фактично застосування магдебурзького права у Гетьманщині припинилось після поширення на неї «Установлення про губернії» 1775р. і створення загальноросійської судової системи. Указом 1831р. Микола І сказував магдебурзьке право у всій Гетьманщині, крім Києва, де воно було чинним до 1835р.

Ще з середини 14ст землі Гал-Вол князівства захопила Польща у складі якої вони знаходились до 2пол. 18ст. У 1772 згідно з тристоронньою угодою між Прусією, Австрією та Росією, вніслідок 1-ого поділу Польщі Галичину загарбала Австрія, а у 1774 за Кючук Кайнарджийським миром між Росією І туреччиною,вона захопила Буковину. Також у 1пол. 16ст Австрія поширила владу на Угорщину, в складі якої перебувало Закарпаття. Отож, наприкінці 18ст. усі зх-укр землі опинилися під владою Австрії. Австрійський уряд штучно обєднав укр і поль землі в один адмін. Край – так званий Коронний край з центром у Льовові.

Економічна політика Австрії під час панування на зх-укр землях зводилась до хижацької експлуатації природних багатств, вона мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб залишити укр землі відсталим аграрним краєм – додатком до промислових районів Австрії. Один з перших губернаторів граф Гесс заявляв, що вона разом з Буковиною може бути лише постачальником хліба до зх частини Австрії.Відводячи зх-укр землям роль аграрно-сировинного придатка до промислових центрів Австро-Угорщини, австрійська влада гальмувала розвток промисловості, зокрема машинобудівної. Колонізаторська політика Австро-Угорської монархії щодо Галичини виявилась і в основній її галузі – нафтодобувній промисловості. Нафту видобували і вивозили з Галичини переважно як сирий продукт, Переробка її зосереджувалась здебільшого в центральних районах Австро-Угорщини – що позбавляло край можливості мати на місці нафтопереробну промисловість. Це убло характерним і для інших галузей промисловості.Соціально-економічне гноблення посилювалось національним гнобленням, сутністю якого були спроби денаціоналізувати західних укр, позбавити їх рідної мови і культури, витруїти з їхньої свідомості все, що нагадувало б про спільність походження й історичної долі з сх укр народом. Австрійська влада для укр народу поряд з найнижчою зоробітньою платою створила і найдовший робочий день від 10 до 12 год. На дуже низькому рівні знаходилась охорона здоровя, праці та техніка безпеки.

Відомі випадки, коли під тиском громади війт - ставленик місцевого пана - відмовлявся від урядування в громаді. Він наражався на незадоволення, а то й на покарання з боку пана чи повітового уряду, зате здобував повагу самої громади. Відомий громадський діяч, архітектор Василь Нагірний у спогадах про рідне село Гірне на Стрийщині кінця XIX ст. писав: «Війта і присяжних вибирали свобідно, без впливів староства, отже, людей чесних і поважних, а не круків, як тепер це практикується».

Уже наприкінці XIX - на початку XX ст. війт перебував у великій залежності від панського двору, від повітових чиновників, вищих урядових інстанцій. І все ж громада покладала значні надії на свого керівника.Під час виборів старости суттєву роль відігравав ценз освіти. Селяни завжди цінували грамотного старосту, котрий міг би переконати селян, домовитися з поміщиком тощо. Відповідно до закону кандидатом на посаду сільського старости міг бути селянин, не молодший 25 років, що вже виділився із батьківської родини І став головою власного домогосподарства. Переважно старостами вибирали людей, не молодших 30 років: селянська громада цінувала не молодість, а життєвий досвід. Умовою для обрання старости було дотримання ним моральних правил: сувора поведінка в побуті, у сім'ї, повага до старших, сумлінне ставлення до роботи. Сільський староста мав відповідне коло обов'язків, Староста і його помічники (у багатонаселених, складних громадах) готували сільський сход. Староста відкривав сход і доповідав йому порядок денний. Порядок обговорення питань на сільському сході не завжди залежав лише від одного старости, члени громади завжди могли його змінити простою більшістю голосів. Періодичність скликання сільських сходів у громадах визначалася необхідністю і регулювалася не тільки старостою, скільки циклом сільськогосподарських робіт. Переважно сходи проводилися не рідше двох разів на рік: у перші місяці нового року і після збору урожаю. Окрім підготовки І ведення сільських сходів, старости виконували різноманітні громадські обов'язки, не відриваючи селян від їх домашніх і сільськогосподарських робіт, а саме: ► наглядали за збереженням межового поділу та межових знаків; ► контролювали справність громадських доріг, мостів, кладок тощо; ►стежили за станом громадських складів, котрі були збудовані на фінансові внески громади або містилися на її території; ► контролювали «договірну» сторону відносин селян поза громадою, передусім з поміщиком; ►несли відповідальність за належне погашення громадою всіх видів платежів;►видавали селянам паспорти і білети «на відлучення» від громади;► виконували посередницькі функції за дорученням громади. Сільські старости виконували в громадах також і поліцейські функції. На них покладалася охорона порядку, безпека громадян та їх майна. За незначні проступки вони могли накладати на винних такі покарання (за обов'язкової присутності двох свідків): ◄скеровувати на громадські роботи до двох днів; ◄встановлювати грошовий штраф до одного рубля (кошти надходили у фонд громади).

Однак ці дії старости могли бути опротестовані покараною особою в семиденний термін у скарзі мировому посереднику. Старости організовували першу допомогу під час пожеж, паводків, падежу худоби та інших випадках. Вони попереджували потраву зернових, пожежі і порубки в лісах.

37. Організація управління на Закарпатті у складі Австро – УгорщиниНа відміну від Галичини і Буковини, Закарпаття у складі Угорщини не було виділено в окремий коронний край. Вся територія Угорщини поділялася на 71 жупу (область). На початку XX ст. закарпатські землі складалися з чотирьох жуп: Ужанської, Бережанської (Березська), Угочанської (Ужгородської) та Мармароської. Влада в жупах належала жупанам, наджупанам і піджупанам, які, спираючись на адміністративно-судовий апарат, здійснювали нагляд за населен­ням, збирали податки та інші платежі. В жупах час від часу склика­лися дворянські збори. В комітетах керівну роль відігравали нача­льники місцевих управлінь, підлеглі тільки жупному начальству.На чолі жупи стояв жупан. Він призначався королем з вищої аристократії.У 40-х рр. 19 ст. канцелярії, що здійснювали політичне керівництво, очолювали наджупани.Виконавчі функції – піджупани, що підпорядковувалися наджупанам і міністерству внутр. СправЖупи поділялися на комітати управління,до яких входило 30-40 осіб – окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирач податків та ін.Найнижча посадова особа – староста села, що призначався феодалом. Після реформи 1764-1772рр старости обиралися на 1 рік.Крім адмін.-терит. Поділу, на Закарпатті був територіально –економічний – домінії.Вони об’єднували землі з містами і селами, що належали феодалу, церкві, державі.До складу домінії входила с-ма *ключів*,що скл. з кількох фільварків.Домінії: Ужгородська, Великобичківсько-Мармороська(державна), Мукачево-Чинадіївська, домінія графа Шенборна.Місцевими органами самоврядування з дуже обмеженими повноваженнями були т.зв. представництва, але наприкінці 18 ст. вони практично перестали існувати, тому замість них впроваджено комітатське зібрання як дорадчий орган при жупані (скл. з заможного населення)

38. Органи крайового та місцевого самоврядування в Галичині і Буковині:а) галицький і буковинський крайові сейми

Революція в Австрії 1848 року поклала кінець існуванню станового сейму, і зрозуміло, що в цей період у Галичині не було свого органу самоврядування, і таким чином населення краю було позбавлене права участі в місцевих представницьких установах. Тому австрійський імператор Франц-Йосиф І створив у 1861 р. Галицький крайовий сейм, який діяв на підставі “Крайового статуту і сеймової виборчої ординації для королівства Галичини і Володимерії з Великим князівством Краківським”.Звернуто увагу, що австрійська конституція 1867 р. закріплювала принцип рівних прав для всіх громадян держави, однак фактично цей принцип порушувався. Доказом цього був закон про вибори до Галицького крайового сейму, оскільки він забезпечував інтереси панівних класів, вибори мали яскраво виражений класовий характер і були нерівними для окремих соціальних груп населення. Кількісний склад Галицького сейму на початку існування становив 150 депутатів: 9 вірилістів (3 львівських архієпископів, 4 єпископів, 2 ректорів університетів) та 141 обраних депутатів від курій (великої власності – 44, торгових і промислових палат – 3, міст – 20, сільських громад – 74). Згодом Галицький сейм налічував 161 депутата і складався з 12 вірилістів і 149 депутатів, обраних у куріях: великої власності – 44, торгових і промислових палат – 3, міській – 28, сільських громад – 74. У національному відношенні депутати Галицького крайового сейму були переважно поляками, лише у 1913 р. українців було 31 депутат, що становило п’яту частину всіх де путатів сейму.Законодавча функція Галицького сейму поділялася на три головних групи і одну додаткову. У трьох головних групах сейм мав право приймати закон, у додатковій міг тільки вимагати прийняття нових законів, відміни або зміни вже існуючих законодавчих актів, прийнятих центральним парламентом.Сейм формально здійснював контроль за діяльністю намісника. Бюджетні права сейму обмежувалися збором місцевих податків. У галузі місцевого самоврядування сейм здійснював нагляд над повітовими, міськими і сільськими органами, рішення яких часто вимагали затвердження сейму або його виконавчого органу – крайового виділу (комітету). Сейм повинен був скликатися у Львові імператором на чергові сесії один раз на рік, надзвичайні – у міру необхідності. Час тривання сесії не визначався; за традицією відбувалися в рік дві кількатижневі сесії. Безпосереднє керівництво і головування на засіданнях сейму належало крайовому маршалку або його заступнику, які призначалися з членів сейму імператором терміном на шість років. Питання, які виносилися на обговорення і вирішення сейму, попередньо готувалися постійними комісіями, що створювалися з числа депутатів. Пропозиція депутата повинна була бути підтримана принаймні 15 підписами і вважалася прийнятою, якщо одержала абсолютну більшість голосів при участі більше як половини депутатів сейму. Прийняті проекти законів крайовий маршалок через намісника передавав урядові для імператорського затвердження, і лише після санкції імператора закон набирав чинності. Постійнодіючим виконавчим органом Галицького крайового сейму був крайовий виділ (комітет), який складався з маршалка і шести членів, які очолювали відповідно шість департаментів. Розпорядження даного органу приймалися більшістю голосів, але за маршалком залишалося право зупинити їх введення в дію і подати через намісника на розгляд імператору. У липні 1914 року австрійський імператор Франц-Йосиф І санкціонував новий виборчий закон, розпустив Галицький сейм і призначив нові вибори, які повинні були відбутися в жовтні 1914 року. Проте в зв’язку з початком Першої світової війни призначені вибори не відбулися, і новий виборчий закон до Галицького сейму не був запроваджений у життя. Буковинський крайовий сейм – орган законодавчої влади, створений згідно з указом цісаря від 26 лютого 1861р. Перше засідання сейму відбулося 6 квітня 1861р., а остання сесія проходила з 27 грудня 1912р. до 13 січня 1913р. Припинив своє існування 1918р., коли була створена Румунська Національна Рада.Як законодавчий орган сейм розробляв проекти законів, що діяли на території краю, мав представників в Австрійській Палаті Послів. Закони набували чинності після їх затвердження цісарем.Виконавчий комітет Буковинського сейму – адміністративний та виконавчий орган сейму, створений одночасно з сеймом. Функції сейму:1.Управління ресурсами краю2.Проведення обліку крайових фондів3.Встановлення приналежності до дворянства4.Розміщення жандармських постів5.Управління річковим господарством6.Утримання поштових станцій, лікарень7.Ведення справ з особового складу крайових державних установ.Внаслідок проведення 28 жовтня 1918р. Генерального конгресу Буковини повнота влади перейшла до Румунської Національної Ради. Адміністративне управління краєм було покладено на крайовий уряд, що складався з 14 державних секретарів. Його склад і діяльність визначив закон від 12 листопада 1918.Загальне керівництво краєм виконували 2 міністри-делегати, один з яких представляв Буковину в уряді в Бухаресті. Поза компетенцією уряду були лише зовнішні відносини, оборона, державна безпека і монетарна політика.У квітні 1920р. посаду міністра- делегата ліквідували, натомість – посада голови регіональної комісії з уніфікації.

39. Органи крайового та місцевого самоврядування в Галичині і Буковині:повітові, міські і сільські радиСтворення крайового сейму і крайового комітету розглядалось як запровадження самоуправління в масштабі всього краю. У 1862 р. був виданий загальнодержавний закон про місцеве самоуправління, і на цій підставі у 1866р. опубліковано галицький крайовий закон про громади, що став правовою основою самоуправління в Галичині. Згодом Галицький сейм видав ще два громадські закони – у 1889 р. для 30 більших міст і в 1896 р. для кількох сотень менших міст і містечок. Проте найважливішіпостанови всіх трьох законів є, по суті, тотожні. [1, с.7].Відповідно до закону 1866 р. створювали повітові громади, щотериторіально збігалися з адміністративними повітами. Органами повітової громади були повітова рада як керівний та наглядовий орган і повітовий комітет як виконавчий орган. Повітову раду обирали строком на шість років у складі 26 депутатів, яких обирали жителі повіту по чотирьох куріях. Це давало змогу формувати повітову раду як орган поміщиків ібуржуазії.З числа депутатів повітової ради обирали повітовий комітет у складі 7 чоловік. Очолював комітет голова повітової ради (у більшості випадків повітовий староста). Голова ради ставав на посаду після затвердження імператором. Права і обов’язки службовців повітового комітету визначались спеціальними регламентами. Забезпечивши перевагу в радах поміщиків і буржуазії, уряд не передав їм навіть частини реальної влади на місцях. До компетенції повітових органів самоуправління належали: питання бюджету повіту, завідування належним їм майном і установами, шляхи сполучення місцевого значення,боротьба з падежем худоби і з шкідниками сільського господарства,піклування про місцеву торгівлю і промисловість, піклування про народну освіту і охорону здоров’я, розкладка податків і нагляд за діяльністю органів міського і сільського самоуправління. Вони не мали примусової влади, не могли виконувати свої рішення і повинні були діяти через повітового старосту, який мав право зупинити виконання будь-яких рішень повітової ради під приводом їх невідповідності до законів держави або недоцільності, а намісникові належало право розпуску повітових рад.Рішення повітових рад у багатьох питаннях мали бути затверджені вищестоящими органами. Основними прибутками, якими розпоряджались повітові органи самоуправління, були додатки до безпосередніх податків,але їх розмір не міг перевищувати 20%. В іншому випадку потрібно було мати згоду крайового сейму, який завжди схилявся до збільшення розміру.Так у 1875 р. 3019 громад сплачували додатки менш ніж 20%; 1445 громад –від 21 до 50%, а 70 громад понад 50% [4, с.208]. Міські і сільські ради обиралися жителями міст і сіл за наявності майнового цензу по трьох виборчих групах. Автоматично входили до складу рад поміщики.Виконавчим органом рад були обрані ними міські і сільські управи (в більших містах магістрати). Бурмистри в містах і війти у селах затверджувалися повітовими старостами.Вибори до міських і сільських рад проводили, як і до австрійського парламенту та Галицького сейму, під сильним тиском з боку місцевих урядових органів. Нерідко після виборів повітові старости і сільські війти мстили тим, які не голосували за урядового кандидата. На них, як відзначав з трибуни австрійського парламенту один з галицьких депутатів, накладались штрафи за нібито поганий санітарний стан, їм відмовляли у наданні допомоги під час стихійного лиха, чинили труднощі в еміграції.Жидачівський повітовий староста (нині Львівської області), наприклад, у 1900 р. відмовив жителям с. Побережне у допомозі з приводу повені,посилаючись на вибори. “Восени будуть вибори, – сказав він, – і як будете мати розум, отримаєте допомогу. Як будете за урядом, то і уряд буде за вами” [5, с.9].Органи крайового і місцевого самоуправління у Галичині, як урядові органи служили, інтересам буржуазії і поміщиків. Якщо ж іноді це самоуправління і було більш демократичним, ніж урядові органи, то такою ж мірою воно захищало існуючі порядки і всіма способами підтримувало інтереси заможних верств населення. Галицький сейм, повітові, міські і сільські ради мали яскраво виражений класовий характер, перебували у повній залежності від австрійського уряду, були знаряддям колоніального управління західноукраїнськими землями.

40. Судові органи в Галичині і БуковиніОсобливу роль у захисті інтересів заможних класів у Галичині до сер.19ст. відігравали судові органи. У перші роки після захоплення існувала колишня суд. система. усі рішення держ. судів виносились від імені австрійської імператорської влади. Кожен мав право оскаржити рішення судів губернатору, смертні вироки виконувались лише після перевірки справи губернатором. Суди: шляхетські(земські і міські), церковні(для духовенства-особливі єпископські суди), міщанські(магістратські суди у містах, які користувались магдебурзьким правом). Селяни судились у вотчинних судах. За просвітницьких реформ Йосифа 2: поміщик-суддя мусив складати спец. іспити на право здійснювати правосуддя, якщо не склав, утримував за свої кошти суддю-т.зв. юстиціарія. Кріпосні селяни підлягали під юрисдикцію домініальних поміщицьких судів.Після 1 поділу Речі Посполитої 1773р. у Львові створено Верховний губернаторський суд як апеляційна інстанція для всіх нижчих судів Галичини, з 1774р. замість нього Королівський трибунал, потім-імператорсько-королівський(право помилування засуджених до смертної кари селян, крім особливо тяжких злочинів).З 1780р. Вища інстанція судового нагляду-Галицький сенат у складі Верховної судової палати у Відні.1774р.-Суд з фінансових справ при галицькому губернаторі. 1775р.-апеляційна рада(розгляд справ осіб, що не належали до шляхетського стану, але займали офіційні посади,+справи іноземної шляхти).До сер.19ст. для розгляду цивільних справ-4 крайові суди(у Львові, Станіславі, Тарнові, Чернівцях), для кримінальних справ-8 судів з апеляційною інстанцією у Львові.За Конституцією 1867р.-триступенева система судів: 1) одноособові повітові суди(розгляд цивільних справ про проступки; справи про злочини, які не відносились до судів присяжних);2) Окружні(крайові) суди(9)(важливі цивільні справи:визнання померлим, усиновлення, торгові і вексельні спори; тяжкі кримінальні справи);3)колегіальні вищі крайові суди(2-у Львові і Кракові)(у ньому-особовий сенат і 2 дисциплінарні сенати).Найвища суд. інстанція в державі-Верховний судовий і касаційний трибунал в Відні.Крім загальних судів в Австрії і на західноукраїнських зем­лях, існували ще спеціальні суди: 1)суд присяжних(присяжні-вердикт про вину, постійні судді-міра покарання, розгляд кримінальних справ, за які не менше 5р. тюремного ув’язнення); 2)для військовослужбовців(військовий суд, вищий військовий суд, верховний військовий трибунал);3)торговельні суди(торгові спори);4)промислові суди(спірні питання між підприємцями і робітниками, робітниками між собою).Імперський суд(1867р.)- спори між австрійськими краями і справи про зловживання владою з боку міністрів і намісників)Адміністративний трибунал у Відні(1875р.)-адмін. спори між держ. органом і громадянами.Верховний маршалківський суд-правосуддя щодо членів пануючої династії, за винятком імператора.Суддями були австрійські громадяни, чол. статі, з вищою юрид. освітою, після 3-річної практики, які успішно здали пис. і усний суд. екзамени. Українці допускались до роботи переважно в судах нижчих інстанцій.

Сутність змін у правовій системі на західноукраїнських землях після включення їх до Австрії була заміна застарілого польського законодавства на австрійське. Особливістю цього процесу було те, що Галичина стала місцем апробації нового австрійського законодавства.

Цивільний кодекс 1811року, уведений в дію в Австрійській імперії з 1 січня 1812року спочатку був запроваджений і протягом 15 років удосконалювався на галицькій території. Мав 1502 параграфи і поділявся на вступ, у якому викладались загальні положення про цивільний закон, та 3 частини, що містили положення про особисті, майнові права, спільні постанови щодо особистих і майнових прав. У кодексі визнавалась рівність громадян перед законом, свобода договірних відносин, цивільних шлюбів.З певними змінами у формі новел(надзвичайних актів) цей кодекс продовжував діяти до розпаду імперії і навіть декілька років після включення з 1921 року західноукраїнських земель до складу Польщі.Цивільно-процесуальний кодекс – набуває чинності з 1796 року у Західній, а з 1807 року – у Східній Галичині під назвою Галицького Цивільно-Процесуального Кодексу. Він регулював усі стадії цивільного процесу від подання позовної заяви до виконання рішення суду. Процес характеризувався надзвичайною повільністю, тяганиною й дорожнечею суду. Тому тривала робота над його вдосконаленням. Хоча новий проект цив.-проц. Кодексу (1825р.) затверджено не було, окремі його положення, що регулювали питання компетенції судів, адвокатської діяльності, судочинства в безспірних справах тощо, було введено в дію. Новий Процесуально-Цивільний Кодекс (1895р.) базувався на принципах гласності, усності, змагальності і, порівняно з попереднім, прискорив розклад судових справ.Кримінальний Кодекс – 1803р. – також наприкінці 18ст попередньо був апробований на території Галичини. Складався з 2-ох частин – злочини й тяжкі поліційні проступки – кожна з яких мала розділ кримінального матеріального права і розділ процесуального права. Головним способом покарання стає ув*язнення, яке поділяється на:1.Суворе тюремне ув*язнення із заковуванням у ланцюги,2.Суворе ув*язнення з кайданами на ногах,3.Звичайне тюремне ув*язнення без кайданів чи ланцюгів.За деякі злочини встановлена смертна кара, але здебільшого імператор, щоб піднести популярність абсолютизму, у порядку помилування замінював смертні вироки на позбавлення волі.Новий Кримінальний Кодекс (1852р.) поділяється на 2 частини: про злочини і проступки. За злочини передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув*язнення на різні терміни; за проступки грошові покарання, арешт до 6 місяців, тілесні покарання (скасовані в Австрії Законом від 15 грудня 1867р.), заборону проживання в даній місцевості, тощо. У подальшому в Кодекс неодноразово вносились доповнення, але в його основі були застарілі норми феодального права.Кримінально-Процесуальний Кодекс (1853р.) суперечив демократичним нормам судочинства. У 1873 році затверджено Новий Кримінально-Процесуальний Кодекс, який з незначними змінами діяв до 1918 року. За ними судочинство базувалося на принципах усності й гласності, допускалась участь присяжних у розгляді тяжких злочинів, ідея вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.