Монгольський фактор в руській історії: історіографія проблеми, сутність золотоординського іга та специфіка панування Золотої Орди на північно-західних і північно-східних руських землях.

„Монгольське питання” та проблеми русько-монгольських відносин ХІІІ – ХІУ ст. було доволі дискусійним в історіографії ХІХ ст.

Особливо ґрунтовно це питання вивчав В. Антонович, який довів безпідставність теорії про повне спустошення краю й цілковиту заміну населення Середнього Подніпров’я. Вченим було зібрано великий документальний матеріал з історії Києва та Київської землі ХІУ – ХУ ст., який показував, що життя тут продовжувалося. Втім, головна заслуга В. Антоновича в тому, що він започаткував наукове дослідження історії України післямонгольського часу. Погляди В. Антоновича продовжував розвивати М.С. Грушевський. Він у ранніх працях, вважав, що київські землі практично не постраждали від Батиєвої навали. Щоправда, пізніше вчений писав про значення розорення Подніпров’я й переміщення центру українського життя на захід до Дністра.

Новітні дослідження монгольського фактору в руській історії І. Грекова, В. Каргалова, О. Насонова, Г. Федорова-Давидова, П. Толочка, В. Довженка, А. Горського, Ю. Кривошеєва, Т. Скриннікової, а також нові археологічні джерела показали, що навала принесла страшні руйнування, однак, у той же час Південна Русь не була перетворена пустелю, народ зберіг свої прадавні традиції та коріння.

У сучасних дослідженнях, як вітчизняних, так і зарубіжних (Р. Груссе, Д. Феннел, М. Вайєрс, Б. Шпулер) увага вчених спрямована не лише на вивчення історії монгольської експансії на Русь і у Центральну Європу, а й історію Монгольської імперії ХІІ – ХІУ ст. генезис монгольської державності та особливу роль лідера у монгольському суспільстві, організацію монгольської армії та управління завойованими територіями тощо.

2.Пербіг особливих подій монгольської експансії на Русь.

Похід туманів Субедея та Джебе на чолі 25-тисячного корпусу у 1222-1224 рр. призвів до завоювання Закавказзя, північнокавказьких племен і нищівної поразки половців на Дону. Рештки половців відійшли до Дніпра, звідки хан Котян звернувся за допомогою до руських князів, насамперед до свого зятя Мстислава Мстиславовича Галицького.

У 1223 р. у Києві зібрався княжий з’їзд, на якому було вирішено допомогти половцям. Вирішальною стала битва на р. Калці 31 травня 1223 р., яка закінчилася поразкою русько-половецьких воїнів. За даними літописців загинуло 10 тис. (за іншими – 30 тис.) руських воїнів, 6 князів, у тому числі й київський князь Мстислав Романович. Так завершилася «перша зустріч» русичів з монголами.

Протягом осені 1236 – весни 1237 рр. монголи завоювали Волзьку Болгарію. З осені 1237 р. до весни 1238 р. монголи завоювали князівства Північно-Східної Русі (4 березня 1238 р. на р. Ситі були розгромлені володимиро-суздальські полки і загинув великий князь Юрій Всеволодович). З весни 1239 р. по весну 1241 р. відбувалося масове завоювання монгольськими військами князівств-земель Південно-Західної Русі.

Восени 1240 р. хан Батий підійшов до Києва, почалася облога міст. У цей час столиця Русі залишилася без князя (останній князь Михайло Всеволодович злякався й утік до Угорщини). Оборону Києва тримав досвідчений полководець Данила Галицького Дмитро. Більшість літописців прямо чи опосередковано пов’язують захоплення Києва з 6 грудня 1240 р. (деякі дослідники схиляються до дати 19 грудня 1240 р.). Аналіз історичних досліджень науковців дозволяють виділити специфіку панування Орди на південно-західних (українських) і північно-східних (російських) руських землях.

1. Якщо Північно-Східна Русь (Московія) потерпала від спустошливих
набігів ординців, то географічна віддаленість Південно-Західної Русі
(Галицько-Волинське князівство) від столиці Орди - Сарай, ускладнювала
організацію походів. В українських землях вони фіксуються епізодично. Так,
локальні військові акції хана Куремси в Правобережній Україні були зупинені
силами Данила Галицького в 1254-1255рр, але в 1259р. він зазнав принижень
від орд хана Бурундая. Набіг на Новгород-Сіверський був в 1274 р.

2. Північно-Східна Русь прийняла „щиру дружбу", запропоновану Бату-ханом, і всіляко ухилялася від зближення з Європою. Південно-Західна Русь була зорієнтована на Європу, яка визнавала українську державність як фактор політичної стабільності на континенті і „щит" від Орди.

3. Якщо князі північно-східних руських земель, зокрема, Володимиро-Суздальських, відвідали Сарай в 1242 р. і отримали у володіння Київську землю (опісля вона переходила до ханських намісників, до Новгородського князя), то Данило Галицький змушений був відвідати столицю Орди в кінці 1245р.,отримавши грізний наказ Батия „Дай Галич!." Після повернення з Сараю князь Галицько-Волинської Русі почав організовувати анти- монгольську європейську коаліцію.

4. Якщо Південно-Західна Русь (Україна) визволилася від монгольської залежності за 120 років і потрапила до європейського правового простору, опинившись у середині ХІУ-ХУ ст. у складі Литви та Польщі, то Північно-Східна Русь (Росія), маючи 240 років покори і підданства, визволилася в 1480р. і розбудувала сильну деспотичну державу з правовим нігілізмом, що стала основою для формування Російської імперії з абсолютною владою монарха.

Отже, фактично монгольська навала, попри її руйнівні наслідки, стимулювала етнографічні процеси у середовищі східних слов'ян. Їх наслідком стала поява трьох народів - українського, білоруського та російського. Український етнос визрівав в окремий народ у складі Литовсько-Руської держави, яка покінчила із залежністю південно-західних земель від Великого Улусу вже в сер. ХІУ

 

 

10. Інкорпорація українських земель до складу Литви, Польщі та інших держав (сер. ХІУ - сер. ХУІ ст.)

У ХІУ ст. історичні події розвивалися в досить несприятливому для Русі-України напрямі: вона була ослаблена золотоординським ігом, прпинилася галицько-волинська князівська династія, посилилися агресивні наміри Польщі, Угорщини, Литви. З середини ХІУ ст. українські землі підпадають під владу кількох країн. Зокрема, в 1349 році Галичину захопила Польща. Упродовж 1370-1387 рр. Галичиною володіла вже Угорщина, а в 1387 р., за короля Ягайла, Галичина та Холмщина остаточно були приєднані до Польщі. Буковину захопило Молдавське князівство, Закарпаття - Угорщина. Більшість українських земель потрапила в сферу інтересів Великого Князівства Литовського, яке в другій половині ХІУ ст. стало однією з найбільших держав в Східній Європі. В її складі руські землі становили 9/10 території.

Початок литовської політичної зверхності припадає на князювання Любарта на Волині та Галичині. У 50-х роках ХІУ ст. з ослабленням Золотої Орди розпочався наступ Литви на Подніпров'я. Великий князь литовський Ольгерд Гедимінович (1345-1377) проголосив, що „вся Русь просто повинна належати литовцям". У 1355-1356 рр. він захопив Чернігово-Сіверщину, а в 1362 р., розгромивши за допомогою руських на р. Сині Води монголо-татарське військо, остаточно приєднав до Литовської держави Київщину, Поділля і Переяславщину. Це вдвічі збільшило державну територію ВКЛ. У 1377 році до Литовсько-Руської держави увійшли Берестейський, Володимирський і Луцький уділи. М.Грушевський влучно відзначив, що „землі прилучалися литовським князем без ґвалту і крику".

Литовські князі, забезпечуючи управління придбаними територіями, керувалися принципом - „старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо". Перебуваючи на значно нижчому рівні суспільно-політичного і культурного розвитку, литовці запозичували руські державні і громадські форми, релігію, побут, писемність. Руська (українська і білоруська) мова стала державною в ВКЛ, нею велося все діловодство, писали літературні твори. В основі Литовських статутів (1529,1566, 1588 рр.) - кодексів середньовічного права ВКЛ лежали звичаєві і писані норми „Руської правди".

За часів Литовсько-Руської держави провідну роль в українських землях відіграє Київське князівство, яке значно розширило територію, приєднавши Переяславщину, частину Чернігово-Сіверщини. Князь Володимир Ольгердович протидіяв великому князю литовському, організував карбування власної монети і почав титулуватися як самостійний володар. Спробою відновити статус Київської держави і вийти з-під Литви було невдале повстання в 1508 році князя М.Глинського.

Об'єднавчо-інтеграційні процеси між Литвою і Польщею знайшли своє відображення ще в Кревській (1385 р.) і Городельській (1413 р.) уніях, які торкалися долі українських земель, дискримінації православного населення, його окатоличення і полонізації. Противники унії об'єдналися навколо литовського князя Вітовта і добилися в 1392 році збереження автономії ВКЛ. Для політичної єдності держави, князь Вітовт ліквідував удільні князівства - Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське. Управління намісників посилює соціальний гніт, невдоволення.

З 1480 року, після повалення ординського гніту в Московській державі, українські землі потрапляють в епіцентр Московсько-Литовського протистояння. Зростають промосковські настрої, відбуваються „від'їзди князів" з своїми землями до Росії, посилюються ідеологічні впливи та військові дії по приєднанню українських земель до Московської держави. Так, в результаті війни 1500-1503 рр. Москва закріпила за собою всю Чернігово-Сіверщину. Литва усвідомлювала потребу політичного єднання з Польщею.

Отже, перебування українських земель в середині ХІУ- середині ХУІ століть у складі Литви, Польщі та інших держав виявило спочатку толерантне ставлення до місцевого населення, його традицій, досвіду, а пізніше -зверхність, обмеження, асиміляцію.

 

 

11. Українські землі в складі Речі Посполитої: політичний та соціально-економічний розвиток (сер. XVI - сер. XVII ст.)

В другій половині XVI ст. для українських земель постає вибір: чи порівняно демократична, але ослаблена в результаті Лівонської війни Литва; чи набираюча сили, але жорстко централізована Московська держава; чи відносно стабільна, зберігаюча мир та внутрішню єдність, Польща.

З 10 січня до 12 серпня 1569 р. в Любліні проходив польсько-литовський сейм. Представники Литви запропонували створити унію на принципах федерації. Не зустрівши підтримки цих пропозицій, литовські, частина українських та білоруських магнатів покинули сейм. Коли ж 1 липня делегати повернулися, всі українські землі вже опинилися поза межами ВКЛ, оскільки король Польщі Сигізмунд II Август, спираючись на підтримку менш заможної шляхти „урізав" Литву. Угода про створення Речі Посполитої була досягнута на умовах інкорпорації.

Після унії 1569 року польські магнати Потоцькі, Жолкєвські, Калиновські, Замойські, Конецьпольські та ін. активно вели колонізацію Лівобережної України. На Волинь, Поділля переселилися й польські селяни. Щоб залучити українських феодалів на свій бік, польський король видавав їм жалувані грамоти на володіння землею, угіддями і селами. Виросли володіння магнатів Острозьких, Вишневецьких, Глинських, Олельковичів, Немиричів та багатьох інших.

На Україні в XVI ст.. розвивалось традиційне землеробство, скотарство, овочівництво. Зростали старі та з'являлись нові міста. Розвивалося й ремесло: якщо в середині XVI ст. в Києві були ремісники з 20 спеціальностей, то до 1650 р. - зі 100, а в цілому по Україні - з 300. Створювалися цехи, зароджувалось мануфактурне виробництво. Основна маса ремісничої продукції вироблялася в містах, більшість з яких мала 2-3 тис. жителів. Всебільше міст отримували Магдебурзьке право. Так, Ніжин отримав його в 1625р. До початку XVII ст. Київ, Львів і деякі інші міста славилися як великі торгові центри, до яких прибували купці з багатьох держав. В 1624 р. король Сигізмунд III Ваза оголосив суботу днем вільної торгівлі (без виплати мита купцями), що значно інтенсифікувало ринкові процеси.

Розгорнувся наступ католицьких кіл на православну церкву. Ініціатива православного духовенства зрівнятися в правах з католиками завершилася скликанням унії. Берестейська унія 1596 р. проголосила перехід православної церкви під зверхність папи Римського. Польський король Сигізмунд III Ваза оголосив Берестейську унію обов'язковою для православного духовенства і всіх віруючих.

На захист православної церкви стало козацтво. В 1610 р. козаки не
дозволили уніатському митрополиту Іпатію Потію підпорядкувати собі
Київські церкви й схилити місцеве духовенство до унії. В 1615 р. гетьман
Петро Сагайдачний разом з Військом Запорізьким вступив до Богоявленського братства, яке протистояло поширенню католицизму й уніатства.

Отже, українські землі після утворення в 1569р. Речі Посполитої стають складовою частиною Польщі, що призводить до поширення фільваркової системи, форсованого ополячення та окатоличення народу. Водночас, цей період сприяв інтегруванню України в політичний, економічний та культурний простір Європи.

12. Виникнення українського козацтва та його роль в історії українського народу (XV - сер. XVII ст.)

У постійній виснажливій боротьбі зародилася і почала швидко розвиватися специфічна суспільна верства - козацтво. Колискою козацтва стала південна Україна, яка відігравала роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів, перебуваючи поза будь-яким політичним контролем і не маючи постійного населення.

Слово „козак” вперше вжито в „Таємній історії монголів” під 1240р. в значенні „самотня людина". У словнику половецької мови (1303р.) це слово трактується як „страж”, „конвоїр”. З'явившись у тюркській мові, слово „козак" в українського народу набуло значення особисто вільної, мужньої та хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України. Перші письмові згадки про козаків містять джерела XV ст., зокрема польського хроніста Мартина Бєльського (80-і рр.).

Наявність різноманітних наукових теорій щодо витоків і походження козацтва – хазарська, чорно-клобуцька-черкаська, болохівська, бродницька, татарська, уходницька, утікацька тощо–пояснюється неоднорідністю козацтва. Так, наприкінці XV-XVI ст. на українсько-татарському прикордонні знаходилося п'ять груп козаків: козаки-уходники, що займалися мисливством, рибальством, бджільництвом; міські козаки, що ходили в степ на промисли, або ж служили у заможних городян; південно-руські бояри - лицарі, що були основою козацьких загонів, оскільки створювалися для боротьби зі степовиками; прикордонна військово-промислова спільнота козаків - шляхтичів, які становили основну масу козацької старшини; збіглі селяни-козаки (голота), втікачі. Генезис козацтва поєднує руський і тюркський світи, землеробську і кочову цивілізації.

Питанням історії козацтва присв’ячена значна кількість досліджень науковців. Серед сучасних- В.Андрущенко, В.Федосов, В.Голобуцький, Г.Сергієнко, В. Щербак та інші.

Протягом XVI - XVII ст. козацтво перетворюється у впливову силу, як в Речі Посполитій, так і на міжнародній арені. У 1572 та 1578рр. відповідно 300 та 600 козаків були прийняті на державну військову службу, яких записували в реєстр. Реєстровці дістали від уряду Речі Посполитої право на окремий суд, звільнялися від податків, поборів, отримували земельні володіння, могли займатися промислами і торгівлею.

Запорізька Січ - це феномен та унікальне явище української історії. Вона стала військово-політичним центром і ядром державності українського народу. Дослідники назвали її „християнською козацькою республікою". Поява першої Січі пов'язана з іменем Дмитра Вишневецького, о. Хортиця, 1552-1556рр. Після Хортиці Січ по черзі знаходилася на о. Томаківці (60-і XVI СТ.-1593), р. Базавлук (1593 - 1638), Микитиному Розі (1638 - 1652)-звідки розпочав визвольну боротьбу Б. Хмельницький, р. Чортомлик (1652 -1709), яку вщент зруйнують за наказом Петра І, Кам'янська Січ, Олешківська Січ. Останньою на Запорожжі була Нова Січ(1734 - 1775) на р. Підпільній, а її кошовим отаманом - П. Калнишевський.

Своїм суспільним укладом, структурою, військовою організацією, писаними і неписаними законами, побутом і звичаями Січ не мала аналогів. Вона була зразком поєднання демократизму зі строгістю порядків і самодисципліни. Січ контролювала значні території, утримувала багатотисячну армію, адміністративний апарат. Запорожці мали символіку: прапори, гімн, герб. На центральній площі стояли церква, скарбниця, військовий арсенал, майстерні. Навколо них - курені-казарми. Козаки обирали свою старшину - гетьмана, кошового отамана, курінних отаманів шляхом вільного, демократичного голосування. Козаки виступили на чолі перших потужних повстань народних мас під проводом К. Косинського (1591-1593 рр.), С. Наливайка (1594-1596 рр.). У 1638р. польський уряд затвердив „ Ординацію Війська запорізького реєстрового", позбавивши козаків значних прав і свобод. Протягом 1638 -1647 рр. на теренах України не відбулося жодного значного повстання. Польська шляхта назвала цей період „золотим спокоєм". Отже, роль і місце козацтва полягає в тому, що вони боронили свій рідний край, суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали формування національної самосвідомості.