Зусилля й жертви дисидентів не були марними. Ці люди несли народові України правду, відкрили Україну світу, їхні принципи стали базою для сучасного державного будівництва в незалежній Україні.

57. Соціально – економічний розвиток УРСР 2 пол. 60 – х – 1 пол. 80 – х рр. в період загострення кризи радянської системи.

Спроба реформування економіки у другій половині 60-х рр. Економічна реформа — це зміни в системі господарського механізму, що їх проводить держава, спрямовані на роз­виток і підвищення економічної ефективності виробниц­тва. Програму економічних реформ розробив голова ра­дянського уряду Олексій Косигін і спробував реалізувати їх у 1965-1967 рр.

Березень 1965 р. — пленум ЦК КПРС. Обговорив питання "Про невідкладні заходи подальшого розвитку сільського господарства СРСР" і схвалив новий порядок заготівель сільськогосподарської продукції.

Вересень 1965 р. — пленум ЦК КПРС. Прийнято постанону "Про поліпшення управління промисловістю, вдоскона­лення планування та посилення економічного стимулю­вання промислового виробництва".

Було взято курс на інтенсифікацію промислового виробництва.

2. Передбачалося підвищення наукового рівня планування економіки 3.Встановлювали економічно обрунтовані ціни.

4 Вводилися ринкові економічні регулятори. Було зроблено
переоцінювання діяльності підприємств із планових показ­
ників на рентабельність, госпрозрахунок і прибуток.

5 Передбачалося розширення самостійності підприємств і
скорочення чисельності затверджуваних показників.

6. Було ліквідовано ради народного господарства;

Рр.— період реформуваня.

1966-1970 рр. — восьмий п'ятирічнийпланрозвитку народ­ного господарства. Восьма п'ятирічка припала на період реформування.

Причини неуспіхів економічних реформ

Економічні реформи не зачепили основ командно-адміністративної системи.

Ринкові ідеї не було сприйнято у вищих ешелонах влади.

3. Посилилося директивне планування і силове управління,
що поступово вело до вихолощення реформи, а на по­чатку 70-х рр. — до її згортання.

Якість продукції залишалася низькою.

Повільно впроваджувалися досягнення НТР.

Запровадження повного господарського розрахунку на п-вах здійснювалось повільно і непослідовність

Визрівання економічної кризи

1.Слабкою була механізація робіт.Майже 40% промислових робітників працювали вручну.

2.Поширилася практика коригування планів у бік зниження.

3. 95% п-ств України належало центру,який похижацьки ехсплатував республіку, перетворивши її в сировинний придаток імперії.

58. Україна і процес «перебудови» СРСР. Спроби оздоровлення суспільно – політичного життя.

Друга половина 80-х рр. — значне наростання кризи ра­дянської системи, для якої були характерними такі риси:

• економічна відсталість,

• недосконалість політичної системи,

• криза культури й духовного життя,

• соціальна незахищеність населення*

• зниження його життєвого рівня.

1985-1991 рр. — останній період існування СРСР і перебу­вання в його складі України.

Зміна вищого партійно-державного керівництва

Листопад 1982 р. — смерть генерального секретаря ЦК КПРС, голови президії Верховної ради СРСР Л. І. Бреж­нєва.

Листопад 1982 р. — лютий 1984 р. Генеральний секретар ЦК КПРС Ю. Андропов.

Лютий 1984 р. — березень 1985 р. Генеральний секретар ЦК КПРС К. Черненко.

У березні 1985 р. генеральним секретарем ЦК КПРС став М. Горбачов..

Етапи Перебудови

Перший етап — квітень 1985-1986 рр.

Пошуки способів удосконалення соціалістичного суспільства і курс на прискорення соціально-еко­номічного розвитку країни.

Другий етап — січень 1987 р. — 1988 р.

Це — етап формування основного змісту і напрямків перебудови (формування концепції перебудови), початок реальних перебудовчих процесів. Перебудова "згори", яка проводилася партійно-державними верхами. Перебудова управління економікою, перехід від адміністративних методів господарювання до економічних. Розширення демократизації суспільного життя, поширен­ня гласності.

Третій етап - 1989 р. – серпень 1991 р.

Це - етап практичного здійснення перебудови. Падіння авторитету комуністичної партії, виникнення багатопартійності, зародження реального плюралізму, активні дії народних мас. Способи оновлення федерації, прагнення республік до незалежності.

59. Початок формування багатопартійності в Україні.

Одним з головних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії є зв'язуючою ланкою між урядом і народом. У демократичному суспільстві партії є тією зв'язуючою ланкою, через яку уряд звертається до мас за підтримкою і забезпечує соціальну базу для здійснення свого курсу, а народ може на найвищому рівні виражати свою думку і таким чином впливати на коригування офіційної лінії. Сучасна політична партія — це спільність людей, об'єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання (внаслідок виборів або іншим шляхом), утримання і використання державної влади для реалізації інтересів тих чи інших соціальних груп, верств, етнічних та інших спільностей. Для цього партія має стати правлячою, зайняти в політичній системі становище, яке дає змогу визначати політику держави. Історія багатопартійності в Україні сягає своїм корінням другої половини XIX ст., коли на хвилі революційного піднесення та національного відродження почали утворюватися перші політичні організації. Важливими віхами цієї історії були етап Української революції, період розгортання дисидентського руху, доба «перебудови». Новітня історія багатопартійності в Україні вже пройшла у своєму розвиткові кілька етапів, під час яких розгорталися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси та тенденції:

I етап — «зародження багатопартійності» (середина 1988 — березень 1990 p.):

— виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції;

— активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України;

— розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії, організаційна консолідація прихильників Демократичної платформи;

— виникнення першої формально задекларованої партії — Української національної партії.

II етап — «вихід багатопартійності на державний рівень» (травень 1990 — серпень 1991 p.):

— поява парламентської опозиції;

— ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше — Декларація про державний суверенітет України;

— збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об'єднань).

III етап — «становлення багатопартійності» (з серпня 1991 p.):

— розширення спектра багатопартійності (нині нараховується понад 100 політичних партій);

— посилення розколів та дроблення політичних сил; активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків;

— підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази;

— зміцнення зв'язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами;

— періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо була помітною в період виборчих кампаній 1994, 1999 pp.).

Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо. Розвиток подій наприкінці 80-х — початку 90-х років привів до того, що у ще не створеної нової партії могла з'явитися фракція у Верховній Раді. Процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів — лівого, правого та центристського. Кістяк лівого крила утворюють Комуністична партія України, Соціалістична партія України та Селянська партія України. Найпомітнішими партіями правого спрямування є НРУ, УНР, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України, Українська національна асамблея, Демократична партія України. Названі політичні партії лівого та правого крила найбільш організаційно та ідейно-