Відродження української національної свідомості у першій половині 19 ст. Історичне значення творчості Т.Г.Шевченка. Кирило-Мефодіївське братство.

Поряд із усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та еконо­мічні права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть XIX ст. формується національний рух. Під впливом політики «освіченого абсо­лютизму», нових європейських течій, політичних, соціальних і культурних змін у Галичині з'являється перше покоління будителів, яке належало до майже виключно середовища греко-католицького духовенства. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо пе­ремишльського владики - єпископа Михайла Левицького згуртувалося невелике коло представників національне свідомої інтелігенції - Шогильницький, Й.Левицький, Й.Лозинський, А.Добрянський, І.Лаврівський, І.Снігурський та ін. Вони виявляли великий інтерес до вітчизняної історії, життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення укра­їнського шкільництва, вживаючи заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення.

Найбільшого розмаху діяльність перемишльського гуртка набрала піс­ля призначення в 1818 р. перемишльським єпископом Івана Снігурського До 1832 р. під його покровительством відкрилось бл. 400 шкіл, У 1817-1821 рр. було видано декілька підручників. Автором більшості з них був Іван Могильницький. Він же став автором першої в Галичині «Граматики» української мови і наукового трактату «Відомість о руськім язиці». Виходять друком перші збірки народної творчості: «Пісні польські і руські люду гали­цького» Вацлава Залеського (1833), «Руське весілля» Йосипа Лозинського (1835). Одночасно в Галичині з'являються збірки і видання з Наддніпрян­ської України, перші рукописні копії «Енеїди» [.Котляревського.

Кирило-Мефодіївське братство було засновано в Києві 1846 р. Чле­нами братства, очолюваного істориком, ад'юнкт-професором Київського університету М.Костомаровим, були полтавський учитель В.Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М.Гулак. Пізніше до них при­єдналися П. Куліш і Т.Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі вони захоплювалися ідеями свободи і демократії, все­слов'янського єднання, тому й свою таємну організацію назвали на честь великих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Принципові положення політичної програми братства були викладені у «Книзі буття українського народу» та «Статуті Кирило-Мефодіївського братства». Братчики вірили в те, що прийде час, коли «вся слов'янщина встане, і не залишиться в ній ні царя, ні пана, ні холопа». Ставилося за ме­ту об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацій, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ мав стати столицею федерації, де збирався б загальний сейм.

На поглядах членів Кирило-Мефодіївського братства дещо позначала­ся програма Товариства об'єднаних слов'ян. Новою тут була ідея месіаніз­му українського народу. М.Костомаров був переконаний в тому, що за Україною, яка повстане зі своєї могили, підуть усі слов'янські народи. Од­нак члени братства по-різному дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до шляху реформ і «м'яких» методів. Меншість, на­самперед в особі Т.Шевченка, займала радикальні позиції. Розходилися

члени братства і стосовно того, що є першочерговим і головним. Для М.Костомарова це були єдність і братерство слов'ян. Т.Шевченко ж палко обстоював соціальне та національне звільнення українського народу.

Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студен­та Петрова його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т.Шевченка. Його заслали до Оренбурга без права писати й малювати.

Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок істо­рія нового українського політичного руху. Воно було першою в історії України нелегальною політичною організацією, що поставила за мету наці­ональне й соціальне визволення українського народу, возз'єднання його в єдиній соборній державі з одночасним створенням федерації чи, можливо, конфедерації слов'янських країн.

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української наці­ональної мови відіграла творчість основоположників новоукраїнськоі літе­ратури 1.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, П.Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича, Т.Шевченка. Зачинателем нової української лі­тератури став (.Котляревський (1769-1838), автор «Енеїди».

Українська інтелігенція була виразником національної самосвідомості. Насамперед це Т.Шевченко, у творчості якого найяскравіше відобразили­ся революційно-демократичні, національно-визвольні тенденції української культури і які стали найвищим досягненням суспільно-політичної думки се­редини XIX ст Його «Кобзар» (1840), поема «Гайдамаки» (1841) та Інші твори стали епохальним явищем.

Суперечливість і неоднозначність духовного і літературного життя в Україні тих років можна простежити й на творчості визначного письменни­ка, мовознавця, історика, критика і публіциста П.Куліша (1819-1897), який прагнув активізувати українське культурно-національне відродження, що знайшло своє відображення як в наукових, так і в літературних творах, се­ред яких особливої уваги заслуговує двотомна збірка історичних і фольк­лорно-етнографічних творів матеріалів «Записки о Южной Руси» та соці­ально-історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року

45. Політика Австрійської монархії на західноукраїнських землях в кінці 18 - першій половині 19ст.

Наприкінці XVIII ст. внаслідок поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис, кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому числі 2 млн. українців) стали колонією Австрійської імперії, їхнє населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску з боку феодально-аб­солютистської монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище українців. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті - мадяризації, на Буковині - румунізації. Йдеться, отже, про подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт. Східна Гали­чина разом з частиною польських земель входила до «королівства Галіції та Лодомерії» з центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 19 округ. До Східної Галичини входили Золочівська. Терно­пільська, Чортківська, Жовківська. Львівська, Бережанська, Коломийська, Станіславська, Стрийська, Самбірська округи та частина Сяноцької і Пере­мишльської. На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень. Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. її приєдна­но до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потім була перетворена в окрему провінцію. Закарпаття, у зв'язку з тим, що підпо­рядкування Угорщини Відню було дуже умовним, фактично управлялося з Будапешта. Отже, навіть перебуваючи у складі однієї держави західноук­раїнські землі були розчленовані на три частини,

У цілому перша половина XIX ст. стала для Західної України остан­нім етапом розкладу панщинно-кріпосницької системи господарювання. Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими про­вінціями, їх промисловість залишалася на мануфактурній стадії. Перші дві парові машини в Галичині з'явилися лише у 1843 р. На західноукраїн­ських землях розвивалися винокуріння, пивоваріння, металообробна, фар­форово-фаянсова, цукрова, лісова, добувна (сіль, нафта, залізна руда, ка­м'яне вугілля) галузі промисловості, виробництво грубого сукна. Та панів­не становище займало ремісництво.

Найбільшою перешкодою для розвитку сільського господарства, яке відігравало головну роль в економіці Західної України, залишалося кріпац­тво. Селянство поділялося на повнонадільних, загородників, огородників, халупників, тяглових, піших. Вони змушені були відробляти панщину. Чи не найгіршим становище селян було в Галичині, де під час літніх сільсько­господарських робіт панщина досягала шести днів на тиждень.

Після реформ «освіченого абсолютизму» австрійської Імператриці Марії-Терези (1740-1780) та її сина Йосифа II (1780-1790) (аграрна ре­форма (передбачала: • звільнення селян з особистої залежності від по­міщиків, • передання права здійснення суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника; • чітке визначення роз­міру панщини - до ЗО днів на рік); церковна реформа (здійснювалася протягом 1770-поч. 1780-х років і передбачала: • зрівняння прав католи­цької, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення вірую­чим цих віросповідань однакових можливостей вступу до університетів та на державну службу, купівлі-продажу землі тощо; • підпорядкування церк­ви державі та надання священникам статусу державних службовців з від­повідною платнею), освітня реформа (передбачала: • ліквідацію ордену єзуїтів (1773) і його багатолітнього домінування у навчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету (1784); • запро­вадження системи початкових і середніх шкіл (1777), причому в початковій школі навчання для дітей мало проводитися рідною мовою) вже незаба­ром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрій­ськими правителями - Леопольдом II (1790-1792) та Францом (1792-1835).

46. Суспільно-політичний рух в західноукраїнських землях в першій половині
ХІХ століття. Гурток “Руська Трійця”. У 1830-1840-х роках центром національного руху став Львів, а його авангардом - громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця». Заснов­ники об'єднання М.Шашкевич (1811-1843), І. Вагилевич (1811-1866) та Я. Го-ловацький (1814-1888), на той час студенти Львівського університету і вод­ночас вихованці греко-католицької духовної семінарії, виступали за визво­лення поділеної на частини України. Вони започаткували новий етап у роз­витку національного руху на західноукраїнських землях у дусі романтизму.

Учасники «Руської трійці» підтримували тісні стосунки з М.Максимо­вичем, О.Бодянським, І.Срезневським - відомими діячами української та російської культури. Суттєвий вплив на формування світогляду членів гур­тка мала творчість представників нової української літератури - І.Котля­ревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є.Гребінки, П.Гулака-Артемовського та ін. У 1834 р. «Руська трійця» підготувала до друку історико-літературний збірник «Зоря», в якому було вміщено біографію Б. Хмельницького, вірш М. Шашкевича про С. Наливайка та інші твори. Однак віденська цензура за­боронила видавати «Зорю». У 1836 р. члени гуртка підготували літератур­но-науковий альманах «Русалка Дністрова», що містив твори із проблем історичного минулого України. Альманах, який через цензурні перешкоди був виданий у Будапешті, отримав позитивну оцінку сучасників, зокрема І.Франко зазначав, що «Русалка Дністрова» виразно і сміливо вказувала на «далекий ясний образ свободної всеслов'янської федерації в освіті й спі­льній роботі політичній». З 900 привезених до Львова примірників майже всі конфіскувала поліція. Згодом помер Шашкевич; Вагилевич невдовзі пе­рейшов до польського табору; лише Головацький продовжив боротьбу за цілі «Руської трійці».

Я.Головацький у гострій публіцистичній статті «Становище русинів у Галичині» (1846) сформулював соціально-економічні та політичні програм­ні вимоги національного руху. Тут було і визволення народу з-під соціаль­ного гніту, і скасування панщини, і піднесення культури, поширення знань рідною мовою, викладання та дослідження рідної мови у вищій школі з ме­тою підготовки кадрів інтелігенції, яка змогла би працювати в україномов­ному середовищі, піднесення літератури, заснування журналів та інші ви­моги. Були тут і елементи лібералізму, і покладання надій на уряд. Стаття стала справжньою програмою українського національно-визвольного руху в Галичині, що мало істотне значення в мобілізації громадської думки Схі­дної Галичини навколо важливих проблем напередодні революції 1848 р. Отже, діяльність «Руської трійці» свідчила про еволюцію національ­ного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань.

47. Реформи в Російській імперії в 60 - 70-х рр. 19 ст. та впровадження на Україні.

У середині XIX ст. розпад кріпосницько-феодальної системи господар­ства прискорився. Малопродуктивна кріпосна праця зумовлювала невисоку її продуктивність, стримувала впровадження у виробництво досягнень нау­ки і техніки, породила нестачу продовольства. Повсюдно множилися соці­альні конфлікти.

Кримська війна 1853-1856 рр. продемонструвала економічну відста­лість, воєнну нездатність Російської імперії, виснажувала українські землі, що були основним джерелом постачання царської армії всім необхідним і поповнення її солдатами. Росія зазнала ганебної поразки, яка прискорила назрівання революційної ситуації.

Новий російський цар Олександр II ЗО березня 1856 р. проголосив курс на проведення реформ. У кожній губернії було створено комітети з розробки проектів реформ, які мала потім узагальнити Головна комісія в Петербурзі. До складу останньої увійшло чимало українських дворян, у то­му числі Г.Ґалаган, В.Тарновський та інші.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав «Маніфест» про скасування кріпосництва і «Положення про селян, звільнених від кріпосної залеж­ності». Селяни-кріпаки, що доти були власністю поміщиків, отримували особисту свободу. За садиби й польові наділи вони мали вносити викуп. Селянам дозволялося без сплати мита торгувати, відкривати фабрики та різні промисли, підприємства, займатися ремеслом за місцем проживання, вступати до гільдій і торговельних організацій.

Норми наділу встановлювалися різні, залежно від місцевості та якості землі. Вона надавалася общині або селянському двору (подвірне госпо­дарство) - за числом «ревізьких душ», які мали право на наділи. Однак поміщики відрізали в селян землі й приточували до своїх володінь. З ме­тою збереження за собою кращих земель вони міняли попередні селянські наділи на гірші. Щоправда, царський уряд пом'якшив умови селянської ре­форми на Правобережжі, де було збільшено селянські земельні наділи на 20% і зменшено розмір викупу.

Внаслідок половинчастості й обмеженості реформи та її непослідовно­го запровадження майже 94% селянських сімей мали наділи до 5 десятин, що було значно менше норми середнього прожиткового мінімуму. До 1907 р. селяни в результаті викупної операції виплатили понад 1,5 млрд. крб,, що в декілька разів перевищувало ринкову вартість землі. У листопаді 1866 р. всі землі й угіддя державних селян, які становили в Україні 50% се­лянства, закріплювалися за ними в безстрокове общинне чи подвірне ко­ристування. За ці наділи вони щороку вносили до державної скарбниці об­рочний податок, Реформа 1861 р. зумовила процес витіснення дворянського землево­лодіння буржуазним. Дворянська земля переходила до рук купців, замож­них селян і представників інших станів. Тоді ж спостерігався посилений процес товаризації поміщицьких і заможних селянських господарств, чіткі­шою стада спеціалізація окремих районів України. Чимраз інтенсивніше використовували найману працю та машини. Наприкінці XIX ст. у капіталі­зованих поміщицьких і курдських господарствах застосовувалася праця 425 тис. постійних сільськогосподарських робітників. Все це разом із роз­ширенням посівних площ зумовило підвищення врожайності.

Наслідком реформи 1861 р. стало й подальше розшарування селянст­ва. До сільської буржуазії належало 448 тис. дворів (5 млн. осіб), що зосе­реджували майже 40% всіх надільних і приватних земель. Решту - 550 тис. дворів (5-6 млн. осіб) становили середняки, які були власниками четвертої частини надільних земель. Частина селян, які розорилися, йшла до госпо­дарств поміщиків, заможних селян і в промисловість.

Хоча земельні реформи 60-х років були запроваджені кріпосниками, вони мали буржуазний характер і сприяли налагодженню ринкових відно­син, матеріально-технічному забезпеченню сільськогосподарського вироб­ництва та піднесенню рівня агротехніки, а отже, й зростанню врожайності

48. Український суспільно-політичний рух у другій половині ХІХ ст. У другій половині XIX ст. національно-визвольній рух в Україні активно розвивається, підноситься на якісно вищий рівень. Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та ін­ших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації - так звані громади, їхні ідеологи - В.БІлозерський, М.Костомаров, Т.Шевченко -згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студент­ську молодь. Громади розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу, пробуджуючи його національну свідомість. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка «хлопоманів», учасни­ки якого - В.Антонович, Б. Познанський, Ф.Панченко, Т.Рильський, А.Свид-ницький - «ходили в народ», поширюючи серед селян ідеї соціального й національного визволення. Внаслідок репресій та арештів 1860-1861 рр. гурток «хлопоманів» пе­рестав існувати. Але активні його члени разом зі студентами М.Драгома-новим, І.Касяненком, братами Синьогубами й П.Чубинським створили нове таємне товариство - «Українську громаду», що пропагувала національну ідею переважно в недільних школах, де навчалися робітнича молодь і діти зубожілих міщан. У бібліотеках учні знайомилися з творами Т.Шевченка, [.Котляревського, Марка Вовчка та інших українських письменників. Коштом заможних українців В.Тарнавського і Г.Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити пер­ший у царській Росії український часопис - «Основа», що опублікував тво­ри українських письменників. Після скасування кріпосного права активізувалося створення неділь­них шкіл для неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шев­ченка, «Граматика» II. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, симво­лізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це роман­тичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьо­му українському отримало назву українофільства. На початку 1870 р. В.Антонович, М.Драгоманов, М.Русов, М.Зібер і С.Подолинськгій заснували таємну «Стару громаду», яка головну увагу приділяла розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. М.Драгоманов закликав однодумців виходити за межі виключно культурни­цької діяльності, висувати ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасів-ців», головною метою якого було б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася програма братства - «Декла­рація молодих українців». Автори програми проголосили про свій намір бу­ти істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язалися розмовляти ви­ключно українською мовою, виховувати в національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У політиці їхньою метою було ви­знання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії. Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації, які стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В.Антоновича і О.Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, що поставила за мету об'єднати всіх українських ді­ячів під своєю орудою. Вона започаткувала видавництво «Вік», влаштову­вала Шевченківські свята тощо. Однак і ця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а культурним. Діяльність українофілів ви­кликала жорстокий спротив царського режиму. Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспіль­но-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу, Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рі­вня народу відіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта».

49. Українська культура в ХІХ – на початку ХХ ст. Особливість розвитку української культури другої половини XIX ст. полягала в тому, що з середини XIX ст. у культуротворчих процесах вимальовуються певні закономірності, властиві багатьом народам Європи, що перебували під імперською владою й торували шлях до незалежності. Якщо в першій половині XIX ст. пошук шляхів еволюції національної культури спирався насамперед на національну минувшину, її ідеалізацію (особливо козацько-гетьманської доби), то в другій половині XIX ст. відбулася трансформація суто культурницького руху в рух національно-визвольний, завданням якого стало вирішення широкого спектру соціально-економічних і політичних проблем - від повалення самодержавства та скасування кріпацтва до створення інфраструктури української культури.
У другій половини XIX ст. зрілішою та згуртованішою стає інтелігенція, яка висуває новий принцип національного визволення -"повернення обличчям до народу", що передбачав духовне, а згодом і політичне самовизначення. Важливим було й те, що впровадження саме цієї ідеології відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель як передумови культурного, а згодом і політичного об´єднання українців. На цій основі формується і національний менталітет.
Формування національної еліти відбувалося в умовах жорсткого тиску цензури, заборон та утисків. Особливо це відчувалося на Лівобережжі, де асиміляторські заходи царського уряду протягом 60-90-х років XIX ст. регламентували національно-культурне життя (серед 11 наказів царського уряду, що забороняли користуватися українською мовою, найжорсткішими були Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський акт 1876 p.).
В умовах тотального тиску влади представники національної духовної еліти розгорнули широкий просвітницький рух. Поштовхом до нової хвилі просвітництва в Україні стало заснування в Петербурзі журналу "Основа", який видавався у 1861-1862 pp. (протягом 22 місяців) не лише російською, а й українською мовами. На його сторінках друкувались етнографічні, "фольклорні, літературно-художні та критичні праці В. Білозерського, П. Куліша, М. Костомарова, М. Максимовича. Там же, в Петербурзі, коштом В. Тарновського та Г. Галагана відкрилася друкарня, де видавались українські твори Г. Квітки-Основ´яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Куліша, вперше друкувалися твори Марка Вовчка. Саме в "Основі" М. Костомаров видав ряд статей, присвячених основним проблемам українського світогляду. Він відзначав в українцях "сильно розвинений індивідуалізм, нахил до ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність і демократизм, замилування до свободи, нехіть до сильної влади".
У народному середовищі будителями національної свідомості виступила молода генерація українських інтелектуалів - студенти Київського університету св. Володимира: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Т. Рильський та інші, які утворили кістяк першої громадсько-просвітницької організації "Київська Громада" (1859-1863). Згодом вона стала основним культурно-просвітницьким осередком, що згуртував навколо себе прогресивну інтелігенцію Києва.
Натхненна прикладом киян, інтелігенція Полтави, Харкова, Чернігова, Одеси створила свої "Громади", яких усього в Україні було близько 100. Усіх членів "Громад" об´єднувала національна ідея, що розвивалася на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання духовної та матеріальної культури.
Доробком "громадівців" було й створення недільних шкіл з українською мовою навчання, видання для них підручників рідною мовою, збирання та публікування фольклору, вивчення та пропаганда історії та етнографії України, складання українсько-російського словника. Але циркуляром 1863 р. діяльність "Громад" заборонялася, як заборонялося й користування українською мовою. Один з перших дослідників української культури І. Огієнко писав: "Українську інтелігенцію відірвали од народу і заборонили промовляти до нього рідною мовою".
50. Соціально-економічний розвиток українських земель в другій половині 19 - на початку 20 ст.

У другій половині XIX ст. національно-визвольній рух в Україні активно розвивається, підноситься на якісно вищий рівень.

Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та ін­ших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації - так звані громади, їхні ідеологи - В.Білозерський, М.Костомаров, Т.Шевченко -згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студент­ську молодь. Громади розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу, пробуджуючи його національну свідомість. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка «хлопоманів», учасни­ки якого - В.Антонович, Б.Познанський, Ф.Панченко, Т.Рильський, А.Свид-ницький - «ходили в народ», поширюючи серед селян ідеї соціального й національного визволення.

Внаслідок репресій та арештів 1860-1861 рр. гурток «хлопоманів» пе­рестав існувати. Але активні його члени разом зі студентами М.Драгома-новим, І.Касяненком, братами Синьогубами й П.Чубинським створили нове таємне товариство - «Українську громаду», що пропагувала національну ідею переважно в недільних школах, де навчалися робітнича молодь і діти зубожілих міщан. У бібліотеках учні знайомилися з творами Т.Шевченка, [.Котляревського, Марка Вовчка та інших українських письменників.

Коштом заможних українців В.Тарнавського і Г.Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити пер­ший у царській Росії український часопис - «Основа», що опублікував тво­ри українських письменників.

Після скасування кріпосного права активізувалося створення неділь­них шкіл для неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шев­ченка, «Граматика» II. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, симво­лізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це роман­тичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьо­му українському отримало назву українофільства.

На початку 1870 р. В.Антонович, М.Драгоманов, М.Русов, М.ЗІбер і С.Подолинськгій заснували таємну «Стару громаду», яка головну увагу приділяла розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. М.Драгоманов закликав однодумців виходити за межі виключно культурни­цької діяльності, висувати ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасів-ців» головною метою якого було б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася програма братства - «Декла­рація молодих українців». Автори програми проголосили про свій намір бу­ти істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язалися розмовляти ви­ключно українською мовою, виховувати в національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У політиці їхньою метою було ви­знання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії. Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації, які стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В.Антоновича і О.Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, що поставила за мету об'єднати всіх українських ді­ячів під своєю орудою. Вона започаткувала видавництво «Вік», влаштову­вала Шевченківські свята тощо. Однак і ця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а культурним. Діяльність українофілів ви­кликала жорстокий спротив царського режиму.

Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспіль­но-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рі­вня народу відіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта».

Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за не­залежність, за українську державність.

Україна на початку XX ст. була складовою частиною двох імперій Ро­сійської, до якої входили землі на схід від р. Збруч, та Австро-Угорської, до якої відійшли Галичина, Буковина та Закарпаття. У Росії проживало по­над 20 млн. українців, у Галичині - 3 млн., на Закарпатті - 0,5 млн., а в Бу­ковині - 300 тис.

У Східній Україні промисловість і сільське господарство розвивалося досить високими темпами. Важливими центрами промислового розвитку стали Донбас та Придніпров'я. Виникли нові промислові міста - Юзівка, пролетаризувалися старі - Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Нікополь, Кривий Ріг, Одеса Сотні тисяч переселенців із Росії в пошуках кращої долі йшли на південь та схід України. Значною була частка іноземного капіталу в металургійній, машинобудівній, гірничій промисловості. На півдні України виникали значні промислові об'єднання, пов'язані з розвитком металургій­ного, цукрового, машинобудівного, вугільного, рудного, суднобудівного ви­робництв тощо. Серйозні зміни відбувалися у фінансово-кредитній справі. Постійно розширювалася мережа банків. Швидкими темпами формувався новий клас - буржуазія. З'являлися відомі далеко за межами України про­мисловці, фінансисти. Один із них - Михайло Терещенко - не тільки пере­творив цукровиробництво на одну з найбільш важливих галузей сільського господарства, став відомим банкіром і промисловцем, а й виділяв чималі кошти на розвиток української культури.

Тогочасне сільське господарство України визначалося багатоукладніс­тю. Тут продовжували існувати поміщицькі латифундії, і в той же час було багато дрібних селянських господарств. На Правобережжі та Півдні швид­кими темпами розвивалися господарства, які різнилися між собою розмі­рами землі, обсягом виробництва тощо. Разом із тим в Україні були тисячі безземельних селян. Це в поєднанні з іншими вадами процесу розбудови ринкових відносин, зокрема з безробіттям у містах, створювало гостру со­ціальну напругу, було соціально-економічним підґрунтям для серйозних класових конфліктів.

Важливою складовою суспільного життя в Україні початку XX ст. був національний рух. Поряд із традиційними засадами, на яких він розвивався і раніше, з'явилося й чимало нових рис. Активно розгортався процес ство­рення українських політичних партій. Посилилася земсько-ліберальна опо­зиція владі. Рух поступово набирав загальнонаціонального характеру, де­далі більшою мірою ставав не лише культурно-освітнім, а й насамперед політичним.

51. Активізація національного руху в Україні на початку ХХ ст. Піднесення українського національного руху на початку XX ст. Утворення національних політичних партій.
Розвиток і активізація національного руху в Україні викликали потребу створення українських політичних партій. На початку 70-х рр. ХІХ ст. центром національно-визвольного руху став Київ, Але з часом українські наддніпрянські діячі звернули свої погляди на Галичину, де в умовах конституційного режиму Угорщини були ширші можливості для національного руху. На початку 70-х р. заходами і коштами наддніпрянських українців у Львові було засноване наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка. З Києва приїздить до Львова тоді ще молодий професор Грушевський і починає видавати свою багатотомну історію України.

Прихильники та послідовники ідей М.Драгоманова в Галичині у 1890—1891 рр. організували політичну радикальну партію. Провідними діячами її були І.Франко, М.Павлик, О.Терлецький. На першому установчому з'їзді в 1890 р. було прийнято програму партії, витриману в традиціях утопічного соціалізму. А на з'їзді 1895 року радикальна партія "проголошує ідею політичної самостійності України.

1899 року у Львові відбулася нарада з питань консолідації українства, що завершилася заснуванням націонал-демократичної партії. Ініціаторами скликання наради були М.Гру шевський, І.Франко та ін. Програмою цієї партії передбачалося об'єднання земель Галичини й Буковини, розв'язання економічних питань, пов'язаних з викупом великої земельної власності і поділом землі між селянами.
52. Українські партії на початку 20 ст., їх програми, стратегія, тактика.

На противагу антинародній колонізаторській політиці російського цари­зму на поч XX ст. розгорнулася масова політична боротьба. У національ­но-визвольному русі зросла роль трудового населення. Продовжувала культурницьку діяльність українська інтелігенція. Вона намагалася легаль­не, з дозволу царських властей розвивати національну освіту й культуру.

Активізація громадсько-політичного життя в Україні на поч. XX ст. створила ґрунт для переростання культурно-освітнього громадівського ру­ху в національно-визвольний. Велику роль у цьому відіграло створення українських політичних партій. Ще 1897 р. виникає Українська загальна ор­ганізація, до якої увійшло бл. 20 громад, значна кількість студентських гур­тків і окремих діячів. У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху: Д.Антоновича, П.Андріевського, М.Русова, Л.Маціевича, Б.Камінського та ін. була створена Революційна українська партія (РУП). Фактично її маніфестом стала виголошена М.Міхновським промова «Самостійна Україна», де було виразно сформу­льовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідом­лення трагічної долі народу, позбавленого свого історичного шляху розвит­ку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними полі­тичними засобами. З 1903 р. фактичним керівником РУП став М.Порш. Ру-півці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.

У 1902 р від РУП відкололася Українська народна партія (УНП) -організація націоналістичного напрямку, яку очолював Махновський. Так званих «10 заповідей» партії проголошували самостійну демократичну ре­спубліку, шанування української мови, традицій. Після 1907 р. діяльність НУП занепала.

У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демо-кратичну спілку (УСДС) група, яку очолював М.Меленевський. Вона нама­галася перетворити партію на автономну організацій Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об'єднувала б усіх робітників України, незалежно від національної, належності.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократмч-ну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В.Винниченко, С Петлю­ра, М.Порш, Л.Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником «українського пролетаріату».

Напередодні революції 1905 р, в Українґактивізувалися ліберальні си­ли. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О.Лотоцький, Є.Тимченко, Є.Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій - Укра­їнській радикальній партії (УРП). її лідерами стали Б.Грінченко і С.Єф-ремов.

Обидві партії - УДП і УРП, нечисленні за складом, в одному з доку­ментів особливого відділу департаменту поліції віднесені до типу «консти-туційно-демократичних». З ряду питань УДП і УРП стояли на радикальні-ших позиціях (наприклад, вимога автономії України, визнання соціалістич­ної перспективи тощо).