Філософсько-правова антропологія

НЕОБХІДНІСТЬ «АНТРОПОЛОГІЧНОГО ПОВОРОТУ» У ПРАВОМИСЛЕННІ

Існує чимало робіт по теорії права, у яких практично відсутня тема людини. Домінування соціоцентричних, державоцєнт-ричних установок, які передбачають, що ціле завжди важливіше за частину, а держава незрівнянно значніша за громадянина, не залишає місця для антропологічної проблематики. Не можна не помітити, що юристи, правознавці вкрай рідко звертаються до питань, пов'язаних з обговоренням уявлень про природу і сутність людини. А тим часом, правова реальність існує не сама по собі, а усередині великого антропологічного контексту. Тому правомисленню необхідний «антропологічний по-зорот», який дозволяє вийти через теоретичні лабіринти вже не до держави і норм, не до права і законів, а до людини як онтоло-тічно первинної реалії. Теорія і філософія права потребують дослідницького, методологічного антропоцентризму, що дозволить, з одного боку, глибше проникнути в сутність права через пізнання природи людини, а з іншого боку, допоможе краще зрозуміти природу людини через пізнання сутності права.

Антропологічні передумови існування правової реальності мають як негативний, так і позитивний характер. Те, що людьми рухають властиві їхній природі стихійні пристрасті і розрізнені інтереси, які штовхають їх до конфліктів, злочинів і воєн, — пе непорушна онтологічна реалія. Але настільки ж реально і те, що люди невпинно шукають, знаходять і ефективно використовують найрізноманітніші засоби по врегулюванню стихійних проявів своєї природи, по підпорядкуванню її началам порядку організованості, цивілізованості, культури. Силам руйнування протидіють сили порядку, моралі, права. Джерела тих й інших — у самій людині, в особливостях її природи.

 

СУПЕРЕЧЛИВІСТЬ ЛЮДИНИ

Людська природа надзвичайно складна. Сучасна наука стверджує, що людину не можна вважати остаточно завершеним продуктом еволюції. Не є вона також і дійсною подобою Бога. Вона ще має нею стати у віддаленому майбутньому. Вона перебуває у русі, і з нього згодом безсумнівно повинно виникнути щось більш досконале і гармонічне. А поки вона — лише проміжна ланка між мавпою і справжньою Людиною. Звідси вся суперечливість її натури, здатність бути низькою і великою, злочинцем і праведником, породженням зла і геніальною особистістю. Одні властивості натури направляють людину вгору, а інші перешкоджають цьому, штовхаючи її до зла, насильства, злочинів.

Людина — активна істота: вона шукає, вибирає, орієнтується, діє, пристосовується до обставин або змінює їх відповідно до своїх потреб, створює предмети, яких немає в природі, формує взаємини, оточує себе особливим, штучним середовищем і сама час від часу його руйнує, щоб потім з новими силами братися за його відтворення й удосконалювання. Наслідками її безустанних зусиль стають не тільки зміни навколишнього світу, але й істотні зміни в ній самій. Накопичуваний з розвитком цивілізації соціокультурний досвід збагачує внутрішній світ людини. ї: «Я» стає все складнішим і багатовимірнішим, набуває нові, додаткові грані, що дозволяють їй не тільки успішно виступати в якості творця, але і з дивовижною винахідливістю конструювати смертоносні знаряддя знищення собі подібних.

Головна особливість людського буття, яка відрізняє його від існування інших живих організмів, полягає в тому, що воно протікає одночасно в природі, соціумі і культурі. У природі людина веде вітальне (від лат. vitalis — живий, життєвий), природно-органічне існування. У соціумі з його економічними, політичними, правовими, ідеологічними й іншими сферами вона веде життя соціальне. І, нарешті, у культурі, у світі духовних цінностей релігійного, морального, художнього, філософського характеру вона живе духовним життям. Для цього потрійного й у той же час єдиного у своїй нерозривності існування у людини є тіло, організм, які живуть під владою природної, натуральної необхідності, особистість як цілісність тіла і духу, що найбільш повно виявляє себе в соціальному житті, і дух, або надо-собистість.

Людське «Я» єдине і водночас багатогранне. Ця багатогранність виявляється в існуванні його трьох головних іпостасей — зітальної, соціальної і духовної. Перша забезпечує зв'язок людини з усім живим на землі, друга — з суспільством, третя — з вищими духовними началами культури. Жодна з них не може бути безболісно відсічена від людини. У їхньому органічному поєднанні, у їхній неподільності і незлитті полягає унікальність ЛЮДСЬКОЇ ІСТОТИ.

Можна говорити про те, що у людини не одне, а, щонайменше, три «Я», для кожного з яких існують свої кращі цінності, на які воно орієнтовано в першу чергу. Для вітального «Я» це насамперед цінності матеріального життєзабезпечення, для соціального «Я» — цінності суспільного самоствердження, для духовного «Я» — цінності (ідеї, принципи, образи) етичного, релігійного, філософського характеру, які дозволяють відшукувати вищі життєві орієнтири.

Кожне з трьох «Я» здатне виступати самостійною причиною, яка примушує людину робити ті або інші дії, що дозволяє гозорити про самодетермінацію її поведінки. Три види спонукань, імпульсів, мотивів можуть зіштовхуватися між собою, суперечити один одному і породжувати різноманітні драматичні колізії її внутрішнього і зовнішнього життя. Але вони ж можуть зливатися в єдиний силовий вектор, дозволяючи людині переслідувати свої цілі з максимальною енергією і рішучістю.

Усі три антропологічні іпостасі по-своєму виявляють себе в правовому просторі. Кожна має власну логіку існування і розвитку, що незмінно відбиваються на логіці розвитку правосвідомості і правовідносин. Протиріччя між ними створюють весь спектр правових, деліктних і кримінальних колізій.

Абсолютна більшість здійснюваних людьми злочинів, обу-у. озлена тим, що вони виявляються не в змозі справитися з власними внутрішніми протиріччями, не знаходять оптимальних, соціально схвалюваних шляхів, засобів і способів їхнього вирішення. І навпаки, добропорядна і законослухняна поведінка з усіма ознаками цивілізованості і культури — це, як правило, результат того, що людина успішно скористалася уроками суспільства, наданими їй в процесі набуття нею виховання й освіти, і сама доклала достатньо духовних і практичних зусиль. щоб знайти і застосувати на ділі методи вирішення сутнісних протиріч свого буття.

 

АНТРОПОЛОГЕМА ВІТАЛЬНОСТІ

Вітальність людини являє собою сукупність вроджених властивостей і здатностей, які забезпечують її життя в природі. Взята у вітальному вимірі, людина виступає як жива, тілесна істота, як організм, що знаходиться під владою природних законів, підпорядкований впливам механізмів біологічної детермінації. Як індивідуум, тобто як неподільна частина природи, людина не має свободи в її соціально-етичному розумінні, а повністю залежить від вимог природної необхідності.

До змісту вітальності входять такі природні властивості людського організму, як тілесність, генетика, інстинкти, чуттєвість, безумовні рефлекси, сексуальність, статево-вікові особливості, смертність, біоритми, двохпівкульний мозок, підсвідомість, вроджені особливості психіки. Усе це, взяте в цілому, складає природну, несвідому основу людського існування, пов'язану з землею, природою, космічним життям. Взята у вітальному вимірі, людина виступає як невід'ємна частина природного світу.

Людський організм у його тілесно-зовнішніх проявах — це матеріальний субстрат, просторово локалізована реальність. Зсередини, зі сторони індивідуального, внутрішнього «Я» організм, тілесність — це сукупність самовідчуттів, які не мають визначеної конфігурації, але мають часову протяжність. Біологічна програма існування людського організму в часі складається з таких етапів, як зачаття, ембріогенез, народження, фізичне, у тому числі статеве, і психічне дозрівання, старіння і природна фізіологічна смерть.

Вітальність циклічна відносно окремого тіла, яке, пройшовши всі природні життєві етапи, завершує свій шлях тим, що повертається у вихідний стан фізичного небуття. Стосовно ж роду, який складається з низки змінюючих один одного, залишаючих потомство поколінь, вітальність поступальна, спрямована в неозору перспективу.

Індивідуальне «Я», незважаючи на свою тлінність, наділене волею до життя, прагненням оберігати себе від загибелі як можна довше. Ця прив'язаність до земного існування носить несвідомо-інстинктивний характер і підкріплюється страхом болю, страждань, смерті.

Будучи егоцентричним і вбачаючи своє головне завдання в оборонно-агресивній поведінці, яка забезпечує свою безпеку і самозбереження, вітальне «Я» є не що інше, як «життя, яке хоче жити серед інших життів, що також хочуть жити» (А. Швейцер). Воно замкнуте насамперед на самому собі, на своїх життєвих потребах, втягнене в боротьбу за власне виживання і продовження роду.

Вітальне «Я» обмежене в можливостях і формах свого прояву і не здатне виходити за власні межі. Воно не знає відмінностей між добром і злом, пристойним і ганебним, красою і потворністю, оскільки існує на тому рівні, де поняття, відповідні цим відмінностям, ще не функціонують, тобто на рівні несвідомого, а значить доцивілізованого, докультурного. Цей рівень можна порівняти з підвальним приміщенням, куди майже не проникає світло духовності, освітлююче верхні поверхи.

Підсвідомість, як сфера психіки, де живе несвідоме, практично неконтрольована у маленьких, недавно народжених дітей, у яких свідомість тільки почала розвиватися. Усі прояви несвідомого знаходяться у них ніби на поверхні. Але наступна соціалізація, виховання, освіта, набуття навичок цивілізованої, культурної, законослухняної поведінки нагадують процес надбудови над «підвалом» підсвідомості усе нових «поверхів» соціальних і духовних якостей. У підсумку підсвідомість виявляється на самому «дні» психіки, у її темній глибині, де вона продовжує жити своїм, схованим від усіх життям, подібно до лави вулкана під п'ятою гори. І подібно до того, як вогненна лава час від часу виривається на поверхню через жерло вулкана, несвідоме може прориватися крізь загородження культури, моральності, норм права. Воно здатне заявляти про себе не тільки в невинних формах сновидінь, застережень і дотепів, але й у небезпечному для оточуючих вигляді невмотивованої агресивності, яка штовхає індивідів на грубі витівки і навіть злочини. Подавлені, нереалізовані несвідомі потяги здатні породжувати неврози і стани фрустрації, тобто агресивне відношення індивіда до морально-правових перешкод, які заважають йому реалізувати свої імпульсивні бажання. У подібних випадках невротик здатний стати злочинцем.

І все ж, як переконливо показав у своїй теорії психоаналізу 3. Фрейд, конфлікт між підсвідомістю і свідомістю не веде з фатальною неминучістю до неврозів і злочинів. Цивілізація за свою багатовікову історію виробила чимало ефективних засобів, які дозволяють досить безболісно вирішувати протиріччя між несвідомими імпульсами психіки і соціокультурними заборонами. Це насамперед шлях трансформації інстинктивної вітальної енергії в культуротворчу діяльність — шлях її сублімації. На думку Фрейда, багато великих творінь культури не з'явилися б на світ, якби при цьому не зіграла свою роль сублімована вітально-сексуальна енергія їхніх творців.

3. Фрейд розробив спеціальну психоаналітичну методику вирішення конфліктів між свідомістю і підсвідомістю. Він виходив з того, що людині властиво страждати від необхідності придушувати ті або інші природні потяги. Диктатура соціальних заборон, подібно будь-якій диктатурі, важка для індивідуальної психіки і в окремих випадках здатна обертатися різними пси-хотравмами і неврозами. Завдання спеціаліста-психоаналітика ■ полягає в тому, щоб допомогти пацієнту прийти до найменш хворобливого вирішення загостреного конфлікту між «хочу» вітального «Я» і «не можна» соціального «Я».

Психоаналіз у якості практики — це особливий вид психотерапії, що складається із серії бесід між психоаналітиком і невротизованою особистістю. Кожна бесіда складається приблизно з десяти тисяч слів, що розкривають різні сторони внутрішнього життя людини. Психоаналітик допомагає невротику згадати ключову для його психотравми подію, перевести його з підсвідомого рівня на рівень свідомості, відновити ті обставини, що привели до душевного потрясіння, і тим самим усвідомити для себе причину, раціоналізувати спогади про її подієвий контекст. При цьому зовсім не використовується гіпноз, а вся методика будується на основі гри вільних асоціацій.

Достоїнство психоаналізу полягає в його здатності встановлювати істинні причинно-наслідкові зв'язки, виявляти витіснену в підсвідомість значиму подію, а з нею і приховані неусвідо-млювані установки. В результаті різко слабшає хворобливість впливу пам'яті про фатальну подію на психіку, відбувається вивільнення внутрішнього «Я» особистості від її пригнічуючого ефекту.

Згідно з теорією 3. Фрейда, конфлікт між свідомістю і підсвідомістю загрожує трьома можливими виходами. У_першому випадку, коли інстинктивні потяги систематично придушуються соціальним середовищем і культурними нормами, людина може стати невротиком. У другоиу випадку, коли некеровані агресивні і сексуальні імпульси прориваються крізь морально-правові заборони, виникає небезпека того, що людина стане злочинцем. І, нарешті, коли інстинкти сублімуються в духовні властивості і відповідні художні, поетичні, музичні прояви, це веде до розкриття талантів творчої особистості.

Таким чином, людська вітальність — це природжена біологічна даність, чиста можливість, здатна спрямувати свою енергію в різних напрямах: від правомірно-творчих до деструктивно-кримінальних.

Вітальне «Я», як правило, боїться смерті, тремтить перед нею. Основою такого страху є інстинкт самозбереження. Але треба враховувати, що вітальне «Я» боїться насамперед насильницької і несвоєчасної смерті. Що ж стосується природної смерті, яка приходить до людини по досягненню похилого віку, то вітальне «Я» сприймає її як щось належне і непорушне і відноситься до її неминучості досить спокійно.

Загрозі смерті вітальне «Я» може протиставити тільки вітальне безсмертя. Якщо в якості одиничного організму людина смертна, то як родова істота вона безсмертна у потомстві — дітях, онуках, правнуках тощо. Природа подбала про те, щоб із ланцюжка одиничних життів складалася прямуюча у нескінченність черга поколінь. Природа, байдужа до долі окремого індивіда, схильного до безлічі небезпечних випадковостей, дбайливо охороняє безсмертя роду. Для неї, як відзначав А. Шопен-гауер, життя індивіда — засіб, а життя роду — мета.

 

АНТРОПОЛОГЕМА СОЦІАЛЬНОСТІ

Соціальність виступає як сукупність набутих людиною якостей, що забезпечують її здатність існувати в суспільстві і виконувати різноманітні соціальні функції, у складі різноманітних суспільних груп, об'єднань, корпорацій, виступаючи при цьому не в якості суверенної особистості, а в ролі виразника інтересів даної спільноти. Людина тут уявляється собі і оточуваною неподільною частиною соціуму, залежною від нього, підпорядкованою йому, детермінованою зовнішніми соціальними механізмами і репрезентуючою народ або державу, клас або партію, групу або колектив.

Соціальність формується в процесі утворення різноманітних зв'язків людини з іншими людьми. її творцями виступають значною мірою найближче і віддалене оточення, зовнішнє соціальне середовище. «Сюжет мого життя створюють інші люди»1, — писав М. Бахтін.

Дана іпостась людської антропології змушує індивіда перебувати під владою соціальної необхідності, ставити суспільне вище за особисте, обов'язок вище за свободу, дотримувати державні інтереси, громадські обов'язки, морально-правові вимоги і заборони.

Соціальне «Я» повинно усвідомлювати свою залежність від корпоративного «Ми», підкорятися йому, ставити його потреби вище від власних і при необхідності бути готовим до саморозчи-нення в ньому.

Володіння соціальністю передбачає здатність особистості грати певні соціальні ролі, її уміння одягати, знімати, змінювати типові соціальні маски, підкорятися вимогам суспільної думки, моралі і законності, вирішувати виникаючі протиріччя на користь цілого, а не частини.

Коли на людину дивляться як на громадянина, члена колективу, «продуктивну силу», учасника виробничих відносин, власника певної професії, звання, посади, титулу — це означає, що до уваги береться насамперед її соціальність. Що ж стосується її вітальних і духовних властивостей, то вони при цьому відходять на другий план.

Діяльність соціального «Я» має не інстинктивний, а свідомий характер і передбачає у особистості здатність мислити, аналізувати, оцінювати, приймати рішення, переводити за допомогою вольових зусиль свої оцінки і рішення в дії і вчинки. З усього цього складається соціальна поведінка людини, що являє собою ланцюг взаємозалежних, зовні спостережних вчинків у суспільному середовищі, супроводжуваних дотриманням або порушеннями соціальних норм.

Соціальною поведінкою людини керують переважно три орієнтаційні механізми, що є приналежністю індивідуальної свідомості, — «перед-розум» (або «до-розум»), здоровий глузд і розум.

«Перед-розум» — початковий щабель раціонального світо-відношення. Через нього соціальне «Я» усвідомлює свій нерозривний зв'язок з вітальним «Я», а отже, і власну залежність від ритмів і циклів фізичного і біологічного часу.

«Перед-розум» відповідає за соціальну оформленість найбільш простих і безпосередніх проявів життєдіяльності. Він концентрує життєвий досвід, формулює свої принципи світо-відношення, які спрямовані насамперед на те, щоб відстоювати природне право індивіда на життя за будь-яких, у тому числі за самих несприятливих, соціальних обставин.

Здоровий глузд, на відміну від егоцентричного «перед-розу-му», наказує людині піклуватися про благополуччя тих соціальних спільнот, до яких вона належить. Оціночно-нормативні судження здорового глузду регулюють відносини особистості з її безпосереднім соціальним оточенням.

Здоровий глузд здатний легко погоджуватися з імперативами авторитарних ідеологем. Він впевнено поводиться в замкнутих значеннєвих і нормативно-ціннісних просторах позитивно-правових систем. Його відмінними рисами є обмеженість поглядів, цілей, інтересів, поверховість і схематизм суджень.

Розуму не властиві грубий прагматизм «перед-розуму» і вульгарно-позитивістський схематизм здорового глузду. Для нього на першому місці стоять не індивідуально-егоїстичні або корпоративні інтереси, а загальнолюдські цінності. Розум дозволяє людині усвідомлювати себе існуючим в історичному універсумі світової цивілізації. Він вважає себе відповідальним за уміння особистості переборювати духовними зусиллями множинність соціальних бар'єрів, що розділяють людей. Ця якість дозволяє йому служити сполучною ланкою між соціальною і духовною іпостасями людського «Я», між позитивним правом і правом природним, між юридичним позитивізмом і природно-правовою метафізикою.

Соціальне «Я» занижує своєрідну позицію при вирішенні екзистенціальних питань. Для нього людська смерть — не природний акт, а соціальний факт, що має соціальні смисли. До власної смерті воно відноситься глибоко негативно, тому що з нею для нього закінчується «людська комедія» соціального життя, де йому вже більше не грати соціальних ролей і не носити соціальних масок. Протиставити загрозі особистого знищення воно може тільки плоди своєї діяльності — трудової, економічної, політичної, правоохоронної, що служать справі укріплення основ цивілізованого співжиття.

 

АНТРОПОЛОГЕМА ДУХОВНОСТІ

Духовне «Я» людини дозволяє їй підніматися над природною і соціальною обмеженістю свого існування, виходити в сферу свободи, яка є одночасно світом культури. У цій сфері для людини першорядну роль відіграють не поклик власних інстинктивно-органічних потреб і матеріальних інтересів, не заклики локальних спільнот — держав, партій, корпорацій, а загальнолюдські ідеали істини, блага, краси, справедливості.

Антропологема духовності представляє людину саме як суб'єкта культури, як істоту, вкорінену в нормативно-ціннісних світах релігії, метафізики, моральності і природного права.

Людина духовна — це особистість, яка усвідомлює самоцін-ність власного внутрішнього світу, свою унікальність і водночас причетність до універсальних начал буття, вміщених у загальнолюдських цінностях культури.

Духовному «Я» властиві піднесений лад світосприймання, чутлива совість, вільна воля, моральна і метафізична інтуїція. Воно не дозволяє своїй свободі перетворюватися у вседозволеність, тому що завжди співвідносить свої мотиви з універсальними ідеалами блага, справедливості, істини і краси.

Вищим модусом духовного «Я» виступає надсвідомість, яка являє собою здатність до трансценденції (від лат. transcendens — те, що виходить за межі) — виходу за межі свого «Я» в сферу надособистого, що перебуває за межею почуттєвого сприйняття. Тих, у кого ця здатність розвинута найвищою мірою, називають святими, геніями, пророками, мудрецями.

Надсвідомість дозволяє проникати в позамежні сфери, де буття підпорядковане іншим закономірностям, відмінним від фізичних. Через неї людині відкривається інша, надфізична або метафізична реальність, недоступна звичайним почуттям, здоровому глузду і навіть розуму, якщо останній схильний відхрещуватися від даних інтуїтивного пізнання.

У духовному житті людей надсвідомість може заявляти про себе за допомогою таких форм:

а) моральна інтуїція у вигляді здатності до глибинного розуміння того, що рухає іншими людьми, до всеосяжної любові, співчуття і всепрощення;

б) релігійна інтуїція як здатність доторкатися якоюсь частиною свого духовного «Я» до вищого абсолюту — Бога, вірити в його абсолютну мудрість, доброту і справедливість;

в) екзистенціальна інтуїція як здатність всерйоз сприймати такі реалії, як сенс життя, смерть, безсмертя;

г) космічна інтуїція у вигляді здатності відчувати власне єднання з космічними гармоніями і дисгармоніями буття;

д) творча інтуїція як художня, інтелектуальна, філософсько-метафізична геніальність, що дозволяє переживати осяяння і робити значні відкриття в різних областях культури.

Духовність не задана наперед людині як певний субстрат, а являє собою чисту можливість, у здійсненні якої визначальну роль відіграє не тільки відповідне соціокультурне середовище, але і характер відношення суб'єкта до нього. Перехід можливості в дійсність, генезис індивідуальної духовності відбувається найчастіше по сценарію справжньої драми і змушує особистість пройти через «роки виховання» і «роки мандрівок» (Г. Гете), через «педагогічні провінції» (Г. Гессе) соціокультурних інституцій, через зльоти і падіння, відкриття і помилки. Згідно з Х.-Г. Га-дамером, найважливішою умовою генезису і розвитку духовності виступає освіта, поза якою буття духу неможливе. Головне призначення освіти — зробити людину в усіх відношеннях духовною істотою. На відміну від природних людських почуттів, обмежених локальними сферами компетенції, освічений дух набуває здатність прямувати в усі напрямки, приймати в себе світи сущого і належного, не замикатися в жорстких рамках упереджень, бути відкритим для самих широких і продуктивних зв'язків з минулим, сучасним і майбутнім.

Особливу роль у становленні духовності відіграє нам'ять, яку треба розглядати не тільки як психологічну здатність, але насамперед як сутнісну властивість духовного «Я», що дозволяє йому думкою включати себе в контекст світової культури1.

Основне джерело духовності знаходиться у відношеннях людини зі світом, цивілізацією і культурою, у тих протиріччях, якими насичені ці відношення, у супутніх їм почуттях, думках, пристрастях, у динаміці пошуку людиною свого місця в соціо-культурному часі-просторі.

Поєднання концептів часу («хроносу») і простору («топосу») створює категорію хронотопу, яка увійшла в XX ст. у філософську мову сучасних мислителів і дозволила висвітлити нові грані в розумінні гранично загальних основ духовного буття людини. Так, на думку академіка А. А. Ухтомського, завдяки універсали хронотопу кожний окремий факт життя і діяльності людини перетворюється в значиму подію культури, зв'язану «світовими лініями» духовних взаємозалежностей із безліччю інших фактів. Крізь призму категорії хронотопу доля кожної людини постає як подоба «сплеску хвилі у великому океані, що несе води з великого минулого у велике майбутнє»2.

Для іншого вітчизняного мислителя, М. Бахтіна, хронотоп — це онтологія просторово-часових параметрів людського буття, що злилися в єдину, конкретну цілісність, де час згущений і ущільнений до ступеня помітності, а простір втягнений у рух часу як історії. Тут «хронос» і «топос» взаємопроникають один в одного, а центруючим початком їхнього онтологічного єднання є людина як носій духовності і культури.

Для духовного «Я», локалізованого в межах людської тілесності, загроза майбутнього органічного розпаду, фізичної смерті породжує складні світоглядні, філософсько-релігійні й етичні колізії. Так, матеріалізм стверджує, що перед законами природної необхідності безсилі як людська плоть, так і людський дух, що безслідно гине разом із тілом. Цьому погляду протистоїть інший, прихильники якого наполягають на тому, що у духу інша суть. Він не має ні об'єму, ні маси і не розпадається як жива плоть. Для нього можливе вічне життя, що дозволяє йому перемішатися в просторово-часовій нескінченності.

Духовне «Я» протиставляє загрозі смерті віру в безсмертя душі, у те, що фізична смерть лише звільняє душу від пут тіла. Саме тому духовному «Я» далекий інстинктивно-тваринний страх смерті, якого зазнає вітальне «Я». Воно здатне підніматися над природними і соціальними межами людського існування і повністю присвячувати себе служінню вищим ідеалам добра, істини і краси. Ф. Достоєвський, який вважав ідею безсмертя душі вищою ідеєю людського існування, писав: «Без вищої ідеї не може існувати ні людина, ні нація. А вища ідея на землі лише одна, а саме — ідея про безсмертя душі людської, тому що всі інші «вищі» ідеї життя, якими може бути жива людина, лише з неї однієї випливають»'.

 

СУТНІСТЬ ЛЮДИНИ

Людина не одномірна, і на неї не можна дивитися лише крізь призму чогось одного — її вітальності, соціальності або духовності. Вона являє собою одночасно і те, і друге, і третє, разом узяті. Складаючи єдиний комплекс у межах людської істоти, вони взаємопроникають одне в одне. Взаємодії між ними породжують безліч різноманітних протиріч, що наповнюють людське буття непідробленим драматизмом. Ці протиріччя позбавляють людину спокою, направляють уперед, не дозволяють зупинитися, застигти і закосніти, вимагають, щоб вона постійно шукала засоби і способи їхнього вирішення.

Але якщо людина настільки багатогранна і суперечлива, то в чому ж полягає її сутність? Мислителі різних епох були схильні до того, щоб зводити сутність людини до якогось одного із зазначених нами антропологічних вимірів. Так, для Гегеля, наприклад, сутністю людини була духовність. Маркс зводив її винятково до соціальності. А Фрейд ототожнив її з вітальним і, зокрема, сексуальним началом. Але людина складніша, змістовніша, багатша за будь-яке з цих начал. її сутність не вміщається в якесь одне з них.

Для того, щоб з'ясувати, де ж вона все-таки перебуває, згадаємо одне з найвизначніших відкриттів світової філософської думки, яке увійшло до її золотого фонду з часів Геракліта і Лао-цзи: сутність предмета розкривається у внутрішніх протиріччях цього предмета. Симптоматичне твердження іншого мислителя «осьового» часу Арістотеля, про те, що «сутність є в первинному смислі суще, тобто не в певному відношенні суще, а безумовно суще»1.

Людина своєю практичною і духовною діяльністю сама бере участь у формуванні своєї сутності. Вона не вторгається ззовні і не вкладається в неї у вигляді деякої заданої наперед структури, а формується на основі протиріч між зовнішніми причинни-ми і внутрішніми, самодетермшаційними силовими векторами. Якщо перші встановлюють різні межі і границі людському існуванню, то другі примушують людину прагнути до подолання ззовні прокладених обмежень, змушують вишукувати все нові форми самореалізації і способи самоствердження.

Перефразуючи Гете, можна сказати, що людська сутність не має ні ядра, ні оболонки. Вона не корениться виключно у відношеннях людини з дійсністю або в глибинах її суб'єктивного «Я». Вона — усе відразу, тобто і зовнішнє, і внутрішнє, об'єктивне і суб'єктивне. Вона там, де відбувається возз'єднання, взаємопроникнення зовнішнього світу і внутрішнього «Я». Це особлива соціокультурна реалія, що вміщає в собі весь універсум, усе те, що складає змістовно-значеннєвий контекст буття людини.

Здатність людини виходити за власні межі, перетворюватися в щось більше в порівнянні з тим, чим вона була у будь-який із моментів, передуючих сучасному, робить її сутність мінливою величиною. Перетворюючись у «своє інше», вона виявляє здатність як до самозростання, так і до самозменшення і згортання. Двоїста схильність людини до сходження на більш високі щаблі розвитку і до опускання на нижчі, постійна присутність цих двох можливостей і супутні їм драматичні перипетії духовно-практичного існування складають основу родової сутності людини або, образно кажучи, горно, у якому йде її виплавка.

У цьому сенсі безумовні, вихідні, первинні основи людського буття — його сутнісні протиріччя. Іншими словами, сутність людини треба шукати не в її вітальності, соціальності або духовності, а в протиріччях між ними. Тоді виявляються три типи сутнісних протиріч:

а) між вітальністю і соціальністю",

б) між соціальністю і духовністю;

в) між вітальністю і духовністю.

Це основні протиріччя людської сутності і людського існування, завдяки яким пульсує внутрішнє і зовнішнє життя людей. Там, де вони ніяк не виявляються, людина практично мертва і вже не дає ніяких підстав для того, щоб говорити про неї саме як про людину, тобто відчуваючу, мислячу і трансцендую-чу істоту.

Людина не в змозі існувати тільки в якійсь одній з трьох іпостасей, її призначення полягає в тому, щоб жити одночасно трьома життями й у повноті кожного з них, вміщеній в єдиній істоті, бачити вищий смисл і вище щастя свого буття.

Людина не вміщується ні у вітальність, ні в соціальність, ні в духовність. її сутність зосереджена в тих протиріччях, що розігруються між ними, і в тому єднанні трьох настільки різних начал, яке народжується й існує, незважаючи на всі колізії.