Літературний модерн, художні пошуки в образотворчому мистецтві та архітектурі. Театральне життя (1900-1920 рр.).

Література

Перед українською літературою на початку XX ст. постають нові перспективи. Поширюється українська преса, яка надавала свої сторінки письменникам. «Літературно-Науковий Вісник» (Львів, Київ) об'єднав найкращі письменницькі сили з усіх земель України. Творчість Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського виводить українську літературу з кола переважно селянської тематики. Натуралістичне фотографування села і зосередженість на небагатьох громадських проблемах поступово відходять у минуле. Українські письменники сприймають нові мистецькі течії (модернізм), що завойовують собі місце в літературах інших народів. Не відмовляючись від роману, нові прозаїки звертаються переважно до короткого оповідання (новели). Деякі особливості, зумовлені залежним станом країни, ускладнювали творчість українських митців. Вони не мали змоги присвятити себе виключно літературній праці. Щоб забезпечити своє існування, письменники змушені були працювати службовцями, адвокатами, вчителями тощо, тільки вільний від роботи час віддаючи творчості. Утиски української літератури мали наслідком те, що дуже часто твори десятками років чекали можливості бути опублікованими. Ця ситуація у певній мірі пом'якшилась лише під тиском революції 1905 - 1907 р.р. Серед письменників пошуками нових шляхів виділявся Михайло Коцюбинський (1864 — 1913рр). У найвідомішому своєму творі-повісті «Фата моргана» Коцюбинський через опис історії окремої родини майстерно відобразив настрої і переживання села перед 1905 р., в час революційного вибуху і після нього. В подальших новелах Коцюбинський подав образ царської реакції в Україні, але й непереможну оптимістичність, закоханість у життя своїх земляків, красу природи рідного краю. Одночасно з Коцюбинським як майстер новели виріс Василь Стефаник (1817 — 1936рр). Манеру Стефаника характеризував психологізм, сувора простота викладу. Кожна його новела - до останньої міри згущена, зовні стримана людська трагедія: це картина смерті або чекання її, образи разючої бідності, безнадійної самотності, спричинених злиднями родинних катастроф, темного пияцтва, тяжкої розлуки з рідним селом. Реалістичний напрям обрав собі, мабуть, найпопулярніший із українських письменників того часу Володимир Винниченко. Починав він оповіданнями, сюжети для яких брав з життя провінціальних міщан, селян-наймитів, показаних у конфліктах із працедавцями, далі з'явилися оповідання з модною тоді темою — життя босяків, казарми і в'язниці. Після революції 1905 р. у Винниченка переважали сюжети з зображенням психологічних і моральних переживань інтелігентів — головним чином революціонерів, зламаних урядовою реакцією. Найпопулярнішим українським поетом початку XX ст. став Олександр Олесь (Кандиба) (1878 — 1944рр). Поет сильного темпераменту, автор інтимно-ліричних віршів, що у великій частині були покладені на ноти, стали романсами, вражав на тлі попередньої, здебільшого суворої, часто моралізаторської поезії щирістю, почуттям природи, легкістю, новими і сприйнятливими образами, співучістю й милозвучністю. Під час революційних подій 1905 р. в поезії Олеся звучали енергійні ноти боротьби і віри в перемогу. Однак доба післяреволюційної реакції гнітюче вплинула на поета. Мотивами розчарування була пройнята і його лірика, і драматична поема «По дорозі в казку». Згодом нове піднесення викликала у нього національна революція 1917 р. Червоною ниткою через твори українських письменників проходила думка про необхідність єднання всіх українців. Вони бачили перед собою один народ, волею обставин розділений кордоном. І самі імена кращих з них об'єднували українців. Тараса Шевченка шанували і на Сході, і на Заході України. Його обрамлений вишиваними рушниками портрет був і у сільській хаті на Наддніпрянщині, і у будинку прикарпатського селянина. Івана Франка, Василя Стефаника, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського знали і любили по обидва боки кордону.

 

Архітектура

Одночасно з посиленням українського національного руху, з початком XX ст. в архітектурі поширюється український стиль, піонером і послідовним виразником якого був Василь Кричевський (1873 — 1944рр). Архітектори того періоду в своїх роботах охоче використовували мотиви українського бароко і народного дерев'яного будівництва. Національний стиль в українській архітектурі найбільш вдало було втілено в будинку Полтавського губернського земства (збудовано в 1903 — 1908 р.р.), в якому використано форми дерев'яної народної архітектури. Автором споруди був Кричевський. Для оздоблення фасаду та інтер'єрів будинку широко застосовано кераміку і майоліку, виготовлену за спеціальними ескізами учнями Миргородської керамічної школи та народними майстрами Опішні. Оформлення внутрішніх приміщень та настінні розписи, в яких використано мотиви та орнаменти українського народного мистецтва, виконали художники Сергій Васильківський (1854 — 1917рр), Микола Самокиш (1860 - 1944рр), Василь Кричевський.

В українському національному стилі збудовано також школу ім. Івана Котляревського в Полтаві, художню школу в Харкові, прибутковий будинок в Катеринославі та ін. Характерною рисою цих споруд була імітація в камені форм дерев'яної народної архітектури, використання елементів давньої церковної архітектури, зокрема башт. Мотиви української народної архітектури у західноукраїнському будівництві початку XX ст. добре помітні в спорудах архітекторів Івана Левинського (1851 — 1919рр), Олександра Лушпинського (1878 — 1943рр), Євгена Нагірного (1885 — 1951рр) у Львові (будинки товариства «Дністер» - 1905 р., бурси Українського педагогічного товариства - 1908 р. та ін.).

 

Музика

Багатющим джерелом розвитку музичної культури була народна пісенна творчість. Народні пісні в обробках Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича (1877 — 1921), Станіслава Людкевича (1879 — 1979) все ширше використовувалися в концертному репертуарі професійних виконавців та самодіяльних хорових колективів. Хорові та вокально-інструментальні обробки народних пісень, оригінальні твори композиторів, в яких широко використовувалися характер, образи і мелодика народної пісні, сприяли зміцненню в українській музиці початку XX ст. основ демократизму і народності. Провідне місце в музичній культурі в Україні належало Миколі Лисенку. Лисенко не тільки писав музичні твори, але й знаходив час для педагогічної діяльності, проводив велику громадсько-музичну і концертну діяльність. І досі користуються популярністю прекрасні опери Миколи Лисенка «Енеїда», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», які є надбанням національної класичної музики. Лисенко створив школу музичного мистецтва. За його ініціативою було відкрито вищу музично-драматичну школу в 1904 р. в Києві та музичний інститут у 1905 р. у Львові. Талановитими продовжувачами творчих заповітів Миколи Лисенка були композитори Кирило Стеценко (1882 — 1922рр), Микола Леонтович, Яків Степовий (Якименко) (1883 — 1921рр), Станіслав Людкевич. Пісенно-музичну культуру українського народу на початку XX ст. примножувала видатна оперна актриса Соломія Крушельницька (1873 — 1952рр). Талановита співачка аматорських колективів, вона в 1893 р. закінчила Львівську консерваторію і в тому самому році дебютувала в рідному місті як оперна солістка. Удосконаливши своє мистецтво в Мілані (Італія), вона виступала не тільки у Львові, а й у Відні, Варшаві, Кракові, Петербурзі, Одесі та на сценах багатьох оперних театрів Європи й Америки. її репертуар сягав 60 опер. За красу чистого й сильного голосу (сопрано) та визначні акторські здібності світова критика називала Крушельницьку найкращою співачкою тогочасного світу.

 

Театр

Продовжувалось розпочате у другій половині XIX ст. піднесення театру України. Найвидатнішими діячами його були брати Іван, Микола і Панас Тобілевичі, що увійшли в історію української культури під псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського та Панаса Саксаганського. Репертуар українського театру визначали чудові п'єси старшого з братів — Карпенка-Карого. Славу театру примножили і молодші брати. Вони створили безсмертні сценічні образи, стали видатними організаторами українського театру. Микола Садовський у 1906 р. створив у Полтаві перший український стаціонарний професійний театр, який у 1907 р. переїхав до Києва і став першим українським стаціонарним театром столиці України. Саме в цьому театрі розквітнув талант видатної української актриси Марії Заньковецької (1860 — 1934рр).

 

Живопис

Новий крок вперед на початку XX ст. зробив український живопис. Серед найвизначніших майстрів пензля слід назвати живо-писця-баталіста Миколу Самокиша. Навчаючись у Петербурзькій Академії мистецтв, а потім у Парижі, Самокиш досяг високої майстерності зображення батальних сцен. За серію перших картин його удостоїли звання академіка. Разом із Сергієм Васильківським Самокиш у 1900 р. створив альбом «Українська старовина», а в 1912 р. - «Мотиви українського орнаменту», які й до цього часу захоплюють глядачів. Йому належать також батальні альбоми «Війна 1904 -1905 років» та серія малюнків про війну з Наполеоном у 1812 р. Визначним художником України того часу був і Киріяк Костанді. Вихованець Одеської малярської школи, а потім Петербурзької Академії мистецтв, Костанді в 1907 р. здобув звання академіка. Його картини - «В люди», «Старенькі», «З пташиного польоту» та багато інших написані з великою майстерністю. З 1902 р. Костанді очолював «Товариство південноросійських художників», яке в 1905 р. розпочало видавати в Одесі свій журнал.