Модель оцінки ризику проекту.

Кількісна оцінка ризику полягає у наданні ризику числового значення. Проведення цієї оцінки є особливо важливим, коли існує можливість вибору конкретного управлінського рішення із сукупності альтернативних варіантів.

Існує безліч спеціальних методів оцінки ризику у підприємницькій діяльності, найбільш поширеними з яких є: статистичний метод, метод аналізу доцільності витрат, метод експертних оцінок, аналітичний метод та метод використання аналогів.

Сутність статистичного методу полягає у вивчені статистики втрат і прибутку, що мали місце на даному чи аналогічному підприємстві, з метою визначення ймовірності події та установлення ризику

Головними інструментами цього методу розрахунку ризику є: ймовірність настання випадкової події, середнє очікуване значення досліджуваної випадкової величини, дисперсія, стандартне (середньоквадратичне) відхилення та коефіцієнт варіації.

Під ймовірністю появи випадкової величини як міри ризику (R) мається на увазі ймовірність виникнення збитків або недоодержання доходів порівняно з прогнозованим варіантом:

R = р(x), (1)

де х – випадкова величина збитку;

Р(х) – ймовірність виникнення збитку.

Ще одним показником статистичного методу є середнє очікуване значення випадкової величини (в деяких джерелах – математичне сподівання), яке представляє собою середньозважене значення величини події, що пов’язана з ризиковою ситуацією:

де хі – значення випадкової величини; і = 1,2,…, рі – відповідні ймовірності.

Цей показник вимірює результат, який ми очікуємо в середньому. Він є узагальненою кількісною характеристикою і не дозволяє прийняти рішення на користь якого-небудь варіанта вкладення капіталу підприємства. Для остаточного рішення необхідно виміряти коливання можливого результату, можливі відхилення очікуваного значення від середньої величини. З метою визначення цих коливань звичайно обчислюють дисперсію або середньоквадратичне відхилення.

Дисперсія (σ 2) – це середнє зважене з квадратів відхилень дійсних результатів від середніх очікуваних:

де х – очікуване значення для кожного випадку спостереження;

x – середнє очікуване значення; n – кількість випадків спостереження (частота); р – ймовірність виникнення ситуації ризику. Цей показник характеризує розсіювання значення випадкового параметра від його середнього значення.

Дисперсія має розмірність квадрата випадкової величини. Тому у тих випадках, коли бажано, щоб

оцінка розсіювання мала розмірність випадкової величини, обчислюють середнє квадратичне відхилення. Середньоквадратичне відхилення (σ) – це корінь квадратний з дисперсії:

Економічний сенс середньоквадратичного відхилення з погляду теорії ризиків полягає в тому, що воно є характеристикою конкретного ризику, яка показує середнє можливе коливання визначеного параметра навколо його середньоочікуваного значення. Це положення дозволяє використовувати середньоквадратичне відхилення як показник ступеня ризику з погляду ймовірності його реалізації.

Коефіцієнт варіації (V) – це відношення стандартного відхилення до середнього очікуваного значення,

виражене у відсотках:

Коефіцієнт варіації – величина відносна, тому на її розмір не впливають абсолютні значення досліджуваного показника. За його допомогою можна порівнювати мінливість показників, виражених у різних одиницях виміру. Чим більший коефіцієнт, тим більший розкид значень показників і тим більш ризикованим є проект, що аналізується. Вченими встановлено таку якісну оцінку різних коефіцієнтів варіації: – до 10% – слабке коливання; – від 10% до 25% – помірне коливання; – понад 25% – високе коливання

Технологічна підготовка виробництва (ТПВ) – це розробка комплекту технологічної документації і забезпечення виробництва засобами технологічного оснащення тобто як, чим, де і коли виготовити виріб.

Трудоємкість і тривалість ТПВ залежить від типу вироб­ництва. Так, питома вага ТПВ у загальній трудоємкості підготовки виробництва складає:

1) в одиничному виробництві – 20-25%

2) в серійному – 50-55%

3) в масовому – до 70%

Технологічна карта – це основний документ ТПВ, де встановлюються параметри технологічної підготовки, а саме: обладнання, оснащення, розряди робіт, норми часу.

Операційна технологічна карта застосовується на всіх типах виробництва.

Маршрутна технологічна карта – основний технологіч­ний документ, що визначає послідовність проходження виробу по цехах і дільницях, в якій міститься перелік технологіч­них операцій із зазначенням обладнання, технологічного ос­нащення, розрядів робіт і норм часу. Маршрутні техноло­гічні карти застосовуються переважно в дрібносерійному й одиничному виробництві.

Важливим етапом технологічної підготовки виробництва є проектування та виготовлення технологічного осна­щення. До нього входять:– технологічне обладнання, – оснастка, – інструменти, – засоби механізації та автоматизації виробничих процесів.

Їх вибір здійснюється з урахуванням конструктивно-тех­нологічних особливостей виробу, типу виробництва, об’ємів випуску нової продукції. Чим більший об’єм випуску про­дукції, тим економічніше використання спеціальної оснастки, тому що витрати швидко скуповуються за рахунок зниження трудоемкості виконання операцій.

Виготовлення технологічного оснащення – одна з най­більш трудоемких і вартісних частин ТПВ.

Види обладнання визначаються типом виробництва. При виборі необхідно враховувати: відповідність розмірів облад­нання розміру оброблюваних деталей; відповідність продук­тивності обладнання кількості деталей, що підлягає обробці.

Кількість технологічного обладнання визначається за формулою:

N = (Тр • V): (Фр.ч. • З)

Тр – трудоємкість одиниці виробу;

V – кількість виробів у шт.;

Фр.ч. – корисний фонд робочого часу обладнання в одну зміну;

З – кількість змін.

Фр.ч. = (Д - Нд) • t • Кр

Д – кількість календарних днів у році;

Нд – кількість неробочих днів у році;

t – тривалість робочого дня в годинах;

Кр – коефіцієнт, який враховує час перебування обладнання на капремонті,... Кр = 0,9-0,95.

Вартість обладнання визначення за формулою:

Вбал. = Цо + Втрансп. + Вмонт.

 

Вбал. – балансова вартість обладнання;

Цо – оптова ціна підприємства;

Втрансп. – витрати на доставку по факту;

Bмонт. – витрати на встановлення обладнання на робочому місці.

Вибір підйомно-транспортного обладнання зале­жить від типу виробництва та характеру розміщення обладнання. Як транспортні засоби, використовуються ручні та електричні вагонетки, підйомники, транспортери, автокрани та інші.

Необхідна кількість транспортних засобів, задіяних на регулярних вантажопотоках, визначається за формулою:

N = Q: Пр • Фк

де Q – вантажопотік за розрахунковий період;

Пр – годинна продуктивність транспортних засобів;

Фн – корисний фонд роботи транспортних засобів.

Організація технологічної підготовки виробництва.

У промисловості функціонують 3 системи організації ТПВ: централізована, децентралізована, змішана.

Централізована система організації ТПВ передбачає кон­центрації всіх технологій підприємства у відділі головного технолога. Перевагою її є більш широка можливість поліп­шення організації інженерних робіт, їх механізації та автома­тизації. Ця система застосовується в масовому серійному виробництві.

Децентралізованою називається система ТПВ, при якій весь комплекс технологічної підготовки виконується силами цехових технологів або цехових технологічних бюро. Відділ головного технолога при цьому здійснює обмежене число загальних функцій, а саме:

а) методичне керівництво ТПВ;

б) типізація технологічних процесів;

в) стандартизація оснащення;

г) дотримання технологічної дисципліни на підприємстві. Ця система застосовується в одиничному і дрібносерійному виробництві, де є великий об’єм робіт з технологічної підготовки через часту зміну об’єктів виробництва.

При змішаній системі організації ТПВ штат технологів ділиться на 2 частини:

1) відділ головного технолога, який розробляє техноло­гію на стабільну, основну продукцію підприємства;

2) цехові технологи, що розробляють технологію на частозмінювану і разову продукцію.

Змішана система застосовується переважно на серійному виробництві.

Типізація технологічних процесів – система роз­робки раціональної технології, яка базується на створенні груп конструктивно-технологічно подібних деталей. Типіза­ція складається з 2-х етапів: класифікація деталей по групах конструктнвно-технологічної подібності та вибір так званого типового представника групи.

За типовим представником розробляється типова техно­логія для всієї групи деталей, тобто одна технологічна карта й одна технологія.

Врахування особливостей конкретної деталі в типовій групі здійснюється за допомогою поправочних і проектуваль­них коефіцієнтів.

Одним з головних завдань технологічності виробництва є вибір оптимального варіанту технології на конкурсній осно­ві. Для цього використовується порівняльний техніко-економічний аналіз, в основі якого – технологічна собівартість.

Існує 2 ситуації вибору в умовах технологічних рішень, які не потребують додаткових капітальних вкладень і які потребують їх.

При порівняльному аналізі немає необхідності проводити по елементний розрахунок усіх калькуляційних статей витрат, що входять у технічну собівартість. Розраховуються тільки ті витрати, які змінюються при зміні технологічного процесу, тобто які є різними у різних варіантах технологій. Такий розрахунок і дає нам так звану технологічну собівар­тість – суму витрат, які залежать від прийнятого варіанту технології.

Умовно-постійні витрати не залежать від обсягу виробни­цтва та розраховуються в цілому за рік по підприємству, а умовно-змінні – залежать від коливань обсягу виробництва (ЗП основних робітників).

Розрахунок технологічної собівартості для першої ситуації (без капітальних вкладень).

Для кожного варіанту технології визначається техноло­гічна собівартість:

 

С/Втех. = Взм. • V + Bпост.

С/В Ітех. = Взм.І • V I + В Іпост.

С/ВІІтех. = В ІІзм. • VІІ + В ІІ пост.

Розрахунок технологічної собівартості для другої ситуації з додатковими капітальними вкладами – методом приведених витрат.ПВ = С/Втех. + Ен • К

Економічно-оптимальним варіантом технологій є варіант з найбільшими приведеними витратами:

ПВІ = ВІзм. • V + ВІпост. + Ен • (КІзм. • VІ + КІпост.)

ПВІІ = ВІІзм. • V + ВІІп + Ен • (КзІІ • VІІ + КІІп)