Економічні експеременти М. Хрущова. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Економічні експеременти М. Хрущова.



 

Від лютого 1944 р. до грудня 1947 р. М. Хрущов за сумісництвом працював головою РНК УРСР. Його призначення диктувалося потребою концентрації партійної й державної влади для швидкого подолання наслідків війни. Одним із важливих питань, що вимагали його уваги, було приєднання Закарпаття до України (1945 р.), відновлення зруйнованого війною господарства.

Незважаючи на те, що господарство України зазнало величезних втрат, уже на кінець 1948 р. промислове виробництво становило 71 % щодо рівня 1940 р., загальні посівні площі – 93 %. Були відбудовані Дніпровська ГЕС, металургійні заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь» (Жданов, нині Маріуполь), Макіївський металургійний завод та ін., на довоєнну потужність увійшов Харківський тракторний завод. Виникла нова галузь промисловості – газова індустрія (завершилося будівництво газопроводу Дашава-Київ).

Певною мірою всьому цьому сприяли перманентні мобілізаційно-пропагандистські заходи, що їх здійснював тодішній режим, інспіруючи «соціалістичне змагання» та різного роду «рухи передовиків і новаторів виробництва». Реальний, повсякденний ентузіазм людей, їхня готовність до чергової самопожертви – усе це тісно перепліталося з притаманним комуністичній системі формалізмом. Відбудовуючи господарство, люди відроджували передусім нормальне життя для себе та своїх дітей, а система списувала все на «найвищі інтереси батьківщини Жовтня». Важкими були умови, в яких жили й працювали люди, але їх підтримувала віра в краще життя.

До певної міри діяльність М. Хрущова мала амбівалентний характер. У 1944 р. він уперше спробував приєднати Крим до УРСР, але отримав відмову (у 1954 р. реалізував цей задум). У 1944 р. вносив пропозицію про створення Холмської області, пропонуючи тим самим повернути давні українські землі до складу України. Інший маловідомий епізод пов’язаний з тим, що 1946 р. у відповідь на донос на його персональну адресу М. Хрущову у секретаріаті ЦК ВКП(б) випало доводити, що у Закарпатті та на західноукраїнських землях немає «насильницької українізації» російського населення. Було й таке, що М. Хрущов виправдовувався перед чиновником із ЦК ВКП(б) у тому, що напис на встановленому в Києві пам’ятнику «Генералові Ватутіну від українського народу» не є націоналістичний.

Найбільш одіозний приклад – голод 1946–47 рр. Виснажене війною та феодальною системою управління українське село в другій половині 1946 р. почало переживати голод, якому передувала катастрофічна посуха. У Миколаївській області, наприклад, урожай зернових культур 1946 р. становив від 1,9 до 3 ц з гектара. За підсумками сільськогосподарського 1946 р., колгоспники Київської області на вироблені трудодні одержали не більше 150 г зерна на трудодень. В інших областях цей показник дорівнював 50– 100 г, а подекуди на трудодні взагалі не одержали ні хліба, ні грошей.

Валовий збір зернових в Україні становив у 1946 р. 531 млн пудів, що було в 3,5 раза менше, ніж у 1940 р. Із 26397 наявних влітку 1946 р. колгоспів 5500 не зібрали навіть тієї кількості зерна, яку засіяли. Брак кормів призвів до значного скорочення поголів’я великої рогатої худоби, свиней та коней. Наслідки посухи посилювалися діями центральних московських органів. Не рахуючись з конкретними умовами та можливостями, вони здійснювали тиск на партійно-державний апарат України, вимагаючи будь-якою ціною виконати обов’язкові плани хлібозаготівель.

Почали повторюватися жахливі картини 1932–33 рр.: люди хворіли на дистрофію, часто зі смертельними випадками (на травень 1947 р. було зареєстровано понад 900 тис. хворих на дистрофію), батьки залишали своїх дітей, оскільки були не в змозі їх нагодувати, траплялися випадки людожерства (в січні–червні 1947 р. в Україні зареєстрували 130 випадків людожерства, 189 – трупожерства). В цілому в 16 східних, а також Ізмаїльській (нині у складі Одеської обл.) і Чернівецькій областях у 1946 р. померло 282 тис., у 1947 р. – понад 520 тис. осіб. І це лише ті випадки смертей, які зареєстрували загси УРСР. Чимало людей загинуло за межами України, по дорозі в Закавказзя, Середню Азію, на Кубань.

Керівники України неодноразово зверталися до Уряду СРСР із проханням про допомогу. Зокрема, 17 грудня 1946 р. М. Хрущов надіслав Й. Сталіну листа, в якому йшлося про необхідність надати фуражну позику колгоспам України. За підрахунками обкомів партії, в 1946 р. для боротьби з голодом потрібно було 150 тис. т зерна.

І в той час, коли голодувала не лише Україна, а й Молдавія, Правобережжя Нижньої та Середньої Волги, Ростовська область, Центрально-чорноземна зона, СРСР експортував зерно до Болгарії, Румунії, Польщі, Чехословаччини. «Радянський Союз врятував нас від голоду», – зазначав президент Чехословаччини К. Готвальд. У квітні 1946 р. було підписано угоду про поставку Франції 500 тис. т зерна. Загалом експорт зернових із СРСР тільки 1946 р. становив 1,7 млн т. При цьому поставки здійснювалися за цінами, що були нижчі від світових, і переважно в кредит.

Зайвий раз підтверджувалося цинічне ставлення до реальних проблем селянства, яке примушували мовчазно та за будь-яку ціну відбувати колгоспну панщину. Збереглися численні повідомлення про ситуацію на селі і настрої людей.

За перевіреними рецептами влада вбачала вихід насамперед у припиненні небажаних розмов і дій: лише у Дніпропетровській області під час збирання врожаю було заарештовано 38 осіб.

Наслідки голоду ще довго давалися взнаки. Не випадково в 1950 р. за врожайністю зернових та їх валовим збором колгоспи й радгоспи України не досягли довоєнного рівня, хоча він був перевищений щодо врожайності жита, цукрових буряків, картоплі, чисельності поголів’я великої рогатої худоби.

Підтвердилося й інше: тільки-но в Україні погіршувалася соціально-економічна ситуація, Й. Сталін та його оточення одним із найефективніших засобів виходу з неї вбачали посилення політико-ідеологічного тиску, пошуки «ворожої руки» й «шкідників».

Ось що згадував сам М. Хрущов про реакцію з Москви: «Сталін надіслав мені найбрутальнішу, образливу телеграму, де говорилося, що я сумнівна людина: пишу записки, де доводжу, що Україна не може виконати госпзаготівлі, і прошу величезну кількість карток для харчування людей. Ця телеграма подіяла на мене вбивчо. Я розумів трагедію, що загрожувала не тільки моїй персоні, а й українському народові, республіці: голод став невідворотним і невдовзі розпочався».

А коли М. Хрущов дав більш докладну інформацію про голод, то викликав ще більше роздратування Й. Сталіна: «М’якотілість! Вас обдурюють, навмисне доповідають про те, щоб розжалобити й примусити витратити резерви». «Він (Тобто Сталін. – Ю.Ш.) вважав, ніби я піддаюся місцевому українському впливові, що на мене тиснуть і я став майже чи не націоналістом, який не заслуговує на довіру».

Однак Й. Сталін не обмежився цією оцінкою, а поставив питання про необхідність «зміцнити» керівництво М. Хрущова в Києві. Спочатку він говорив про необхідність цього, а в лютому 1947 р. ЦК ВКП (б) «закріпив» цю думку спеціальним рішенням «Про зміцнення партійної і радянської роботи на Україні». 3 березня 1947 р. відбувся пленум ЦК КП(б)У, в якому взяли участь член політбюро ЦК ВКП(б) Л.Каганович і секретар ЦК ВКП(б) М.Патолічев. Обох обрали до складу політбюро і оргбюро ЦК КП(б)У. Пленум визнав недоцільною практику суміщення посад голови РМ і першого секретаря ЦК КП(б)У, ухвалив рішення «затвердити першим секретарем ЦК КП(б) України тов. Кагановича Л.М. з тим, що тов. Хрущов М.С. залишається Головою Ради Міністрів УРСР».

Отже, політичні шляхи М. Хрущова і Л. Кагановича перетнулися знов. У 20-ті – 40-ві рр. їхні стосунки були дружні. Однак цього разу голод в Україні сприяв зміні у їхніх взаєминах. «Хрущов, – згадував Каганович, – за моїм враженням, сприйняв рішення ЦК про звільнення його від обов’язків першого секретаря ЦК КП(б)У з образою».

Не лише з образою, а й з обгрунтованим передчуттям можливих драматичних наслідків для себе і для багатьох інших людей. Адже М. Хрущов знав стиль роботи Л. Кагановича, який блискуче навчився з будь-якої господарської проблеми робити політичну, вмів максимально використовувати таку ситуацію на власну користь. І справді, невдовзі після появи Л. Кагановича в Києві стало зрозуміло, що він настроєний войовниче.

Він не говорив про голод, оскільки для нього, як і на початку 30-х рр., голод був не реальною проблемою, а проблемою, породженою ворогами. Ось чому він звернувся до відпрацьованого методу: почав створювати враження, що причини всіх проблем в Україні – український буржуазний націоналізм. Тобто у тому, що створив режим в Україні, винні самі українці. На одній із нарад з першими секретарями обкомів він так прямо і заявив, що кожний випадок невиконання планових завдань в промисловості й сільському господарстві буде розглядатись як прояв українського буржуазного націоналізму.

Саме з того моменту дедалі більшої сили почала набувати кампанія цькування талановитих українських діячів мистецтва, літератури, вчених, яких оголошували носіями «бацил» націоналізму. Досягнуті масштаби й характер кампанії, розгорнутої проти інтелігенції, не задовольняли Л. Кагановича. За його ініціативи розпочалася підготовка пленуму ЦК КП(б)У з порядком денним «Боротьба проти націоналізму як головної небезпеки в КП(б)У». Є свідчення про те, що Л. Каганович і ті, хто в Україні підтримували його, не просто ідейно тероризували інтелігенцію, деяких представників партійно-державної номенклатури, а готували черговий тур фізичних репресій. Однак цьому завадив особисто Й. Сталін, відкликавши в грудні 1947 р. Л. Кагановича до Москви. Напевно, «вождь народів» вирішив, що не слід надто загострювати й без того важку обстановку в Україні, а також дійшов висновку, що після цього уроку М. Хрущов не наважиться більше виявляти «проукраїнські» симпатії. Однак тепер Й. Сталін доручив М. Хрущову лише партійне керівництво, оскільки Україна поступово долала господарську розруху, і уряд УРСР очолив Д. Коротченко.

У повоєнний час М. Хрущов жорстко спрямовував боротьбу проти УПА і націоналістичного підпілля у Західній Україні. Кілька разів він визначав «остаточні терміни» знищення націоналістичного підпілля, стимулював провокаційну діяльність спецгруп МДБ-НКДБ. У своєму виступі у Львові 14 лютого 1946 р. на нараді секретарів обкомів КП(б)У, начальників обласних управлінь НКВС, НКДБ, командувачів військовими округами М. Хрущов наголошував на максимально повному використанні військової сили в Західній Україні, за допомогою яких пропонував «у кожному селі створити своє опертя».

Так воно, зрештою, і сталося: військова сила, помножена силою репресивно-каральних органів, стала вирішальним фактором «упокорення» Західної України, ліквідації опору ОУН–УПА. Блокада й прочісування величезних територій, арешти й депортації, розстріли й провокації, коли спецзагони держбезпеки, замасковані під УПА, чинили свавілля, – ось лише деякі «штрихи до портрета» повоєнної дійсності на західноукраїнських землях. За офіційними даними, тут у 1944–53 рр. було заарештовано майже 104 тис. осіб «бандитів, учасників ОУН, а також бандпособного елементу». Під них легко підводилися всі запідозрені у зв’язках з ОУН–УПА. За цей же час було виселено (за винятком Закарпатської області) майже 66 тис. сімей (203662 осіб). У 1945– 53 рр. за різного роду «антирадянські політичні злочини» в Україні було заарештовано 43379 осіб віком до 25 років, із них у західних областях України – 36 340 осіб.

М. Хрущову довелося брати участь і в знищенні УГКЦ. У березні 1945 р. з’явилася схвалена особисто Й. Сталіним інструкція з її ліквідації. Важлива роль у цьому відводилась Російській православній церкві. Невдовзі розгорнулась пропагандистська робота щодо дискредитації УГКЦ як «слуги Ватикану», «ворога народу», знаряддя «українського буржуазного націоналізму». Широко використовувались і обвинувачення у співпраці УГКЦ з нацистами. При цьому замовчувався, скажімо, той факт, що А. Шептицький, ризикуючи власним життям, під час нацистської окупації рятував євреїв. Потому розпочалися репресії і вже в квітні 1945 р. всі наявні в тодішньому СРСР найвищого рангу священнослужителі УГКЦ були заарештовані. У травні 1945 р. під контролем органів безпеки було сформовано «ініціативну групу», яка агітувала за розрив унії з Римом і виправдовувала репресивні акції проти УГКЦ. Головою цієї групи був Г. Костельник, який мав великий вплив на греко-католиків. 8–10 березня 1946 р. відбувся контрольований НКДБ Львівський собор – з’їзд представників УГКЦ, на якому було ухвалено (за це голосували 216 делегатів священиків і 19 представників мирян) скасувати Берестейську унію 1596 р., возз’єднавши галицьку церкву з російською православною.

М. Хрущов спрямовував проведення в УРСР політико-ідеологічних кампаній проти «українського націоналізму» і «безрідного космополітизму». У лютому 1948 р. ініціював прийняття ВР СРСР антигуманного закритого указу «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя».

Ще 9 вересня 1944 р. голова РНК УРСР М. Хрущов та голова Польського комітету національного визволення Е. Осубка-Моравський підписали угоду про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польського населення – з території України до Польщі. У 1945– 46 рр. близько 800 тис. поляків, а також євреїв і українців, які визнали себе за поляків, переселилися до Польщі. Складнішим виявився процес переселення українців, яких до УРСР вернулось загалом близько 500 тис. Відносно добровільно переселилось приблизно 90 тис. українців, а з середини 1945 р. розпочалось контрольоване польською владою примусове переселення. Однак понад 150 тис. українців на другу половину 1946 р. все ще залишалися в своїх домівках. І тоді політбюро ЦК ПРП під головуванням В. Гомулки рішенням від 29 березня 1947 р. започаткувало акцію «Вісла» – виселення українських і змішаних українсько-польських сімей з Надсяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя і поселення їх на так званих «повернутих землях», тобто у західних і північних районах Польщі з обов’язковим розпорошенням серед польського населення. Акція «Вісла», що тривала з квітня по серпень 1947 р. і внаслідок якої було переселено 140,6 тис. українського та змішаного українсько-польського населення, стала заключною фазою політики етнічної антиукраїнської «чистки» південно-східної Польщі від автохтонного українського населення.

У грудні 1949 р. М. Хрущов вернувся до Москви. До березня 1953 р. він – секретар ЦК і перший секретар Московського обкому партії. Від березня 1953 р. – секретар, з вересня 1953 р. – перший секретар ЦК КПРС. М. Хрущов здобув цю посаду у жорстокій боротьбі з Л. Берією, якого було політично затавровано на липневому (1953 р.) пленумі ЦК КПРС і швидко знищено.

Водночас з лінією на десталінізацію М. Хрущов стимулював появу постанови ЦК КПРС від 30 червня 1953 р. «Про подолання культу особи та його наслідків», яка повинна була нейтралізувати руйнівний ефект його «закритої доповіді» на ХХ з’їзді КПРС. У СРСР переслідували тих, хто вимагав послідовності у викритті злочинів режиму. Розпочалися антицерковна кампанія, цькування літераторів, спроби у брутальний спосіб «повчати» творчу інтелігенцію. З його відома були придушені табірні повстання проти жорстких умов ув’язнення у 1953–54 рр., у яких брали участь політв’язні, колишні військові. Відбувся розстріл незадоволеного умовами життя мирного населення у Новочеркаську (1962 р.). Жорстокими методами утримувалася єдність «соціалістичного табору» (придушення угорської революції 1956 р. тощо).

М. Хрущов був ініціатором освоєння цілинних земель, перебудови управління промисловістю й сільським господарством (поділ парторганізацій на сільські й промислові), обмеження деяких привілеїв номенклатури. Однак його починання або не мали успіху і викликали невдоволення (наприклад, примусові посіви кукурудзи у несприятливих для цього регіонах), або з самого початку несли в собі непослідовність і навіть елементи реформаторського авантюризму. Під його тиском ХХII з’їзд КПРС (1961 р.) прийняв Програму партії, яка проголосила утопічну ідею побудови комунізму в СРСР за 20 років. Поступово почав складатися потворний культ самого М. Хрущова, який з березня 1958 р. за сумісництвом очолював РМ СРСР. Використовуючи непослідовність у його діях, а також зважаючи на невдоволення населення, оточення почало планомірну роботу щодо усунення М. Хрущова від влади.

Це сталося на жовтневому (1964 р.) Пленумі ЦК КПРС. Після цього і до кінця життя М. Хрущов фактично був ізольований на дачі під Москвою. Помер 11 вересня 1971 р.

 

Протиріччя десталінізації.

 

Зміни почалися після смерті Сталіна (5 березня 1953 р.). У вищому керівництві СРСР розгорнулася боротьба за владу, до якої виявилася причетною і Україна. Мельников у 1949-1953 рр. був першим секретарем ЦК КП(б)У. У червні 1953 р. Л. Берія, який очолював органи держбезпеки, домігся звільнення Мельникова з посади, звинувативши його у порушенні принципів проведення національної політики партії. Раніше через генерала Строкача (начальника Львівського управління МВС) Мельникову стало відомо про наміри Берії поставити під таємний нагляд роботу партійних органів. Строкачу вдалося повідомити про це Хрущова. У липні 1953 р. Берію було заарештовано. Строкач став міністром внутрішніх справ України.

Після Мельникова першими секретарями ЦК КПУ були: Кириченко у 1953-1957 рр. (перший українець на цій посаді) та Підгорний у 1957-1963 рр.

З 1953-1954 рр. розпочинаються в СРСР і в УРСР процеси десталінізації- „відлига", яка торкнулася і національно-державної сфери. Були розширені права УРСР в економічному і суспільному житті. У відання республіканських органів перейшла низка підприємств союзного підпорядкування, у республіці було створено ряд нових міністерств. Розширені були дещо й права УРСР у плануванні та бюджеті. Тобто суверенний статус УРСР дещо покращився. 10 лютого 1954 р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення передати Крим до складу УРСР.

З 1953 р. почалася деяка демократизація суспільно-політичної системи СРСР із метою подолання крайніх проявів сталінського тоталітарного режиму, а саме припинення репресій та відновлення законності. У першу чергу почалася реабілітація репресованих, але справжнього розмаху процеси десталінізації радянського суспільства набувають після ХХ з'їзду КПРС (лютий 1956 р.) та доповіді Хрущова на ньому. У липні 1956 р. у пресі з'явилося перше повідомлення про реабілітацію українських письменників В. Еллана (Блакитного), В. Чумака, І. Микитенка, що стали жертвами сталінських репресій. У Київському педагогічному інституті у 1956 р. відбувся перший в УРСР мітинг на підтримку політики десталінізації. На XXII з'їзді КПРС (у 1961 р.) вперше прозвучала правда про діяльність Л. Кагановича в Україні, а час його секретарювання названо "чорними днями для України".

Проте політика десталінізації проводилася суперечливо, особливо з боку партійного апарату, бо об'єктивне доведення її до кінця означало б ліквідацію існуючої в СРСР політичної системи. Тому десталінізація тільки в певних межах дозволялася, а з кінця 50-х років почалося потроху її згортання, і за підтримки Хрущова також. В Україні це виявилося в посиленні процесів русифікації. У 1958-1959 рр. була проведена реформа школи, за якою батькам учнів надавалося право вирішувати про мову викладання у школі. Проти цього рішуче виступили діячі української культури М. Рильський, М. Бажан, у грудні 1958 р. у газеті "Правда" опублікувавши статтю "В ім'я людини". У лютому 1963 р. у Києві відбулася наукова конференція з питань культури української мови, в якій взяли участь близько 800 вчених і науковців. Вони схвалили резолюції із закликами до українізації громадського, освітнього і культурного життя України.

Проте у першій половині 60-х рр. посилюються консервативні тенденції в суспільно-політичному життю, а у відповідь зароджується дисидентський рух.

З травня 1957 госп. планування й управління перейшло на систему госп. районів,- керованих радами народного господарства, яких в УРСР було 14, згодом 7. Тому що децентралізація управління й утворення раднаргоспів, які охоплювали 90% всієї продукції респ., призвели до «місницьких» тенденцій (висування місц. і респ. інтересів перед заг.-союзними), 1962 розпочато рецентралізацію, а по усуненні Хрущова відновлено повнотою стару централізовану бюрократичну систему управління господарством (1965).

Одним з хрущовських заходів у заг. плані боротьби з «культом особи» (оголошеної на XX з'їзді КПСС) була реабілітація частини політ. в’язнів і повернення багатьох засланих на Україну. Однак це не стосувалося засуджених на довгі pоки політ. діячів й ув'язнених учасників підпілля УПА та багатьох церк. діячів. Намагання відновити «соц. законність» дало у висліді нову кодифікацію сов. права. Режим погодився на заснування нових укр. журналів й установ та товариств, які раніше були ліквідовані або взагалі не існували. Розпочато загальний перехід на обов'язкове 8-річне навчання. Запроваджена законом 17 березня 1959 «Про зміцнення зв'язку школи з життям» реформа шкільництва підкреслювала, з одного боку, потребу виробничо-технічного знання, але водночас була розрахована на русифікацію освіти на Україні. Дискусія над проектом закону виявила тривожні голоси з боку укр. інтеліґенції, яка побоювалася, що цим узакониться другорядне становище української мови, яку учні відтепер не будуть зобов'язані вивчати як мову республіки. У цьому законі, схваленому в усіх респ., крилася нова доктрина національної політики КПСС — злиття націй і культ. «зближення та взаємозбагачення», що була схвалена на XXII з'їзді КПСС. На Україні цю нову політику пропаґували І.Кравцев та А.Скаба, а Москва висунула на ідеолога концепції «злиття націй» узбека Б.Ґафурова. Разом з тим у 1957-1962 pp. посилено велася антирел. боротьба, у ході якої закрито близько половини парафій і церковних громад, дві третини монастирів та дві з трьох правос. духовних семінарій на Україні.

Критикою «культу особи» та засудженням практики сталінізму радянський режим мимоволі відкрив дорогу прагненням до справжньої лібералізації, які вже не було легко контролювати. На нац. відтинку це була оборона мови, культ. спадщини, зростання зацікавлення незфальшованою історією, а головна настанова підвищити рівень літ. і мист. творчості. На цьому тлі народився рух «шестидесятників», який став популярним спершу серед молодої літературної ґенерації, а згодом і серед ширшої громадськості як нове суспільне явище. Він стимулював гром. думку, критику національної політики парнії. Витворився творчий фермент, який знаходив вияв і в офіційних установах республіки, культурі, та в пресі.

З метою скріплення своїх позицій М. Хрущов притягнув до Москви деяких своїх співр. з України: А.Кириленка, М.Підгорного, а ще раніше Л.Брежнєва, що викликало на Заході припущення, ніби в Кремлі урядує «українська мафія». Проте тону національної політиці надавали російські консервативні апаратники, протектором яких був М.Суслов, головний ідеолог КПРС. Падіння Хрущова зміцнило позицію централістів, зокрема в галузі нар. господарства (галузева перебудова управління 1965), а в нац. політиці партії призвело до посилення рос. шовіністичного курсу, русифікації та звуження прероґатив союзних республік, що було схвалене ще під керівництвом Хрущова на XX з'їзді КПРС.

 

Феномен “шестидесятників”.

З ім'ям П. Шелеста часто пов'язують певні поліпшення в області національної самосвідомості в Україні. Дійсно, Шелест явно симпатизував українській мові і українській культурі, нерідко виступав на їх підтримку. У 1970 р. в світ вийшла книга Шелеста "Україна наша Радянська", в якій автор розглядав історію України у відриві від історії Росії, що не відповідало сталим комуністичним стереотипам. Крім того, в книзі дещо ідеалізувалося минуле країни, і в недостатній мірі була показана роль Комуністичної партії в успіхах республіки. Незабаром всі ці "недоліки" в праці Шелеста послужили однією з причин його стрімкого падіння. У 1972 р. він був знятий з поста першого секретаря ЦК КП України і відкликаний до Москви, а в 1973 р. П. Шелеста відправили на пенсію.

Проте, оцінюючи роль Шелеста в пожвавленні українізації республіки, не слід забувати, що він був переконаним прихильником комуністичних ідей і одним з ініціаторів озброєної інтервенції проти Чехословаччини в 1968 р.

Як би там не було, але саме на початку 1960-х рр. в Україні з'явилися перші дисиденти, що виступали проти офіційної комуністичної ідеології. З'явилися підпільні групи і організації, що ставили за свою мету протидію існуючому режиму мирними, конституційними засобами. Найбільш відомими з них були Український робітничо-селянський союз на чолі з Л. Лук'яненком, Український національний фронт, а також Український національний комітет. Головні сили опозиції діяли в Києві і у Львові, а загальна чисельність опозиціонерів на початку 1960-х рр. не перевищувала 1 тис. чоловік.

Головною метою опозиції було створення в майбутньому незалежної української держави. Засоби для цього були обрані виключно мирні. Передбачалося за допомогою опозиційної партії провести в країні загальнонародний референдум, і, спираючись на положення діючої конституції, здійснити вихід України зі складу СРСР. Велика увага приділялася питанням дотримання прав людини, першості особи над державою, ідеям гуманізму і демократії, національно-культурному відродженню України. З точки зору представників комуністичної влади ці цілі та ідеї опозиціонерів були, безумовно, злочинними.

Представники нової хвилі українського відродження і демократії увійшли до історії під назвою "шестидесятники". В основному опозиціонерами були представники молодої творчої інтелігенції, але попадалися серед них також робітники і селяни. Українські дисиденти часто співробітничали з російськими демократами, оскільки саме через Москву, де знаходилися дипломатичні і торгівельні представництва західних країн, було легко налагодити контакти з вільною пресою. Проте каменем спотикання між російськими демократами і представниками опозиції інших союзних республік завжди залишалося національне питання, оскільки більшість російських дисидентів не визнавали за іншими народами СРСР права на самовизначення.

Серед найбільш відомих українських "шестидесятників" виділявся "лицар українського відродження", поет Василь Симоненко. Збірки його віршів "Тиша і грім" і "Земне тяжіння" справили велике враження на сучасників незалежністю думок і явно антирадянською спрямованістю. Низка його творів була надрукована в Західній Європі. Активно брали участь в дисидентському русі молоді поети і письменники І. Драч, Л. Костенко, Є. Гуцало, І. Світличний, В. Стус, та інші, а також представники більш старшого покоління - кінорежисер О. Довженко, письменник В. Некрасов, генерал П Григоренко. У 1964 р. з'явилися перші підпільні видання, що отримали назву "самвидав". Серед них видну роль грали машинописні журнали "Воля і Батьківщина" і "Український вісник" (останній редагував В. Чорновіл). Новий імпульс для свого розвитку воно отримало вже в 1970-х рр.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; просмотров: 205; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.116.36.192 (0.043 с.)