Початки людської цивілізації на терені України.

Найдавніша історія України

Початки людської цивілізації на терені України.

Кіммерійці, скіфи, сармати.

Античні міста колонії в Північному Причорномор'ї.

Основні слов”янські етнополітичні угрупування. Державність у східних слов”ян. Антська держава.

Проблеми етногенезу слов”ян та їх стародавньої історії в сучасній науці.

1. Початки людської цивілізації на терені України. Територія України заселена людьми з найдавніших часів. Учені вважають, що понад мільйон років тому найдавніші люди (архантропи) прийшли на південь Європи. Близько 800 тис. років тому вони з'явилися в Закарпатті (стоянка Королеве), понад 300 тис. років - у Подністров'ї (Лука-Врублівецька), а потім в інших регіонах України. Процес розселення, освоєння людиною нових земель тривав на всіх етапах кам'яного віку, який археологи поділяють на давній кам'яний вік (палеоліт), середній кам'яний вік (мезоліт) і новий кам'яний вік (неоліт).

Найтривалішим етапом був палеоліт (від появи людини до 10-11 тисяч років тому). Первісні люди в цей час користувалися примітивними знаряддями праці, які виготовляли з дерева і каменю (загострені палиці, скребла, гостроконечники тощо). Вони займалися збиральництвом і полюванням. У пошуках їжі часто переходили з місця на місце, їх колективи не були сталими. Цей період в історії людського суспільства багато дослідників характеризує як час первісного людського стада. На думку вчених, тільки завдяки колективному співіснуванню людина змогла вижити в непростих кліматичних умовах. Знайдені матеріали свідчать, що первісні люди знали вогонь, уміли споруджувати житла, використовуючи кістки та шкіри тварин.

Крім згаданих, на території України найвідомішими стоянками епохи палеоліту були Коба, Холодний Грот, Заскельне (в Криму); Кодак і Орел (в Надпоріжжі); Деркул (на Сіверському Дінці); Антонівка (в Донбасі); УмІнка (під Одесою), Радомишль і Ракта (на Волині).

Близько 35-40 тис. років тому на зміну неандертальському приходить кроманьйонський тил, що дістав назву людини розумної. З його появою дородову громаду замінює родова організація суспільства. Кожен рід включав кровноспоріднених членів колективу. Спорідненість у роді визначалася за материнською лінією. Жінка виступала в ролі берегині сімейного вогнища. Усе це зумовило виникнення матріархату.

У пізньому палеоліті вже існує релігія, були обряди поховання. Поряд з релігією виникає палеолітичне мистецтво (ритуальні малюнки, рІзб'ярство).

Близько 10-11 тис. років тому палеоліт змінився мезолітом (IX-VI тис. до н. е.). У цей час з'являються великі знаряддя для обробки дерева - кам'яні сокири і тесла (макроліти), а також мікроліти (пластини завтовшки 1 мм). Їх використовували для вкладишєвих знарядь (наконечники списів, стріл, гарпунів, ножів).

У період мезоліту було винайдено лук і стріли; мисливство було провідною галуззю господарства, людина розпочала приручати тварин. Розвивається рибальство з використанням чов-нІв, сіток, гарпунів.

У мезоліті формується племінна організація, з'являються відмінності в способі життя різних груп людей.

Родоплемінний лад, що склався в мезолітичну епоху, розвивається упродовж нового кам'яного віку - неоліту (кінець VI-III тис. до н. е.). Саме в неолітичній епосі, на основі особливостей кераміки та крем'яних виробів, виготовлення яких збагатилося новими засобами (розпилювання, шліфування, свердління), на території України вчені виділяють буго-дністровську, сурську, днІпро-донецьку, лінійно-стрічкову та млино-гребінцеву культури кераміки.

Дослідження пам'яток неолітичної епохи в Україні дали підстави для висновку, що саме в цей час людина переходить від споживацького господарства до відтворюючого (землеробства і скотарства).

Корінним зламом в Історії людства було освоєння металів. Першим металом, який використала людина, була мідь. Але ще довго мідь співіснувала з кам'яними виробами, тому цю епоху називають мідно-кам'янннм віком - енеолітом.

У період неоліту та енеоліту територію України заселяли дві основні групи племен: землероби, котрі освоїли Правобережжя, і скотарі, які мешкали в степових і лісостепових зонах Півдня і Південного сходу, тобто відбувався перший великий суспільний поділ праці.

Змінюється соціальна структура суспільства: має місце майнове розшарування, посилюється інститут батьківського права в роді. З цієї доби відомі перші заможні поховання. В епоху енеоліту з'являється обряд курганних поховань, що набув особливого поширення в степовій частині Європи.

Велике значення для вивчення енеоліту в Україні має трипільська культура, яка була відкрита наприкінці XIX ст. поблизу с. Трипілля на Київщині. Сфера Й поширення в IV- III тис. до н. е. - Лісостепове Правобережжя і Подністров'я, Волинь і Степове Причорномор'я. Основними галузями господарства трипільців були землеробство і скотарство. Знаряддя праці виготовляли переважно з каменю, рогу, кісток.

Трипільські племена займалися керамічним виробництвом господарського І побутового посуду, різного за формою, із спіральним орнаментом. Особливого розвитку набула пластика. Трипільці виліплювали з глини жіночі статуетки, фігури тварин, моделі жител. Свої будинки - одно- або двоповерхові - споруджували з глини на дерев'яному каркасі. Вони мали прямокутну форму розміром від 20 до 50 кв.м. Забудова поселень здійснювалась по колу. На поселенні Майданецьке на Черкащині площею 300-400 га будинки стояли десятьма концентричними колами, розділеними вулицями; зафіксовано залишки близько 2 тис. жител. Такі самі поселення-гіганти, що їх умовно називають "протомістами", виявлено поблизу сіл Доброводи і Талянка (Черкащина).

Розвиток суспільних відносин і знарядь праці в період енеоліту сприяв створенню передумов для вступу людства в епоху бронзи. У межах Східної Європи її датують II-1 тис. до н. е. На півдні України вона змінюється скіфською добою раннього залізного віку. Бронзові знаряддя швидко витіснили мідні. Протягом ЇЇ тис. до н. е. на нинішніх українських землях існувало понад 10 археологічних культур, серед яких катакомбна, зрубна та культура багатоваликової кераміки. В епоху бронзи відбувався подальший розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, внаслідок чого суспільство поступово переходило від первіснообщинного ладу до станово-класового. Подальшого розвитку набували ремесла: бронзоливарне, гончарне, ткацьке, обробки каменю, різьб'ярське, плетіння. Так відбувався другий суспільний поділ праці - відокремлення ремесла від землеробства. Поглиблюється процес суспільного розшарування, що призводило до сутичок між різними племенами.

У ці часи зростає роль батьківського права в роду, що зумовлює встановлення патріархальних відносин. Шлюб став патріархальним, споруджують малі будівлі, придатні для проживання однієї сім'ї, з'являється моногамна форма шлюбу.

У І тис. до н. е. на території України з'являються перші залізні знаряддя праці. Перехід до залізного віку означав створення передумов для розкладу родоплемінного ладу, хоча не всюди одразу виникло класове суспільство.

Кіммерійці, скіфи, сармати

Територія України в нову історичну добу — залізного віку — була заселена різними за походженням і мовою племенами. Тут мешкали автохтонні землеробські племена — пращури слов'ян, іраномовні скотарські кочові племена; сюди переселяються греки-колоністи.

VII ст. по III ст. до н. е. жах на племена Східної Європи та Близького Сходу наганяли племена скіфів, які прийшли з глибин Азії і вторглись в Північне Причорномор'я. Скіфи за-воювали величезну для тих часів територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, частину Криму (територію сучасної Південної і Південно-Східної України), утворивши там державу Скіфію. Найгрунтовнішу характеристику та опис життя і побуту скіфів залишив Геродот. У V ст. до н. е. він особисто відвідав Скіфію і описав її населення як своєрідний «караючий меч» для тодішнього світу. Водночас віддавав їм належне як мудрому, працьовитому, лицарському народу, що прийшов у Північне Причорномор'я з неозорих просторів Азії. Скіфи були нащадками давніх цивілізацій, індоєвропейськими племенами. Вони мали свою міфологію, обрядовість, поклонялися богам і горам, приносили їм кровну жертву.

Геродот виділяв серед скіфів такі групи: царських скіфів, які жили в пониззі Дніпра і Дону і вважалися верхівкою союзу племен; скіфів-орачів, котрі мешкали між Дніпром і Дністром;

скіфів-землеробів, що жили в лісостеповій зоні, та скіфів-кочовиків, які оселилися в степах Причорномор'я.

Скіфська держава — перше політичне об'єднання на півдні Східної Європи в ранньому залізному віці. Продовженням її було Скіфське царство III ст. до н. е. із столицею у Неаполі-Скіфському в Криму (центром Скіфії у V—III ст. до н. с. було Кам'янське городище поблизу м. Нікополя). Скіфія поділялася на округи (номи), якими управляли вожді, призначені скіфськими царями.

Скіфське суспільство складалося з трьох основних верств:

воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів і скотарів). Кожна з верств вела своє походження від одного з синів пер-шопредка і мала свій священний атрибут. Для воїнів це була сокира; для жреців — чаша, для общинників — плуг з ярмом. Геродот говорить, що особливою шаною у скіфів користувалися сім богів; саме їх вважали прабатьками людей і творцями всього сущого на Землі.

Геродот описав обряд поховання скіфського царя: перш ніж поховати свого царя на священній території — Геррах (Придніпров'я, на рівні Дніпровських порогів), — скіфи возили його забальзамоване тіло по всіх скіфських племенах, де над ним здійснювали обряд пам'яті. У Геррах тіло ховали в просторій гробниці разом з дружиною, найближчими слугами, кіньми та іи. Біля царя клали золоті речі, коштовні прикраси. Над гробницями насипали величезні кургани — чим знатніший був цар, тим вищий курган. Це свідчить про майнове розшарування ускіфів.

Письмові джерела та археологічні матеріали засвідчують, що основу скіфського виробництва становило скотарство, оскільки воно давало майже все необхідне для життя — коней, м'ясо, молоко, вовну і повсть для одягу. Землеробське населення Скіфії вирощувало пшеницю, просо, коноплі та ін., причому хліб сіяли не тільки для себе, а й на продаж. Землероби жили в поселеннях (городищах), які розташовувалися на берегах річок і укріплювалися ровами й валами.

Скіфи були войовничим народом. Вони активно втручалися в конфлікти між державами Передньої Азії (боротьба скіфів з перським царем Дарієм та ін.).

У III ст. до н. е. Скіфія занепала, а згодом — розпалася. До цього призвів ряд чинників: погіршення кліматичних умов, висихання степів, занепад економічних ресурсів лісостепу тощо. Крім того, в III—1 ст. до н. е. значну частину Скіфії завоювали сармати. Сучасні дослідники вважають, що перші паростки державності на території України з'явилися саме у скіфські часи. Скіфи створили самобутню культуру. Широко відомі пам'ятники скіфської доби: кургани Чортомлик, Товста Могила, Куль-Оба. Знайдено царські прикраси (золота пектораль), зброя тощо.

Протягом наступних 600 років (III ст. до н. е. — III ст. н. е.) в Північному Причорномор'ї панували сармати, які прийшли з Волги, їхня мова, як і скіфська, належала до іранських мов, близькими були побут і звичаї. Тому вони фактично уживались в одній державі Сарматії. Важливим політичним центром було м. Танаїс у гирлі Дону.

Як і всі кочові володарі українських степів, сармати були не однорідним племенем, а слабо пов'язаним союзом споріднених і часто ворогуючих племен, таких як язиги, роксолани та алани, кожне з яких прагнуло панувати на українських землях. Вони займалися скотарством, полюванням, вели кочовий спосіб життя.

Велике значення в житті сарматів мали війни за пасовиська та здобич.

Антська держава.

Антське об”єднання (Антська держава) мало певну структуру держави. Процес виникнення таких держав з родоплемінних відносин, виникнення класового суспільства вело до створення держави. Про такі об”єднання йдеться мова в давніх літописах. З них ми дізнаємося, що живучи серед войовничих народів у степах, анти самі привикали до войовничого життя, ходили на розбої разом з гунами й болгарами,. відзвичаювалися від хазяйства, а привикали більш до війни, закинули хліборобство, жили в лихих хижах, бідно і в недостатках, не мали залізної броні й зброї.

5. Проблеми етногенезу слов”ян та їх стародавньої історії в сучасній науці. Проблема походження слов”ян є предметом жвавих дискусій, що точаться навколо питань території, де відбувався процес формування слов'янського народу і слов'янської мови, часу, коли слов'янство вперше виступило на історичній арені як етнічна спільність. Є кілька концепцій, з яких найпо-ширеніша така: витоки нашої слов'янської історії сягають щонайменше II тис. до н. е. У цей час з масиву племен, що становили індоєвропейську мовно-культурну єдність, почала виділятися, поряд з іншими групами (германською, кельто-ІллІрійською, індоіранською та ін.), й слов'янська група племен з притаманними їй мовними, етнографічними і культурними особливостями.

Археологічні матеріали дають підстави стверджувати, що на території лісостепової правобережної України не було змін етнічного складу населення (правобережної його більшості) щонайменше з XIII—XII ст. до н. е. до перших століть нашої ери, коли в писемних джерелах згадується назва цього населення — венеди. Венеди залишилися основним населенням і в пізніші часи, до середини І тис. н. е., коли поруч з ними з'явилися анти і склавши — дві групи слов'янського населення, які на той час виділялися з венедів.

Загальнослов'янську назву венедів дослідники вважають характерною для ранньої доби слов'янської спільності, тобто до часу розмежування слов'ян на західних, південних І східних (венедів, склавінів та антів), що відбулося в IV—VI ст. За змістом термін «венеди» пов'язують із слов'янським «вящий» — найбільший.

З IV ст. народи, які жили на землях між Дністром і Дніпром аж до Чорного моря, були відомі як анти. Назва антів донині не з'ясована: можливо, це одне племя, що утворило об'єднання і дало назву цілому народові.

Починаючи з VII ст., в літературі вживають назву слов'яни. Цінним джерелом про розселення слов'ян по східноєвропейській рівнині є «Повість временних літ». Цей літопис містить перелік стабільно сформованих етнополітичних союзів племен: поляни, древляни, дреговичі, дуліби (волиняни, бужани), уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, вятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени.

У VII ст. східні слов”яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Радянські вчені обстоюють думку, що східні слов”яни (чи їх предки – анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, содяться на думці, що східні слов”яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. До інших східно-слов”янських племен України належали древляни – на північному заході, сіверці – на північному сході,. уличі й тиверці – на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

 

 

Питання для самоконтролю:

1. Співвіднесіть терміни, приведені нижче:

1) архантроп а) неандерталець;

2) людина розумна б) ранньопалеолітична людина;

3) палеоантроп в) кроманьйонець;

2. Скласти розповідь на тему: «Життя людини розумної».

3. В чому полягає важливість для історії людства епоха палеоліту?

4. Дати зрівняльну характеристику кіммерійцям, скіфам, сарматам за наступними пунктами: господарство; побут (житло, одяг, їжа); суспільний уклад; вірування.

5. З чим був пов’язан занепад грецьких колоній?

6. Скласти розповідь на тему:»Господарство східних слов’ян.

7. Дайте визначення поняттям: матріархат; магія; тотемізм; фетишизм; неолітична революція; раса; етногенез; асиміляція; кочовництво.

 

Рекомендована література

 

1. Агбунов М. В. Путешествие в загадочную Скифию. – М., 1989.

2. Аркас М. Історія України-Русі. – К., 1990. – С. 1–15.

3. Археологія та стародавня історія України. – С. 41–303.

4. Баран В. Д., Козак Д. Н., Терпиловський Р. Н. Походження слов’ян. – К., 1991. – С. 5–27, 90–133.

5. Бойко О. Д. Історія України… – С. 9–40.

6. Білецький А. О. Геродот про скіфів і скіфію // Археологія. – 1991. – № 1. – С. 148–151.

7. Бубенок О. Б. Ясы и бродники в степях Восточной Европы (VI – начало ХІІІ в.). – К., 1997.

8. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., – С. 9–63.

9. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 1. – С. 21–161, 244–305.

10. Гудзь-Марков А. В. История словян. – М., 1997.

11. Дзир Я. Автопортрет нації. – К., 1997.

12. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.

13. Залізняк Л. Етногенез українців, білорусів та росіян (за даними археології) Пам’ять століть. – 1997. – № 4. – С. 2–13.

14. Залізняк Л. Від склавінів до української нації. – К., 1998.

15. Иванчик А. И. Кимерийцы. Древневосточные цивилизации и степные кочевники в 8-7 веках до н. э. – М., 1996.

16. Мозолевський Б. Скіфський степ. – К., 1983.

17. Онищенко І. Діалектика становлення українського етносу та нації. – К., 1997.

18. Смолій В. А., Гуржій О. І. Як і коли почала формуватися українська нація? – К., 1991.

19. Сторінки історії та культури Праукраїни: Кн. 1. (Упоряд. С. М. Вовк. – Чернівці: Прут, 2001. – 288 с.

20. Тереножкин А. И. Кимерийцы. – К., 1976.

21. Чмихов М., Кравченко Н., Черняков І. Археологія та стародавня історія України – К., 1991.

22. Шовкопляс І. Г. Стародавній кам’яний вік на Україні. – К., 1955.

 

 

Київська Русь

Культура Київської Русі.

1. Передумови утворення Київської Русі. Теорії походження держави. У VI—VII ст. завершився останній період праслов'янської історії, коли відбувся надзвичайно важливий процес заселення півдня східноєвропейського регіону. Розселення слов'ян на широких просторах, їхні активні взаємозв'язки з іноетнічними племенами і народами зумовили культурну диференціацію слов'янського світу. З VII ст. настав новий етап слов'янської історії, коли внаслідок складних міграційних процесів почали формуватися середньовічні ллеменнІ об'єднання, відомі нам з «Повісті временних літ». На території України літопис фіксує факт проживання шести племінних об'єднань: волинян (Західна Волинь), білих хорватів (Буковина і Прикарпаття), древлян (Східна Волинь), полян (Київщина), сіверян (лівобережжя Дніпра) та уличів (нижнє Подніпров'я).

У VIII—IX ст. ці племінні союзи трансформувалися у племінні княжіння. Сучасні дослідження дають змогу співвіднести Їх з певним історичним етапом — військової демократії — проміжним періодом від первіснообщинного суспільства до класового. Тоді вже була соціальна і майнова нерівність, але без легалізованого апарату примусу. Поступово занепадає роль віча, на якому раніше вирішували найголовніші справи: тепер його скликають тоді, коли потрібно князеві. Втрачається значення збройного ополчення, оскільки навколо князів формувалася дружина — об'єднання постійних бойових соратників, друзів князя і професійних воїнів.

У східних слов”ян родова община переросла в територіальну, хоча її рештки у вигляді великих патріархальних сімей ще довго зберігалися. Утвердилася приватна власність індивідуальних сімей на засоби виробництва і продукцію. В общинному користуванні залишалося головне багатство землеробського суспільства – земля. Поряд зі землеробами-общинниками існували соціальні групи ремісників і купців. Родоплемінна верхівка з появою власності швидко збагачувалася, що дало їй змогу тримати загони професійних воїнів – дружинників.

Виділення дружини — важливий етап у створенні класового суспільства і перетворенні влади князя з родоплемінної в державну. За допомогою дружини князь завойовує нові землі, збирає данину. Голоси дружинників можуть бути вирішальними у питаннях війни чи миру та в розв'язанні інших важливих проблем. Найбільш знатні дружинники разом із придворною ари-стократією становили боярську раду, що була постійним дорадчим органом при князеві. Поступово формувався клас великих землевласників — бояр, які отримували від князя за службу вотчини (великі земельні володіння, котрі бояри мали право передавати у спадщину). Більша частина селянства — смерди— була залежною тільки від князівської влади. Смерди сплачували князеві данину і виконували різні повинності.

Зміни у сфері суспільно-політичного розвитку східних слов'ян VIII—IX ст. зумовлювали подальший прогрес у галузі економіки, збільшення обсягів додаткового продукту. Особливо зростала продуктивність сільського господарства. У цей період Збільшуються розміри землеробських поселень, отже, й орних земель. Утвердилася двопільна система, значно поліпшилося технічне забезпечення землеробства. Широкого поширення набули важке рало чи плуг. Важливі зрушення відбулися й у ремеслі. Не тільки зріс його технічний рівень, а й визначилася його концепція на окремих поселеннях. Збільшення потенціалу ремесла створювало сприятливі передумови для виходу частини його продукції на широкий ринок.

Аналіз писемних і археологічних джерел дає змогу зробити висновок, що у VII—IX ст. значно зросли масштаби міжнародних контактів Русі. Неоднозначне формувалися відносини з Хозарією, якій вдалося у цей час поширити свій вплив на частину східних слов'ян і обкласти їх даниною. Є свідчення про походи руських дружин на землі Візантії.

Відомо, що з середини VIII ст. на Русі з'являються варяги. Так називали народи Скандінавії, яких нестача придатної для обробітку землі штовхала до участі у далеких мандрівках, пов'язаних з торгівлею, грабіжницькими нападами, піратством. У самій Скандінавії учасників завойовницьких морських походів того часу називали вікінгами, у Західній Європі — норманами (північними людьми). Саме вони проклали шлях через землі східних слов'ян до Візантії. Це був відомий шлях «з варяг у греки», який проходив через Фінську затоку, далі Невою і Ладозьким озером, а потім річкою Волхов через Ільменське озеро, річкою Ловать до верхів'я Дніпра І до Чорного моря. Варяги, прямуючи до ВізантІЇ, встановлювали контакти із слов'янами, вели з ними торгівлю, а часто й осідали на їх землях.

Таким чином, у VIII—IX ст. у слов'янскому середовищі набирали сили процеси соціальне -економічного, політичного і культурного життя, складалися передумови для формування державності на Русі. Назва «Русь» стосується землі полян та їх стародавнього центру — Києва. Саме тут більше, ніж деінде, на Східно-Європейській рівнині взагалі і на землях сучасної України зокрема, відчутною була потреба в утворенні постійних військових сил, міцної державної організації.

Київ з самого початку був значним торговим, культурним, військовим центром, у якому зосереджувалися матеріальні і культурні цінності різних племен і народів. Водночас, розташо-ваний на кордоні полянської землі, на вузькому клину між землями сіверян і древлян, він потребував постійного захисту, міцної оборони. На цьому зосереджували свою увагу київські князі Асколвд і Дір, про яких сповіщає літописець Нестор.

Сучасні історики вважають, що в часи Аскольда І Діра в Східній Європі виникла перша слов'янська держава, яку можна називати Київським князівством. Сталося це приблизно в 40— 50-х роках IX ст. Вона була невеликою і охоплювала переважно Середнє Подніпров'я. Але її державний, економічний і воєнний потенціал був значний. Це доводить зовнішня політика, яку проводив Аскольд. Він започаткував збирання земель навколо Києва, що спричинило згуртування цих об'єднань у Давньоруській державі в наступному столітті. За врядування Аскольда були здійснені відомі походи проти Візантії. Є також свідчення про прийняття Аскольдом та його оточенням християнства.

Сучасні дослідники схиляються до висновку, що Аскольд став жертвою не стільки Олега та його воїнів, скільки власних бояр, яких не влаштовувала його політика. Тому можна вважати, що відбувся, по суті, політичний переворот, внаслідок якого на київський престол сіла нова людина.

Олег і його оточення фактично перейшли на службу ранньофеодальнІй державі. Народний переказ про взяття Києва Олегом, насичений легендарними подробицями, висвітлює суть справи. Вперше в історії Південну Русь об'єднано з Північною, що було найважливішим етапом на шляху створення Давньоруської держави.

Давньоруська державність формувалася в суспільстві, яке ще не було класовим, але в якому вже з'явилися перші паростки феодалізму. Для тієї перехідної стадії характерне «окняжнення» тих чи інших земель, тобто поширення на них влади князя. Час князювання Олега в Києві (882—912 рр.) характеризувався активізацією саме таких консолідаційних процесів. Саме тоді Київська Русь перетворилася на велику державу, яка об'єднувала більшу частину східнослов'янських племен — ільменських слов'ян, кривичів, полян, древлян, а також сіверян, радимичів, визволених з-під влади хозар. Усі племена сплачували князю данину і надавали йому військову допомогу. Його влада поширювалась на Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав, Смоленськ, Полоцьк та інші міста. З того часу Київ став столицею східнослов'янського об'єднання — «матір'ю городам руським», а київський князь — «великим князем руським», «під рукою» якого були інші князі.

Рекомендована література6

1. Бойко. Історія України. Запитання і відповіді. - К., 97 р.

2. Орест Субтельний: Історія України. – К., 93 р.

3. Полонська-Василенко Наталія: Історія України (Том 1) – К., 95 р.

4. Довідник з історії України. За редакцією І.Підкови та Р.Шуста. - К., 95 р.

5. Серафим Юшков. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі. – К., 92 р.

6. Історія України в документах та матеріалах.Т. І -.Київська Русь і феодальні князівства XII -XIII ст.-К.'.АН УРСР, 1939.

7..Хрестоматія з історії Української РСР: В 2-х т.Т. 1.-К.: Рад. шк., 1959: Історія держави і права України.- К.:Вентурі, 1996.

8. Крип'яке^вич І.П. Історія України.-Львів:Світ, 1990; Полонська-Василенко Н. Історія України:У 2-х т. Т.І.-К.:Либідь, 1992.

9. Толочко П.П.Киев й Киевская земля в зпоху фєодальной раздробленности ХІІ-ХІІІ вв.-С. 163.

 

Гетьманування П.Дорошенка.

Гетьманування П.Дорошенка.

На початку лютого 1668 р. в Лівобережній Україні вибухнуло антимосковське повстання. П.Дорошенко, заручившись підтримкою значної частини населення Лівобережжя, усунув І.Брюховецького і об’єднав козацьку Україну. У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його гетьманом об’єднаної України. Відкрилася перспектива відродження возз’єднаної Української держави. Проте вкрай несприятливою була геополітична ситуація. Свою негативну роль відігравала і відсутність єдності в діях українських сил. Росія і Річ Посполита не бажаючи втрачати свою присутність в Україні, виступили проти її возз’єднання в одній державі. Гетьман П.Дорошенко опинився у війні на два фронти. Ворожу позицію щодо нього зайняло і Запоріжжя, яке висунуло претендентом на гетьманство Петра Суховія, підтримуваного Кримом.

Для організації опору Польщі П.Дорошенко рушив на Правобережну Україну, а на Лівобережжі для боротьби з російськими військами залишив наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного. Д.Многогрішний, опинившись внаслідок наступу російських військ у скрутній ситуації, перейшов на бік Росії і при її підтримці був обраний гетьманом Лівобережної України (1668-1672). Українська держава знову розкололася на два гетьманства. Д.Многогрішний, погодившись на входження України до складу Росії, взяв курс на відновлення прав і кодонів Української держави періоду Б.Хмельницького. гетьман відновив зв’язки з П.Дорошенком, надавши йому військову допомогу. Діяльність Д.Многогрішного не узгоджувалася з офіційною політикою російського уряду. Проти гетьмана була сфабрикована справа про “зраду”, і після суду в Москві його заслали до Сибіру. Новим гетьманом Лівобережної України було обрано лояльно настроєного до Росії Івана Самойловича (1672-1687).

П.Дорошенку довелося вести боротьбу за владу з різними претендентами: спочатку із П.Суховієм, ставлеником кримського хана, а згодом із М.Ханенком, який чітко орієнтувався на Польщу і при її підтримці був обраний гетьманом Правобережної України (1670-1674).

Під тиском надзвичайно тяжких зовнішніх і внутрішніх обставин П.Дорошенко почав шукати опори у турецького султана. У 1672 р. гетьман приєднався до Туреччини і розпочатої нею війни проти Польщі. Успішні дії турецьких і українських військ змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір, відмовившись від Правобережної України: 1) Поділля входило до Туреччини; 2) українська держава утворювалася в межах Брацлавського і Київського воєводств.

Порушення територіальної цілісності України не задовольняло П.Дорошенка. крім того, Порта почала вимагати виплатити данини, роззброєння козаків, зруйнування фортець, відбулося безжалісне пограбування українського населення турецькими і татарськими військами. Сподівання гетьмана на турецьку протекцію не виправдалися.

У 1673 р. П.Дорошенко пішов на переговори з Москвою. Він погодився повернутися під протекцію Росії за умов збереження цілісності козацької України, її прав і вольностей, надання надійної допомоги для боротьби з Туреччиною. Оскільки позиції сторін не співпали, переговори припинилися.

На початку 1674 р. російські війська разом з військом І.Самойловича оволоділи основними містами Правобережжя. І.Самойлович обирається гетьманом усієї України. Та коли влітку 1674 р. турки і татари вступили на правобережні землі, російсько-українське військо залишило їх без захисту і втекло на Лівобережжя. Похід турецько-татарської армії на Правобережжя мав жахливі наслідки. Потік переселенців у Лівобережну Україну та Слобожанщину набув масового характеру. Правобережне населення звинувачувало П.Дорошенка у всіх бідах і нещастях, які з собою принесли турки і татари.

У грудні 1674 р. П.Дорошенко пішов на переговори з поляками, погодившись на входження до складу Речі Посполитої, але за умов збереження цілісності України та на основі статей Гадяцького договору. Переговори зазнали невдачі.

Марно шукаючи протекції різних союзників, П.Дорошенко опинився у глухому куті. Його чекала неминуча поразка. Підвладна П.Дорошенкові територія скоротилася до Чигирина і його округ. У жовтні 1676 р., коли до Чигирина підступили полки І.Самойловича і російські гарнізони, П.Дорошенко капітулював. Присягнувши на вірність російському цареві.

Падіння гетьманства П.Дорошенка ознаменувало кінець національно-визвольної війни та її поразку. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, і усі спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії. У ході тривалих війн за панування в українських землях між Росією, Річчю Посполитою, Туреччиною і Кримом, Україна виявилася роздробленою: Слобожанщина, Лівобережжя, Київ і Запоріжжя перебували під владою Росії; Правобережжя – під владою Речі Посполитої і частково Туреччини (Поділля). У складі Польщі залишилась Волинь і Галичина.

4. Україна за гетьманування Івана Мазепи (1687-1709).

Вирішальним моментом у стосунках між Україною і Росією стало гетьманування Івана Мазепи. Він народився у 1639 р. в селі Мазепинці на Київщині і належав до давнього роду української православної шляхти. Отримав високу освіту, навчаючись у Київській академії, в єзуїтській колегії у Варшаві, а потім ще й за кордоном. Був пажем при дворі польського короля Яна Казимира, писарем в уряді Петра Дорошенка, генеральним осавулом в уряді І.Самойловича. у 1687 р., коли змістили І.Самойловича. його наступником обрали І.Мазепу.

Слід наголосити, що І.Мазепа став гетьманом у надзвичайно складний для України час. Українські землі були розчленованими. “Коломацькі статті” 1687 р. ще більш обмежували автономні права України.

Але своєю політикою І.Мазепа зміцнив владу гетьмана, сприяв економічному і культурному розвитку України. Свій авторитет гетьман підніс активною меценатською діяльністю – на його кошти збудовано 12 і реставровано 20 храмів, Києво-Могилянська колегія здобула статус академії.

Проте соціальна політика гетьмана виявилася не досить гнучкою. Основну ставку він зробив на козацьку старшину і шляхту, прагнучи перетворити їх у міцний привілейований клас. Відбулося посилення усіх форм експлуатації селян, козаків і міщан, загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві.

Голосною метою І.Мазепи було об’єднання України в одну незалежну державу. Великі сподівання гетьман покладав на молодого російського царя Петра І (1689-1725). Між ними склалися надзвичайно довірливі стосунки.

У 1700 р. розпочалася Північна війна між Швецією і Росією; остання прагнула отримати вихід до Балтійського моря. Україна надавала активну допомогу Росії у цій війні. Але у 1708 р. І.Мазепа уклав таємний союз зі шведським королем Карлом ХІІ, спрямований проти Петра І. Передбачалося, що Україна надасть Швеції допомогу у війні проти Росії. А Швеція забезпечить повне звільнення України від влади Москви. Причини такого кроку (зближення) І.Мазепи:

1) Петро І виявився прибічником політики жорстокого централізму, прагнув цілком підпорядкувати Україну Російській державі, що не співпадало з прагненнями І.Мазепи розширити самостійність Гетьманщини;

2) під час Північної війни Петро І нещадно експлуатував людські і матеріальні ресурси України. Край був економічно виснажений, населення вивозили на будівництво доріг, каналів, міст. Козацьке військо використовували у війні як “гарматна м’ясо”. Політика Петра І викликала обурення в Україні, козацька верхівка наполягала на пошуках нового союзника;

3) у І.Мазепи були підстави вважати, що цар може пожертвувати Україною, аби забезпечити перемогу у війні і вийти на береги Балтійського моря.

У жовтні 1708 р. військо Карла ХІІ вступило на Україну. На його бік перейшов Мазепа з 15 тис. козаками, а також 8 тис. запорізьких козаків на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Основна ж маса козаків, старшини, селянства і міщан відмовилася підтримати гетьмана.

Чому ж так сталося?

По-перше, далася взнаки соціальна політика гетьмана. Надто далеко відірвався він від життєвих потреб народу і не користувався популярністю в народних масах.

По-друге, для народу цей крок І.Мазепи був несподіваним, а справжні причини його невідомі, адже союз зі Швецією був таємним.

По-третє, Петро І вжив швидкі і рішучі заходи проти І.Мазепи, представивши його зрадником України та залякавши населення України репресіями, спрямованими на прибічників гетьмана. Царські війська знищили столицю І.Мазепи – місто Батурин, вирізавши 6 тис. жителів, зруйнували Запорізьку Січ.

У 1708 р. цар наказав обрати нового гетьмана, і ним став Іван Скоропадський (1708-1722). Козацьких старшин, які не прибули на вибори нового гетьмана, цар оголосив зрадниками. Здійснюючи політику терору, Петро І прагнув знищити серед українського населення будь-яку опозицію.

27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва – вирішальна битва Північної війни, яка завершилась поразкою Карла ХІІ та І.Мазепи.

І.Мазепа разом зі своїми прибічниками знайшов політичний притулок у Молдавії. Вони стали першою українською політичною еміграцією. 21 вересня 1709 р. гетьман помер у Бендерах.

 

Репресії 30-х рр.

Репресії 30-х рр.

Тоталітарний режим базувався цілій системі монополій: монополії більшовиків на політичну владу, на ідеологію, на керівництво економікою.