Філософія як наука. ЇЇ виникнення та взаємозв’язок з іншими науками.

Основні функції філософії в життєдіяльності суспільства і людини.

Онтологічна	одна з основних функцій філософії; розглядає базові поняття для розуміння буття світу і його пізнання.
Світоглядна	філософія сприяє формуванню наукового, теоретичного світогляду, що має систематизований, логічно оформлений характер, виховує критичне, різнобічне сприйняття дійсності.
Гносеологічна	озброєння людини теорією наукового пізнання світу.
Методологічна	- озброєння людини методами наукового пізнання світу; - оснащення наук філософською діалектичною методологією.
Логічна	навчання людини формам і процедурам правильного мислення про світ.
Культурно-виховна	- філософське знання сприяє формуванню цілісної особистості: визначення сенсу і мети життя, життєвої позиції, пріоритетів, ідеалів, моделей поведінки.
Аксіологічна	формування людських цінностей.
Праксеологічна	сформовані шляхом філософських роздумів переконання лежать в основі людської діяльності.
Еврістична	здібність за допомогою філософських ідей здобувати нове знання.
Прогностична	здібність людини бачити варіанти і напрямки майбутнього розвитку світу.

Філософія Давньої Індії та філософська думка Давнього Китаю: основні течії.

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. до н.е.). Причому, філософська думка представлена тут великою кількістю філософських систем і шкіл. Більшість із них у своєму становленні відштовхувалися від ведичної традиції індійської культури.

Ведична література. Релігійно-філософське мислення Індії відображають Веди, Брахмани, Упанішади, які й складають ведичну літературу.

Веди — стародавні пам’ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять “самхіти” — чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань (Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Артхарваведа), що частково перемежаються прозою. Веди лежали в основі ведичної релігії (кін. ІІ-І пол. І тис. до н.е.) періоду формування ранньокласового суспільства. Брахмани — це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. За їхньою назвою пізньоведична релігія називається брахманізмом. Упанішади — це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану, які складають завершальний етап у розвитку Вед. Якщо ведична література містила в собі стародавні міфологічні уявлення індійського народу і складалася з гімнів, жертовних формул, заклять, молитов, то Упанішади були релігійно-філософськими коментарями до цієї літератури і склалися значно пізніше, з тлумачення Вед.

Даршани. Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою низки перших філософсько-світоглядних систем Давньої Індії або “даршан”(даршан — найбільш поширений термін староіндійської філософії, адекватний старогрецькому терміну “філософія”). Сюди відносяться брахманізм з його численними школами, бхагаватизм, буддизм, джайнізм. Засновники деяких із цих систем залишили після себе сутри (священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов'язків), у яких викладено суть їхніх вчень. І донині сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення відповідно до потреб історичних умов. При цьому філософські системи й школи Індії характеризуються неоднорідністю, а їх основою є ставлення до Вед.

Астіка. Частина даршан визнавала авторитет Вед, тому їх називали ортодоксальними (тобто такими, що дотримують традиції, правовірними) чи “астіка”. Сюди відносилися філософські школи веданта, міманса, санкх’я, йога, вайшешика, н’яя. Перші дві опиралися на тексти Вед, чотири останні засновувалися на незалежному досвіді й роздумах. Поставши в ранньокласичний період (IV-I ст. до н.е.) як ортодоксальні школи брахманізму, пізніше вони в єдності характеризують ідеологію індуїзму (в який у І тис. н.е. трансформувався брахманізм) в її філософському аспекті.

Настіка. Даршани, які не приймають авторитету Вед, відмовляються від духовного зв’язку з ними і виступають противниками брахманізму (бхагаватизм, аджівака, буддизм, джайнізм, локаята, рання санкх’я), називаються неортодоксальними філософськими системами або “настіка”. Вони склалися в VII-IV ст. до н.е. При цьому слід зауважити, що хоча буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, все-таки, як свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них.

Особливості. Попри всі відмінності релігійно-філософських вчень Індії, є певні загальносвітоглядні уявлення індійської культури, що відображенні тією чи іншою мірою у більшості цих вчень. До них можна віднести: а) розуміння предметно-чуттєвого світу як повної ілюзії, видимості, справжньою ж реальністю вважається споконвічна і безособистісна сила, божественний Абсолют (уявлення про особистого Бога-творця у світоглядній традиції Індії зустрічається дуже рідко); б) вчення про сансару, тобто про переселення і перевтілення душ, про вічний кругообіг життя; в) ідея карми, кармічного закону - закону обумовленості життя людей та їх перероджень сукупністю добрих і поганих вчинків у попередніх існуваннях; г) ідея кастового поділу суспільства, тобто уявлення про належність кожної людини від народження до одного з чотирьох прошарків населення, представники яких об’єднуються за спільною професійною діяльністю.

Водночас індійська філософія мала свої особливості. 1. Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду. 2. Своєрідність ставлення до Вед. 3. Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою. 4. Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища. 5. Народження логіки. 6. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя. 7. Обґрунтування ідеї активно-діяльної сутності, під якою розуміється єдність душі і тіла, тілесного і духовного, свідомості і матерії.

Людина як предмет філософії. Поняття «людина», «біологічний індивід», «індивідуальність». Поняття сутності людини.

Філософська антропологія – вчення про людину, яке включає в себе проблеми розкриття змісту людського існування, етичні, соціальні проблеми, колективізм, індивідуалізм, моральність, аморальність. Сформувалося в XIX ст., хоча перші спроби вирішити проблеми людини за допомогою філософії були зроблені ще в античності.

Людина як предмет філософії на протязі всіх етапів становлення філософії було одним із найактуальніших питань філософії: Древньосхідний варіант: людина – частина природи, греко-римські традиції: людина – цар природи, античність: людина мисляча (політична) тварина, середньовіччя: людина – частина Бога (грішне єство людини, тіло – джерело зла, субстанція, яка штовхає до поганих вчинків, душа – чиста, але під тиском тіла), відродження: антропоцентризм, гуманізм, людину потрібно звільнити від деяких моральних заборон (Піко дела Мірандола), Новий час (Рене Декарт, Френсіс Бекон): розробка вчення про людину (психологія, педагогіка, навчання), проблеми без свідомого (темперамент, інтелект, біологічні особливості). «Людина» - унікальне творіння природи, суспільства і самої себе. «Біологічний індивід» - окремо взятий представник людського роду, якому властиві неповторні природні і соціальні якості. «Особистість» - суспільний індивід, якому притаманні соціально значущі риси, що утворюють стійку систему. «Індивідуальність» - людина як неповторність творіння природи. «Суб’єкт» - людина як носій внутрішнього світу.

Чуттєве та раціональне пізнання як основні рівні пізнавальної діяльності людини. Форми чуттєвого та раціонального пізнання.

В процесі пізнання виокремлюють дві взаємопов’язані ступені: чуттєве і раціональне пізнання. Чуттєве пізнання є визначальним. Воно здійснюється за допомогою органів чуття – зору, слуху, нюху, дотику, смаку.

Критерії істини

Як вирішити питання про істинність чи хибність знань?

Представник античного скептицизму Піррон вважав, що питання про іс­тинність знання не слід ставити на тій підставі, що кожному тезису можна протиставити антитезис. Про гірке можна сказати, що воно солодке, а про велике, що воно мале і т.п. Скептики заперечували існування критерію істини.

Таку позицію у цьому питанні займали й представники суб'єктивного ідеалізму та агностицизму. Д.Юм говорив, що в пізнанні ми маємо справу з відчуттями, які перевіряються відчуттями.

І.Кант, який також був агностиком, підкреслював, що всі предмети є "речами в собі" і не можуть бути пізнаними.

Представник конвенціоналізму А.Пуанкаре наукові теорії розглядав як суто конструкції мислення, які не мають ніякого відношення до речей. Найого думку, вчені самі домовляються, яку теорію вважати більш-менш вірною, виходячи із її простоти і зручності. Представник сучасного неопозитивізму Р.Карнап висунув "принцип терпимості", згідно з яким кожна наукова теорія може ґрунтуватись набудьякій системі аксіом і тому може мати свою логіку. Критерієм істинності такої теорії буде її логічна несуперечливість, логічна виводимість. Інші неопозитивісти висунули принцип верифікації (від лат. veritas - істина). Щоб визначити істинність теорії, її необхідно звести до простих (атомарних) речень, наприклад, таких як "метали - електропровідні", "хінін - гіркий", "роза - червона" і т. ін., потім в досліді перевірити їх активність.

Прагматисти (від грецьк. praqma - діло, дійство) визначають істину, як те, що задовольняє інтереси, корисні людині. Згідно з таким підходом крите­рії істини - це її корисність. І все ж вирішити питання про критерій істини можна за допомогою практики.

Вже Гегель вказував на те, що практика є медіумом (посередником) у взаємодії суб'єкту та об'єкту пізнання. Практику він розглядав як активну діяльність світового духу.

Багато філософів зводили розуміння практики до відчуттєвого досвіду окремого індивіда. Але уже французький філософ Р.Декарт зазначав, що дос­від нерідко нас вводить в оману і тому він потребує також критерій істиннос­ті. Наприклад, досвід людини дає підставу зробити висновок про те, що Сонце рухається навколо Землі. Але ж це не так.

Наукова проблема

Наукове пізнання завжди пов'язані з подоланням окремих труднощів, які виникають в теорії та практиці. Нерідко ці труднощі пов'язані з тим, що одержані нові, факти суперечать існуючий теорії. Це призводить до виникнення наукових проблем, які представляють собою відображення суперечності між існуючими теоріями та новими фактами, між самими теоріями або фактами.

Наукова ідея

Ідея - це форма наукового знання, в якій виражається усвідомлення цілі і подальшого напрямку пізнавальної діяльності. В науці ідеї виникають як правило на основі попереднього розвитку знань і інколи виступають основою, на якій ґрунтується та чи інша теорія. Так ідея розвитку, яка міститься в канто- лапласівській космогонічній гіпотезі виникнення небесних тіл із гаря­чих газопилових утворювань, виникла під впливом того, що в науці другої половини ХVІІ ст. взагалі розпочинає стверджуватися ідея загального зв'язку та розвитку. Ця ж ідея лежить в основі самої гіпотези.

Гіпотеза

Гіпотеза - це форма наукового знання, яка представляє собою обґрунтовану здогадку, пояснюючу властивості та причини тих чи інших явищ. Щоб стати науковою, гіпотеза повинна відповідати принципам наукового світогляду, встановленим в науці принципам, законам та теоріям.

Після того як гіпотеза пройде наукову і практичну перевірку, вона становиться вірогідним знанням, або спростовується.

Теорія

На відміну від гіпотези, теорія представляє собою знання вірогідне, тобто таке, істинність якого логічно доказана, або перевірена на практиці. Теорія являється витою формою організації наукового пізнання. Вона представ­ляє собою систему логічно взаємопов'язаних суджень, які відтворюють внутріш­ні закономірні зв'язки предметів та явищ.

Існують емпіричні та логіко-математичні теорії. Емпіричні теорії будується на основі досліду, а логіко-математичні - ґрунтуються на основі конст­руювання абстрактних об'єктів, логічному виводі. З допомогою теорії можна встановити причини тих чи інших явищ (пояснююча функція теорії), а також передбачити характер розвитку якої-небудь системи в майбутньому (передбачаюча функція теорії).

Концепція – це науково обгрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії

Методи наукового пізнання:

Всі наукові методи пізнання можна умовно розподілити на загальні методи, які використовуються всіма науками (аналіз і синтез, індукція і дедукція, історичне і логічне, аналогія, моделювання і др.) і часткові методи, які використовуються в окремій науці (в математиці - метод математичної індукції, в агрономії - метод визначення кислотності ґрунту і т.п.).

Загальнонаукові методи пізнання.

Головні закони діалектики

Діалектика – вчення про універсальну взаємодію всіх процесів матеріального та духовного світу.

Закони діалектики — загальні форми суттєвого зв'язку в процесі розвитку, які виконують важливу методологічну функцію в побудові теорії. Вони (закони), власне, форму­ють предмет теорії як спосіб зв'язку між категоріями, що є фундаментальними поняттями, які відображають різно­манітні аспекти процесу розвитку.

Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в мате­ріалістичній діалектиці особливе місце як закон, що відо­бражає джерело розвитку.

Відображаючи об'єктивне джерело розвитку, визначаю­чи шлях його пізнання, розглядуваний закон орієнтує на ді­яльність, спрямовану на теоретичне і практичне вирішення проблем. Зважаючи на світоглядне, методологічне і прак­тичне значення закону єдності і боротьби протилежностей, філософи вважають його «ядром» діалектики.

Протилежності — це взаємозв'язані сторони єдиного,. які одночасно покладають і виключають одна одну, знахо­дяться у відношенні єдності і «боротьби»; єдність протилеж­ностей—це їх взаємна приналежність до однієї і тієї ж суті, їх взаємопокладання, взаємопроникнення, нерозділь­ність; боротьба протилежностей—це процес їх взаємови-ключення у рамках єдності, конкретний механізм якого ви­значається природою явища, що розвивається; суперечність—це відношення протилежностей як сторін єдиного цілого. Суть його в тому, що сторони, які взаємовиключають одна одну, не можуть існувати одна без одної.

Діалектична суперечність — це не просто відношення од­віку даних протилежностей, а сутнісний процес. Як універ­сальна логічна категорія, «діалектична суперечність» є відображенням загальної форми буття розвитку як єдності і боротьби протилежностей, що фіксується логічним зако­ном «тотожності протилежностей», який стає законом пі­знання і законом об'єктивного світу. Отже, для того, щоб розкрити суперечливість предмета, необхідно його роздво­їти на складові протилежності і зрозуміти їх взаємовідно­шення. В найбільш загальній логічній формі це означає, що предмет, який досліджується, має розумітися як єдність протилежних визначень: теза — антитеза — синтез.

Єдність протилежностей як сторін однієї й тієї ж суті є умовою існування та функціонування явища в його ціліс­ності: життя функціонує як життя, лише будучи єдністю асиміляції та дисиміляції; матеріальне життя суспільства — як єдність і виробництва, і споживання і т. д.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває. механізм формоутворення нового, ще не існуючого. Суть закону взаємного переходу кількісних змін в якісні полягає в тому, що поступові кількісні зміни, які постійно відбуваються в предметах, але, до певного часу, не змінюють їх основних рис, при досягненні рамок міри призводять до якісних змін, які в сою чергу викликають нові кількісні характеристики.

Перехід від однієї якості до іншої називається стрибком. Стрибок – дискретність у виникненні нового щодо попереднього стану існуючого. Нова якість завжди пов’язана зі стрибком, розривом тієї кількісної поступовості, яка її підготувала. “Поступовість” і “стрибок” – дві нерозривно пов’язані сторони єдиного процесу розвитку. Діалектична єдність цих сторін обумовлює як послідовність, так і якісне розрізнення між послідовними етапами розвитку того чи іншого явища. Ця розрізненість і зв’язок, як відомо, знаходять своє відображення у еволюції та революції як етапах розвитку природничо-історичних процесів. Еволюція – накопичення безперервних кількісних змін в межах даної якості. Слово “революція” у вітчизняній суспільній думці виявилось політично, ідеологічно заангажованим, здебільше асоціюється з насиллям, кровопролиттям, братовбивством. Між тим революція – це перерва поступовості, якісний стрибок. Наприклад, неолітична революція – це якісний стрибок людства від привласнювального до продуктивного господарства, науково-технічна революція – якісне перетворення виробничих сил на основі перетворення науки у провідний фактор розвитку суспільного виробництва і т.д.

Закон заперечення заперечення з’ясовує питання про напрямок розвитку. Цей закон відображує об’єктивний закономірний зв’язок, спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечується.

Діалектичне заперечення є моментом розвитку, єдністю протилежностей: збереження і подолання. Сам процес виступає як послідовне заперечення одного його етапу іншим, де кожний наступний етап пов’язаний з попереднім тим, що він є збереженням, розвитком перспективних якостей попереднього етапу і зміщенням, подоланням якостей, що не відповідають вимогам нового етапу. Таким чином, розвиток є процес, змістом якого є постійне збагачення, зумовлене наслідуванням найбільш перспективних тенденцій всього процесу.

Важливо зауважити, що коли умовно кажучи, другий етап розвитку є запереченням першого, а третій етап є запереченням другого, то на третьому етапі ми природно маємо ніби повернення до першого, тільки на більш високому рівні. Так, наприклад, якщо в античності ідеалом прекрасного була гармонія форм буття, (напр.., прекрасне тіло), в середовищі – гармонія духовного світу, яка має місце при його відверненні від гріховно-тілесного, то в епоху Відродження ідеалом прекрасного є прекрасна душа у прекрасному тілі.

Філософія як наука. ЇЇ виникнення та взаємозв’язок з іншими науками.

Філософія – це наука про загальні закони розвитку та взаємозв’язку людини, природи і суспільства. Крайньою позицією щодо сутності філософії є ототожнення її з наукою. Найчастіше специфіку філософії вбачають у вищому рівні уза­гальнення. Дійсно, результати філософського пізнання формулюються в універсальних, граничного рівня узагальнення положеннях. Наука теж уза­гальнює здобуте знання. Філософію з наукою зближує принципова тео­ретичність, прагнення не тільки до узагальнення, до максимальної раціо­налізації знання, але й до обґрунтованості, доказовості суджень, системності і логічності думки. І філософія, і наука спрямовані, перш за все, на здо­буття певних знань, їх основною функцією є функція пізнавальна. Все це робить філософію «наукоподібним» знанням. Але знання, на яке націлена наука і філософія, - різного ґатунку. Якщо наука прагне здобути знання законів фізичного, емпіричного світу, яке, врешті решт, за словами одного з філософів, є «знанням заради досягнення і панування», то філософія є знанням «заради спасіння» (М. Шелер), знанням про те, «як жити». А знан­ня, «як жити» вже не є строго науковим, бо стосується вічних проблем людського існування. Воно є знанням світоглядним.

Філософія - це не наука, а цілком самостійна, унікальна форма осяг­нення світу. Але філософія має ознаки науковості, вона орієнтується на наукові критерії знання. Філософія є таким способом мислення, коли пред­мет пізнання (він може бути будь-яким - від космосу і природи до інтимно-душевної сфери людини) розглядається з позиції граничної мети існування людини, сенсу її життя, призначення у світі. А призначення людини -реалізуватися, відбутися, стати людиною. Адже людина є самостворюючою істотою, символом чого є визнання її як «образу і подоби Божої». Лише внаслідок такого призначення людини у світі і виникають всі світоглядно-філософські проблеми.

Прагнення будь-що-будь уподібнити філософію науці, саме «науковіс­тю» виправдати сам факт її існування, виходить з переоцінки значимості науки, з піднесення її в культ. Але не все, що не є наукою, обов'язково по­гане, неповноцінне або недосконале. Мистецтво, релігія, мораль - це все не наука у духовній культурі людства. Так само філософія не тотожна науці, але від того вона не стає гіршою. Як колись висловився всесвітньо відомий фізик Е. Фейнман, «якщо філософія - не наука, то це не означає, що з нею щось не гаразд. Просто не наука вона і крапка».

Філософія (по Канту) – це вчення про те, яким потрібно бути, щоб бути людиною.

Задовго до появи філософії як науки виникла філософська думка, вона виникла тоді, коли була перша спроба людини пояснити світ не за допомогою богів а за допомогою свого розуму (в той момент коли людина набула властивість здивовуватися – Аристотель) – II тис. до н.е. у Стародавніх Індії та Китаї. Це було прагнення людини до мудрості, пізнання світу, явищ, що відбуваються у природі та суспільстві. З часом вона набуває теоретичного характеру і постійно розвивається.

Саме слово «Філософія» (з давньогрецького «любов до мудрості») було введене Піфагором в VII ст. до н.е.

Виникла філософія на основі міфології та релігії. Філософія вважається «праматір’ю всіх наук» і є фундаментом навіть для більшості сучасних наук (соціальних, психологічних, природничих, математичних та багато інших). Дуже схожою на філософію є релігія. Але релігія – це масовий спосіб мислення, а філософія – елітарний.

2. Предмет Філософії.

Філософія вивчає той самий світ, що і інші науки, але якщо вони у процесі вивчення розчленовують світ, то філософія вивчає світ у цілому У центрі філософського пізнання завжди знаходиться людина як найбільша у свті цінність Філософ використовує готові теоретичні дані з інших наук і піддає їх узагальненню, виводить на їх основі найбільш загальні принципи існування і розвитку світу Предметом філософії є людина і світ у їх взаємовідношеннях і найзагальніших закономірностях Основними формами звязку людини і світу є 1) практичне відношення, змістом якого є перетворення людиною світу в процесі трудової діяльності 2) пізнавальне (гносеологічне) відношення, яке визначає звязок знань людини з дійсністю 3) ціннісне відношення, що виявляється в оцінюванні предметів і явищ дійсності з точки зору їх значення для людини До найзагальніших закономірностей, що є предметом філософії відносять такі, які діють одночасно у всьому суспільстві, а також виявляють себе у розвитку людського мислення Основне питання філософії - це питання про відношення свідомості і матерії (ідеального і матеріального, душі і тіла)

Предмет філософії – це сукупність проблем, які ставляться перед людиною на протязі всього її життя. Це не якась окрема сторона сущого, а все суще у всій його повноті та змісті. Філософія вивчає взаємні відносини людини і навколишнього середовища, проблеми світосприйняття, субстанції, буття. Людина – предмет філософії. На протязі всього становлення філософії як науки головна проблема філософії дуже часто радикально змінювалася у відповідності із змінами у суспільному строї: Стародавня філософська думка використовувалася язичниками для пояснень явищ природи, античні філософи займалися вирішенням «головного питання філософії» вже як науки, у Середньовіччі філософія була «служницею віри» і використовувалася для обґрунтування християнства та доказу істинності Бога, Відродження закладає гуманістичний та натуралістичний фундамент філософії, епоха Нового часу використовує філософські знання для розширення пізнання, класики спрямовують його у діалектичне русло, а неокласики роблять з філософії повну протилежність попередній епосі ставлячи на перше місце такі поняття як «воля», «позитив», «індивід», «феномен», «символ», «людина».

Щоб правильно зрозуміти специфіку предмета філософії, розгляне­мо ще одну сторону філософського осмислення дійсності. Будь-яка на­ука завжди досліджує ті чи інші явища дійсності (природи, суспільства, мислення) як об'єкти і об'єктивно, тобто незалежно від пізнаючої лю­дини (суб'єкта). Філософія ж вивчає світ і людину разом, всі здобуті знання вона обов'язково співвідносить із людиною. Інколи кажуть, що філосо­фу фія вивчає суб'єктно-об'єктні відносини. І це правильно. Що таке людина? Яке її місце у світі? Як складаються її взаємовідносини з іншими людьми, з природою тощо? Спираючись на які принципи можна досягти максимального успіху в організації суспільного життя? У чому полягають критерії суспільного прогресу? На ці та багато інших важливих запитань може дати відповідь тільки філософія.

Історично поняття предмета філософії змінювалось. В античній філо­софії провідною є тенденція включення до предмета філософії не тільки специфічної філософської "предметності", а й усієї "предметності" об'єктів конкретного, в тому числі об'єктів виникаючого наукового знан­ня. У зв'язку з цим філософія античності в своєму предметному визна­ченні претендувала бути наукою всіх наук. Предметом раціонального, понятійного знання, згідно з Фомою Аквінським (1225—1274), в кінце­вому рахунку є Бог.

Радикальні зміни у визначенні предмета філософії почались під впли­вом становлення дійсно наукового знання та соціальних процесів роз­витку буржуазного суспільства. Наприкінці XVI — поч. XVII ст. виникає експериментальне природознавство і починається процес відпочкуван-ня від філософії конкретних наук — спочатку механіки земних та небес­них тіл, астрономії та математики, потім фізики, хімії, біології тощо. У визначенні предмета філософії виникає нова проблема — місце філо­софії в системі конкретних наук, співвідношення предметів конкретних наук та предмета філософії. В процесі розв'язання цієї проблеми вияви­лись дві протилежні тенденції: одна, позитивістська, — нігілістична щодо філософії і її права взагалі мати свій предмет; друга, згідно з якою пред­мет філософії або включає як свій суттєвий елемент натурфілософію — особливе філософське вчення про природу, або як метафізика — умо­глядна, спекулятивна філософія, не спираючись на узагальнення кон­кретних наук, в рамках свого предмета задає, окреслює предмети кон­кретних наук (Декарт, Лейбніц). Лише в XIX ст. вдається принципово визначити специфіку предметів конкретних наук та філософії.