Дайте визначення поняття історико-етнографічний регіон охарактеризуйте основні етапи формування Українських історико етнографічних регіонів.

 

Історико-географічний регіон – це сукупність територій, що характеризується спільністю умов, фізико- та економіко-географ. положень, господарської діяльності, історіх і кільтури народів, близькістю рівня соціально-економ. Розвитку

Це галузь знань, яка досліджує процеси регіоналізації соціумів і механізми регіональних ідентифікацій. Сам термін вживають порівняно недавно. Поділ історико-географіч. Є досить варіантним і залежить від комбінацій пріоритетів застосованих як правило в основу історико-географ. поділу кладеться комплексний принцип, що враховує як природні, г-скі та історичні чинники. Більшість українських істориків 19-20 ст. дотримувались умовного поділу укр. земель на

Правобережну, лівобережну, слобідські, південу україну

Щодо нечастого вживаного і розмовного поняття Західна Україна,то ним охоплювалась разом і Галичинна і Поділля, Волинь Побужжя.

Остаточно воно встановилось лише після 1921р. Інтерес до проблем українських територій особливо зріс у роки укр.революції (1917-21рр.)

Так. М. Грушевський розробляючи проект нового районування територій «укр.народ.республіка» (1918р). Відокремлював 30 укр. земель (Київ з околицями, Деревлянська земля, Поділля, Брацлавщина, Подністров’я, Одеса…..)

Сучасний прихід до історико-географ. Районування територій України ґрунтується на досліджені процесів зародження, формування й розселення українського етносу із урахуванням станів його розвитку в умовах тривалої бездержавності

Узагальнена схема районування:

· Правобережна Україна (київ, волинь, поділля…)

· Зах. Україна (галичинна, буковина, закарпаття…)

· Лівобеежна (чернігів, суми)

· Південна (причорномор*я, крим)

 

Вопрос 2

Етапи:	Доба центральної ради	ЗУНР	Гетьманат	Період Директорії	Радянська Україна.
Періоди існування	4.03.1917-29.04.1918	13.11.1918-22.01.1919 (ЗО УНР)	29.04.1918-14.12.1918	14.12.1918-18.03.1921	І.грудень 1917-квітень 1918; ІІ.грудень 1918-серпень 1919; ІІІ.грудень 1920-1991
Назва держави	УНР	ЗУНР	Українська держава	УНР	УСРР
Політичні діячі	М.Грушевський	Є.Петрушевич	П. Скоропадський	В.Винниченко, С.Петлюра	Х.Раковський В.Затонський
Органи влади	Ценральна Рада, Гене- ральний секретаріат	Українська Національна Рада, Державний секретаріат	Гетьман, Рада міністрів	Директорія, Трудовий конгрес	З’їзд рад, Народний секретаріат

Причини поразки національно визвольної боротьби 1917-1920рр

І. Внутрішні фактори

1.Відсутнісь єдності між національними силами різної політичної орієнтації (монархістами, республіканцями, прихильниками радянського ладу). Не було віднайдено тієї мети, яка об'єднала б усі сили, що прагнули української державності.

2.Не було належного розуміння значення своєї державності,

українським силам бракувало зрілості й самостійності.

3.Частина селянства та інтелігенції України відмовилася від підтримки будь-якої форми національної української державності, центральної влади взагалі.

4. Недостатня соціальна база державотворення.

5. Жорстка внутрішня міжусобиця, хаос усередині країни.

6. Численні помилки керівників Української держави.

7. Не було здійснено глибоких соціально-економічні реформ.

ІІ. Зовнішні фактори

1.На шляху державотворення постали могутні зовнішні сили, особливо Росія та Польща, які робили все, щоб ліквідувати незалежність України.

2. На позиціях невизнання самостійності України стояли і російські більшовики, і російські білогвардійці.

3. Білогвардійських і польських інтервентів підтримувала Антанта.

 

Билет 4

Вопрос 1

Які ви знаєте гіпотези щодо походження назв "Русь" та "Україна"? Як в українській історіософії висвітлюються проблеми етнічного походження Київської Русі?

Термін "Русь" давніший, ніж "Україна". Є як мінімум три теорії походження цього слова — південна, яка пов'язує його з кочовими племенами роксоланів (союзу роксів-русів та аланів), північна — її прихильники вважають, що "Русь" скандинавського походження. Треті вважають, що це слово місцеве і пов'язують, його з топонімікою Середнього Подніпров'я (річки Рось, Росава тощо). Якої б теорії ми не дотримувалися, головне те, що така держава існувала і саме на території сучасної України.

Назва "Україна" вперше зустрічається у літописі під 1187 p., коли Русь стала розпадатися на окремі князівства. Під цим терміном літописець розумів частину колись єдиної Русі (у літописі йдеться про смерть чернігівського князя за яким "україна много постонаша", тобто горювала). Пізніше термін "Україна" став більш поширеним і витіснив поняття "Русь". Але й до сьогодні на західній Україні він зберігся. Інколи населення цього регіону називає себе русинами

 

Вопрос 2

1. 1990-1993 рр.: утворення комісії з підготовки нової Конституції України (1990 р.); прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.); прийняття Акта проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) та його всенародне підтвердження на всеукраїнському референдумі (1 грудня 1991 р.); прийняття Закону України «Про правонаступництво України» (12.09.1991 р.); прийняття Декларації прав національностей України (1.11.1991 р.); опрацювання офіційного проекту Конституції України (від 2.07.1992 р. та його нової редакції від 26.10.1993 р.).

2. 1994-1996 рр.: створення Конституційного Договору між Верховною Радою і Президентом України («Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8.06.1995 р.); опрацювання на основі проекту Конституції 1993 р., діючих на той час Конституції 1978 р. і Конституційного Договору між Верховною Радою та Президентом юридично завершеного проекту нової Конституції; затвердження нової Конституції України на заключному засіданні п'ятої сесії Верховної Ради України (28 червня 1996 р.).

3. Третій етап сучасного конституційного процесу розпочався з прийняттям нової Конституції України і передбачає завершення на конституційному рівні (за допомогою встановлених Конституцією засобів та принципів) будівництва розвинутого громадянського суспільства і суверенної, демократичної, соціальної та правової держави.

Необхідно відзначити, що найважливіші завдання, які постають перед українською державою у зв'язку із прийняттям нової Конституції України, — побудова нового державно-правового механізму, націленого на реальне забезпечення положення Основного Закону про людину як найвищу соціальну цінність в Україні, розробка системи реального впливу людини на державу шляхом формування в країні інститутів громадянського суспільства. Від вирішення цих завдань залежать темпи становлення в Україні сучасного конституціоналізму, демократичних засад функціонування держави та суспільства.

 

Билет 5

Вопрос 1

1. У козацькій державі функціонувала своя фінансова система. Керівництво здійснював Б. Хмельницький. Головними джерелами прибутку держави були земля, сільськогосподарські промисли та їх оренда, торгівля, загальні податки, якими обкладали (крім козаків) населення. Серед грошових знаків в обігу були польські монети, пізніше — московські й турецькі гроші. У 1649 р., на думку дослідників, розпочалося карбування національної монети.
У козацькій державі діяла своя система судочинства. Вона складалася з Генерального, полкових і сотенних судів. У містах діяли міські, а також церковні суди.
Б. Хмельницький з перших місяців війни особливу увагу приділяв дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької держави. Було укладено військово-політичний союз з Кримським ханством, Трансильванією, встановлено дружні відносини з ВалахІєю, Венецією. Завдяки вдалій зовнішній політиці гетьманського уряду козацька держава зміцнила позиції на міжнародній арені.
Після перших великих перемог над польським військом, здобутих у 1648—1649 рр., формування Української козацької республіки Б. Хмельницький, розуміючи, що війна не скінчилася, спрямовує титанічні зусилля на зміцнення новоствореноЇ держави, ЇЇ міжнародне визнання. Тому 1650 р. характеризувався насамперед Інтенсивною дипломатичною діяльністю гетьмана України, її головною метою був пошук надійних союзників у боротьбі проти Польщі. Саме цю мету переслідував Б. Хмельницький, налагоджуючи дружні взаємини з Волощиною, Тран-сильванією, Молдавією, Кримом, Туреччиною, Росією.
На думку відомого українського Історика В. Липинського, Богдан Хмельницький до самої смерті (серпень 1657 р.) залишався фактично єдиним і повноправним правителем Української козацької держави. УСІ питання ЇЇ життєдіяльності (внутрішні і зовнішні) він розв'язував самостійно, не радячись з російським царем. Під час його гетьманства в московську скарбницю не надійшло жодної копійки,

2.Пробудження національного життя в західноукраїнських землях у перший половині XIX ст. було викликано посиленням феодального і національного гніту в Австрійській імперії, що набуло виразу у збільшенні феодальних повинностей селян, посиленні бюрократично - поліцейського режиму, забороні на викладання української мови в школах, насадженні німецької мови, політиці асиміляції українського населення.

Після реформ Марії-Терезії і Йосифа II склалися певні умови для пожвавлення українського національного життя, але їхні наступники на австрійському престолі скасувавши цілий ряд прогресивних реформ. Зокрема у 1805 р. початкові школи були поставлені під контроль римсько-католицької церкви; у 1809 р. було закрито Український інститут при Львівському університеті; у 1812 р. австрійська влада скасувала обов'язковість освіти.

Але цього ж часу починає пробуджуватися національне життя в західноукраїнських землях. Ідея національної свідомості стає панівною.

Починає набирати значення національна мова, історія, література і фольклор. Шлях до національної свідомості пролягав через книги. Рух за національне відродження на західноукраїнських землях очолило греко-католицьке духовенство. Центром церковного життя була метрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 pp. вийшло 43 книги, написані українською мовою. Цікаво, що 40 із них належали перу священників.

У 30-х- 40-х pp. ХIХ ст. набуває значного піднесення суспільно-політичний рух у зв'язку з потребою вирішення невідкладних соціально-економічних і політичних проблем. У Львові та інших містах Східної Гали-чини виникають таємні підпільні гуртки та групи, що ставили на меті повалення монархії Габсбургів та ліквідацію феодально-кріпосницьких порядків. Але наприкінці 30-х pp. більшість із них була розгромлена.

Билет 6

Вопрос 1

6.1

У 1199р. у західній частині Русі з'явилось нове державне об'єднання - Галицько-Волинське князівство, яке впродовж півтора сторіч відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов'ян. Його виникненню та піднесенню сприяли:

1) географічне становище (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важко доступними для степових кочівників, крім того, князівство знаходилось на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресій з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монголо-татарського нашестя та іга;

3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича та Данила Галицького;

4) існування на території князівства багатих родовищ солі.

Протягом другої половини XIV — початку XV ст. відбулась часткова асиміляція литовців у потужному слов'янському масиві. Про «ослов'янений» литовських правителів свідчать такі факти: численні шлюбні зв'язки литовської і місцевої знаті, розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави, утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо. Все це заохочувало українську верхівку підтримувати литовців, а низи не чинити опору володарюванню Литви.

Отже, включення українських земель до складу Речі Посполитої заклало основу майбутніх протиріч в суспільстві й принесло українському населенню різке посилення визиску, національно-релігійну дискримінацію, колонізацію й покатоличення[4, c. 251-252].

Вопрос 2

Після смерті в 1734 р. гетьмана Данила Апостола цариця Анна Іванівна не дозволила обрати нового гетьмана. Україною стало керувати Правління гетьманського уряду. Але з воцарінням у 1741 р. Єлизавети Петрівни політика щодо України стала лояльнішою. У 1747 р. з'явилася царська грамота з дозволом обрати нового гетьмана.

 

Катерина II, ставши у 1762 р. російською царицею, поставила метою уніфікувати систему управління по всій країні, скасувавши особливості, що були в Україні, Ліфляндії, Фінляндії, перетворити ці території на звичайні провінції Російської держави. У 1764 р. Катерина II, скориставшись з того, що серед старшини поширилась агітація за те, щоб просити уряд зробити гетьманство спадковим у роді Розумовських і зберегти весь автономний устрій, викликала Розумовського до Петербурга і під загрозою кари за «зраду» змусила написати просьбу про увільнення його «от стольтяжелой и опаснойдолжности», тобто від гетьманства. Гетьманство було ліквідовано.

 

В Лівобережній Україні царський уряд створив Малоросійське генерал-губернаторство. Для управління Лівобережною Україною створено Малоросійську колегію, яка складалася з 4 російських і 4 українських членів. Президентом цієї колегії став малоросійський генерал-губернатор граф П.

 

Таким чином, на кінець XVIII ст. царизм ліквідував устрій в Україні, знищивши залишки української державності. Українська козацька старшина була юридично урівняна з російськими дворянами і злилася з ними в одному пануючому стані, а основна маса селян була і фактично, і юридично закріпачена. Феодально-кріпосницький лад досяг свого апогею

Билет 7

Вопрос 1(28)

У XVIII — на початку ХІХ ст. в Україні активізується дія­льність української інтелігенції щодо осмислення етнополітич­них процесів, які відбувалися на Європейському континенті, зокрема в багатонаціональних Російській та Австрійських ім­періях, до складу яких входила Україна, та прагнення впливу на них. У цей період розпочалося формування підвалин біль­шості сучасних етнополітичних концепцій і теорій (нації, націо­нальної держави, націоналізму).

Поділ України між двома поліетнічними імперськими дер­жавами, що мали різні сторони політичних систем, обумовив значні відмінності у збереженні та розвитку в українців духо­вно-культурної сфери, їхньої соціоетнічної структури; пере­шкоджав процесу формування єдиної української нації; поси­лював прагнення українського народу до об'єднання своїх земель та відновлення власної національної державності; заго­стрював проблему вирішення національного питання.

Поступово в українській суспільно-політичній думці викри­сталізовуються два найважливіші аспекти у прогнозуванні ет­нополітичного розвитку України: створення різних ідей, концеп­цій української державності та спроби моделювання засад етнічної політики в Україні, оскільки на її території прожива­ло багатоетнічне населення.

Особливу роль у розвитку етнополітичної думки в цей пері­од відіграє Кирило-Мефодіївське товариство (1846-1847). Його засновниками та активними діячами були: М. Костомаров, П. Куліш, Б. Білозерський, М. Гулак, О. Навроцький, О. Маркович, М. Савич та ін. Товариство свої ідеологічні принципи сформу­лювало у програмних документах: Статуті, відозвах та "Законі Божому (Книзі буття українського народу)". Учасники таємно­го Товариства, ідеологом якого був М. Костомаров, спираючись на ідеї демократичного панславізму, розробили модель суспіль­ства з такими головними принципами, як справедливість, рів­ність, свобода, братерство. Головною метою Товариства була перебудова суспільства на засадах християнства й об'єднан­ня всіх слов'янських народів в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою внутрішню свободу.

Програмні документи Товариства гарантували усім слов'ян­ським державам, що належали б до федерації, право вільного виходу, самостійності у вирішенні всіх внутрішньонаціональ- них та міжнародних проблем, поваги до національної мови та культури. Провідна роль у федерації призначалася Україні: Київ мав стати столицею.

Вопрос 2(61)

На сер. 1980-х років всеохоплююча криза вразила всі сфери життя СРСР. Неефективна "соціалістична економіка" хронічно не забезпечувала потреб країни. З кожним роком знижувався життєвий рівень населення. До економічних додавалися суспільно-політичні негаразди. Зазнали руйнації суспільні відносини, мораль, загрозливих масштабів набирало, процвітали корупція, організована злочинність. Без рішучих змін країна була приречена на повну деградацію. Подібна перспектива змусила М.Горбачова на квітневому пленумі ЦК КПРС 1985 р. оголосити про потребу докорінних змін у галузі економіки й політики, соціальному й духовному житті. Щодо зовнішньої політики, новий лідер висловився за впровадження нового політичного мислення у міжнародні відносини, перехід від класових до загальнолюдських цінностей. Ведучи мову про "перебудову", її ініціатори мали на меті лише вдосконалення існуючої системи: оновленого соціалізму, повернення до ленінських норм та інше.

Причини Перебудови

 

Стагнація в економіці, наростання науково-технічного відставання від Заходу, провали в соціальній сфері.

|Михайло Сергійович Горбачов — Генеральний секретар ЦК КПРС в 1985—1991 роках]]

Політична криза, яка виразилася у розкладанні керівництва, в його нездатності забезпечити економічний прогрес, у зрощенні партійно-державної номенклатури з ділками тіньової економіки та злочинністю, що призвело до формування в середині 1980-х рр. стійких мафіозних угруповань.

Апатія та негативні явища в духовній сфері суспільства.

Прихід до керівництва країни молодих політиків (М. С. Горбачов, М. І. Рижков, О. М. Яковлєв, Е. А. Шеварнадзе), які не тільки прагнули до зміцнення своєї влади, а й виступали за оновлення держави та суспільства.

У березні 1985 р. після смерті К. У. Черненка на пост Генерального секретаря ЦК КПРС був обраний Михайло Горбачов. Його обрання стало свідченням бажання частини партійного апарату суттєво модифікувати радянську систему.

 

Перший етап Перебудови. «Стратегія прискорення розвитку» (1985-1986)

Квітневий пленум Центрального комітету КПРС (1985)

23 квітня 1985 р. відбувся пленум ЦК КПРС (Квітневий пленум), на якому М. С. Горбачов повідомив про плани перетворень, спрямованих на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Причому мова не йшла про зміну економічних основ соціалізму і політичного ладу, не піддавалися сумніву і соціалістичні орієнтири радянського суспільства. Говорилося лише про необхідність прискорити темпи просування соціалістичним шляхом на основі ефективного використання досягнень науково-технічного прогресу, активізації «людського фактора» та зміни порядку планування.

Заміна керівних кадрів

Відразу ж після прийняття курсу «прискорення» почалися серйозні кадрові зміни у вищому ешелоні влади. Колишні старі соратники Л. І. Брежнєва були замінені новими керівними фігурами. Так Головою Ради міністрів став М. І. Рижков (замість М. О. Тихонова), міністром закордонних справ був призначений Е. А. Шеварнадзе (замість А. А. Громико), першим секретарем московського міськкому - Б. М. Єльцин (замість В. В. Гришина), завідувачем відділу пропаганди ЦК КПРС - О. М. Яковлєв. Загалом до початку 1987 року було замінено 70% членів Політбюро, 60% секретарів обласних партійних організацій, 40% членів ЦК КПРС.

Антиалкогольна кампанія

Одним з перших заходів перебудови стала так звана «антиалкогольна кампанія». У травні 1985 року вийшла постанова Центрального комітету КПРС про заходи щодо подолання пияцтва та алкоголізму, в якій пияцтво називалося не тільки величезним соціальним злом, але і причиною багатьох економічних проблем. Ідеологом «антиалкогольної кампанії» став Єгор Лігачов. Передбачалося підвищення роздрібних цін і одночасно різке скорочення виробництва лікеро-горілчаної продукції. Справа доходила навіть до вирубки виноградників. По всій країні здійснювалася пропаганда тверезого способу життя, організовувалися товариства тверезості. Підсумки «антиалкогольної кампанії» були неоднозначними. Здійснення «боротьби з пияцтвом» призвело за 2 роки до зниження виробництва вина і горілки в країні вдвічі. Приблизно в 2,5 рази скоротилося і споживання алкогольної продукції. З одного боку, при цьому росла тривалість життя та народжуваність, скорочувалася смертність, знизився загальний рівень злочинності. З іншого боку, «антиалкогольна кампанія» різко знизила бюджетні надходження, створивши до того ж сильну соціальну напругу. Почало зростати виробництво підпільних сурогатів та самогоноваріння, стали набагато поширенішими наркоманія та токсикоманія. Це негативно позначалося на здоров'ї населення. З 1985 по 1988 державний бюджет не дорахувався близько 67 млрд. рублів. У 1988 році антиалкогольна кампанія провалилась і була скасована.

Боротьба з «нетрудовими доходами»

У травні 1986 р. було опубліковано Постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СCCP «Про заходи щодо посилення боротьби з нетрудовими доходами». Формально вона була спрямована проти ділків «тіньової економіки». На практиці ж головними її жертвами виявилися колгоспники та городяни, що вирощували фрукти й овочі на продаж, кустарі, вуличні торговці. У ряді місць представники влади із захватом трощили теплиці на присадибних і дачних ділянках.

[ред.]Закон «Про трудові колективи»

З метою активізації «людського чинника» в 1986 році був прийнятий закон «Про трудові колективи», який передбачав створення на промислових підприємствах рад трудових колективів, які мали право обирати керівників, регулювати заробітну плату і відрахування на соціальні потреби. Однак реалізація цього закону на практиці призвела до дезорганізації виробництва.

Билет 8

Вопрос 1(68)

Обґрунтовано, що визначальну роль у формуванні правового забезпечення державної етнонаціональної політики в досліджуваний період мали погляди політичних лідерів, діяльність політичних партій та документи з’їздів, що засвідчили активізацію політичної самоорганізації українського населення.Зазначено, що вперше в історії України етнонаціональні питання знайшли своє законодавче закріплення у нормативно-правових актах Центральної Ради та Директорії, які були досить систематизованими й безпосередньо торкалися забезпечення самовизначення української нації та національних меншин.Вказано, що одним із найвагоміших здобутків діяльності Центральної Ради є законодавче закріплення інституту національно-персональної автономії, який може виступати базою для розроблення законопроекту «Про національну-культурну автономію в Україні». Зважену національну політику Центральної Ради можна вважати вдалим проектом для сьогодення. Доведено, що етнонаціональна політика П. Скоропадського спрямовувалася на підтримку розвитку української нації та національних меншин, хоча нормативно-правове регулювання етнонаціональних питань гетьманатом П. Скоропадського не відрізнялося впорядкованістю та систематизованістю.

Вопрос 2(66)

Після розпаду СРСР й здобуття Україною незалежності важливою проблемою стало утворення єдиної Української помісної православної церкви. Автокефалії православ’я в Україні бажала не лише частина православного духовенства та мирян, але й влада та окремі політичні партії. Останній факт надавав проблемі політичного забарвлення. Цьому сприяла і невиразність, складність та контроверсійність проблеми вирішення надання автокефалії.

Перепоною на шляху стримання автокефалії стала непохитлива позиція керівництва РПЦ щодо вирішення цього питання. Воно не бажало порушувати геоцерковну ситуацію, тому, що це послаблювало позиції самої РПЦ в багатьох сферах суспільного та релігійного життя. Даний період не лише не став епохою формування Української помісної православної церкви, але й характеризувався децентралізаційними тенденціями в православ’ї, оскільки в Україні на початку 1990-х років постали три вагомі православні конфесії – УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ, між якими часто виникали конфлікти.

Спроби об’єднати їх виявились неефективними. Цьому перешкоджали, насамперед, позиції кожної з Церков. УАПЦ й УПЦ КП виступали за рівноправне об’єднання в результаті якого б їхнє керівництво зберегло б свої важелі впливу. Керівництво УПЦ вважало, що повинно відбутися не об’єднання Православних церков, а приєднання УАПЦ, УПЦ КП до УПЦ через покаяння.

Не сприяло утворенню єдиної Української помісної православної церкви і втручання влади в першій половині 1990-х років у цей процес. Звиклі до колишніх силових методів регулювання, релігійного життя, державні чиновники не хотіли сприймати нових реалій, в яких колишні методи виявилися неефективними.

Ідея утворення єдиної Української помісної православної церкви не була сприйнята і широкими масами віруючих. Значна частина їх, що проживала в східних та південних районах (росіяни та русифіковані українці) сприймали дії, спрямовані на розрив єдності з РПЦ, вороже. Навіть значна частина патріотично налаштованих віруючих-українців не пройнялася цією ідеєю.

Билет 9

Вопрос 1(7)

Початковий етап розвитку Русі в державно-організаційному аспекті мало чим відрізнявся від організаційних рис, властивих племіннми слов’янським княжінням. Давньоруська держава закономірно виникла як політична спільність і, об’єднуючи понад двадцять народів, відіграла прогресивну роль у їхній історії.

На початку становлення держави Русів суспільство мало чим відрізнялося від суспільного ладу княжінь. Суспільство або община, за «Руською правдою», поділялися на дві основні групи:

а) людей «людінов», або вільних общинників

Б) «луччих мужів» княжих мужів, до яких належали дружинники, місцеві князі, верхівка общини та ін.

в) найчисленнішою суспільною верствою Русі були вільні общинники селяни; їх іще називали смердами.

Політична структура цієї держави ґрунтувалася на васалітеті знаті та різних формах данництва підвладних народів.

Об’єднавчі процеси змінювали й організацію суспільства Русі. За Володимира Святославича та Ярослава Володимировича князівські функції ускладнилися. Щоб посилити великокнязівську владу й ліквідувати широку автономію колишніх княжінь, Володимир Великий здійснив адміністративну, військову, релігійну і судову реформи.

Вопрос 2(32)

Боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервенції. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На першому - етапі національну революцію очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР). Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами. Особливою проблемою в національному державному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР. Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 — на початку 1921 p. процес національного державного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянських збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною

 

 

Билет 10

Вопрос 1(8)

На першому етапі державотворення у Русів переважали організаційні риси, властиві княжінням. На жаль, цей період розвитку державності залишається маловідомим через відсутність певних історичних джерел. Літописці більше оповідають про другу половину ІХ–ХІІ ст., коли на Русі верховна влада зосереджувалася в руках великого князя київського. Київські князі Аскольд і Дір здійснювали походи на Візантію і змушували останню укладати вигідний для русів мир. Є відомості, що ці князі вели тривалу боротьбу проти печенігів, дунайських болгар, уличів, древлян та ін. Згідно з літописними даними, Аскольда й Діра вбила у 882 р. варязька дружина, яку очолював Олег. Він же захопив Київ, який, за свідченням літописця, було оголошено «матір’ю городів руських». До Русі було приєднано Новгород-Сіверську державу, якою керував Рюрик.

З 882 р. починається другий етап державного і політичного розвитку Русі. З цим етапом багато істориків пов’язують утворення держави Русів. За часів Олега та його племінника Ігоря 914–945 рр. Русь успішно воювала проти сусідніх держав і народів. Це сприяло міжнародному визнанню і підвищенню авторитету. Коли Ігоря 945 р. вбили древляни, престол зайняла його дружина Ольга, яка впорядкувала відносини з управителями земель, систему збирання данини. В ключових містах держави створювалися спеціальні опорні пункти, де зосереджувалася адміністративна й судова влада. Інакше кажучи, було закладено основи місцевого державного управління та суду.

964 р. на чолі держави став Святослав Ігоревич, який своє коротке правління провів у постійних походах і війнах. Було розгромлено Хозарський каганат, Волзько-Камську Булгарію, приборкано народи Північного Кавказу і Східного Криму тощо. Цим Святослав розширив територію держави русів.

Після загибелі Святослава 972 р. і кількарічної міжусобиці великим князем Русі став Володимир Святославович. Під час його правління в загальних рисах завершилося формування держави.

З 980 р. розпочався третій період, який увійшов в історію як період розквіту. Він припадає на час князювання Володимира Святославовича та Ярослава Володимировича. Ці князі зміцнювали внутрішній порядок і міжнародне становище Русі. Разом з тим, у цей же період з’являлися ознаки політичної роздробленості, спричинені економічним зростанням удільних земель. Феодальне роздроблення призвело до розпаду Русі на багато дрібних князівств. Розпочався четвертий період її історії.

 

Вопрос 2(70)

Стаття 35 Конституції України, гарантує громадянам право на свободу

світогляду і віросповідання. Церква і релігійні організації відокремлені

від держави, а школа - від церкви. Для громадян, чиї релігійні

переконання суперечать службі у Збройних силах, передбачена

альтернативна трудова служба. Законодавчо врегульовано питання

власності, землекористування, підприємницької і благодійницької

діяльності релігійних об'єднань.

Дістали можливість легалізувати свою діяльність раніше заборонені владою

Українська греко-католицька (інша назва - Українська католицька) і

Українська автокефальна православна церкви, громади свідків Єгови,

численні протестантські течії.

Билет 11

Вопрос 1(14)

Під ударами монголо-татар Київська Русь остаточно розпалася на окремі, залежні від завойовників, князівства і перестала існувати як держава. Однак естафету київської державності підхопило Галицько-Волинське князівство, яке стало безпосереднім її спадкоємцем. Галицько-Волинське князівство виникло внаслідок не стільки розпаду Київської Русі, скільки місцевого розвитку, а пізніше – об’єднання двох князівств: Галицького та Волинського. Галичина розміщена в східному передгір’ї Карпат, у верхів’ї річок Дністра і Пруту. Її спочатку заселяли племена дулібів, тиверців та білих хорватів. На сході вона межувала з розлогими й лісистими рівнинами Волині, де також мешкали дуліби та білі хорвати. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу, їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, в Галичині містилися великі родовища солі – товару, від якого залежала Русь. У 980–990 pp. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину та Волинь і приєднав їх до своїх володінь. Київським князям вдалося закріпити ці землі за своїми наступниками. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха. М. Грушевський вважав ці два князівства безпосередніми спадкоємцями політичної та культурної традиції Києва. Таким чином, розвиток Галицько-Волинського князівства був пов’язаний з успішним управлінням його князів та вдалим географічним положенням. Галицько-Волинські князі зуміли укріпити свої західні й південні кордони. Зросли рівень господарства західноукраїнських земель, торгівля, збільшилося населення. Галицько-Волинські князі боролися з боярською олігархією в організації держави. Ця держава об’єднувала тільки етнографічні українські землі, й завдяки тому тут виразніше визначились ознаки української культури. Близьке сусідство з Заходом принесло українському народові нові культурні впливи й надбання. Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава продовжила на півтора сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України.

Вопрос 2(27)

Украї́нська емігра́ція — термін для визначення українського населення, яке вимушено чи добровільно з економічних, політичних або релігійних причин переселилося за межі етнічної території в іншу країну на постійне чи тривале проживання. Явище починається у другій половині — наприкінці XIX століття і продовжується по нинішній день. Феномен української еміграції та діаспори як частини світового українства є унікальним явищемкультури й історії України.

 

Перша хвиля

Перша хвиля починається з останньої чверті XIX століття і триває до початку Першої світової війни. Ця масоватрудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, до Бразилії — у 1880-ті роки, у Канаду — з 1891 року, до Російського Сибіру — після революції 1905–1907 рр. Виїздили й до Аргентини, Австралії, Нової Зеландії, на Гавайські острови. Цю першу хвилю еміграції спричинили як і аграрна перенаселеність українських територій, так і утиски: економічні, соціальні, політичні, — і національний гніт з боку австро-угорської і російської імперій. Нащадки цієї хвилі еміграції зараз у шостому-сьомому поколіннях і більш схильні звати себе українцями за походженням — радше ніж емігрантами у країнах проживання.

Друга хвиля

Друга хвиля еміграції українців охоплювала період між Першою і Другою світовими війнами у ХХ столітті і була зумовлена поєднанням соціально-економічних та політичних причин. Емігрували в основному ті українці, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади, підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. Це були великі і середні землевласники, торговці, службовці, священослужителі, інтелігенція, солдати і козаки українських військових з'єднань. Вони виїздили до Польщі,Чехословаччини, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччини, Франції, США і Канади.

Третя хвиля