Загальна характеристика підцарства одноклітинні, багатофункціональність клітини одноклітинних. Типи живлення і розмноження. Значення одноклітинних.

Будова рослинної клітини.

Рослинна клітина складається з більш-менш жорсткої клітинної оболонки і протопласта. Клітинна оболонка — це клітинна стінка і цитоплазматична мембрана.

Протопласт — це протоплазма індивідуальної клітини. Протопласт складається з цитоплазми і ядра.

Цитоплазма — це основний компонент усіх живих клітин. Від клітинної оболонки цитоплазма відокремлюється щільним шаром – мембраною, що називається плазмалемою, а від вакуолі відділяється другою мембраною – тонопластом. Ці шари цитоплазми багаті на ліпіди. Вони відіграють важливу роль у процесах обміну. Шар цитоплазми між тонопластом і плазмонемою називається плазмою.

У метаплазмі знаходяться всі органоїди клітини, які відмежовані від цитоплазми мембранами, що складаються із білків ліпідів. Цитоплазма являє собою колоїдну систему – гідрозоль, де дисперсним середовищем є вода (90-95%), а дисперсною фазою – білки, нуклеїнові кислоти, ліпіди і вуглеводи. Ферменти, що також є білками, регулюють всі життєво-важливі процеси в клітині.

В цитоплазмі розташовані такі органи: пластиди, мітохондрії ендоплазматична сітка, комплекс Гольджі, сферосоми, рибосоми.

Пластиди — це основні цитоплазматичні органели клітин автотрофних рослин. Головна функція— синтез органічних речовин, завдяки наявності власних ДНК і РНК та структур білкового синтезу. У пластидах також містяться пігменти, що зумовлюють їх колір.

Зовні пластиди покривають дві елементарні мембрани, є система внутрішніх мембран, занурених у строму або матрикс. Класифікація пластид за забарвленням і виконуваною функцією передбачає розподіл цих органоїдів на три типи: хлоропласти, лейкопласти і хромопласти. Пластиди водоростей називаються хроматофорами.

Мітохондрії – органели енергозабезпечення метаболічних процесів в клітині. Розміри їх варіюють від 0,5 до 5-7 мкм, кількість в клітині становить від 50 до 1000 і більше.

Ендоплазматична сітка — це комплексна система пухирців, канальців і цистерн, обмежених мембранами, в якій відбуваються окремі фізіологічні процеси; зумовлює протікання життєвих процесів — руйнування е. с. означає смерть клітини; оболонки е. с. з рибосомами називають шорсткими (гранулярними), без рибосом — гладенькими (агранулярними). Комплекс Гольджі у рослинних клітинах являє собою купку сплющених мембранних мішечків, що називаються діктіосомами. Від країв діктіолом відчленовуються невеликі пухирці, які транспортують у цитоплазму полісахариди, синтезовані діктіосомами. Апарат Гольджі бере участь у формуванні вакуолей, утв. слизу і ферментів у залозах листків комахоїдних рослин, сприяє виведенню синтезованих клітиною речовин, уторує слизу в клітинах кореневого чохлика.

Сферосоми — округлі тільця, мають мембранну оболонку. Це — центри синтезу і накопичення рослинних жирів. Рибосоми – невеликі гранули, що не мають мембран і складаються з двох нерівних частин: меншої і більшої. Вони містять РНК і білок. Розміщуються поодинці або групами на ЕПС або вільно в цитоплазмі. Основна їх функція – синтез білків. Ядро. Нарівні з цитоплазмою ядро становить основну складову протопласта всіх еукаріотних клітин. При видаленні ядра в клітині порушуються життєві процеси і вона гине. Звичайно клітина містить одне ядро кулястої, яйцеподібної, рідше ін. форми. Зверху воно вирито подвійною оболонкою, що складається з двох лямбран з порами, через які проходить обмін речовин між ядром і цитоплазмою. Ядерце має кулясту форму. У ньому міститься 5% РНК і іде синтез рибосомної РНК, яка через пори в ядерній оболонці надходить у цитоплазму. Ядро регулює всі життєві процеси клітини, несе в собі генетичну інформацію, що знаходиться в ДНК.

Вакуолі – порожнини в протопласті, заповнені розчином різних речовин, що відокремлені від цитоплазми одинарною мембраною – тонопластом. Вони притаманні еукаріотичним клітинам. Вакуолі утворюють ЕПС. У молодих клітин вакуолі невеликі, але їх багато. По мірі старіння клітини вони збільшуються, зливаються і зрештою утворюють одну велику вакуолю, що займає 70-90% об’єму і центральне положення в клітині. Також до клітинного складу входять вода (70-95%), азотисті та без азотисті органічні речовини, вітаміни, фітонциди, неорганічні сполуки тощо.

I. Властивості живого

Живі тіла складаються з хімічних речовин так само як і тіла неживої природи. У складі тел живої природи є величезні за величиною молекули органічних речовин – нуклеїнові кислоти і білки, що відповідають за спадковість і структурну організацію життя.

• Обмін речовин і перетворення енергії. Всі живі тіла природи є відкритими системами.

• Уривчастість. Живі тіла природи побудовані з відособлених, але взаємопов’язаних і взаємодіючих між собою частин: систем органів, органів, тканин, клітин, органоїдів і молекул. Організми, в свою чергу, складають надорганізменних системи

• Подразливість.

• Саморегуляція. Ця властивість проявляється у здатності живого підтримувати сталість свого хімічного складу і інтенсивність протікання процесів життєдіяльності.

• Самовідтворення–багаторазове самовідтворення живих структур, причому інформація про них міститься в особливих органічних молекулах – ДНК (дезоксирибонуклеїнової кислоти).

• Спадковість і мінливість. Спадковість проявляється у здатності організмів передавати свої ознаки і властивості з одного покоління в інше. Мінливість проявляється у здатності організмів змінювати свої ознаки під впливом різних причин. Живі тіла природи, як і неживі, здатні до росту і розвитку. В ході обміну речовин і перетворення енергії окремі клітини і тканини, цілі органи та організми не тільки ростуть, але і розвиваються, а значить – переходять у новий якісний стан. Індивідуальний розвиток організмів, у процесі якого реалізується їх спадкова програма, тісно пов’язане з історичним розвитком всієї живої природи – еволюцією.

a) Ко́рінь — підземний, вегетативний орган рослини з необмеженим ростом, який забезпечує закріплення рослин у субстраті, поглинання і транспорт води та розчинених у ній мінеральних речовин та продуктів життєдіяльності ґрунтових мікроорганізмів і коренів інших рослин, первинний синтез органічних речовин, виділення в ґрунт продуктів обміну речовин і вегетативне розмноження.

Сучасні уявлення про склад, будову та походження Всесвіту. Сонячна система. Походження. Склад. Вивчення Сонячної системи.

Будова Всесвіту

Серед небесних тіл найвиразніше виділяються зорі, завдяки світлу, яке вони випромінюють. Зоряна речовина перебуває у стані плазми —електропровідного намагніченого середовища. У надрах зірок температура сягає десятків мільйонів градусів. Еволюція зірок включає такі фази: протозоря, утворення в центрі цієї формації термоядерного вогнища, основна фаза вигорання водню у термоядерних реакціях, перетворення зорі вчервоного гіганта, а потім — в білого карлика (для зір — аналогів Сонця), колапс масивних зірок з вибухом «наднових» та виникненням нейтронних зірок і колапсарів — «чорних дірок».

Деякі зорі мають супутники — планети або подібні до них масивні тіла і утворюють разом з ними системи, аналогічні до нашої Сонячної. При забезпеченні низки сприятливих умов на планетах може виникнути життя, як це має місце на Землі.

Найближчі до Землі зорі обертаються навколо загального центру мас, утворюючи загалом велетенську зоряну систему — галактику Чумацький Шлях. Загальна кількість зірок у нашій Галактиці близька до 1011. Окрім нашої Галактики, до якої входить наша Сонячна система, виявлено багато інших галактик та зоряних систем, які утворюють велетенську космічну систему — Метагалактику (декілька мільярдів галактик).

Зорі та інші астрономічні об'єкти займають тільки незначну частину об'єму Всесвіту. Більшість Всесвіту займає міжзоряний простір.

Склад

Усі зорі складаються з однакових елементів, які відомі на Землі. Найпоширенішим хімічним елементом у Всесвіті є водень, йому поступаються по черзі: гелій, кисень,азот. Повсюди у Всесвіті відбувається обмін речовиною і променевою енергією. Поширеність хімічних елементів у Всесвіті пов'язана з історією їх утворення в процесі нуклеосинтезу.

Походження Всесвіту

Кінцевий або нескінченний Всесвіт, яка у неї геометрія – ці і багато інші питання пов'язані з еволюцією Вселеної, зокрема із спостережуваним розширенням. приблизно 10-20 млрд. років тому весь Всесвіт був зосереджений в дуже маленькій області. Багато учених вважають, що у той час густина Всесвіту була така ж, як у атомного ядра: Всесвіт був однією гігантською "ядерною краплею". З якихось причин ця "крапля" прийшла в нестійкий стан і вибухнула. Наслідки цього вибуху ми спостерігаємо зараз як системи галактик.

Склад Сонце

Сонце — єдина зоря Сонячної системи та її головний компонент. Його маса (332 900 мас Землі) досить велика для підтримання термоядерних реакцій синтезу в його надрах[14], внаслідок яких вивільняється велика кількість енергії, що випромінюється в простір здебільшого у вигляді електромагнітного випромінювання, максимум якого припадає на діапазон хвиль довжиною 400–700 нм, який відповідає видимому світлу.

Розташування Сонця на головній послідовності означає, що воно ще не вичерпало свій запас водню для ядерного синтезу й перебуває приблизно в середині своєї еволюції. Зараз Сонце поступово стає яскравішим, на ранніх стадіях його яскравість становила лише 70 відсотків теперішньої.

Сонце — зірка I типу зоряного населення, воно утворилося на порівняно пізньому етапі розвитку Всесвіту й характеризується значним вмістом елементів, важчих від водню та гелію (в астрономії такі елементи називають «металами»), ніж старші зірки II типу. Елементи, важчі за водень і гелій, утворилися в надрах перших зір, тому, перш ніж Всесвіт було збагачено цими елементами, мало проеволюціонувати перше покоління зір.

Найстаріші зірки містять мало металів, а молодші зірки містять їх більше. Вважається, що висока металічність була вкрай важлива для появи у Сонця планетної системи, тому що планети формуються акрецією «металів»

Міжпланетне середовище

Поряд зі світлом, Сонце випромінює безперервний потік заряджених частинок (плазми), відомих як сонячний вітер. Цей потік частинок поширюється зі швидкістю приблизно 1,5 млн км на годину, наповнюючи навколосонячний простір і створюючи у Сонця певний аналог планетарної атмосфери(геліосферу), яка простягається на відстань принаймні 100 а. о. від Сонця. Вона відома як міжпланетне середовище. Проявиактивності на поверхні Сонця, такі як сонячні спалахи та корональні викиди маси, збурюють геліосферу, породжуючи космічну погоду. Найбільша структура в межах геліосфери — геліосферний струмовий шар[ru]; спіральна поверхня, створена впливом обертового магнітного поля Сонця на міжпланетне середовище.

Магнітне поле Землі заважає сонячному вітру зірвати атмосферу Землі. Венера і Марс не мають магнітного поля, і в результаті сонячний вітер поступово здуває їх атмосфери в космос. Корональні викиди маси і подібні явища змінюють магнітне поле і виносять величезну кількість речовини з поверхні Сонця — близько 109—1010тонн на годину. Взаємодіючи з магнітним полем Землі, ця речовина потрапляє переважно у приполярні шари атмосфери Землі, де виникають полярні сяйва, що найчастіше спостерігаються поблизу магнітних полюсів.

Геліосфера та, меншою мірою, планетарні магнітні поля частково захищають Сонячну систему від впливу космічних променів, які походять ззовні Сонячної системи.

Міжпланетне середовище є місцем формування принаймні двох дископодібних областей космічного пилу. Зодіакальна пилова хмара розташована у внутрішній частині Сонячної системи і є причиною, по якій виникає зодіакальне світло.

Планети

Планети поділяються на дві групи, що відрізняються масою, хімічним складом (це виявляється значною різницею їх густини), швидкістю обертання та кількістю супутників. Чотири найближчі до Сонця планети (планети земної групи) порівняно невеликі, складаються здебільшого з щільної кам'янистої речовини та металів. Планети-гіганти — Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун — набагато масивніші, складаються здебільшого з легких речовин і тому, незважаючи на величезний тиск у їхніх надрах, мають малу густину. У Юпітера й Сатурна основну частку їхньої маси складають водень і гелій. Вони містять також до 20% кам'янистих речовин і легких сполук кисню, вуглецю й азоту, що за низьких температур конденсуються на лід. В Урана й Нептуна лід і кам'янисті речовини становлять дещо більшу частину їхньої маси.

Надра планет і деяких великих супутників (наприклад Місяця) перебувають у розплавленому стані.

Венера, Земля й Марс мають атмосфери, що складаються з газів, які виділилися з їхніх надр.

Відстані планет від Сонця утворюють закономірну послідовність — проміжки між сусідніми орбітами зростають із віддаленням від Сонця.

Завдяки майже круговій формі планетних орбіт і великим відстаням між ними виключена можливість тісних зближень між планетами, коли вони могли б істотно змінювати свій рух внаслідок взаємного тяжіння. Це забезпечує тривале та стійке існування Сонячної системи.

Планети обертаються також навколо своїх осей, причому у всіх планет, крім Венери й Урана, обертання відбувається в прямому напрямку, тобто, в тому ж напрямку, що й їх обертання навколо Сонця. Надзвичайно повільне обертання Венери відбувається в зворотному напрямку, а Уран обертається, ніби лежачи на боці.

Всі 4 планети-гіганти крім великих супутників мають безліч дрібних, що утворюють кільця.

Планети земної групи

Планети земної групи. Зліва направо: Меркурій, Венера, Земля і Марс.

Чотири внутрішні планети складаються переважно з важких елементів, мають мало супутників, у них відсутні кільця. Значною мірою вони складаються з тугоплавких мінералів, таких як силікати, що формують їхню мантію та кору, і металів (таких як залізо й нікель), що формують їхнє ядро. У трьох внутрішніх планет — Венери, Землі і Марса — є атмосфера; у всіх є ударні кратери, тектонічні деталі поверхні (такі як рифтові западини) й вулкани

Наведіть класифікацію та охарактеризуйте основні типи тканин у рослин. Рослинні організми можуть бути одно- і багатоклітинними. Тіло одноклітинної рослини складається лише з однієї клітини, яка і здійснює всі необхідні життєві функції та процеси (живлення, дихання, виділення, розмноження).

Тіло багатоклітинної рослини складається із сукупності клітин, групи яких спеціалізуються на виконанні певних функцій. Такі спеціалізовані групи клітин у рослині утворюють тканини. Тканина — це сукупність клітин, що мають спільне походження, однакову форму і виконують одну й ту саму функцію (або тканина — це стійкий, тобто закономірно повторюваний, комплекс клітин, які подібні за походженням, будовою і пристосовані до виконання однієї або кількох функцій). Між клітинами в деяких тканинах знаходиться міжклітинна речовина, яка не має клітинної будови.

Залежно від виконуваної функції виділяють такі типи тканин: твірна, основна, провідна, покривна, механічна. Багато з них можна поділити на дрібніші групи. Покривна, провідна, механічні і основні тканини (постійні тканини) рослини виникають з твірної тканини, клітини якої безперервно діляться і дають початок постійним тканинам.

Твірна тканина, або меристема складається з клітин невеликого розміру з тонкою оболонкою і великим ядром, які щільно прилягають одна до одної без міжклітинних просторів. За розміщенням на рослині розрізняють верхівкові, бічні і вставні твірні тканини.

За походженням твірні тканини бувають первинними і вторинними. Первинна твірна тканина зумовлює розвиток проростка і первинний ріст органів, тобто це клітини зародкових стебла і кореня, що діляться. Вторинна твірна тканина виникає з первинної. До неї належить, наприклад, камбій, поділ клітин якого дає ріст стебла і кореня в товщину у дводольних рослин. З клітин твірної тканини (меристеми) формуються всі інші типи тканин.

Основну тканину (мал. 2,) зазвичай називають виповнювальною (або паренхімою), оскільки вона створює ніби основу органів і заповнює простір між провідними й арматурними тканинами. Розрізняють три групи основних тканин: асиміляційну, запасливу і повітроносну (аеренхіму).

Основна асиміляційна тканина розміщена в усіх зелених частинах рослин. Її клітини містять хлоропласти, в яких здійснюється процес фотосинтезу. Основна запаслива тканина заповнює м'які частини листків, плодів, серцевину стебел та коренів. У її клітинах відкладаються на запас поживні речовини. Основна повітроносна тканина багата, як правило, на міжклітинні проміжки, заповнені повітрям. Міжклітинники, сполучаючись у загальну сітку, забезпечують газообмін рослин.

Провідна тканина — тканина, по якій у рослині переміщуються вода та інші речовини. До її складу входять судини (трахеї), трахеїди і ситоподібні трубки.

Покривна тканина — це епідерма (епідерміс), корок та кірка. За походженням епідерма (шкірка) — первинна покривна тканина — розвивається з апікальної меристеми. Епідерма вкриває фотосинтезуючі органи рослини і молоді корені. Найчастіше має один шар живих, без хлоропластів, тісно притиснених одна до одної клітин. Стінки клітин звивисті і мають різну товщину. Звернені до зовнішнього середовища стінки товщі і часто вкриті товстим шаром кутикули (плівка з жироподібних речовин). Захисні властивості епідерми можуть підсилюватися різними виростами — волосками.

Як правило, епідерма функціонує на рослині впродовж одного року (точніше, впродовж вегетаційного періоду). З часом, найчастіше під осінь, замість епідерми на стеблі утворюється вторинна покривна тканина — корок, що входить до складу перидерми, яка, на відміну від епідерми, утворюється лише на стеблах та коренях.

Функції покривних тканин — захист органів від випаровування, висихання, охолодження, різних пошкоджень. Разом з тим клітини епідерми забезпечують газообмін (продихові клітини) і всмоктування води та розчинених у ній речовин (клітини епіблеми з кореневими волосками).

Механічна тканина (мал. 5) складається з мертвих клітин з потовщеними оболонками. Більшість клітин мають форму довгих волокон. Проте є й такі, у яких довжина приблизно дорівнює ширині, їхні оболонки товщі, ніж у волокнистих клітин. Це кам'янисті клітини, що надають міцності кісточкам вишень, абрикос, шкаралупі горіхів тощо.

Провідні пучки виникають у меристемних зонах із прокамбію (меристеми), який диференціюється з меристеми конуса наростання. Прокамбій функціонує в рослині недовго. Через деякий час поділ його клітин припиняється, і вони або всі перетворюються на елементи ксилеми і флоеми, або між флоемою і ксилемою залишається ряд про-камбіальних клітин, які стають вторинною меристемою — камбієм. Клітини камбію діляться паралельно поверхні рослини, і пучок може рости внаслідок утворення вторинної флоеми й ксилеми.

Пучки, які мають камбій, називають відкритими, які його не мають, — закритими.

Тип саркомастігофори. Ознаки, характерні для касу саркодових. Ряд амебові. Розмноження амеб. Інцистування, поширення, прісноводні і морські черепашкові, корененіжки, їх значенні для утворення вапняків. Патогенні саркодові.

До типу Саркомастігофори належить група найпростіших тварин, відмінною рисою яких є особливість пересування за допомогою непостійних виростів цитоплазми (ложноножек, або псевдоподій) або джгутиків. Представники Саркомастігофор, в більшості випадків, ведуть вільний спосіб життя, деякі з них паразитують в організмі тварин або людини. Місця перебування вільноживучих форм - моря і прісні водойми, зволожений грунт. У тип Саркомастігофори включено два класи: саркодові і джгутикові. Характерні представники класу саркодових - це форамініфери, радіолярії, амеба звичайна, амеба дизентерійна. До класу жгутиконосцев відносяться евглена зелена, лямблії, трипаносома, вольвокс.

у Саркодових форма тіла непостійна. Вони утворюють мінливі за формою вирости клітини, призначені для руху і захоплення їжі (фагоцитозу). Ці тимчасові вирости цитоплазми (псевдоподії, або ложноножки) можуть бути у вигляді лопатей (лобоподіі), анастомозуючих павутини (ретікулоподіі), променів (аскоподіі), ниток (філоподіі). Клітка саркодових зовні покрита цитоплазматичною мембраною (плазмалеммою). Але багато представників цього класу мають зовнішній скелет (вапняну раковину) або внутрішній скелет (органічний або мінеральний). Цитоплазму саркодових формують дві складові: ектоплазма (більш густої консистенції) і ендоплазма (більш рідка). У ній знаходяться одне або кілька ядер. Скоротливі вакуолі характерні тільки для прісноводних форм саркодових.

Розмноження у всіх видів безстатеве, рідше статеве.

Амеби - ряд найдрібніших одноклітинних організмів з підкласу корененіжки класу саркодові типу саркомастігофори. Відмінною рисою всіх представників цієї групи найпростіших тварин є здатність утворювати несправжні ніжки (псевдоподії) для пересування і захоплення їжі. Псевдоподії являють собою вирости цитоплазми, форма яких постійно змінюється.

Амеба вважається однією з найпростіших форм живого. Однак з точки зору фізіології клітина амеби - це досить складно влаштована система. В організмі амеби здійснюються всі функції, властиві вищим багатоклітинним організмам, - дихання, виділення, травлення.

 

Переважна більшість видів амеб мешкають у прісних і солоних водоймах. Рідше вони зустрічаються на рослинах й у вологому грунті. Деякі види паразитують в організмах людини і деяких хордових тварин.

Усі амеби мають неправильну форму, яка постійно змінюється за рахунок формування несправжніх ніжок.

Внутрішня будова амеби має характерні особливості. Цитоплазма ділиться на внутрішню частину (ендоплазму) і зовнішню (ектоплазму). Ендоплазма має зернисту будову, а ектоплазма приблизно однорідної консистенції. В ендоплазмі знаходяться велике ядро, скоротливі й травні вакуолі, жирові включення.

Їжею організмам даної групи служать найпростіші, бактерії, водорості.

Функція скорочувальної вакуолі полягає у виведенні з організму особини надмірної кількості води. Вакуоль при скороченні виштовхує назовні воду.

Розмноження амеб безстатеве бінарним поділом. Найбільш поширений вид Амеба звичайна, або Амеба протей, - прісноводна амеба величиною до 0,25 мм. Ці організми часто використовуються для лабораторних дослідів.Серед паразитичних видів поширена дизентерійна амеба, що викликає розвиток дизентерійного коліту у людини.Розрізняють патогенні і непатогенні амеби.

Корененіжки - це підклас найпростіших тварин класу саркодові типу саркомастігофори. До даного типу також належать такі підкласи, як соняшники і променяки. Підклас корененіжки об'єднує п'ять рядів: амеби, черепашкові амеби, форамініфери, соняшники і радіолярії. Представники даного підкласу мешкають переважно у прісноводних та морських водоймах, деякі - в грунтах і мохах.

Багато видів корененіжок мають черепашкуу або скелет. Черепашка корененіжок складається з органічної речовини, що нагадує за структурою хітин. У більшості черепашка просякнута вапняними солями. Вапняна черепашка може бути прозора, як скло, або біла, як фарфор. Несправжні ніжки даних організмів виходять з черепашки через одне-два (у амебоподібних), рідше через безліч дрібних пір (у Perforata). Форми черепашок відрізняються величезною різноманітністю.

Представники ряду амеби поширені у водоймах як прісних, так і солоних, зустрічаються у грунтах. Черепашкові амеби, так само як і соняшники, мешкають виключно в прісних водоймах. Радіолярії зустрічаються тільки в водах океанів. Форамініфери - також морські мешканці, ведуть придонний спосіб життя. Для них характерний складний життєвий цикл, в процесі якого відбувається зміна статевого і безстатевого розмноження.

Черепашки корененіжок відмінно зберігаються у викопному стані. Вони вивчаються в розділі геології - стратиграфії, що визначає відносний геологічний вік осадових гірських порід.

Місцевий і поясний час

Місцевий час, поясний час і лінія зміни дат зв'язані з обертанням Землі.

Місцевий нас — це час меридіана даного місця, який визначається положенням Сонця. Момент, коли Сонце знаходиться в площині меридіана даного місця, є півднем для даного місця. Місцевий час залежить не від географічної широти, а від географічної довготи. Кожне місце вздовж паралелі має власний місцевий час, який залежить від довготи. У зв'язку з тим, що Земля обертається із заходу на схід, у місцях, розташованих на схід від меридіана даного місця, полудень настає раніше, і годинник показує там більше часу. У місцях, розташованих на захід від меридіана даного місця, південь настає пізніше, годинник там показує менше часу.

Поясний час — це час певного поясу на Землі. Вся Земля поділена на 24 пояси, кожний шириною по 15°. У межах кожного такого поясу всі годинники показують один час — місцевий час середнього меридіана поясу. Час сусіднього поясу відрізняється на одну годину. Пояси лічать із заходу на схід від нульового поясу, середній меридіан якого проходить через Гринвіч. Номер поясу показує, на скільки годин час даного поясу відрізняється від гринвіцького поясу.

Період обертання

Період, протягом якого планета робить оберт навколо зорі, називають сидеричним періодом обертання, або планетарним роком. Тривалість року дуже залежить від відстані планети до зорі, адже якщо планета перебуває далеко, то вона рухатиметься повільніше (оскільки на неї слабше впливатиме гравітація зорі), і, окрім того, вона має здолати довший шлях. Період обертання Землі навколо Сонця становить 365 діб 5 годин 48 хвилин 46 секунд.

Значення руху навколо Сонця

Оскільки траєкторія руху Землі навколо Сонця не є ідеальним колом, кількість сонячної енергії, яка досягає планети, протягом планетарного року не є сталою. Однак ці відмінності не дуже суттєві. Основною причиною надходження різної кількості сонячної енергії на окремих ділянках Землю протягом року є куляста форма планети та нахил осі обертання Землі до площини орбіти, коли земля «підставляє» Сонцю то Північну півкулю (червень-серпень), то Південну (грудень-лютий). Це явище призводить до формування кліматичних поясів, виникнення широтної зональності і зміни пір року на Землі.

Рух місяця

Місяць рухається навколо Землі в той самий бік, у який Земля обертається навколо своєї осі. Відображенням цього руху, як ми знаємо, є видиме переміщення Місяця на фоні зір назустріч обертанню неба. Щодоби Місяць зміщується на схід відносно зір приблизно на 13 °, а через 27,3 доби повер­тається до тих самих зір, описавши на небесній сфері повне коло.

Період обертання Місяця навколо Землі відносно зір (в інерціальній системі відліку)називається зоряним, або сиде­ричним (від лат. зісіиз — зоря) місяцем. Він становить 27,3 доби.

Видимий рух Місяця супроводиться неперервною зміною його вигляду — зміною фаз. Відбувається це тому, що Місяць займає різні положення відносно Землі і Сонця, яке його освітлює. Схе­му, що пояснює зміну фаз Місяця, подано на малюнку 1.

Коли нам видно Місяць як вузький серп, інша частина його диска також злегка світиться. Це явище називається попелястим світлом і пояснюється тим, що Земля освітлює нічний бік Місяця відбитим сонячним світлом.

КЛАСИФІКАЦІЯ

Сухі, що не розкриваються (містять тільки одну насінину):

- Горіх (має дерев'янистий оплодень, який не зростається з насіниною, що лежить вільно) дуб, ліщина, бук.

- Сім' янка (утворюється з двох плодолистиків і має шкірястий оплодень, що не зростається з насіниною, лежить вільно) соняшник, ромашка.

- Зернівка (має шкірястий оплодень, в якому є одна насінина, що зрослася з оплоднем) злакові (пшениця, ячмінь тощо).

- Крилатка (своєрідний тип плоду, околоплодник якого за ступенем жорсткості відповідає Сім’янці, але, на відміну від неї, у крилатки по краях околоплодника утворюється тонкий крилоподібний шкірястий або перетинчастий виріст)

- Жолудь - дуб.

- Горішок (відрізняється від горіха меншим розміром) гречка, липа.

Сухі, що розкриваються (багатонасінні):

- листянка (багатонасінний одногніздий плід, утворений одним плодолистиком, що розкривається по черевному шву) магнолієві, деякі жовтецеві, розові.

- біб (одногніздий, багатонасінний плід, утворений одним плодолистиком, розкривається по черевному і спинному швах від вершини до основи) бобові (горох, кінські боби, вика, люпин).

- коробочка (одно- чи багатогніздий, багатонасінний плід, що утворився з більш як одного плодолистика, розкривається чи стулками, чи зубчиками, чи дірочками) бавовник, дурман, мак, дзвоники, лілії, тюльпан.

- стручок і стручечок (двогніздий багатонасінний плід, утворений двома плодолистиками; всередині від верху до низу плівчаста перегородка, до країв якої прикріплене насіння; розкривається двома стулками від основи до вершини; стручок - довгий і вузький; стручечок майже однакової ширини і довжини) грицики, талабан, капуста та деякі інші хрестоцвіті.

Соковиті плоди – плоди, оплодень яких містить 70-80% води. Соковиті плоди мають добре розвинений, м'ясистий середній шар оплодня і одну або кілька насінин. Вони можуть бути простими і складними. Прості мають одну або багато насінин і утворюються з однієї маточки. Простий однонасінний плід — кістянку мають вишня, абрикос (мал. 60). Внутрішній шар складні соковиті плоди утворюються або з кількох окремих квіток, як супліддя у шовковиці, або з кількох маточок однієї квітки, як багатокістянка у малини. Після дозрівання супліддя обпадає цілком, а багатокістянка може розсипатися на окремі плоди.

Супліддя – плід, який під час формування зростається з іншими плодами із суцвіття. Супліддя властиве буряку та ананасу, шовковиці.

КЛАСИФІКАЦІЯ

- Кістянка (Однонасінний; ендокарпій здерев’янілий, мезокарпій – соковитий, а екзокарпій – тоненька шкірочка) Вишня, глід, слива, кокосова пальма, персик.

- Багатокістянка (складна кістянка, збірна кістянка) Плід формується у квітках з великою кількістю маточок (малина, ожина).

- Ягода (Багатонасінний плід, у якого зовнішній шар шкірястий, а середній і внутрішній – соковиті) Помідор, смородина, картопля, виноград, (банан).

- Яблуко (Багатонасінний плід; наявні плівчасті камери з насінням, які формуються внаслідок розростання квітколожа) Айва, яблуко, груша, горобина.

- Помаранча (Багатонасінний плід; зовнішній шар – шкірястий, багатий не ефірні олії, середній шар – білий та губчастий, сухий, а внутрішній – соковитий) Апельсин, лимон, мандарин.

- Суничина (Багатонасінний плід; утворюється в результаті розростання квітколожа) Суниця, полуниця.

- Гарбузина (Зовнішній шар дерев’яніє, а середній і внутрішній залишаються соковитими та м’ясистими) Гарбуз, арбуз, огірок, диня.

Способи поширення плодів і насіння

Вітром (анемохорія): в плодів і насіння невелика маса, інколи наявні крилоподібні вирости. Так поширюються плоди та насіння берези, клену.

Водою (гідрохорія): завдяки виростам, заповненим повітрям, плоди та насіння цих рослин не тонуть. Так поширюються плоди стрілолисту, осоки.

Тваринами (антропохорія): завдяки шипам та гачечкам насіння та плоди прикріплюються до шерсті тварин або одягу людини. Таким чином поширюються плоди та насіння в омели, лопуха.

Саморозкидання (автохорія): скажений огірок, люпин, караган самі розповсюджують своє насіння.

Властивості води.

Вода — єдина речовина на Землі, яка зустрічається у трьох агрегатних станах: твердому, рідкому та газоподібному. За нормальних умов, температура замерзання чистої води дорівнює 0 градусів Цельсія, а кипіння - відповідно 100 градусів Цельсія, що покладено в основу температурної шкали Цельсія. В

Воду називають універсальним розчинником. Вона розчиняє майже всі тверді та газоподібні сполуки значно краще, ніж будь-який інший розчинник.

Загальні властивості води визначаються за твердістю, загальним вмістом солей, прозорістю, наявністю домішок, мікроорганізмів.

Такі фактори, як освітленість, солоність, механічні сили водних мас, зумовлюють чіткий розподіл морських організмів за зонами умов життя (мілководні, середньоглибинні, глибоководні).

Основними фізичними властивостями водного середовища є її щільність (в 800 разів вище густини повітря) і в'язкість (вище повітряної в 55 разів). Крім того, вода характеризується рухливістю в просторі, що сприяє підтримці відносної гомогенності фізичних і хімічних характеристик. Водні об'єкти характеризуються зміною температури води на глибині. Температурний режим має істотні добові, сезонні, річні коливання, але в цілому динаміка коливань температури води менше, ніж повітря. Світловий режим води під поверхнею визначається її прозорістю (мутністю). Від цих властивостей залежить фотосинтез бактерій, фітопланктону, вищих рослин, а отже, і накопичення органічної речовини, що можливо лише в межах евфотіческой зони, тобто в тому шарі, де процеси синтезу переважають над процесами дихання. Мутність і прозорість залежать від вмісту у воді зважених речовин органічного і мінерального походження. З найбільш значущих для живих організмів абіотичних факторів у водних об'єктах слід відзначити солоність води - вміст у ній розчинених карбонатів, сульфатів, хлоридів. У прісних водах їх мало, причому переважають карбонати (до 80%). У океанічної воді переважають хлориди і частково сульфати. У морській воді розчинені практично всі елементи періодичної системи, включаючи метали. Інша характеристика хімічних властивостей води пов'язана з присутністю в ній розчиненого кисню і діоксиду вуглецю.

Походження води..Вода є одним з «будівельних матеріалів», з яких утворилася наша планета. На думку академіка О. Ю. Шмідта, вода потрапила на Землю із космічного простору при формуванні нашої планети. Так, на планету, що зароджувалася, падали шматочки або брили льоду з космосу одночасно з космічним пилом і мінеральними частинками. У процесі нагрівання планети лід трансформувався у воду і водяну пару. Доказом цього є той факт, що складові елементи води - кисень і водень - є найпоширенішими речовинами в космосі. Також були зафіксовані випадки падіння на Землю залишків ядер комет, які являють собою ні що інше, як великі брили льоду, застиглого в з'єднанні з аміаком, метаном і мінеральними компонентами.

Згідно іншій гіпотезі, вода вже входила до складу холодної газопилової хмари, що існувала мільярди років тому. Ця хмара поступово згустилася, ущільнилася і перетворилася на Землю. Тоді вода була у формі крижаного пилу. Проведені дослідження Всесвіту це підтверджують

Гідросфера — водна оболонка Землі, сукупність усіх природних вод на земній поверхні та поблизу її.

До складу гідросфери входять води Світового океану, води суходолу (річки, озера, болота, льодовики, підземні води, штучні водойми), вода в атмосфері. Об'єм гідросфери складає близько 1370 млн км3. Понад 96% гідросфери складають солоні води океанів та морів, які вкривають 70,8% площі земної поверхні. Наука, яка вивчає води Землі, їх властивості, розповсюдження та процеси, що в них протікають, називається гідрологією.

Усі складові гідросфери — води Світового океану, води суходолу та вода в атмосфері — пов'язані між собою та утворюють єдиний безперервний кругообіг води в природі. Завдяки йому здійснюється постійний зв'язок гідросфери з іншими геосферами Землі. Найтісніше гідросфера пов'язана з атмосферою, звідки на поверхню Землі поступає вода у вигляді атмосферних опадів. Головним джерелом забезпечення атмосфери водяною парою є Світовий океан, з поверхні якого вода випаровується в атмосферу. Пов'язана гідросфера і з літосферою, на якій утворюються водойми, формуються льодовики тощо.