Зовнішньоекономічна політика держави

Під зовнішньоекономічною політикою розуміють політичне оформлення міжнародних економічних зв'язків країни. При цьому міжнародні економічні відносини охоплюють всі економічні опе-рації, що здійснюються між господарськими суб'єктами певної краї-ни та їхніми іноземними партнерами (імпорт та експорт товарів, капіталу, послуг, а також транскордонний рух робочої сили і гро-шей). До зовнішньоекономічної діяльності також належать:

торгово-політичні заходи, такі як введення, зміна та відміна мита та інших (нетарифних) торгових перешкод або укладення догово-рів про торгівлю, кооперацію та запобігання подвійному оподатку-ванню;

валютно-політичні заходи (ревальвація і девальвація власної валю-ти, введення, зміна та відміна обмежень на шляху руху капіталу);

участь у міжнародних економічних організаціях, включаючи заснування нових організацій.

Зовнішньоекономічна політика грунтується на теорії світової економіки, яка досліджує засади зовнішньоекономічних операцій та їхній вплив на господарські події в країні та за кордоном. Отри-мані при цьому знання є основою для формулювання цілей та прий-няття рішень для ефективної зовнішньоекономічної політики.

Зовнішньоекономічна політика є частиною економічної політи-ки, яка, у свою чергу, виступає складовою політики держави вза-галі. Її цілі мають бути сумісними з цілями економічної політики та політики в цілому. Зовнішньоекономічні заходи повинні відповіда-ти політико-економічному та суспільно-політичному устрою сус-пільства. Певні зовнішньоекономічні цілі можуть розглядатися тільки як засіб або проміжна мета для досягнення стратегічної загально-економічної або загальнополітичної мети.

Вищою метою зовнішньоекономічної політики є дотримання або досягнення зовнішньоекономічної рівноваги. В широкому значенні зовнішньоекономічна рівновага має забезпечити процес національ-ного макроекономічного відтворення при пропорційному розвитку економіки. Це відповідає загальній стратегічній меті стабілізації та подальшого зростання економіки України.

Так, для України сьогодні актуальні такі цілі зовнішньоекономічної політики.

" 1. Інтеграція України в світове господарство та динамізація її зовнішньоекономічних зв'язків.

2. Органічне поєднання заходів щодо послідовної лібералізації сфери зовнішньоекономічних зв'язків з регулюючою роллю дер-жави в цій сфері при переважному використанні ринкових, а не адміністративних засобів регулювання.

3. Орієнтація на цілеспрямоване формування і ефективну реалі-зацію експортного потенціалу країни.

4. Багатовекторність зовнішніх економічних зв'язків України. Для реалізації зазначених цілей в Україні розробляється кон-цепція довгострокової зовнішньоекономічної політики та держав-на програма розвитку експортного потенціалу.

Держава може впливати на зовнішньоекономічні операції не тіль-ки з економічного боку, а й через монетарну сторону, через валютно-політичні заходи. Міжнародний рух платежів може відбува-тись тільки тоді, коли можливий обмін національних платіжних засобів один на одного. Це відбувається на валютному ринку, на якому складаються певні пропорції обміну між окремими валюта-ми, валютні курси. Через ці валютні курси господарства окремих країн пов'язані одне з одним на монетарній основі. Державний вплив на міжнародну торгівлю і рух капіталу через монетарну сто-рону реалізується шляхом грошової політики, політики валютно-го курсу, а також прямих обмежень, контролю міжнародних платежів.

Організаційні засади зовнішньоекономічної політики визнача-ються національними законодавчими актами, міжнародними пра-вилами і звичаями, а також спеціальними міжнародними угодами та різноманітними актами міжнародного права. Оформлення цього правового порядку на національному рівні та його формування на міжнародному рівні через укладання відповідних міжнародних угод і вступ до відповідних міжнародних організацій та договорів є та-кож завданням зовнішньоекономічної політики.

Важливим є вступ нашої країни до ГАТТ-СОТ. Ця організація має за мету лібералізацію світової торгівлі та регулює близько 90 відсотків її загального обсягу. Для досягнення зазначеної мети ГАТТ-СОТ встановив такі принципи міжнародної торгівлі.

1. Принцип торгово-політичної недискримінації, який зобов'язує учасників договору вводити режим найбільшого сприяння у взаєм-ній торгівлі.

2. Принципова заборона нетарифних торгових перешкод, відхи-лення від якої можливі лише в особливих випадках.

3. Принцип, за яким країна має захищати свою економіку тіль-ки через мито, а не через інші (нетарифні) торгові перепони.

4. Принцип взаємності при митних переговорах, а також при вирішенні спірних питань.

5. Право на рекламаційні та реторсійні, зворотні заходи при порушенні правил ГАТТ-СОТ однією з сторін договору.

Україна як самостійна держава використовує практично всі інструменти зовнішньоекономічної політики. Однак робиться це стохастично, без належного теоретичного обгрунтування необхід-ності введення того чи іншого торгового обмеження та прогнозу-вання його наслідків для вітчизняної економіки. Набагато складніша ситуація з організаційними засадами зовнішньоекономічної політики. Вони практично тільки формуються як на національно-му, так і на міжнародному рівні.

 

Сукупний попит

Сукупний попит є основною специфічною формою прояву суспільних потреб в умовах функціонування товарно - грошових відносин.

Сукупний попит (AD)- це величина обсягу продукції, яку готові купити за кожного рівня цін (Р) макроекономічні суб’єкти.

AD- це заплановані витрати всіх макроекономічних суб’єктів.

Сукупний попит можна визначити за формулою, що виведена з моделі кругообігу для відкритої економіки (розрахунок ВНП методом витрат):

 

AD = C + I + G + NE.

 

За даною формулою можна визначити структуру сукупного попиту. Він складається з:

C - споживчий попит: платоспроможний попит домогосподарств на споживчі товари;

I - інвестиційний попит: попит підприємців на засоби виробництва для:

-відновлення зношеного капіталу (амортизація);

-збільшення реального капіталу.

G - попит держави на товари та послуги для:

-виробництва спільних благ;

-державних інвестицій.

Xn - попит закордону.

 

Графічно сукупний попит зображається кривою AD, яка має від’ємний нахил.

 

 

Графік. Крива сукупного попиту.

 

Р - рівень цін

Q - реальний обсяг виробництва.

 

Основною причиною від’ємного нахилу кривої AD є ефект пропозиції грошей: зростання ціни за сталої номінальної пропозиції грошей робить гроші "дорогими" і відповідно низькими сукупні витрати.

Крива AD показує величину реальних витрат для кожного рівня цін, коли інші умови не змінюються.

Фактори, що впливають на сукупний попит поділяються на цінові та нецінові.

До цінових факторів відносяться:

1)зміна процентної ставки;

2)ефект багатства, або касових залишків;

3)ефект імпортних закупівель.

Ефект процентної ставки полягає у тому, що із зростанням згального рівня цін зростає і процентна ставка, що веде до скорочення споживчих витрат та інвестицій. У свою чергу, це спричиняє зменшення сукупного попиту. Ефект багатства, або ефект матеріальних цінностей (касових залишків) проявляється у зменшенні фінансових активів домашніх господарств (банківських строкових рахунків та облігацій) при зростанні загального рівня цін. Ефект імпортних закупівель полягає у зменшенні сукупного попиту на вітчизняні товари, якщо ціни на них будуть вищі, ніж на зарубіжні.

Під дією цінових факторів сукупний попит змінюється по кривій AD.

Розглянуті фактори показують зміну сукупного попиту під впливом зміни цін. Але сукупний попит може змінюватись і під тиском інших, нецінових факторів. До них відносять:

1)зміну в споживчих витратах:

добробут населення,

очікування споживача,

заборгованість споживача,

податки;

2)зміну в інвестиційних витратах:

процентні ставки, зміна яких викликана, наприклад, змінами грошової маси в країні, а не зміною цін,

очікувані прибутки від інвестицій,

податки з підприємств,

технологія,

надлишкові потужності;

3)зміну в державних витратах;

4) зміну у витратах на чистий експорт:

національний доход у закордрнних країнах,

валютні курси.

Під дією нецінових факторів крива сукупного попиту AD переміщується:

-вправо вгору, коли попит зростає (AD ® AD1);

-вліво вниз, коли попит змешшується (AD ® AD2).

 

Графік. Вплив нецінових факторів на криву сукупного попиту AD.

 

Крива сукупної пропозиції

Сукупна пропозиція (AS)- це обсяг товарів та послуг, який фірми готові виробляти та продавати протягом року за кожного рівня цін (за інших сталих умов).

Крива сукупної пропозиції показує обсяг реального національного виробництва за кожного можливого рівня цін.

 

 

На кривій АS можна виділити три відрізки:

-горизонтальний, або кейнсіанський (аb);

-проміжний (bc);

-вертикальний, або класичний(cd).

 

 

Горизонтальний (кейнсіанський) відрізок кривої сукупної пропозиції свідчить про те, що економіка знаходиться у стані глибокого спаду, або депресії. При цьому не використовується велика кількість засобів праці і робочої сили; ці ресурси можна привести у дію, не впливаючи на рівень цін. Виробничі витрати не зростають, а тому нема грунту для зростання цін.

Вертикальний (класичний) відрізок відображає стан економіки, коли вона досягла піку своїх виробничих можливостей, задіявши усі можливі ресурси, і за короткий період не можна збільшити обсяг виробництва. Будь-яке збільшення рівня цін не приведе до зростання реального обсягу пропозиції, адже економіка уже працює на повну потужність.

Проміжний відрізок кривої відображає розширення обсягу сукупної пропозиції під впливом зростання рівня цін до максимально можливого рівня (саме цей відрізок репрезентує дію закону пропозиції). Він показує стан економіки, що виходить з кризи і депресії, нарощує виробництво, збільшуючи при цьому витрати на одиницю продукту, що веде до зростання цін.

До цінових факторів, які впливають на сукупну пропозицію відносять:

-зміна процентної ставки;

-зміна рівня цін.

Існує також ряд нецінових факторів, що впливають на обсяг сукупної пропозиції. Йдеться про:

-зміну цін на ресурси (наявність власних ресурсів, ціни на імпортні ресурси, співвідношення на ринку національних та імпортних ресурсів);

-зміну ефективності виробництва (продуктивності праці);

-зміну економічних та правових норм (податки з підприємств та субсидії, державне регулювання).

 

При зростанні цін на виробничі ресурси, зниженні продуктивності праці, обмеженні правовими нормами виробничої діяльності сукупна пропозиція буде зменшуватись.

 

Під дією нецінових факторів крива сукупної пропозиції AS переміщується:

-вліво вгору, коли сукупна пропозиція скорочується в результаті зростання витрат виробництва (AS ® AS1);

-вправо вниз, коли сукупна пропозиція зростає (AS ® AS2).

 

 

Графік. Вплив на сукупну пропозицію нецінових факторів.

 

1. Сукупний попит- сукупна пропозиція як базова модель економічної рівноваги.

Взаємодія та взаємозв’язок між сукупним попитом і сукупною пропозицією здійснюється через систему цін.

 

Графік. Рівновага сукупного попиту і сукупної пропозиції.

Точка перетину кривої сукупного попиту та кривої сукупної пропозиції- це точка рівноваги, яка визначає рівноважний рівень цін (Ре) та рівноважний реальний обсяг національного виробництва (Qе).

Якщо сукупний попит змінюється в межах кейнсіанського відрізка кривої сукупної пропозиції, то зростання попиту приводить до зростання реального обсягу національного виробництва і зайнятості при сталих цінах.

 

Державне регулювання цін

 

Ціна є одним з найбільш важливих інструментів регулювання економіки. Її регулюючий вплив на економіку охоплює багато напрямків. Зокрема, за допомогою цін виробництво підпорядковується суспільним потребам, вираженим у формі платоспроможного попиту, ціни стимулюють зниження витрат на виробництво і реалізацію товарів, запровадження досягнень науково-технічного прогресу, підвищення якості товарів і тощо.

Світова практика підтверджує, що державне регулювання цін у тій чи іншій мірі існує в усіх країнах. Сутність і форми державного втручання в процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни. За умов розвинутого ринку державне втручання обмежується тільки відповідним впливом на передумови та побічні наслідки вільного ціноутворення. На етапі початкового формування ринкових відносин держава мусить безпосередньо втручатися і в самий механізм ціноутворення, компенсуючи нездатність ринку утворювати рівноважні ціни.

 

Державне цінове регулювання в Україні регламентується спеціальним законодавством: Законами «Про ціни і ціноутворення», «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», постановою Кабінету Міністрів України «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» тощо. Закони в галузі ціноутворення встановлюють основні правила формування та застосування цін в країні, порядок контролю за цінами, відповідальність за його порушення, права та обов’язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення. Для практичного виконання зазначених Законів, вони доповнюються й конкретизуються спеціальними рішеннями парламенту, указами Президента чи постановами уряду.

Діяльність Міністерства економіки у сфері ціноутворення спрямована на формування та реалізацію цінової політики в країні, аналіз та прогнозування динаміки цін і тарифів, розробку відповідних пропозицій щодо регулювання цін та стримання інфляції, здійснення методологічного керівництва діяльністю органів управління різного рівня з питань формування цін. Конкретні повноваження Міністерства економіки щодо регулювання цін постійно скорочувалися й нині обмежуються лише встановленням оптових цін на природний газ для виробників і постачальників, тарифів на його транспортування територією України та роздрібних цін на газ для населення.

Значно ширші повноваження у сфері ціноутворення надано місцевим органам виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно, з урахуванням місцевих особливостей проводити в життя цінову політику держави.

Певну роботу в галузі ціноутворення проводять відомчі органи, до яких належать міністерства й відомства. Установлюючи ціни, вони, як правило, погоджують свої рішення з Міністерством економіки та деякими іншими державними організаціями (Пенсійним фондом, Національним банком).

державне регулювання цін — це політика впливу держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів на ціни з метою сприяння стабільному розвитку економічної ситуації в країні.

 

Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в трьох основних формах: обмеження рівня ціни; уведення податкових платежів, що призводять до вилучення доходів у виробників та споживачів; державна підтримка цін через дотації. Це втручання здійснюється за допомогою різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об’єднати у дві групи: прямі й непрямі

Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення ринку, коли його регулюючі здатності ще недостатньо розвинуті, або коли виникає кризова ситуація в економіці. До прямих методів належать: встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги, застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення, декларування зміни цін, заморожування (блокування) цін на певний строк, уведення граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торговельних надбавок, дотування виробників деяких товарів, укладання договорів про ціни між підприємствами і державою тощо.

 

Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого ринку і за нормальних умов розвитку економіки, коли регулюючий потенціал ринкового механізму реалізується на повну силу. За допомогою цих методів держава регулює поведінку об’єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення, але не диктує порядку чи способів визначення цін та їхнього рівня. Непряме регулювання досягається здебільшого за допомогою зміни рівня та диференціації ставок товарних податків, пільгового оподаткування та кредитування, ставок державного ввізного мита, граничних нормативів рентабельності тощо.

 

Державне регулювання цін — це засіб досягнення певних цілей державної економічної політики. Можна виділити кілька таких найбільш типових цілей, кожній з яких відповідають певні методи державного впливу на ціноутворення.

Перша — запобігти руйнівному впливу цін на економіку. Така ціль, як правило, ставиться за переходу країни до ринкових відносин або в період відтворення ринкових відносин, зруйнованих війною чи соціально-економічними заворушеннями, коли в економіці порушено природні господарські зв’язки, бракує необхідної інфраструктури ринку, наявні гострий дефіцит споживчих товарів, високий рівень інфляції, безробіття і т. ін. За таких умов держава вдається переважно до політики прямого регулювання цін, у межах якої на найнеобхідніші види товарів та послуг установлюються фіксовані ціни. Політику фіксованих цін неминуче доводиться доповнювати дотуванням виробників цієї продукції.

Друга — стримати інфляцію за допомогою політики доходів. У межах цієї політики ставиться завдання зупинити розкручування спіралі «зарплата — ціни» і знизити на цій основі інфляцію до нормального рівня. За таких умов фіксовані ціни застосовуються дуже рідко.

Найбільшого поширення набули інші методи регулювання цін: тимчасове «заморожування» (блокування) цін, застосування граничних цін чи граничних коефіцієнтів їх підвищення, використання граничних нормативів рентабельності, дотування виробників соціально важливих споживчих товарів чи надання цільових компенсацій споживачам. Усі такі методи державного регулювання цін, як правило, доповнюються відповідним регулюванням заробітної плати.

Третя — забезпечити доступ до товарів першої необхідності всім верствам населення незалежно від рівня їхніх грошових доходів. Така ціль може бути виправданою за умов порівняно невисокої ефективності суспільного виробництва, коли існує суперечність між високими витратами на виробництво товарів першої необхідності та низькою заробітною платою широких верств населення. Для вирішення цієї проблеми застосовується політика низьких цін на товари першої необхідності, яка реалізується через низький рівень товарних податків або через повне звільнення від податків. За необхідності політика низьких цін доповнюється дотуванням виробників найважливіших товарів. У межах цієї проблеми щодо деяких товарів не першої необхідності держава застосовує політику високих цін, яка реалізується за допомогою підвищених ставок непрямих податків (наприклад акцизного збору). За допомогою високих цін держава обмежує виробництво та споживання відповідних товарів, а водночас компенсує втрати податкових надходжень до бюджету, спричинені низькими цінами на товари першої необхідності.

Четверта — захистити внутрішній ринок від негативного впливу зовнішньої конкуренції. Внутрішні ціни в кожній країні, як правило, відрізняються від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво та різницею в системі оподаткування. Перевищення внутрішніх цін проти світових робить вигідним імпортування іноземних товарів і, навпаки, низький рівень внутрішніх цін стимулює експорт вітчизняних товарів. Це може завдати шкоди національним підприємствам, призвести до спаду виробництва й зростання безробіття. Для запобігання таким явищам держава використовує механізм дотування національних виробників або за допомогою ввізного мита на імпортні товари підвищує їх ціни до необхідного рівня. Якщо виникає необхідність стримати експорт певних товарів із країни, держава через механізм експортного мита підвищує ціни вітчизняних товарів до необхідного рівня або обмежує вивіз за допомогою нетарифних методів (квотування, ліцензування).

П’ята — стримати монополізм і забезпечити конкурентне середовище на ринку. Ця ціль реалізується передовсім за умов переходу до ринкових відносин. На цьому етапі, коли практично немає конкуренції, кожне підприємство поводить себе як монополіст — підвищує ціни й скорочує виробництво для того, щоб забезпечити собі необхідний рівень заробітної плати і прибутку. При цьому, вільно визначаючи в собівартості (а отже, в ціні) своєї продукції частку оплати праці, виробник прагне якось компенсувати це за рахунок споживача. Саме такий процес вільного ціноутворення в неконкурентному середовищі є головною причиною нестримного зростання цін і появи галопуючої інфляції.