Фізичний радикалізм і географічний підхід

 

До фізичної географії фізичний підхід є природнім. Натомість, досить значне місце він відіграє в соціально=економічних відділках географії. Це виглядає дезо менш природнім, з першого погляду. Але розбіжності між ціма гілками географії не такі кардинальні, якщо йдеться про методологію та метод. Тому, наспраді, те, про що говоритимемо нижче, стосується як фізичної, так і економічної та соціальної географії.

Отже, до географії, щодо визначення її наукової методології, найбільше близькою є фізика – наука про фізичне оточення, Світ в цілому. Вона досліджує його загальні закони – об’єктивно існуючі сутності - і водночас відповідальна за наукову картину світу в людській свідомості.

Фізична картина світу (якщо за приклад взяти шкільний курс, що відомий кожному) викладається рафіновано як сукупність взаємно узгоджених законів світобудови, що охоплюють різні просторові рівні Всесвіту – від наносвіту (квантова, ядерна фізика) до Мегавсесвіту. Причому, найважчою й найвідповідальнішою складовою пізнавального процесу є вилучення певного нового закону з низки феноменологічних спостережень. Як це написане (стосовно хімії) В.Гьоте в «Фаусті» (де звучить з вуст Мефістофеля):

 

«…живой предмет желая изучить,

Чтоб ясное о нём познанье получить,

Учёный прежде душу изгоняет,

Затем предмет на части расчленяет

И видит их, да жаль: духовная их связь

Тем временем исчезла, унеслась!

Encheiresin naturae именует

Всё это химия; сама того не чует,

Что над собой смеётся».

 

Фізика (як і хімія) пильнує, аби їх фундаментальні закони були безсуб’єктними (незалежними від спостерігача) - об’єктними й об’єктивними. Об’єктність – це спрямованість на певну складову, рису, властивість (онтологічну сутність натурного об’єкту), що обов’язково, неухильно повторюється у всіх без винятку таких об’єктах, явищах (на протиставлення цьому, суб’єктні закони проявляються тільки по відношенню до певних бачень, притаманних суб’єктові). Об’єктивність означає, що одне й те саме явище, будучи дослідженим декількома науковцями, не залежатиме від їх особистісного бачення об’єкту.

Географія (більшою мірою – фізична) має майже таку саму спрямованість. Адже закони світобудови панують у земному просторі так само, як у Всесвіті.

За такої посилки, виникає питання: а чи не виглядає зайвою географія, принаймні, географія фізична, на тлі такого універсалізму фундаментальної науки? Щоб відповісти на це риторичне запитання, захистивши тим самим право фізичної географії на подальше існування, слід порівняти: а чим географічне бачення світу (земного простору, земної поверхні) відмінне від фізичного. І, взагалі, чи воно відрізняється будь-чим суттєвим?

Таке порівняння, якщо його серйозно провести, покаже: відрізняється в багатьох сенсах. Перш за все, в «композиції» тих фізичних законів, що мають всеохоплюючий характер. Адже в земному просторі науковець спостерігає феноменологічно (у реальних проявах досить складних явищ) такі поєднання фундаментальних законів, якого неможливо отримати на інших об’єктах. Щоб переконатись у цьому, досить хоча би порівняти об’єкти Всесвіту (близького, планетного, та далекого – зоряного, позагалактичного). Побачимо, що це інші світи, і феноменологічно пізнати їх вдається лише фрагментарно – через спостереження ззовні, через зондування фізичних полів за допомогою космічних штучних об’єктів і особливо – залученням аналітичного апарату фізики до їх вивчення. На Землі більшість проявів фізичних законів та їх різноманітних комбінацій значно доступніша в експерименті, хоча від цього вона не стає зрозумілішою сама собою. Географія – колективний майстер феноменологічного опису таких явищ, завдяки чому вона забезпечує змістовну постановку проблем для точних наук.

Друге – можливо, більш важливе для утвердження статусу фізичної географії. Спробуйте попросити фізика пояснити будову земної поверхні хоча би у її генеральних рисах. Потім вилучити прояви законів термодинаміки у циркуляційних системах тепло-вологообігу, розподілі кліматів в залежності від цього. Ми вже не говоримо про прогнозування фізичних явищ погоди і клімату і т.п. Я впевнений (з досвіду), що це навряд чи можливе. Фізик мислить, як вище згадувалось, рафінованими фізичними реальностями, ідеальними моделями прояву певних законів. Щоб докласти закон до пояснення певного явища, слід сформулювати питання у термінах, притаманних даному розділові фізики (механіка, термодинаміка тощо).

Отже, фізико-географ має незайману «екологічну нішу» у цій науковій діяльності. Його основна роль – професійне формулювання (у наукових термінах) певних наукових об’єктів пошуку. Певним «інтерфейсом» (як тепер модно говорити) між фізикою та фізичною географією є геофізика.

Третє. Поряд з об’єктним баченням предмету науки, в фізичній географії все ширше використовується проблемний принцип (власне, йому в найбільшій мірі присвячено цей курс). Проблемний принцип полягає в тому, що людська спільнота ставить перед науками про Землю певні проблеми, не замислюючись над тим, яка саме наука мусить їх розв’язувати. Наприклад, сучасна болюча й бентежлива проблема глобальних змін клімату, що вже згадувалась. Ця проблема не має наукової «адреси» - не спрямована ані фізиці, ані географії. Вона спрямована до Науки. Натомість, кожна наука знаходить власну «екологічну нішу» у цій проблемі, пропонуючи (через різні координуючі організації – ООН, ЮНЕСКО, ЄС, науковий дивізіон НАТО та ін.) відповідні проекти, що входять до даної проблеми як її потенційні складові. Слід сказати, що людство здатне досить щедро підтримувати такі проекти (приклад – проект «Біосфера-2» коштував декілька мільярдів дол., а створення адронного колайдера – на порядок більше). Бо у людської спільноти, взятої в цілому, немає можливості інакше забезпечувати своє подальше існування як не здійснюючи «прориви» в майбутнє під прапором Науки, так би мовити.

І якщо географи посідають у вирішенні таких глобальних проблем надто скромне місце – то це наша біда: не пропонуємо своє унікальне знання; не завойовуємо місце у цьому «кастингу» інших наук, що пнуться до висот суспільного визнання (і до коштів грантів, що виділяються на здолання таких проблем); не демонструємо свої власні «мелодії» (якщо продовжувати аналогію з мистецьким кастингом) і все т.ін. Більш за це, називаємо презирливо «грантоїдами» (від слова «грант» - грошова підтримка проекту) своїх колег, що докладають зусиль, щоб увійти в цей ансамбль дослідників певної суспільно значущої проблеми. Географія в цьому відношенні виглядає парадоксально - як узбіччя реального життя навколо географічної (за сутністю) проблеми керування навколишнім природним середовищем. Автор цих рядків говорив про цю неприглядну позицію географії на географічних з’їздах у в пресі – і поки що дарма.

Четверте. Жодна наука не розвиває поняття хорологічності, тобто прив’язки будь-чого до місця як іманентної властивості земної поверхні. Воно полягає в значимості місця розташування як фактора саморозвитку і природи, і людини (термін «місцерозвиток», введений у науку соціологом М. Данилевським та політологом В. Савицьким ще до класичної роботи географа А. Геттнера, є свого роду квінтесенцією хорологічного начала географії). Причому, на різних рівнях ієрархії хорологічне начало виражається по-різному, бо, на нашу думку, воно має ієрархічну структуру. Ні в одній іншій науці, крім сімейства географічних наук (якщо залишати в ньому і геологію), хорологічне начало і, відповідно, хорологічні знання не мають такого значення як в географії.

У точних науках – в геометрії і навіть у фізиці (адже вона – визнана «цариця природознавства») немає багатозначного поняття простору в географічному розумінні. Є типи ідеального простору – геометричного й топологічного (хоча топологія - свого роду «вищий щабель» геометрії). Отже, є топологія і метрика ідеальних просторів. Строго визначені певні просторові міри: відстань, площа, об'єм і похідні від них, що визначається строгим доказом терем і пошуком постулатів тощо. Але немає простору як певного порядку розміщення одночасно співіснуючих однотипних об'єктів на земній поверхні,тим більше простору співіснування різнотипних об’єктів (притаманного геосистемному рідходові). Практично бракує визначення й доказу властивостей неоднорідного простору – таких як анізотропія, анізоморфність в їх складному структурному поєднанні. Немає складних форм симетрії, характерних для земних об'єктів. Все це існує - лише в певній мірі – в методології фізичної географії, але рідко застосовується у регіональних дослідженнях як певна доказова база отримання висновків.

П’яте. Але найбільша відміна географії – в структурі науки. Фізика рафінувала знання до вичленування законів світобудови - об'єктивно існуючих і стійко відтворюваних сутностей, а географія – ні. Фізичні закони, встановлені за певними правилами, настільки непорушні, що немає навіть посягань на те, щоб подумати, – а чи дійсно проявиться той чи інший з них в певному конкретному випадку.

Натомість, географія не має в своєму розпорядженні знання, рафінованого до непорушності фізичних законів. Навіть закон світової зональності досить часто піддається сумніву і до того ж має різні формулювання. Географічне знання імовірнісне, тому що воно співвідноситься зі стохастичними системами, взятими в цілому. Натомість, воно є холістичним (всеосяжним), отримуваним без препарування дійсності (всупереч наведеній цитаті з Гьоте).

Географ, як правило, намагається зберегти цілісність об’єкту дослідження. Він ніколи з впевненістю не скаже, що з ознаки А неминуче слідує В. Але географу досить часто вдається назвати низку можливих наслідків, пів інтуїтивно простежити їх ланцюжки взаємодій і досягти багато чого іншого, користуючись своєрідною географічною логікою: географічними (неповними, не формалізованими) аналогіями, непрямими спостереженнями, певним досвідом і т.д. Як географ це робить, практично не маючи можливості суворого доказу? Феноменологічно, через утримування у свідомості неформалізованої «матриці відносин», тобто значної кількості аналогій, пояснень певних явищ, здобутих раніше; цю матрицю відносин фахівець формує, розвиває і носить постійно в своєму професійному розумі. Далі ми будемо називати її матрицею світорозуміння, маючи на увазі Всесвіт.

Феноменологічне бачення, холістичне світосприйняття, навичка евристичного мислення – це, можливо, найважливіші відмінності географічного знання від інших знань. Завдяки наявності у свідомості згаданої матриці світорозуміння, географ або ж людина, що географічно мислить, здатні успішно справлятися з пізнанням складних нерозчленованих (не рафінованих) систем (тобто всупереч викладеному монологу Мефістофеля), в яких переплітаються різноманітні процеси, породжені певними станами, флуктуаціями й іншими вимушеними або спонтанними неоднорідностями. Завдяки цьому ж, географія більш яскраво і адекватно, хоча і менш точно і інколи мало переконливо, характеризує існуючий світопорядок.

Але це не все і, навіть, можливо, не це головне. Більш важливо, що географія формує образ Світу. Спробуйте скласти образ Світу з рафінованих фізичних законів. Адже в кожному випадку вам доведеться відповісти на такі, наприклад, запитання:
А) які фізичні закони проявляються в даний момент і в даний час, і чому це саме так;
Б) як саме вони взаємодіють (щоразу повторюється одна і та ж потреба у суворій системі доказів);
В) чому не виявляються інші фізичні закони? - І т.д.

Географія складає образ світу з безлічі сюжетів, повторюваних на земній поверхні (в обсязі географічної оболонки) в різних конкретних співвідношеннях і проявах, що сприймаються як цілісні явища – феномени реальності. Можна також сказати – евристично-експертним шляхом.

У класичному вигляді, географи задовольняються фіксуванням географічних феноменів, не обтяжуючи себе розчленуванням, рафінуванням їх до окремих проявів певних законів і логічним поясненням їх утворення (приблизно, на рівні чорного або сірого ящика в кібернетиці). У такому розчленуванні найчастіше (для дослідника) немає й потреби, крім як для опонента.

Принижує чи це наукові гідності географії? І «так», і «ні». «Так» - тому що вона, будучи наукою з числа Першознання (бо з’явилась раніше за час виникнення науки в цілому як такої), не включається до числа фундаментальних навчальних дисциплін (приблизно те ж відноситься і до біології). «Ні» – тому що все одно немає іншої наукової дисципліни або навчального курсу, який би давав на такому рівні детальності і глибини опрацювання картини світу найближчого людського оточення, «Людського дому», за часто повторюваним у цій роботі крилатим висловом Карла Ріттера.

Географи-професіонали представляють географію як відображення об'єктивних знань про земний світ (світ людей), розчленованих на страти фізичної реальності, економічної і соціальної організації суспільства.
Відповідно до цього, формуються певні образи цих страт реальності природи й організації суспільства у вигляді основ фізичної, економічної та соціальної географії.

Але існує, поряд з науковою, широка й строката соціальна свідомість, від якої, в кінцевому рахунку, залежить доля географії. І тут ми повинні зауважити, що в широкій соціальній свідомості географія все більш втрачає, почасти витісняючись іншими засобами феноменологічного відображення Світу (мене зрозуміють ті, хто пам'ятає «Клуб кіноподорожей» і дивиться "Discovery Planets"). Плюс, до того ж, Інтернет з його могутньою й вкрай динамічною інформаційною базою про країни світу – підручник економічної та соціальної географії з ним може конкурувати лише завдяки певній системі викладу. Натомість, останній старіє фактографічно ще до моменту виходу в світ (фізичній географії в цьому відношенні, зрозуміло, легше).

У той же самий час, географія бачиться в суспільній свідомості, перш за все, як знання про розміщення будь-чого, прості просторові співвідношення, просторову приналежність (що, де, іноді - чому). У цих відносинах у географії немає «дублера», немає конкурента і вона є природним монополістом цієї сфери відображення світу.
У чому ж тоді проблема?
1. По-перше, в тому, що між науковою географією і географією буденної свідомості існує досить великий розрив. Наукова географія - холістичне знання, вона «пишається» об'єктивністю, безсуб'єктністю пізнавального процесу. Але що це означає з іншого боку? Знання стає не орієнтованим на конкретного споживача; воно втрачає цінність для кожного індивіда - воно взагалі, воно - ні для кого-то конкретного. Порівняйте: чому екологія так швидко взяла гору над географією, біологією, навіть фізикою? Тому що вона (екологія) суб'єктно орієнтована, а географія (також біологія, фізика) - ні. Людей у масі хвилює те, що співвідноситься з їх інтересами - допомагає або заважає задовольняти потреби.
2. По-друге, вона в тому, що в різних стратах чи секторах суспільства панує і проявляє себе в розумінні і конструктивних рішеннях різна географія, точніше, різне світосприйняття. Буденна свідомість суб'єктно орієнтована, істотно егоцентрична або хоча б антропоцентрична: сприймається те, що прагматично значуще, те, що близько розташоване і може становити користь чи небезпеку.
Чи істотно це протиріччя? Так, причому в багатьох відношеннях це так.
- На побутовому рівні свідомості відбувається деформація шкали цінностей: географія, будучи стовпом вчення про навколишнє середовище – ключового в проблемах сталого розвитку – незаслужено йде у ар'єргарді фундаментальної науки і дуже слабка в практиці.
- На науково-пізнавальному рівні: географія, не маючи пізнавальної системи, адекватної ступеню складності пізнаваного об'єкта, не може змагатися ні з фізикою, ні з (гео) хімією, ні з економікою, ні з чим-небудь іншим зі сфери «справжньої» науки.
- На філософсько-методологічному рівні: вона залишається натурфілософією, яка – обґрунтовано чи ні – переносить індивідуальне бачення фахівця на закономірності просторової організації природи, на соціум і продукти його життєдіяльності.
- На інженерному рівні: географія (конструктивна географія) не конкурує з (гео) фізикою, (гео) хімією, навіть біологією через пануючі тут описовість, приблизність і невпевненість у своєму знанні, через не відтворюваність результатів, не окреслення конкретних об'єктів і навіть з-за посягання охопити всі відразу.
- На навчально-пізнавальному рівні: це надмірна об'єктивізація знань про світ, їх ретроспективний характер: якщо й так все встановлено, вже відомо, то що, власне, залишається пізнавати в цій сфері?

Вихід полягає в тому, щоб легалізувати географічне пізнання. Йдеться про пізнавальний процес добування знань замість типового для географії (не лише в освітній області – навіть в науці) схильності до транслювання відомих знань. Якщо узагальнити уявлення про географічну картину світу з урахуванням стратифікації суспільної свідомості, то ми отримаємо якусь «матрицю світосприйняття», структурно подібну Періодичної таблиці елементів Д. Менделєєва. Кожен індивід «вихоплює» з неї якийсь «вектор уявлень», повнота якого дуже різна.

В якості прикладу пригадаємо результати шведського географа Хагерстранда, які були ним докладені на ХХІІІ Міжнародному географічному конгресі (м., 1984). Шляхом опитувань він встановив, що шведи сприймають світ, так би мовити, у логарифмічному масштабі. Тобто найближче оточення здається великим і значимим, його периферія стає все менш суттєвою в міру віддалення від центру сприйняття, в кінці кінців далекі країни або взагалі зникають з цього індивідуального людського світу, або виникають в окремих випадках.

 

Інформаційний підхід

Відносно новим загальнонауковим методом є інформаційний підхід, суть якого полягає в тому, що при вивченні будь-якого об’єкта, процесу чи явища в природі чи суспільстві, перш за все, виявляються найхарактерніші для нього інформаційні аспекти.

В основі інформаційного підходу лежить принцип інформаційної побудови всього сущого, згідно з яким:

- інформація є універсальною, фундаментальною категорією Всесвіту (поряд з матерією і енергією);

- практично всі процеси та явища мають інформаційну складову, що відбиває структуру системи;

- водночас, інформація є носієм смислу (змісту) всіх процесів, що відбуваються в природі та суспільстві;

-інформація не підлягає законам термодинаміки, на відміну від матерії та енергії, перш за все, вона не відповідає принципу збереження.

Отже, за сучасними уявленнями, Всесвіт – це широкий інформаційний простір, в якому функціонують і взаємодіють інформаційні системи різного рівня.

Усвідомлення всеосяжності інформації в природі та су­спільних явищах стало об’єктивним чинником виникнення нового фундаментального методу наукового пізнання - інфор­маційного підкоду, який дає змогу дослідити об’єкти, процеси та явища з інформаційного погляду, виявити нові якості, важливі для розуміння їх сутності та можливих напрямів розвитку на основі знання загальних властивостей та зако­номірностей інформаційних процесів.

Інформаційний підхід тісно пов'язаний із системним, що дає змогу уявити сучасний світ як складну глобальну бага­торівневу інформаційну систему, яку утворюють три взаємопов’язані системи нижчого рівня: система "Природа", си­стема "Людина" і система "Суспільство". Кожна з цих підси­стем є, по суті, інформаційною. Інформаційна система "Лю­дина" посідає центральне місце в інформаційній моделі су­часного світу, оскільки саме через неї здійснюється взаємодія інформаційних систем "Природа" і "Суспільство". Це зумов­лено двоїстою сутністю людини, яка одночасно є природним і соціальним організмом. Це створює методологічну базу для дослідження проблем людини і суспільства як цілісних ба­гаторівневих, багатофункціональних інформаційних систем.

 

Геосистемне подання інформації. Що ж тоді є інформація з геосистемної точки зору? Інформація - це здатність одного компонента чи підсистеми впливати на інші компоненти чи підсистеми через прямі та зворотні зв'язки і відносини між ними. Інформація - це частина об'єктивного світу, яка не є ні речовиною, ні енергією. Але речові та енергетичні потоки здатні бути одночасно носіями інформації.

Інформація з матеріально-енергетичних позицій виявляється в тому, що малі енергетичні (або речові) впливу здатні викликати значні зміни в системі, які як би суперечать першого початку термодинаміки. Це відбувається за рахунок:
а) спорідненість взаємодіючих систем;
б) наявності у складних самоорганізованих системах своєрідних «спускових механізмів», тобто - Особливої ​​структури системи, на яку відбуваються впливу, її підготовленості до дії такого роду;
в) нестійких станів, властивих відкритим системам.

Приклади: 1. Малі зміни вмісту СО2 (в стотисячний частках по масі - ppm) - призводять до колосальних змін в тепловому режимі біосфери.
2. Зміни водневого показника середовища рН регулює гігантські потоки речовини: одні речовини стають рухливими мігрантами, інші «завмирають», депонуються, втрачаючи рухливість і активність.
3. Геологи, геоморфології, геофізики користуються сигналами, що виходять із надр, для вивчення земної ко-ри дистанційними методами, пошуку корисних копалин, прогнозу геофізичних явищ і т.п.
У таких і подібних випадках говорять про сигнально-інформаційних взаємодіях: енергія впливу дуже мала в порівнянні з процесом, який вона визначає, тобто такий вплив радше сигнал, що впливає на енергетичний або речовий потік, ніж сам цей потік). Інформаційний позначає, що сигнал виражається в інформаційних (а не енерго-масових) процесах. Зокрема, сигнали не підкоряються принципу збереження, обов'язковому для потоків речовини та енергії.

Головною відмінністю сигнально-інформаційних впливів від фізичних процесів є їх невідповідність принципу збереження речовини / енергії: ефект впливу неадекватний його величині.
Говорять також про нелінійність взаємодій, так як співвідношення між величиною впливу і реакцією системи може бути самим різним і залежить від структури системи. Великі енергетичні потоки часто не викликають особливих змін у геосистемах, тобто в них має місце невідповідність між енергією впливу і енергією реакції.

З геосистемних позицій інформація - це здатність системи відображати у своїй структурі та реак-ціях структуру іншої системи (яка впливає). Головне не в кількості переданої енергії, а в ефективності передачі, відтворення структури.
Завдяки інформаційним (сигнально-інформаційним) впливів (взаємодіям) процеси в геосистемах набувають великої різноманітності, деяку непередбачуваність (однозначне пророкування, опис зробити в цих умовах складніше).
Ці взаємодії, зв'язку становлять основу управління, тому що дозволяють використовувати малі енергетичні впливу для приведення в рух великих мас і потоків енергії. Фактично сигнали дозволяють використовувати приховану, але підготовлену для використання енергію.

 

Енерго-інформаційний підхід

Теорія енерго-інформаційного обміну розробляється у зв’язку з визначенням можливостей керування в майбутгблму ноосферо-стійкому суспільстві[111]. В системі ноосфери це відкриває нові можливості для наукового пізнання, нову інфор­маційну картину світу, що якісно відрізняється від тради­ційної речово-енергетичної картини, яка до цього часу домі­нувала у фундаментальній науці. Особливо плідним інфор­маційний підхід виявляється при дослідженні сучасної лю­дини і суспільства. Зокрема, в роботі^[112] вперше зазначено, що існує, крім відомої з фізики енергії (потенційної, кінетичної) та її форм (механічна, теплова, електромагнітна тощо) сигнально-інформаційна енергія.

Сигнал – це потік інформації, що найчастіше має форму відносно невеликого викиду енергії (радіосигнал, лазерний промінь,наприклад).

Сигнально-інформаційна енергія проявляється в умовах існування складних неврівноважених систем, через створення людиною досить потужних процесів невеликими, але спрямованими впливами (через звук, лазерний промінь тощо), але ще частіше – в автокібернетичних системах природи (зледеніння, вплив забруднення на термодинаміку океану), керування у формах опосередкованого впливу (гідротермічний ефект зрошення; фітомеліорація).

Нарешті, сигнально-інформаційний підхід досить широко використовувався в географії, картографії як міра неврівноваженості, показник різноманіття та його втрати (інформаційна ентропія), наприклад, як міра погіршення стану природи (Ю.Г.Пузаченко) або показник різкої зміни умов середовища (інформаційні бар’єри в роботах В.О.Бокова)^[113].

Пізнавальні можливості інформаційного підходу поляга­ють у тому, що предмет дослідження вивчається у контексті інформації, її численних виявів. Він передбачає використан­ня пізнавальних можливостей інформаційної теорії, методів, засобів, організаційних форм і технологій, вироблених інфор­матикою, для визначення специфічних рис предмета дослі­дження. Основний дослідницький актив інформаційного підкоду полягає в тому, що всі об’єкти, процеси та явища е по суті інформаційними, оскільки пов'язані зі створенням, на­копиченням, обміном або використанням інформації (відо­мостей, знання) задля здійснення соціальної комунікації.

У більш вузькому значенні інформаційний підхід означає ефективне використання пізнавального потенціалу інформаційної діяльності, що розглядаються як сукупність процесів одержання, збирання, аналітико-синтетичної переробки, збе­рігання, пошуку та розповсюдження інформації (а також інших допоміжних процесів, які забезпечують ці основні про­цеси), що використовується комунікаційними посередника­ми (дистанційними засобами отримання первинної інформації та моніторингу; електронними мережами передачі інформації; приймачами, декодерами тощо). Посередниками виступають також соціальні інституції, ЗМІ або просто люди, які виконують функції інтерфейсу між джерелом інформації та її споживачами. В миру подальшого розвитку суспільства інформаційна діяльність стає основною галуззю виробництва, перевищуючи за обсягами продажу й об’ємами отримуваних прибутків традиційні галузі – промислового і аграрного секторів.

Для вчених, на­уковців інформаційна діяльність е невід’ємною складовою творчого процесу, одним із важливих обов’язкових елементів наукового дослідження будь-то огляд літератури з теми до­слідження, спостереження, експеримент чи теоретичний умо­вивід, одним із основних засобів досягнення мети і завдань наукового дослідження, забезпечення достовірності його нау­кових положень, висновків і рекомендацій. Інформаційний підхід має великі евристичні можливості щодо дослідження специфіки інформаційних потоків (ма­сивів, ресурсів, продуктів і послуг) та інформаційних потреб досліджуваної предметної галузі через знання законів, функцій, ознак, властивостей, методів і засобів інформації як змісту повідомлень чи засобу соціальної комунікації (доку­ментної, інформаційної, когнітивної). Слід згадати про деякі негативи у стрімкому розвитку інформаційної індустрії.

Останнім часом зростає значення культурологічного підходу, який набуває статусу загальнонаукової методології. Культурологічний підхід, завдяки широкій палітрі поняття культура та пізнавальним можливостям культурології - науки, що вивчає культуру як цілісність, дає можливість до­слідити безліч природних, соціальних, екологічних, економіч­них, педагогічних, інформаційних та інших об’єктів та явищ як культурологічного феномену.

Вихідним положенням культурологічного підходу е роз­гляд сучасного світу як багаторівневої ієрархічної системи "Культура", яка складається з трьох основних відносно само­стійних підсистем: системи "Природа", системи "Людина" і системи "Суспільство". Кожна з підсистем може бути дослі­джена як культурний феномен. Особливе значення має до­слідницько-пізнавальний потенціал культури для вивчення людини і суспільства^[114].

Інформаційний підхід стосується також буттєвого рівня суспільства і засобів наукового пізнання. Тут слово «інформація» набуває значення, близького до загальнолюдського. "На­скрізний" характер інформації, яка проникає практично в усі галузі та сфери людської діяльності і супроводжує їх, стає однією з найважливіших категорій соціального розвитку; зро­стання обсягів інформації, вирішення проблем її доступності та ефективного використання; інформатизація суспільства; розвиток інформаційної техніки і технології (для географів важливим є розвиток ГІС-технологій); становлення інформаційного суспільства, основним інтелектуальним про­дуктом якого є знання, електронні документи, віртуальні цінності (товари, гроші). Останній чин­ник став імпульсом для обґрунтування інформаційної географії^[115]. Натомість, як неодноразово підкреслює ідеолог Apple Стів Джобс, технології недостатньо для прогресу в комп’ютерній справі. «Я уже говорил это, – зазначив він у виступі з приводу нового iPad 2, – но повторюсь: в ДНК Apple заложено, что одной технологии недостаточно. Только технология в союзе с гуманитарными науками дает результат, который заставляет наши сердца петь. Сейчас многие входят на рынок планшетов и смотрят на них как на новые PC. Железо и софт делают разные компании. Они говорят о скоростях, как будто это обычные PC. А весь наш опыт и каждая косточка в нашем теле говорит, что это неправильный подход».

Культурологічний підхід інтегрує дослідницький потенці­ал, накопичений рядом наук, які вивчають культуру (філософією культури, теорією культури, мистецтвознавством, психологією культури, соціологією культури, історією культури та ін.), і реалізує прагнення до аналізу предмета дослідження як культурного феномену. У межах культурологічного підхо­ду культура розглядається як система, що складається і функціонує у взаємодії форм: об’єктивної (будь-які культурні об’єкти) і суб’єктивної ("зліпок" культури і свідомості); раціо­нальної й емоційно-чуттевої її складової; культурно-нова­ційних механізмів проникнення культури в усі галузі і сфери людської діяльності; процесів виробництва, розповсюдження (трансляції) і "присвоєння" культурних цінностей тощо.

Питання для самоконтролю:

 

 

Проблема 6