Грунтово-географічне районування — це поділ те-
риторії на грунтово-географічні регіони, однорідні за структурою
грунтового покриву, поєднанням факторів грунтоутворення і мож-
ливостями сільськогосподарського використання.
Сучасна схема грунтово-географічного районування розроблена
Грунтовим інститутом ім. В. В. Докучаєва (м. Москва) спільно з
іншими установами (1962). У цій розробці прийнято таку систему
таксономічних одиниць (1962):
1. Грунтово-біокліматичний пояс
2. Грунтово-біокліматична область
Для рівнинних територій Для гірських територій
3. Грунтова зона
4. Грунтова провінція
5. Грунтовий округ
6. Грунтовий район
| 3. Гірська грунтова провінція (вертикальна структура грунтових зон)
4. Вертикальна грунтова зона
5. Гірський грунтовий округ
6. Гірський грунтовий район
|
Опорними одиницями грунтово-географічного районування є:
на рівнинних територіях—грунтова зона, в горах — гірська грун-
това провінція.
Грунтово-біокліматичний пояс — це сукупність грунтових зон і
гірських грунтових провінцій, об’єднаних подібністю радіаційних і
термічних умов. У межах кожного поясу виділяють грунтово-біо-
кліматичнІ області.
Грунтово-біокліматична область — це сукупність грунтових зон
і гірських провінцій, об’єднаних (крім радіаційних і термічних
умов) подібними умовами зволоження і континентальності, які зу-
мовлюють особливості грунтоутворення, вивітрювання і розвитку
рослинності на даній території. За ступенем континентальності об-
ласті поділяють на океанічні, континентальні і екстраконтиненталь-
ні, за характером зволоження — на гумідні, перехідні (субгумідні,
субаридні) і аридні.
Грунтова зона — ареал зонального типу грунту і супутніх йому
інтрозональних грунтів.
Грунтова провінція — частина грунтової зони, яка відрізняєть-
ся специфічними особливостями грунтів і умовами грунтоутворен-
ня (зволоження, континентальність, температура).
Грунтовий округ — частина грунтової провінції є певним типом
грунтових комбінацій, який зумовлений характером рельєфу і грун-
тоутворюючих порід.
Грунтовий район — частина грунтового округу, яка характеризу-
ється однотипною структурою грунтового покриву (закономірним
чергуванням в межах району тих самих грунтових комплексів).
Гірська грунтова провінція — ареал поширення чітко визначе-
ного ряду вертикальних грунтових зон, який зумовлений положен-
ням гірської країни в системі грунтово-біокліматичних областей.
Значення інших таксономічних одиниць районування грунтів од-
накові для рівнинних і гірських територій.
Тривалий час вчені багатьох країн працювали над проблемою
грунтово-географічного районування світу. Детальну характерис-
тику грунтового покриву Земної кулі наведено в спеціальних моно-
графіях і підручниках М. А. Глазовської (1972—1973), Б. Г. Роза-
нова (1977), М. М. Розова і М. М. Строганової (1979). Зусиллями
грунтознавців і агрономів різних країн складено загальну схему
грунтово-біокліматичних областей світу (див. форзац 2).
Нижче наведено перелік грунтових областей, виділених на схе-
мі грунтово-біокліматичного районування світу:
Полярний пояс: П1 — Північно-Американська, П2 — Євразіат-
ська.
Бореальний пояс: а) тайгово-лісові області: Б1 — Північно-
Американська, Б2 — Ісландсько-Норвезька, Б3 — Європейсько-
Сибірська, Б4 — Берінгово-Охотська, Б5 — Вогняноземельська;
б) мерзлотно-тайгові області: Бм1 — Північно-Американська,.
Бм2 — Східно-Сибірська.
Суббореальний пояс: а) лісові області; СБл1 — Північно-Аме-
риканська східна, СБл2 — Північно-Американська західна, СБл3 —
Західно-Європейська, СБл4 — Східно-Азіатська, СБл5 — Південно-
Американська, СБл6 — Новозеландсько-Тасманська; б) степові
області: СБ1 — Північно-Американська, СБ2 — Євразіатська,
СБ3 — Південно-Американська; в) пустинні і напівпустинні обла-
сті: СБп1 — Центрально-Азіатська, СБп2 — Північно-Американ-
ська, СБп3 — Південно-Американська.
Субтропічний пояс: а) області вологих лісів: СТл1 — Північно-
Американська, СТл2 — Східно-Азіатська, СТл3 — Південно-Аме-
риканська, СТл4 — Австралійська; б) посушливі області: СТ1 —
Північно-Американська, СТ2 — Середземноморська, СТ3 — Східно-
Азіатська, СТ4 — Південно-Американська, CT5 — Південно-Афри-
канська, СТ6 — Австралійська; в) пустинні і напівпустинні.
області: СТп1 — Північно-Американська, СТп2 — Афро-Азіатська,
СТп3 — Південно-Американська, СТп4 — Південно-Африканська,
СТп5 — Австралійська.
Тропічний пояс: а) області вологих лісів: Тл1 — Американська,
Тл2 — Африканська, Тл3 — Австрало-Азіатська; б) саванні обла-
сті: Т1 — Центрально-Американська, Т2 — Південно-Американ-
ська, Т3 — Афро-Азіатська, Т4 — Австралійська; в) пустинні і на-
півпустинні області: Тп1 — Південно-Американська, Тп2 — Афро-
Азіатська, Тп3 — Південно-Африканська, Тп4 — Австралійська.
Таке районування дає змогу оцінити в узагальненій формі по-
ширення головних типів грунтів Земної кулі в тісному зв’язку з
кліматичними умовами. Грунти і клімат, як відомо, є головними
факторами, які визначають біологічну продуктивність ландшафтів,
набір сільськогосподарських культур і їх урожайність. Тому грун-
тово-біокліматичне районування одночасно є і грунтово-агроеко-
логічним. Грунтово-біокліматичні області світу М. М. Розов і
В. М. Фрідлянд розглядають як агрогрунтові області.
В наш час найдетальніше вивчено грунтовий покрив Європи і
Азії. Тому фактичний матеріал третього розділу посібника базу-
ється в основному на даних літературних джерел, які присвячені
географії грунтів цих частин світу.
Розділ 14
ГРУНТИ ПОЛЯРНОГО (холодного) ПОЯСУ
В межах полярного поясу виділено дві полярні об-
ласті: Північно-Американська і Євразійська. В межах Євразійської
області виділено дві грунтові зони: арктичну і субарктичну (тунд-
рову).
Арктична зона займає острови Північного Льодовитого океану
і вузьку смугу азіатської частини материка. Субарктична зона тун-
дрових грунтів розташована на південь від арктичної. Вона про-
стягається від Скандинавії на схід до Берингової протоки. На
півдні межує з тайгово-лісовою зоною.
В грунтоутворенні арктичної і субарктичної зон багато спіль-
них рис.
ЗОНА АРКТИЧНИХ ГРУНТІВ
Клімат арктичної зони дуже суворий, холодний і
сухий. Протягом року тут випадає 150—300 мм опадів, як правило,
у вигляді снігу. Сніговий покрив незначний, а на підвищеннях зов-
сім немає. Середньорічна температура становить –10—14°С, се-
редня температура зимових місяців — –25—31°С, а найтеплішо-
го літнього — +8—9°С. Тривалість безморозного періоду всього
12—14 днів. На всій території зони поширена багаторічна мерзло-
та, яка є домінуючим фактором грунтоутворення. Суглинкові грун-
ти відтаюють на глибину 30—40 см, піщані — на 75—100 см. Бага-
торічна мерзлота уповільнює всі геохімічні і мікробіологічні про-
цеси. В цих умовах переважає морозне фізичне вивітрювання,
внаслідок чого формується покрив щебенистого дрібнозему. Для
водного режиму арктичних грунтів характерна контрастність воло-
гості протягом року. Навесні талі води застоюються на мерзлому
горизонті і перезволожують грунт. Влітку під впливом цілодобової
інсоляції і сильного вітру грунт пересихає і розтріскується.
Арктичні грунти формуються в передгір’ях та на морських те-
расах. Основними грунтоутворюючими породами є щебенюваті і
кам’янисті породи, які перекриті пухкими четвертинними відкла-
дами морського та водно-льодовикового походження. Здебільшого
вони мають супіщаний або легкосуглинковий склад.
Рослинність зони представле-
на в основному мохами і лишай-
никами. Рослини оселяються в
улоговинах куртинами та уздовж
тріщин між полігонами. Трапля-
ються тут також гриби, водорості
і кілька видів квіткових. Ступінь
покриття поверхні грунту не пере-
вищує 25%. Річний приріст біо-
маси становить 2,7—7,0 ц/га.
Рис. 23. Схематична будова арктич- ного типового (1) і тундрового глейового (2) грунтів.
|
Грунтовий покрив арктичної
зони — це комплекс арктичних
грунтів-плям і арктичних грунтів
під рослинністю. В зв’язку з не-
глибоким відтаванням арктичні грунти мають короткий профіль.
Підтип арктичних типових
грунтів поширений в південній
частині зони під мохово-різно-
травно-злаковою рослинністю, яка приурочена до морозобійних
тріщин. Цей підтип має таку будову (рис. 23, 1).
Горизонт О — мохово-лишайникова подушка 2—3 см.
Горизонт А — гумусний, коричнево-бурий, потужність до 10 см,
структура дрібногрудкувата або зерниста, тріщинуватий, ущільне-
ний, суглинкового механічного складу.
Горизонт В — перехідний, світло-бурий, донизу темно-бурий, по-
тужність 35—45 см, структура горіхувата, щільний, тріщинуватий,
суглинковий.
Горизонт С — грунтоутворююча порода, мерзла, з лінзамиі
кристалами льоду.
Підтип пустинно-арктичних грунтів поширений в північній час-
тині зони на рівних ділянках островів під мохово-лишайниковими
куртинами. В літній період ці грунти відтаюють на глибину до
40 см. Поверхня арктичних пустинь розбита сіткою вертикальних
морозобійних тріщин на полігональні форми розміром 10—20 см.
На їх поверхні утворюється сольова кірка.
В грунтах цього підтипу виділяють такі горизонти:
А — гумусний, потужністю до 4 см, темно-коричневий, легкосуг-
линковий, неміцна зерниста структура, містить багато рослинних
решток.
В — перехідний, потужністю до 30—40 см, світло-коричневий,
супіщаний, безструктурний.
С — грунтоутворююча порода, супіщана, мерзла маса.
Арктичні грунти містять мало гумусу (1—2%, інколи до 6%),
реакція грунтового розчину слабкокисла або нейтральна (рН =
= 6,0—6,5), сума увібраних катіонів не перевищує 12—15 мг-екв
на 100 г грунту, ступінь насиченості основами 96—99%. У складі
органічної речовини переважають фульвокислоти. Відношення
Сг: Сф = 0,4—0,5. В грунтах зони багато рухомих форм заліза.
Оглеєння профілю арктичних грунтів слабко виражене. Неве-
лика кількість опадів, щебенюватість материнської породи і дре-
нуюча роль тріщин зумовлюють аеробний процес грунтоутворення.
Примітивні грунти-плями формуються на центральній частині
полігонів, які вкриті синьозеленими водоростями. Лишайників і ви-
щих рослин на цих грунтах немає.
На понижених ділянках рельєфу із застійними водами під мо-
хово-злаковою рослинністю формуються болотні арктичні грунти,
серед яких є глейові і неглейові.
На низинних берегах островів, які заливаються під час припли-
вів, формуються маршеві солончакові грунти. У верхньому горизон-
ті вони містять близько 1% водорозчинних солей.
Арктичні грунти непридатні для використання в сільському гос-
подарстві. Проте їх можна використовувати для організації мис-
ливських угідь і заповідників з метою збереження та збільшення
чисельності рідкісних видів тварин (білий ведмідь, вівцебик, пта-
хи тощо).
ЗОНА ТУНДРОВИХ ГРУНТІВ
Для клімату субарктики характерні тривалий хо-
лодний період, близьке залягання багаторічної мерзлоти, мала
кількість опадів і незначне випаровування. Середньорічна темпера-
тура в європейській частині тундри становить –0,3 ° С, в азіат-
ській — до –12°С. Середня температура найтеплішого місяця на
півдні тундрової зони становить 10—11°С, а сума температур
>10°С — 400—600°С. Тривалість безморозного періоду 2—3 місяці,
вегетаційного періоду (з температурою >10°С) — близько 50
днів. Найбільша кількість опадів (понад 400 мм) випадає на Коль-
ському півострові і на території Чукотки, в центральній частині
тундри — 150—200 мм. Низька випаровуваність в цій зоні зумовлює
перезволоження тундрових грунтів. За короткий літній період грунт
відтаює на невелику глибину. Глинисті і суглинкові грунти на дре-
нованих ділянках відтаюють на 50—60 см, а піщані і щебенюва-
ті — на 120—150 см. Болотні грунти відтаюють на меншу глибину.
Отже, грунтоутворення в тундровій зоні відбувається під впливом
мерзлотного типу водного режиму.
На території тундрової зони домінують рівнинні форми рельє-
фу. Гори і плоскогір’я займають порівняно невелику територію. Ба-
гаторічна мерзлота зумовлює формування великої кількості озер,
боліт, горбів і полігональних форм мікрорельєфу.
Тундрові грунти формуються на різноманітних породах четвер-
тинного періоду та сучасних льодовикових, водно-льодовикових,
морських, озерних та інших відкладах різного механічного складу.
Характерною особливістю тундри є відсутність лісу. Слово
«тундра» в перекладі з карельської мови означає «безлісний про-
стір». Тундрові рослини належать в основному до двох екологічних
груп: ксерофітів (рослини сухого клімату) і психрофітів (рослини
холодного клімату). Вони мають пристосувальні ознаки до суворих
умов існування. За складом рослинності тундрову зону поділяють
на три підзони.
1. У підзоні арктичних тундр переважають злаково-осоково-мо-
хові ценози. Загальна біомаса становить 30—50 ц/га, запас золь-
них елементів у фітомасі близько 160 кг/га.
2. У підзоні типової тундри панує мохово-лишайникова рослин-
ність. Значні площі тут вкриті низькими чагарничками (чорниця,
брусниця, воронка). Загальна біомаса досягає 200—300 ц/га, а за-
пас зольних елементів — 900 кг/га.
3. У підзоні південних тундр домінують чагарникові життєві
форми (єрнік, карликові береза, верба, воронка, брусниця). У пер-
шому ярусі ростуть мохи, лишайники і трави. Загальна біомаса пів-
деннотундрових ценозів досягає 450 ц/га.
Інтенсивність розкладання органічних решток в тундрі низька.
Тому на поверхні грунту формується підстилка з напіврозкладеної
органічної маси.
Зональним типом грунтів тундрової зони є тундрові глейові
грунти. Будова їх профілю така (див. рис. 23, 2):
О — підстилка з напіврозкладених решток рослин потужністю 3—5 см,
з мохами і лишайниками;
А — перегнійний (або грубогумусний) горизонт потужністю до 12 см,
темно-бурий, суглинковий, містить багато коренів рос-
лин;
В — глейовий горизонт, потужність якого поширюється до мерзло-
го горизонту, суглинковий, переважно сизий з плямами іржа-
вого та бурого забарвлення, в нижній частині тиксотропний.
Глейовий тиксотропний горизонт характерний для грунтів воло-
гих регіонів (східноєвропейський, чукотсько-анадирський). Тиксо-
тропія — це здатність перезволожених грунтів під впливом механіч-
ної дії (струшування) переходити з в’язкого пластичного стану в
рідкий і знову повертатися до попереднього стану при перебуванні
в спокою.
Верхній горизонт тундрово глейового грунту містить до 10%
гумусу (в торфовому горизонті до 40%), в складі якого перева-
жають фульвокислоти (Сг:Сф = 0,1—0,8). Профіль грунту повні-
стю вилужений від легкорозчинних солей і карбонатів. Реакція
грунтового розчину в різних підзонах коливається від слабкокислої
до нейтральної. Ємкість вбирання 10—20 мг-екв на 100 г грунту,
ступінь насиченості основами до 98%.
Тундрово-глейові грунти мають високу щільність, низьку порис-
тість, слабку аерацію і низьку водопроникність.
Залежно від форми акумуляції органічних речовин (торф, гу-
мус), наявності опідзолювання та ступеня оглеєння тип тундрових
глейових грунтів поділяють на підтипи: арктотундрові, тундрові
глейові і тундрові глейові опідзолені.
Арктотундрові грунти приурочені до підзони арктичних тундр
і поширені по азіатському узбережжю Північного льодовитого
океану та його південних островах. Вони мають ознаки переходу
від арктичного до тундрового грунтоутворення. Характерною особ-
ливістю їх є слабке оглеєння.
Тундрові глейові грунти — поширені в підзоні типової тундри.
Весь профіль цього грунту, за винятком гумусного горизонту, ог-
леєний.
Тундрові глейові опідзолені грунти поширені в південній підзо-
ні під чагарниковою рослинністю. Характерною особливістю цих
грунтів є слабковиражене опідзолювання. Під гумусним горизон-
том (А) формується опідзолений горизонт (Е) у вигляді перерив-
частих плям, потужністю 1—2 см, білястого забарвлення.
У континентальних провінціях тундрової зони на добре дрено-
ваних супіщано-щебенистих відкладах формуються тундрові під-
бури, які мають кислу і сильнокислу реакції, вилугувані від легко-
розчинених солей і ненасичені основами.
На понижених, погано дренованих елементах рельєфу під осо-
ками і гіпновим мохом формуються тундрові болотні грунти, їх
профіль складається з живої мохової подушки з опадом рослин-
них решток потужністю 3—6 см, торфового горизонту потужністю
20—200 см, мінерального і тиксотропного горизонтів. Весь профіль
цих грунтів оглеєний.
На узбережжях північних морів формуються засолені грунти.
Крім зональних особливостей в грунтовому покриві субарктики
проявляються провінціальні особливості. Так, в грунтовому по-
криві Кольської провінції, яка належить до південної підзони,
переважають ілювіально-гумусні опідзолені грунти і тундрові під-
бури. Тут багато болотних грунтів. На території Канінсько-Печор-
ської провінції є всі рослинні підзони тундри. В грунтовому покри-
ві переважають грунти болотного типу. Всі грунти провінції мають
високу ступінь оглеєння. Північно-Сибірська провінція дуже різ-
номанітна за природними умовами. Суворий клімат сприяє розвит-
ку морозобійних тріщин. Відмерлі органічні рештки значною мірою
розкладені. Крім тундрових глейових тут поширені болотно-тундро-
ві і болотні мерзлотні грунти. Всі грунти провінції максимально
оглеєні. Кліматичні умови на території Чукотсько-Анадирської про-
вінції (висока вологість повітря, низька випаровуваність) сприяють
посиленню тиксотропії, процесу оглеєння і накопиченню торфу.
Тому тут значні площі зайняті болотно-тундровими і болотними
мерзлотними грунтами.
Народногосподарське значення грунтів субарктичної зони. Рос-
линний покрив тундрових грунтів є кормовою базою північних оле-
нів. В цій зоні зосереджено майже 42% оленярських пасовищ Ро-
сії. Лишайникові тундри використовують як зимові, а мохові і тра-
в’яно-мохові — як літні пасовища.
В останні десятиліття, в зв’язку з розвитком продуктивних сил
за Полярним колом, важливого значення набуває розвиток земле-
робства і тваринництва в тундрі, існує потреба створення продо-
вольчої бази для забезпечення місцевого населення овочами та
м’ясо-молочними продуктами. В умовах короткого вегетаційного
періоду Заполяр’я можна вирощувати лише деякі культури: кар-
топлю, цибулю, моркву, кормові коренеплоди. Високий економіч-
ний ефект дає вирощування сіяних багаторічних трав. Навколо ве-
ликих міст і промислових центрів розвинене землеробство закри-
того грунту.
При освоєнні тундрових грунтів основним заходом є теплова
меліорація. Для цього з осені проводять снігозатримання, а навес-
ні «згоняють» сніг, покриваючи його чорною речовиною (попелом,
сажею, порошком темних мінералів тощо). Влітку грунт мульчу-
ють торфом або перегноєм. По можливості влаштовують утеплені
грядки, проводять глибоке розпушення грунту, вапнування і вно-
сять високі дози добрив.
У зв’язку з освоєнням природних ресурсів Крайньої Півночі ви-
никла проблема охорони природи тундри, її грунтового покриву,
рослинного і тваринного світу.
Розділ 15
ГРУНТИ БОРЕАЛЬНОГО ПОЯСУ
Бореальний грунтово-біокліматичний пояс займає
значні території Північної Америки, Європи і Азії. Грунти цього
поясу сформувалися переважно під тайговими лісами на пухких
льодовикових породах четвертинного періоду.
У межах бореального поясу виділено дві групи областей: тай-
гово-лісові і мерзлотно-тайгові. За географічним положенням тай-
гово-лісові області поділяють на континентальні і приокеанічні. На
території континентальних областей (Північно-Американська і Єв-
ропейсько-Сибірська) основними типами грунтів є підзолисті і бо-
лотно-підзолисті, а на приокеанічних (Ісландсько-Норвезька і Бе-
рингово-Охотська) — дерново-торф’янисті і попелово-вулканічні.
На території мерзлотно-тайгових грунтово-біокліматичних об-
ластей (Північно-Американська і Східно-Сибірська) під впливом
багаторічної мерзлоти сформувались кріогенні мерзлотно-тайгові
грунти.
Детальнішу характеристику умов грунтоутворення, морфологію,
класифікацію і генетичні особливості грунтів бореального поясу
розглянемо на прикладі грунтово-біокліматичних областей, розта-
шованих на Євразійському континенті.
Бореальний пояс перетинає Євразійський континент з заходу на
схід між тундрою і Лісостепом. Південна межа поясу на заході
проходить майже по 50° пн. ш., а далі на схід піднімається до 56—
58° пн. ш. На цих величезних просторах сума температур >10°
коливається від 400—600°С на півночі до 1800—2400 ° С на півдні.
Більшу частину території поясу займає лісова рослинність.
У різних регіонах бореального поясу склались неоднакові гідро-
термічні умови, які зумовили розвиток різних ландшафтів. Залеж-
но від цих умов у межах поясу на території Євразійського конти-
ненту виділяють чотири грунтово-біокліматичні області: Ісланд-
сько-Норвезьку тайгово-лісову, Європейсько-Сибірську тайгово-лі-
сову, Східно-Сибірську мерзлотно-тайгову і Берингово-Охотську
тайгово-лісову.
Серед тайгово-лісових найбільшу площу займає Європейсько-
Сибірська область, грунтовий покрив якої має велике народногос-
подарське значення і в наш час детально вивчений.
15.1. ГРУНТИ ЄВРОПЕЙСЬКО-СИБІРСЬКОЇ
ТАЙГОВО-ЛІСОВОЇ ОБЛАСТІ
Ця область займає територію від островів Велико-
британії до Єнісею. Тут панує процес підзолоутворення. По суті це
зона підзолистих грунтів, в межах якої виділяють три підзони:
1. Підзона глеєпідзолистих і підзолистих ілювіально-гумусних
грунтів північної тайги.
2. Підзона підзолистих грунтів середньої тайги.
3. Підзона дерново-підзолистих грунтів південної тайги.
Умови грунтоутворення. Клімат області помірно холодний, кон-
тинентальний, із значною кількістю опадів, які перевищують випа-
ровування. Коефіцієнт зволоження у всіх провінціях >1,33. Для
північної частини області характерне надмірне зволоження і по-
рівняно невелике надходження сонячної радіації. Середньорічні
температури тут нижче 0°С. Тривалість періоду з біологічно актив-
ними температурами вище 10°С становить 2—3 місяці. В західній
частині підзони за рік випадає 400—600 мм опадів, на сході —
380—550мм.
Середня тайга краще забезпечена теплом. Середньорічні темпе-
ратури тут вище 0°С, а сума температур вище 10°С становить
1200—1600°С. Тривалість періоду з біологічно активними темпера-
турами становить 3—4 місяці. Коефіцієнт зволоження в цій підзо-
ні також >1,33.
Південнотайгова підзона має достатнє зволоження і значно
більше тепла, ніж середньотайгова. Сума біологічно активних тем-
ператур на європейській території становить 1600—2460°С, на азі-
атській — 1400—1750°С. Протягом року на європейській терито-
рії випадає 500—700 мм опадів, на азіатській — 350—500 мм. Кое-
фіцієнт зволоження майже на всій території області становить
1,00—1,33. Лише в Прибалтійській провінції він >1,33. Все це
сприяє широкому розвитку землеробства.
Рослинність. На півночі області поширені північнотайгові ліси
і лісотундрові рідколісся. В європейській частині області вони
представлені в основному ялиновими, ялиново-березовими і сосно-
вими лісами, в Західному Сибіру — ялиново- і сосново-модринови-
ми лісами. На поверхні грунту ростуть зелені мохи, чагарнички
(чорниця, буяхи, багно, тощо), лишайники. Органічні рештки на
поверхні грунту розкладаються дуже повільно. Це зумовлює на-
копичення великої кількості біомаси в лісовій підстилці.
В рослинному покриві середньої тайги переважають ялинові
(темнохвойні) ліси, а на території Західно-Сибірської низовини—
ялиново-ялицево-кедрові. Поверхня грунту вкрита гіпновими моха-
ми і чагарничками. На пісках ростуть соснові ліси. Трав’янистих
рослин в лісах середньої тайги дуже мало. Біомаса лісової під-
стилки також розкладається дуже повільно.
Південнотайгові ліси представлені мішаними хвойно-широко-
листяними і широколистяними лісами з багатим трав’янистим по-
кривом. На піщаних грунтах ростуть соснові і сосново-дубові ліси.
На території Західного Сибіру сформувались ялиново-кедрово-яли-
цеві ліси, серед яких зустрічаються березові і осикові. Біологічна
продуктивність їх неоднакова. Вона наростає з півночі на південь
(табл. 12).
Грунтоутворюючі породи. Європейська частина області вкрита
переважно породами льодовикового і водно-льодовикового похо-
Таблиця 12. Показники біологічної продуктивності ялинових лісів тайгово-лі-
сової зони (за Забоєвою, 1975; Родіним і Базилевич, 1975)
Підзона
| Загальна фітомаса, ц/га
| Щорічний приріст, ц/га
| Опад, ц/га
| Надходження у грунт азоту і золь- них елементів, кг/га
|
Північна тайга Середня тайга Південна тайга
|
|
|
|
| |
| | | | | | | | | |
дження. Основними породами на цій території є моренні і водно-
льодовикові відклади. Моренні відклади поширені головним чином
в межах Валдайського зледеніння. Є вони і на інших територіях
області. Мають різний механічний склад, є карбонатні і безкарбо-
натні. В північних районах області грунти формуються на глинис-
тих озерно-льодовикових відкладах. На території Полісько-Дніп-
ровської, Мещорської, Верхньоволзької та інших низовин пошире-
ні водно-льодовикові відклади, які мають піщаний або супіщаний
механічний склад. В центральних та південних районах залягають
покривні суглинки і глини та лесовидні суглинки. На стародавніх
терасах великих річок грунтоутворюючою породою є стародавньо-
алювіальні, переважно піщані та супіщані, відклади; в заплавах —
сучасні алювіальні відклади.
Територія Західного Сибіру також вкрита породами льодовико-
вого походження. В північних районах поширені моренні піски, су-
піски, суглинки та лесовидні суглинки, а в південних — важкі і се-
редні пилуваті суглинки.
Рельєф. Європейсько-Сибірська область розташована в основ-
ному в межах Східно-Європейської рівнини, де є як височини, так
і низовини. Найбільшими височинами є Литовсько-Білоруська,
Валдайська, Смоленсько-Клинсько-Дмитрівська, Тиманський кряж
та ін. Характерними елементами їх рельєфу є пасма і горби, між
якими розташовані озера та болотні грунти. Горбисто-хвилястий
характер рельєфу зумовлений сильним розчленуванням річковими
долинами, балками, ярами.
Найбільшими низовинами у цьому регіоні є Мещорська, Полісь-
ко-Дніпровська, Верхньоволзька та ін. Вони мало розчленовані і
слабкохвилясті. На їх території багато озер і боліт.
Західно-Сибірська низовина являє собою плоску, слабкодрено-
вану, заболочену територію.
Зональним типом Європейсько-Сибірської області є підзолистий
грунт. В межах кожної підзони виділено зональні підтипи цього
типу.
Грунти північної тайги. Основними підтипами цієї підзони є
глейово-підзолисті та підзолисті ілювіально-залізисто-гумусні
грунти. Значні площі тут зайняті болотними грунтами.
Глейово-підзолисті грунти (поверхнево-глейово-підзолисті) фор-
муються на суглинкових переважно озерно-льодовикових відкла-
дах і мають таку будову (рис. 24, 7).
Горизонт О — лісова підстилка, напіврозкладена маса органіч-
них решток, потужність до 5 см.
Горизонт Eg — підзолисто-елювіально-глейовий, сизувато-сі-
рого забарвлення, потужність 5—10 см.
Горизонт В — перехідний, сірувато-жовтий, в нижній частині
ілювіальний, потужність до 30 см.
Рис. 24. Схематична будова грунтів Європейсько-Сибір-
ської тайгово-лісової області:
1 — глейово-підзолистий грунт; 2 — підзолистий ілювіально-гумус-
ний грунт, 3 — підзолистий грунт; 4 — дерново-підзолистий грунт.
Горизонт С — неоглеєна щільна супісь, бурувато-жовтого за-
барвлення.
Отже, характерними морфологічними ознаками цих грунтів є
відсутність гумусного горизонту і наявність поверхневого огле-
ення.
Генетичні особливості глейово-підзолистих грунтів зумовлені
насамперед промивним водним режимом і тривалим поверхневим
застоєм води навесні і восени. Продукти розкладання лісової під-
стилки зумовлюють високу кислотність по всьому профілю. Ступінь
насиченості основами елювіального горизонту становить менше-
20%. Вміст гумусу 2—4%, в його складі переважають фульво-
кислоти (Сгк: Сфк = 0,2—0,5).
За глибиною нижньої межі підзолистого горизонту глейово-під-
золисті грунти поділяють на чотири види: поверхнево-підзолисті
(E < 5 см), мілкопідзолисті (E 5—20 см), неглибокопідзолисті
(E 20—30 см) і глибокопідзолисті (E > 30 см).
Підзолисті ілювіально-гумусні грунти сформовані на давньо-
алювіальних і флювіогляціальних пісках та щебенюватих породах
в межах Балтійського кристалічного щита. Вони мають таку будо-
ву профілю (див. рис. 24, 2).
Горизонт О — лісова підстилка, шар відмерлих решток хвойних
рослин на різних стадіях розкладання. Потужність до 6—8 см.
Горизонт Е — підзолистий, майже білий, піщаний. Потужність
2—4 см.
Горизонт В 1 — ілювіальний, яскраво-коричневий, або іржаво-
бурий. Потужність до 10—20 см.
Горизонт В 2 — ілювіальний, перехідний, іржаво-бурий колір
зникає зверху донизу. Потужність 20—30 см.
Горизонт С — грунтоутворююча порода, — сірий пісок з вклю-
ченнями валунів та щебеню.
Характерними ознаками цих грунтів є відсутність гумусного го-
ризонту і оглеєння. Інтенсивне промивання зумовлює нерівномір-
ний розподіл органічних речовин по профілю. В горизонті Е вміст
їх різко зменшується (1—3%) і знову різко збільшується в ілюві-
альному горизонті В 1 (5—6%). В складі гумусу переважають
фульвокислоти (Сгк: Сфк = 0,3—0,5), що зумовлює високу кислот-
ність (рН водна 3,5—4,0) і ненасиченість основами.
Характерною рисою грунтового покриву підзони є наявність
значних площ, зайнятих інтразональними болотно-підзолистими і
болотними торфово-глейовими грунтами.
Болотно-підзолисті грунти формуються на слабкодренованих ді-
лянках та в неглибоких пониженнях під заболоченими ялиновими
і сосново-ялиновими лісами. Ці території періодично перезволожу-
ються поверхневими та грунтовими водами. Такі умови зумовлю-
ють накопичення на поверхні грунту напіврозкладених рослинних
решток (торфу), оглеєння профілю і формування підзолистого го-
ризонту.
Грунти цього типу поширені також в підзонах середньої і пів-
денної тайги. За характером органічного горизонту виділяють три
підтипи: торф’янисті, дернові і перегнійні. Торф’янисто-підзолисті
поверхнево-оглеєні грунти формуються переважно в підзонах пів-
нічної і середньої тайги. Дерново-підзолисті і перегнійно-підзолис-
ті поверхнево- і грунтово-оглеєні грунти характерні для південної
тайги.
Болотні торфово-глейові грунти формуються в умовах надмір-
ного зволоження атмосферними або грунтовими водами під специ-
фічною рослинністю. В генезисі цих грунтів чітко виражений про-
цес формування потужного торфового горизонту. Вони поширені
по всій території Європейсько-Сибірської області. Залежно від по-
ходження їх поділяють на два типи: торфові болотні верхові і тор-
фові болотні низинні. В межах кожного типу виділяють два підти-
пи: торф’янисто-глейові (потужність торфу менше 50 см) і торфові
(потужність торфу більше 50 см).
Торфові болотні верхові грунти формуються на вододілах, пе-
резволожених атмосферними водами, під рослинністю верхових бо-
літ (сфагновий мох, напівчагарники, сосна, ялина, береза). Вони
бідні на зольні елементи (2,4—6,5%), мають сильнокислу реак-
цію, слабко насичені основами (10—30%).
Торфові болотні низинні грунти формуються на понижених ді-
лянках рельєфу (глибокі депресії, заплави річок, водно-льодовико-
ві низовини тощо) під евтрофною і мезотрофною рослинністю (осо-
ки, очерет, гіпнові мохи, вільха, верба, береза та ін.). Вони мають
слабкокислу реакцію, високий ступінь насиченості основами і ви-
соку зольність (6,5—10%).
У межах північнотайгової підзони виділяють три грунтові про-
вінції (Кольсько-Карельську, Онезько-Печорську і Нижньооб-
ську), які різняться між собою за характером підзолоутворення
та поверхневого оглеєння.
Грунти середньої тайги. На міжрічкових просторах середньо-
тайгової підзони в автоморфних умовах під покривом хвойних лісів
формуються типові підзолисті грунти — підзональний підтип типу
підзолистих грунтів.
Процес формування підзолистих грунтів аналогічний формуван-
ню глейово-підзолистих, але тут чітко проявляється процес підзо-
лоутворення та інші риси цього типу. Крім того, у підзолистих
грунтів оглеєння немає або воно дуже слабко виражене
Підзолисті грунти мають таку будову профілю (див. рис. 24,3):
Горизонт О — лісова підстилка, потужність 5—10 см
Горизонт ОА — слабкорозвинений гумусний горизонт, потуж-
ність 3—5 см, сірого забарвлення.
Горизонт Е — підзолистий, елювіальний світло-сірого білястого-
забарвлення, структура пластинчаста неміцна, щільний. Потуж-
ність коливається від кількох до 30 см.
Горизонт В — перехідний, ілювіальний, червонувато-бурий, ір-
жаво-бурий або чорно-бурий. В нижній частині залізомарганцеві
новоутворення.
Горизонт С — супіщано-суглинкова грунтоутворююча порода.
Типові підзолисті грунти поділяють на види за двома ознаками:
1. За глибиною опідзолювання від нижньої межі горизонту О (ана-
логічно класифікації глейово-підзолистих) на поверхнево-підзо-
листі — до 5 см; мілкопідзолисті — до 20 см; неглибокопідзолис-
ті — до 30 см і глибокопідзолисті — понад 30 см 2. За ступенем
підзолистості на слабкопідзолисті — горизонт Е виражений лише
плямами; середньопідзолисті — горизонт Е суцільний, його потуж-
ність і потужність горизонту А приблизно однакові; сильнопідзо-
листі — горизонт Е суцільний і має значно більшу потужність, ніж
горизонт А; підзоли — горизонт Е великої потужності, горизон-
ту А практично немає.
Підзолисті грунти належать до груп сильнокислих і кислих
грунтів, вони слабко насичені основами (15—20%), мають низьку
ємкість вбирання (10—15 мг-екв на 100 г грунту), низький вміст
гумусу (1—3%) і поживних елементів, несприятливі фізичні влас-
тивості.
Крім типових підзолистих в середньотайговій підзоні пошире-
ні підзолисті ілювіально-гумусні, болотно-підзолисті, болотні і дер-
пово-підзолисті грунти.