Іі. Структура навчальної дисципліни 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Іі. Структура навчальної дисципліни



ЛОГІКА

 

 

КОМПЛЕКС

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИХ МАТЕРІАЛІВ

(для студентів гуманітарних факультетів)

 

 

Харків – 2011


УДК 16(075.8)

ББК 87.4я73

К 90

 

 

Рекомендовано до друку

Вченою радою

Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

 

Рецензенти:

Юркевич О. М., доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри логіки Національного університету «Юридична академія імені Ярослава Мудрого»;

Прокопенко В. В., кандидат філософських наук, доцент, завідувач кафедри філософії і політології Навчально-наукового інституту права та масових комунікацій Харківського національного університету внутрішніх справ.

 

 

К 90 Кулікова Т. М. Логіка: комплекс навчально-методичних матеріалів (для студентів гуманітарних факультетів). – Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2011. – 31 с.

 

У комплексі навчально-методичних матеріалів міститься програма, план-конспект лекцій з основними поняттями тем, плани семінарських занять, приклади розв’язання практичних завдань модульних контрольних робіт, питання до іспиту (заліку) та список літератури.

 

УДК 16(075.8)

ББК 87.4я73

 

 

© Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 2011

© Кулікова Т. М., 2011

© Дончик І.М., макет

обкладинки, 2011


 

ЗМІСТ

1. Пояснювальна записка…………………………………….…4

2. Структура навчальної дисципліни………………………......5

3. Основний зміст тем курсу:

Тема1. Поняття, принципи та закони логіки…………….....6

Тема 2. Мова як знакова система……………………...….…10

Тема 3. Поняття як форма абстрактного мислення……......12

Тема 4. Операції з поняттями………………………………..16

Тема 5. Просте висловлювання………………………….......17

Тема 6. Безпосередні умовиводи…………………..……..….20

Тема 7. Опосередковані умовиводи…………...………..…...22

Тема 8. Логіка висловлювань…………………………….…..25

Тема 9. Закони та правила логіки висловлювань……….….27

Тема 10. Класифікація умовиводів…………………….…….31

4. Плани семінарських занять…………………….…………….33

5. Приклади практичних завдань

модульних контрольних робіт……………………………………..34

6. Теми рефератів………………………………………………...37

7. Питання до іспиту (заліку)…………………………………....37

8. Література………………………………………………………39


І. ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

Рекомендації до вивчення курсу логіки написані для методичного забезпечення викладання відповідного курсу на гуманітарних факультетах. Курс логіки є одним з найважливіших серед дисциплін гуманітарного циклу при підготовці бакалаврів та магістрів різноманітних спеціальностей.

Метою викладання курсу логіки є засвоєння студентами теоретичних положень, що описують, пояснюють та обґрунтовують правила послідовного логічного переходу думки в процесі формулювання нових висловлювань; а також формування навиків правильного мислення, основними характеристиками якого є несуперечливість, послідовність, ясність й доведеність міркувань.

Завдання курсу: засвоєння основних понять, принципів, правил та законів логіки. В результаті вивчення даного курсу студент повинен знати:

1) основні поняття, закони та принципи логіки;

2) основні положення й поняття логічної семантики, в тому числі чітко розрізняти об’єктну та метамову, розуміти їх функції;

3) основні характеристики та форми абстрактного мислення;

4) правила визначення та поділу, узагальнення й обмеження понять на підставі розрізнення екстенсіоналу (об’єму) та інтенсіоналу (змісту) понять, у тому числі розуміння відмінності мереологічного і таксономічного поділу;

5) правила умовиводів для простих та складних висловлювань на підставі усвідомлення домінування форми висловлювання над його змістом;

6) правила логічного переходу за логічним квадратом;

7) відмінність між демонстративними й недемонстративними умовиводами;

8) характерні риси та функції дедукції, індукції та аналогії у процесі формування знань;

У результаті вивчення даного курсу студент повинен вміти:

1) проводити основні операції з поняттями: визначення, поділ, узагальнення та обмеження;

2) встановлювати відношення між поняттями на підставі розуміння співвідношення між змістом та об’ємом поняття;

3) давати логічну характеристику поняттям;

4) проводити формалізацію простих та складних висловлювань;

5) встановлювати відношення між простими висловлюваннями на підставі їх істинності за логічним квадратом;

6) робити правильні умовиводи з простих та складних висловлювань.


ІІ. СТРУКТУРА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

 

Теми / модулі Лекційні часи Семінарські Самостійна робота Разом
Модуль 1
Тема 1. Поняття, принципи та закони формальної класичної логіки        
Тема 2. Мова як знакова система. Функції та рівні мови        
Тема 3. Поняття як форма абстрактного мислення        
Тема 4. Операції з поняттями: узагальнення, обмеження.   Операції з поняттями: визначення.   Операції з поняттями: поділ, класифікація            
Тема 5.Просте висловлювання.   Умовивід за логічним квадратом        
Модуль 2
Тема 6. Безпосередні умовиводи        
Тема 7.Опосередковані умовиводи: простий категоричний силогізм.   Скорочені та складноскорочені силогізми          
Модуль 3
Тема 8. Логіка висловлювань        
Тема 9.Закони та правила логіки висловлювань        
Тема 10.Класифікація умовиводів        
Разом        

*Визначення годин за робочою програмою може змінюватися залежно від навчального плану факультету, на якому викладається дисципліна.


ІІІ. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ТЕМ КУРСУ

 

МОДУЛЬ 1

ТЕМА 1. ПОНЯТТЯ, ПРИНЦИПИ ТА ЗАКОНИ ЛОГІКИ

1. Поняття логіки, основні етапи становлення логіки.

2. Поняття абстрактного мислення, форми абстрактного мислення.

3. Основні принципи логіки.

4. Основні закони логіки.

 

Основні поняття теми: об’єктивна логіка, суб’єктивна логіка, інтуїтивна логіка, правильність, істинність, екстенсіональність, інтенсіональність, двозначність, абстракція, поняття, судження, умовивід.

Поняття логіки, основні етапи становлення логіки

Поняття «логіка» та є полісемантичним словом. Воно походить від грецького «logos», що означає «думка», «розум», «закон», «закономірність». У сучасному розумінні поняття злилися всі етимологічні значення слова «логіка».

Основні тлумачення поняття «логіка»
об’єктивна логіка суб’єктивна логіка логіка як наука
закономірний зв'язок між подіями дійсності. Несуперечливість та послідовність об’єктивної реальності послідовність, визначеність, несуперечливість та закономірність людського мислення описання основних загальних структур правильного мислення

 

Особливість логіки як науки полягає в тому, що вона розкриває в теоретичному знанні те, що притаманне людському мисленню до та поза вивченням логіки. Логічне мислення формується у людини під впливом оточуючої реальності та разом із засвоєнням нею мови. Мовний простір відіграє вирішальну роль у формуванні правильного мислення. Логіка, що притаманна тією чи іншої мірою кожній людині, отримала назву інтуїтивної логіки.

В історії логіки виділяють етапи: традиційної логіки (представники Аристотель, Ф. Бекон, Д. С. Міль та інші), класичної логіки, що характеризується переважно доповненням логіки математичними методами (Д. Буль, Ч. Пірс, Г. Фреге Б. Рассел), некласичної логіки, що об’єднує різноманітні логічні системи ХХ ст., які залучають до сфери логічного дослідження природничі та гуманітарні науки: інтуїціоністська, релевантна, багатогозначна, паранесуперечлива, епістемічна логіка, логіка часу, логіка змін та інші (Л. Брауер, Я. Лукасевич. Е. Пост).

Основні принципи логіки

· Логіка ставить наголос на тому, що в мисленні неможливим є одночасне ствердження й спростування певного судження. Ми не можемо приймати якесь висловлювання одночасно як істинне й хибне. Це виражається у принципі двозначності: будь-яке висловлювання, яке ми використовуємо у мові, є або хибним (f) або істинним (t). Формальна класична логіка заперечує існування нейтральних за істинністю висловлювань (хоча в реальному житті існують невизначені за істинністю або беззмістовні висловлювання).

· Основним завданням при вивченні формальної класичної логіки є набуття навиків побудови логічних ланцюжків думок поза залежністю від їх змісту, але спираючись лише тільки на форму висловлювань, які залучаються до цього ланцюжку. Форма – це структура думки, спосіб зв’язку її змістовних частин. Це виражається у принципі формальності (екстенсіональності): правильність логічного переходу від одного висловлювання до іншого визначається не змістом, а формою висловлювань. Саме можливість відокремлення форми висловлювань від їх змісту обумовлює існування логічного дослідження.

· Перехід від змістовних висловлювань до їх структури, форми називається формалізацією. Для коректної формалізації висловлювання слід проводити тонкий аналіз змісту висловлювання. Це виражається у принципі інтенсіональності, який наголошує на зв’язку змісту та форми висловлювання (змістовна рівнозначність обумовлює формальну, але не навпаки).

«Істинність» та «правильність» – важливі поняття логіки. Перше з них відноситься до змісту, друге до форми думки. «Істинність» має два значення: «істина» (t) та «хибність» (f). Правильний логічний перехід може бути здійсненим як з істинного, так і з хибного висловлювання. Проте гарантовано отримати істинне висловлювання при правильному логічному переході можна тільки тоді, коли те висловлювання(засновок), з якого робиться висновок, є істинним.

правильний логічний перехід неправильний логічний перехід
t → t f → t або f t → t або f f → t або f

 

Отже, істинний висновок не свідчить про правильний перехід, як і хибний не свідчить про неправильний. Критика міркування може йти, таким чином, шляхом критики істинності засновків або критики правильності логічного переходу.

 

 

Основні закони логіки

Завдання логічного дослідження – винахід, описання та систематизація певних схем правильного мислення. Ці схеми являють собою логічні закони. Якщо міркування не підпорядковується законам логіки, воно стає хаотичним мовленням. До чисто логічних законів відносять закон виключеного третього та закон суперечності. Проте, якщо принципи логіки відносяться виключно до мислення, то закони можуть мати різноманітні трактовки: логічну (стосовно мислення), онтологічну (стосовно самої дійсності) та гносеологічну (як рекомендації, принципи пізнавальної діяльності).

 

закон тлумачення закону
логічне онтологічне гносеологічне
виключеного третього з двох суперечливих висловлювань одне є істинним інше – хибним дещо або існує або ні, предмет або має якусь властивість або не має її кожне питання повинне бути доведеним до повної визначеності; аналіз є завершеним тільки тоді, коли встановлена істинність певного положення або його заперечення
суперечності висловлювання та його заперечення не можуть бути водночас істинними ніщо не може існувати й не існувати водночас, предмет не може мати й не мати певну властивість водночас неможливо водночас казати «так» та «ні», стверджувати та заперечувати щось по відношенню до того самого предмету

Закон тотожності (в процесі мислення значення понять не можна змінювати) та закон достатньої підстави (слід вказувати підстави, згідно з якими висловлювання визнається істинним) відносяться до логіко-гносеологічних законів. Вони є не стільки законами логіки, скільки методологічними принципами, що лежать в основі пізнавальної діяльності.

 

Види та рівні мови

Виділяють природні та штучні мови. Останні виникають на ґрунті природних і створюються переважно для того, щоб запобігти поширеної у природних мовах полісемії (наявність декількох референтів для одного знака), а також уникнення додаткових конотацій (смислів, що не є безпосередньо пов’язаними з певним знаком). Штучні мови мають чітку систему понять та розширене коло синтаксичних правил (що звужує коло можливої для передачі інформації).

Можна виділити два рівня мови: мова, в якій референтом знака виступає об’єкт, що виходить за межі самого знака, називається об’єктною. Мова, в якій символи виступають своїми ж референтами (символи є автореферентними) називається метамовою. Аналіз мови протікає також у мовній формі. Такий аналіз за допомогою мови, де об’єктом дослідження є сама мова, називається метамовним. Змішування об’єктної та метамови неприпустимо й призводить до семантичних парадоксів. Для відокремлення об’єктної мови від метамови поняття останньої зазвичай беруть у лапки.

 

змістовний вислів об’єктна мова метамова семантичний парадокс
говорити красиво говорити правильно, емоційно, з використанням метафор та інших тропів промовляти слово «красиво» увесь вечір Лола говорила красиво, оскільки була в захваті від кожної нової речі гардеробу

Категорії семантики

В семіотиці види знаків називають категоріями семантики. Референтами категорій семантики виступають не предмети реальності, а форми мислення. Виділяють такі категорії семантики:

ім’я – це будь-який знак, що позначає поняття. Ім’я називає предмет, отже ім’ям може виступати слово, словосполучення або навіть речення (наприклад, «саксофоніст», «видатний саксофоніст», «видатний сучасний саксофоніст, що перебував у Харкові у листопаді 2010 року»);

речення – знак, який залежно від свого виду (розповідне, питальне, спонукальне) може позначати різні форми мислення. Розповідні речення мають десигнативний, дескриптивний, описовий характер. Вони передають судження й вивчаються в межах традиційної логіки та логіки висловлювань. Спонукальні речення мають наказовий, прескриптивний характер. Вони передають таку форму мислення, як вимога, й вивчаються в межах деонтичної логіки. Питальні речення позначають таку форму мислення, як запитання, та вивчаються в межах логіки запитань.

функтори (функції) – слова, за допомогою яких утворюються нові категорії: з імен – речення; об’єднання речень, що позначать прості судження – у речення, що позначають складні; наприклад слова: «є», «не», «невірно що», «якщо…то…», «або», «й» тощо.

 

 

Види понять

Визначення виду поняття називається логічною характеристикою, яка являє собою метамовний аналіз. Види понять виділяють за різними критеріями.

· За змістом: залежно від того, що лежить в основі виділення індивідів у клас – самі індивіди чи їх властивості, поняття поділяють на конкретні (в клас об’єднується самі індивіди, наприклад, «студент», «книга» тощо) та абстрактні (в клас об’єднуються властивості, наприклад, «міць», «хоробрість» тощо).

· За об’ємом: залежно від того, чи маємо ми в об’ємі поняття один, більше одного чи жодного предмета, виділяють одиничні (ім’я одного предмета, наприклад, «Місяць», «винахідник радіозв’язку», «перший президент України»); загальні (ім’я, що може використовуватися по відношенню до багатьох індивідів, наприклад, «політик», «бізнесмен»); нульові (поняття, що не мають референта, наприклад, «машина часу», «лісовик»).

· За характером референта: залежно від того, чи є референт окремим індивідом чи групою індивідів, виділяють роздільні («президент», «країна», «студент») та збиральні («група», «колектив», «команда»). Збиральні поняття можуть передаватися іменниками множини: «студенти групи №1», «депутати п’ятого скликання».

· За способом іменування: залежно від того, чи присвоюється ім’я індивіду, виходячи з його особистих властивостей або виходячи з його стосунків з іншим індивідом, виділяють безвідносні («депутат», «вчений», «юрист») та відносні («опонент», «супутник», «брат», «опозиція»).

· За знаком: залежно від того, чи передається поняття за допомогою ім’я або за допомогою його заперечення, виділяють позитивні («злодій», «базіка») та негативні («не щастя», «без порадність», «а симетрія»).

4. Відношення між поняттями

Відношення підпорядкування передає родовидове відношення: якщо всі індивіди з об’єму А є також індивідами з об’єму В, але не навпаки. Наприклад, А – «адвокат», В – «юрист».

Відношення перетину передає таке відношення між поняттями, коли в об’ємах А та В є деякі спільні індивіди. Наприклад, А – «бізнесмен», В – «багата людина».

 

Відношення рівнооб’ємності, або рівнозначності передають таке відношення між поняттями, коли мова йде про тих самих індивідів. Наприклад, А – «людина», В – «розумна істота». У такому відношенні знаходяться й поняття, що передаються словами-синонімами.

Відношення контрарності (протилежності) вказує на те, що поняття протилежні за змістом, проте не виключають весь об’єм родового поняття. Наприклад, А – «блондин», В – «брюнет».

Відношення контрадикторності (суперечливості) вказує на таке відношення між поняттями, коли вони протилежні за змістом й вичерпують об’єм родового поняття, тобто будь-який індивід або А, або В. Наприклад, А – «віруючий», В – «атеїст». Заперечення в логіці позначають символами: «А» або «~ А», що читається «не-А» або «невірно, що А».

Відношення субординації вказує на таке відношення між поняттями, коли декілька понять, що не мають спільних індивідів в своїх об’ємах, підпорядковуються спільному родовому поняттю. Наприклад, А – «православний», В – «католик», С – «християнин».

Слід зауважити, що поняття із еквівалентними інтенсіоналами завжди мають еквівалентний екстенсіонал, проте не навпаки!!!

Серед понять є такі, які не можна порівнювати. Це поняття, які не мають спільних індивідів та спільного родового поняття:

 

· конкретні та абстрактні поняття, навіть якщо вони близькі за змістом, наприклад, А – «хоробрість», В – «хоробра людина»;

· збиральні та роздільні поняття, навіть якщо вони близькі за змістом, наприклад, А – «футболіст», В – «футбольна команда»;

· поняття, що позначають частину предмету та цілий предмет (слід пам’ятати, що незважаючи на те, що образно ми сприймаємо предмети як цілісні, в абстракції ми мислимо частини предметів або їх властивості без урахування самих предметів), наприклад, А – «будівля», В – «дах».

Відношення між об’ємами понять відіграє визначальну роль при виведенні правил умовиводу для простих висловлювань.

 

 

Форми простих висловлювань

Квантор та слово-зв'язок лежать в основі класифікації форм простих висловлювань. Виділяють загальні та часткові (кількісна характеристика) й стверджувальні та заперечувальні (якісна характеристика) висловлювання. Їх сполучення дає підставу виділити чотири основні форми простого висловлювання:

 

Загальностверджувальне (А, або «SаP», «усі S є Р»). Наприклад: «Усі студенти вивчають логіку». В загальностверджувальному висловлюванні квантор може опускатися, наприклад: «Людина – розумне створіння». Штриховка вказує на область висловлювання, тобто на ті предмети, про які йде мова. Дуже важливо зрозуміти, що в умовиводах залучати до висновку індивідів, що виходять за межи штриховки, не можна.

 

Загальнозаперечне (Е, або «SеP», «жодне S не є Р», або «серед S нема Р»). Наприклад: «Жоден студент не провалив іспит». В загальнозаперечному висловлюванні квантор також може опускатися, наприклад: «Чоловіки не плачуть». У даному випадку штриховка відсутня, бо відсутня область висловлювання: в заперечному висловлюванні взагалі не передбачається, що предмети, про які говориться, існують.

 

Частковостверджувальне (І, або «SiP», «деякі з S є Р», «серед S є Р»). Наприклад: «Деякі студенти займаються спортом». (Слід враховувати, що коли ми використовуємо частково стверджувальне висловлювання як засновок, то у висновку ми можемо говорити тільки про тих індивідів, які входять до області висловлювання, про інші ні в якому разі ми не можемо говорити у висновку. Й тому слово «деякі», яке є полісемантичним, й може використовуватися у двох основних змістах: «тільки деякі», та «принаймні один» в логіці використовується у другому).

 

Частковозаперечне (О, або «SoP», «деякі S не є Р», «не всі S є Р»). Наприклад: «Не всі діти люблять шоколад». Предикат у даному випадку є розподіленим, бо він є пустим простором: у межах об’єму предикату немає жодного предмету, про який ми щось знаємо з цього висловлювання.

Слід зауважити, що одиничні висловлювання (коли суб’єкт – одиничне поняття, та в його об’ємі є лише один індивід), незважаючи на те, що не передбачають узагальнення, є по формі загальними висловлюваннями (А або Е).

Існують також виділяючі висловлювання: в них предикат є меншим (у частковостверджувальних та частковозаперечних) за суб’єкт або дорівнює (у загальностверджувальних) суб’єкту.

Слід запам’ятати, що суб’єкт завжди є розподіленим у загальних висловлюваннях і нерозподіленим у часткових, а предикат завжди розподілений у заперечних висловлюваннях і нерозподілений у стверджувальних!

МОДУЛЬ 2

Формули висновків

  Обернення Перетворення Протиставлення предикату Протиставлення суб’єкту
SаP SаP PіS SаP Sе ~Р SаP ~ PеS SаP Pо ~S
SеP SеP PеS SеP Sа ~Р SеP ~ PіS SеP Pа ~S
SiP SіP PіS SіP Sо ~Р не підлягає SіP Pо ~S
SoP не підлягає SоP Sі ~Р SоP ~ PіS не підлягає

МОДУЛЬ 3

ТЕМА 8. ЛОГІКА ВИСЛОВЛЮВАНЬ

1. Поняття складного висловлювання.

2. Основні логічні зв’язки.

 

Основні поняття теми: формалізація, пропозиційна перемінна, логічна константа, таблиця істинності, кон’юнкція, диз’юнкція, імплікація, матеріальна імплікація, реплікація, еквіваленція.

 

Основні логічні зв’язки

p q p v q
t t t
t f f
f t f
f f f

Кон’юнкція – складне висловлювання, яке істинне тільки в тому випадку, коли істинні всі пропозиційні перемінні, що входять до його складу. Наприклад: «Студенти пишуть конспект (p), а викладач читає лекцію (q)», «p ٨ q».

 

p q p v q
t t t
t f t
f t t
f f f

Диз’юнкція – складне висловлювання, яке хибне тільки в тому випадку, коли хибні всі пропозиційні перемінні, що входять до його складу.

Наприклад: «Рейтинг політичної партії зростає за рахунок роботи партії в парламенті (р) або за рахунок роботи лідера з електоратом (q)», «p ٧ . Такий зміст союзу «або» є сполучно-роздільним.

 

p q p v q
t t f
t f t
f t t
f f f

Сувора диз’юнкція – складне висловлювання, яке істинне тоді, коли істинна тільки одна пропозиційна перемінна, що входить до його складу. Наприклад: «Злочин міг бути скоєний за наміром або ненавмисно», «p ٧ q». Такий зміст союзу «або» є роздільно-виключним.

 

Умовні зв’язки:

p q p →q
t t t
t f f
f t t
f f t

Імплікація – складне висловлювання, яке хибне тільки тоді, коли істинним є антецедент (р) й хибним консеквент (q). Наприклад: «Якщо людина суперечить, то вона говорить неправду», «p→q». Події q та р поєднані таким чином, що при існуванні р, q виникає обов’язково, проте q може виникати навіть тоді, коли подія р відсутня.

 

p q p ← q
t t t
t f t
f t f
f f t

Реплікація – складне висловлювання, яке хибне тільки тоді, коли хибним є антецедент (р) й істинним консеквент (q). Наприклад: «Якщо контакт у мережі замкнутий, то лампа горить», «p←q». Події q та р поєднані таким чином, що при існуванні р, q може й не виникнути, проте q не може виникати, коли подія р відсутня.

 

p q p ↔ q
t t t
t f f
f t f
f f t

Еквиваленція – складне висловлювання, яке є істинним тільки тоді, коли антецедент (р) й консеквент (q) приймають однакові значення істинності. Наприклад: «Якщо сонце встало, то наступив ранок», «p↔q». Події q та р поєднані таким чином, що при існуванні р, q виникає обов’язково, й q не виникає, коли подія р відсутня.

Умовні висловлювання нічого не говорять про необхідність існування подій p та q, тому вони є істинними, коли антецедент та консеквент хибні.

Умовні зв’язки встановлюють інтенсіональні контексти, тобто такі висловлювання є істинними, якщо події, про які йдеться реально пов’язані між собою. Цей факт є дуже важливим при побудові умовиводів з умовних висловлювань, бо дуже поширеною помилкою є описування умовного зв’язку між подіями, які реально такого зв’язку не мають.

В символічній логіці використовують матеріальну імплікацію, яка є екстенсіональною і пов’язує не події як такі, а істинність антецеденту та консеквенту. Тому істинним може виявитися таке висловлювання, наприклад, як: «Якщо Київ – столиця Росії, то Китай – азіатська країна». Парадокси такого роду в логіці називають парадоксами матеріальної імплікації.

 

Види індуктивних умовиводів

Індукцією називають такий вид міркувань, в якому робиться перехід від знань меншого ступеня узагальнення до знань більшого ступеня узагальнення. Індукція може бути повною – в цьому випадку підставою для узагальнення виступають знання про кожного окремого індивіда класу. Проте такий шлях отримання висновків не завжди можливий, бо є відкриті безкінечні сукупності (класи) індивідів. У такому випадку узагальнення проводяться на підставі вивченні декількох індивідів, або частин класу. Така індукція отримала назву неповної (популярної). Зрозуміло, що останній шлях веде до отримання висновків, що не є впевнено-істинними, а є тільки можливо-істинними. Серед неповної індукції, проте виділяють наукову – за нею узагальнення хоч й робиться на підставі частини індивідів класу, проте досліджується індивід не просто на наявність якихось властивостей, а на наявність причин, що породжують такі властивості. Отже наукову індукцію відносять до демонстративних умовиводів, в яких висновок є гарантовано істинним.

Серед індуктивних методів отримання знань виділяють такі: метод єдиної подібності, метод єдиної відмінності, метод подібності та відмінності, метод супутніх змін, метод залишків.

Аналогія

Аналогія – це спосіб міркування, в якому на підставі знань про подібність індивідів в одному аспекті роблять висновок про їх подібність і в іншому. Аналогію можна охарактеризувати як перехід від поодинокого знання до поодинокого. Аналогія відноситься до недемонстративних умовиводів, отже істинність висновків у цьому виді умовиводу не є гарантовано-істинною. Виділяють аналогію властивостей та аналогію відношень.


IV. ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

Заняття 1

1. Поняття логіки, основні етапи становлення логіки.

2. Поняття абстрактного мислення, форми абстрактного мислення.

3. Основні принципи логіки.

4. Основні закони логіки.

Заняття 2

1. Мова як знакова система.

2. Види та рівні мови.

3. Категорії семантики.

4. Загальна характеристика поняття.

5. Інтенсіонал та екстенсіонал поняття.

6. Види понять.

Заняття 3

1. Відношення між поняттями.

2. Узагальнення та обмеження.

3. Визначення понять.

4. Поділ понять.

Заняття 4

1. Загальна характеристика простого висловлювання.

2. Форми простих висловлювань.

3. Висновки за логічним квадратом.

Заняття 5

1. Загальна характеристика безпосередніх умовиводів.

2. Правила безпосередніх умовиводів.

Заняття 6

1. Загальна характеристика та склад категоричного силогізму.

2. Загальні правила категоричного силогізму.

3. Фігури та модуси категоричного силогізму.

Заняття 7

1. Поняття складного висловлювання.

2. Основні логічні зв’язки.

3. Формалізація складних висловлювань.

Заняття 8

1. Поняття закону в логіці висловлювань.

2. Основні закони логіки висловлювань.

3. Складення таблиць істинності.

Заняття 9

1. Умовиводи в логіці висловлювань.

2. Поняття про дедуктивні та редуктивні умовиводи.

3. Види індуктивних умовиводів.

4. Аналогія.

 

VІ. ТЕМИ РЕФЕРАТІВ

1. Семантичні парадокси в мові.

2. Поняття знака. Загальна характеристика та види знаків.

3. Модальна логіка: основні проблеми та принципи.

4. Основи теорії іменування.

5. Різноманітність функцій мови.

6. Універсальні та неточні поняття й їх роль у процесі мислення.

7. Теоретичне та практичне значення класифікації.

8. Беззмістовні та невизначені судження.

9. Види простих висловлювань: атрибутивні, екзистенціальні, реляційні.

10. Роль дедукції в процесі пізнання.

11. Роль індукції в процесі пізнання.

12. Роль аналогії в процесі пізнання.

13. Види запитань та відповідей.

14. Поняття софізмів: історія та роль у процесі спілкування.

15. Логічні парадокси.

16. Проблеми інтуїціоністської логіки.

17. Багатозначні логіки.

18. Паранесуперечлива логіка.

19. Помилки та виверти в процесі доведення та спростування.

20. Л. Керрол («Логічна гра») та його метод розв’язання категоричних силогізмів.

 

VIІ. ПИТАННЯ ДО ІСПИТУ (ЗАЛІКУ)

1. Предмет логіки. Поняття про логічну форму думки.

2. Основні етапи розвитку логіки.

3. Мова як знакова система.

4. Поняття об’єктної мови та метамови.

5. Основні категорії семантики.

6. Ім’я як категорія семантики, основні принципи іменування.

7. Основні закони класичної логіки.

8. Основні принципи класичної логіки.

9. Поняття абстрактного мислення. Основні форми абстрактного мислення.

10. Поняття як форма абстрактного мислення (загальна характеристика).

11. Інтенсіонал та екстенсіонал поняття.

12. Логічна операція узагальнення та обмеження понять.

13. Види понять (логічна характеристика).

14. Відношення між поняттями.

15. Логічна операція визначення понять. Види визначень.

16. Правила визначення понять та можливі помилки визначення.

17. Логічна операція поділу понять. Види поділу. Мереологічний та таксономічний поділ.

18. Правила поділу понять та можливі помилки.

19. Судження (висловлювання) як форма абстрактного мислення. Поняття простих та складних висловлювань.

20. Прості висловлювання. Їх склад та форма.

21. Виділяючі та одиничні прості висловлювання.

22. Логічні відношення між простими висловлюваннями (умовиводи за логічним квадратом).

23. Поняття складного висловлювання.

24. Кон’юнктивні висловлювання. Властивості конюнкції.

25. Диз’юнкція. Її види та властивості.

26. Імплікація та її властивості. Поняття матеріальної імплікації.

27. Реплікація (зворотна імплікація) та її властивості.

28. Формалізація в логіці висловлювань.

29. Основні правила та закони логіки висловлювань.

30. Умовивід як форма абстрактного мислення. Поняття дедукції, індукції та аналогії.

31. Обернення. Правила та принципи.

32. Перетворення. Правила та принципи.

33. Протиставлення суб’єкту та предикату.

34. Поняття категоричного силогізму. Склад силогізму.

35. Загальні правила категоричного силогізму.

36. Фігури та модуси категоричного силогізму. Правила фігур.

37. Modus ponens умовно-категоричного умовиводу.

38. Modus tollens умовно-категоричного умовиводу.

39. Суто-умовний умовивід.

40. Роздільно-категоричний умовивід: правила та модуси.

41. Скорочений силогізм (ентимема).

42. Складні та скорочені силогізми.

43. Парадокси в логіці.

44. Паралогізми та софізми в логіці.

45. Види аналогії.

46. Характеристика індуктивних умовиводів. Елімінативна й енумеративна індукція.

47. Наукова індукція.

48. Основні методи індукції.

VIІI. ЛІТЕРАТУРА

1. Барто



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-06-23; просмотров: 54; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.149.214.32 (0.248 с.)