Очей печальних золоті свічада

 

 

I

 

Молюсь снiгам i синьому волоссю,

Її стареньким туфелькам молюсь.

Крихкi вуста молитвою палю.

Ревнивiше молюся, анiж досi.

Молитви б’ються, наче з кришталю,

Молитви тануть, як пiд сонцем роси.

Раб прославляє, але бiльше просить

Велику Повелительку свою.

Немов жебрак голодний просить хлiба,

Випрошує у неї свiтла з нiмба.

Але гiркий дiставсь йому талан.

Йому ввижаються похмурi лики,

Вiн сам малий, а свiт такий великий.

Охрип дверей вiдчинених орган.

 

 

 

Охрип дверей вiдчинених орган,

Та зачинити дверi не наважусь.

Стара ворожка, мабуть, правду каже:

Немає вiд кохання замовлянь.

Холодний комин видихає сажу,

Холодний вiд самотнiх зимувань.

А я холодний вiд його повчань,

Що час навчить, що час менi покаже.

Покаже – так, а чи навчить –

не знаю,

Бо й вiн в усiх годинниках конає,

А заєць б’є над ним у барабан.

Укотре стеля падає i стiни,

I з лезами до горла лiзуть тiнi...

Я стережу вiкна слiпий екран.

 

 

 

Я стережу вiкна слiпий екран,

Забувши пiвникiв лiпити з глини.

Усi мої непрощенi провини

Вiкно затягують, немов туман.

Повiльно дуже, але певно гину.

Волосяний спiвав менi аркан:

«Бажаєш стати вiльним –

спробуй стань...»

Нi крикнути, анi ковтнути слину.

А мав же час!.. I я б таки ще встиг

На покаянне спромогтись: прости!..

Перед очима закружляли оси.

Одна лиш мить – задушений помру.

Уся моя надiя на сестру.

Сестра пiшла провести трохи осiнь.

 

 

 

Сестра пiшла провести трохи осiнь.

Десь забарилася моя сестра.

Холодна й темна надворi пора,

I пес старий у вiдчаї голосить.

Той пес дурний, його замучив страх,

Вiн од думок ховається у льосi.

Вiд слiз у нього лiд блищить на носi.

Довкола хати бродить, як мара.

I проклятущому отому псовi

У тон пiдспiвують банькатi сови,

А вiтер волоцюга й уркаган

Прогулюється по даховi, ходить,

Сентиментальним голосом виводить

Елегiю розлуки i кохань.

 

 

 

Елегiю розлуки i кохань

Народжує тривка печаль поета.

Вiн, як заблукана мiж зiр планета,

Чужий усiм. Вiн сам собi капкан.

Вiн лицедiй, п’яниця, донжуан –

Сьогоднi вмер перед її портретом.

Нехай пересихає рiчка Лета,

Якщо нема надiї в сподiвань.

I знов живе, i знову помирає.

Рятує сам себе i сам себе карає.

Складає вiршi у нерiвнi стоси.

Йому червону ягiдку калини,

Немов надiї рятiвну жарину,

Синиця в дзьобику щораз приносить.

 

 

 

Синиця в дзьобику щораз приносить

Менi вiд зайця крихту пирога

I давню чутку: всiм, хто у бiгах

Амнiстiю, можливо, оголосять.

Я кров’ю вишиваю на снiгах,

А не втiкаю, як це вам здалося,

Хоча мiй слiд заплутаний i босий.

Я просто йду, допоки на ногах.

А щоб не впасти, думаю про Неї,

Як думають про сенс чи про iдею.

Дощем i сонцем пахнуть її коси.

У небi свiтиться її iм’я.

Довкола тиша. Тiльки чути, як

Траву пiд снiгом сонний заєць косить.

 

 

Траву пiд снiгом сонний заєць косить,

Мене не бачить посеред трави.

Я в нiй ховався й сам себе ловив.

Та заєць не збагне оцих вiдносин.

Ще три стебла косi до голови,

Та я не закричу: «Спинися, досить!..»

Коса замовкла. Заєць глянув скоса:

«Це ще не все. Помучся, поживи».

Смiється тихо надi мною заєць,

Вiн бо, старий i мудрий, певно знає,

Що все мiраж, химера, все обман,

Все вигадки. I наша з зайцем гра...

Навколiшки стає покiрний раб.

Рабовi сниться кара i тиран.

 

 

 

Рабовi сниться кара i тиран,

Маркiз де Сад i Мазох йому сниться.

У небi журавель, в руцi синиця,

На небесах Великий Вiчний Пан.

Рабовi все одно, все без рiзницi.

I тисяча зачинених питань.

До нього не вертає бумеранг,

До нього усмiхається рушниця.

У рабствi вiн знайшов для себе волю,

А за полегшенням звертавсь до болю,

Найлегший хлiб у нього –

хлiб тяжкий.

Вiн брат найбiльшої з усiх царицi.

Освiтлюють спокiйнi їхнi лиця

Алогiї – тонесенькi свiчки.

 

 

 

Алогiї – тонесенькi свiчки.

Очей печальних золотi свiчада.

Самотнiм повертаюсь з листопаду,

Без тебе повертаюсь навпрошки.

Ти там, ти десь зосталася позаду,

Ти десь попереду на всi вiки.

З голiв упали й котяться вiнки...

Я в гай пiшов, а ти пiшла до саду,

I я не знаю, де той сад зимує.

Iм’я твоє не вимовляю всує,

Але з тобою всi мої думки,

Бо ти кiнець i ти менi початок.

Мої слова, яких не оправдати,

Оправданi довiрою руки.

 

 

 

Оправданi довiрою руки,

Осудженi невiрою у руку,

Ми мовчимо, iз наших уст – нi звуку.

Усi слова вкладаєм у рядки

Вiршованi – годуємо розпуку.

У тебе їсти просять ще ляльки.

Мої солдатики – штурмовики

Погинули в оточеннi розлуки.

Ми повнi слiв, по самi вiнця повнi,

Але слова безсилi й невимовнi.

Ми мовчимо i зовнi ми безстраснi.

А що в душi?.. Душа душi не чує,

Душа бездушна вдома не ночує.

Любов прийшла,

але прийшла невчасно.

 

 

 

Любов прийшла,

але прийшла невчасно.

Любов пообiцяла й не прийшла,

Лише пройшлась, як по душi пила,

Пiдкресливши, що почуття

контрастнi.

Навпроти серця ружа розцвiла.

I бедрики її обсiли рясно.

На серцi холодно, рипуче, ясно.

Як у мороз. Замiсть снiгiв зола.

Ми чесно так любов’ю подiлились,

Та все одно вона у нас просилась,

Адже любов одна i недiлима.

Немов хреста несу, немов провину

Несу свою любовi половину.

Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними.

 

 

 

Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними.

Усi вони холоднi, наче снiг.

Приречено чiпляються до нiг,

А на душi вiдлига нестерпима.

Душа на серцi вiдзначає днi

Зарубками. Душа немає стриму.

Ввижається мороз їй за дверима.

Їй холодно згоряти на вогнi.

Життя життям,

а гра зосталась грою.

Я розминувсь у почуттях з сестрою.

Ми не зiйшлися болем i очима.

Немає ради. I сестри нема.

Великим хресним ходом йде зима.

Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.

 

 

 

Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.

Нема. Вже стiльки лiт,

вже стiльки зим.

В нiчному небi лиш риплять вози

Туди, де ми зосталися малими.

I впертий козерiг, i терези

Мiнливi на возах старих незримих.

Обiч возiв лiтають херувими,

А їздовi цiлують образи.

Я так нещадно нинi зубожiв.

Для всiх чужий, для мене всi чужi,

Усе чуже, i тiльки бiль мiй власний.

А так, як не буває, не буває.

Моя сестра зимової спiває.

А я молюсь. А бiль...

Мiй бiль прекрасний.

 

 

 

А я молюсь. А бiль...

Мiй бiль прекрасний.

Щонайпрекраснiший з усiх чуттiв.

У болю голки срiбнi й золотi.

То враз спалахують, то тихо гаснуть.

А я молюсь. Мої слова простi.

Моя молитва щира i безгласна.

I бiль мiй спiвтворець,

мiй спiвучасник.

Мiй поводир, i всiх твоїх братiв.

Прости. Твiй раб колючий i невдячний.

Йому без тебе темно, зимно, лячно,

Йому без тебе тяжко довелося...

Молюсь печальнiшiй iз берегинь

I туфельцi з маленької ноги,

Молюсь снiгам i синьому волоссю.

 

 

 

Молюсь снiгам i синьому волоссю.

Охрип дверей вiдчинених орган.

Я стережу вiкна слiпий екран.

Сестра пiшла провести трохи осiнь.

Елегiю розлуки i кохань

Синиця в дзьобику щораз приносить.

Траву пiд снiгом сонний заєць косить.

Рабовi сниться кара i тиран.

Алогiї – тонесенькi свiчки,

Оправданi довiрою руки.

Любов прийшла,

але прийшла невчасно.

Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними.

Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.

А я молюсь. А бiль...

Мiй бiль прекрасний.

 

ЖЕБРАКУВАННЯ

 

 

Жебрак i алкоголь

 

день поїхав до моря

я з торбою через плече

ходжу жебракувати

до найвродливiших жiнок

випрошую у них засмагу тiл

на позолоту купола

найголоснiшої дзвiницi

i найщедрiшi тi жiнки

котрi переконанi

що я проп’ю їхню офiру

у найближчiй корчмi

не берусь судити

це чеснота їхня чи порок

але без сумнiву це їх прикрашає

у твоїх же очах бачу себе

завжди тверезим як

простягнута i порожня долоня

 

 

Жебрак розповiдає анекдоти

 

я б теж пiшов збирати колоски

ще мiг би кошиком ловити рибу

або ж навчився б називати днi

бо красти вмiю змалку та не краду

але найбiльше я не люблю просити

дiлився я думками зi своїм колегою

жебраком

котрого нiхто не вмiв

так розсмiшити як я

до речi ще б я мiг розказувати анекдоти

на радiо або зi сцени

i тiльки ти б менi повiрила