Л. Д. Світайло, В. Т. Нестеренко

Л.Д.Світайло, В.Т.Нестеренко

 

 

Філософія

Навчальний посібник

Для студентів всіх форм навчання

 

 

Рівне 2011

 

 

В посібнику на рівні сучасного філософського мислення, автори прагнуть сформувати цілісне уявлення про специфіку філософського знання. Виклад матеріалу характеризується світоглядним плюралізмом позбавлений нав'язування стереотипів та однобічності уподобань. Авторами пропонуються нові підходи до логіки побудови курсу та принцип проблемно - концептуального викладу матеріалу, що спрямований на залучення студентів до самостійної роботи. Посібник вміщує контрольно-пошукові завдання, завдання до самостійної і індивідуальної роботи, контрольні вправи, тестові завдання, словник філософських термінів, структурно-логічні схеми, рекомендовану літературу, які можуть активно сприяти ефективному закріпленню матеріалу.

 

 

Передмова

В умовах зростання динаміки сучасного суспільного життя, глибоких змін в його структурі, невизначеності і альтернативності історичного розвитку особлива увага повинна приділятись проблемі світоглядної орієнтації людей, усвідомленню ними свого місця і ролі в суспільстві, розвитку і обґрунтуванню культури людства, пошуку цілей і смислів соціальної активності, відповідальності за напрямки та результати своєї діяльності.

Фундаментальна роль тут належить філософії. Як теоретична форма суспільної та індивідуальної свідомості, вона осмислює стратегічні шляхи загальнолюдського існування і містить в собі заряд гуманістичної дальнодії.

В сучасну добу загострення глобальних проблем філософія покликана проаналізувати допустимі межі „інструментального ” ставлення до світу, та альтернативні шляхи прогресу, розвитку цивілізації. Продуктивна місія філософії, її соціальна ціннісність полягає насамперед в її антропологічному призначенні: допомогти людині утвердитись в світі не лише як свідомій, але й як високоморальній, емоційно-чуттєвій, розумній істоті.

Філософія, потому належить до циклу фундаментальних дисциплін навчального плану, вивчення якої є важливим чинником духовного збагачення, інтелектуального розвитку, формування світоглядно-методологічної позиції студентської молоді.

Вивчення дисципліни певним чином пов’язане зі знанням інших гуманітарних дисциплін. У свою чергу знання дисципліни „Філософія” є методологічною основою вивчення не тільки гуманітарних та суспільно-політичних (таких як політологія, соціологія, економічна теорія, тощо) але й природничих та технічних дисциплін.

Тема 1.Філософія: коло її проблем та роль у суспільстві.

Ключові категорії і поняття: світогляд, світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, агностицизм, аксіологія, гносеологія, діалектика, імператив, метафізика, методологія, міфологія, онтологія, пізнавальний оптимізм, позитивізм, праксеологія, релігія, сцієнтизм, скептицизм.

План:

1. Світогляд, його зміст, соціально-історичний характер та історичні типи.

2. Суть та особливості філософського світогляду.

3. Проблема науковості філософського світогляду.

4. Місце філософії в системі культури та роль у суспільстві.

Місце філософії в системі культури та роль в суспільстві.

У системі «Людина - світ» людина не винесена за рамки світу, вона всередині його. Найближчим до неї є суспільне життя, яке опосередковує відношення людини до світу впродовж усього культурно-історичного процесу. Як універсальна й найбільш вагома форма суспільної свідомості, філософія виступає узагальненою концепцією суспільно життя в цілому і різних його підсистем – пізнання, практики, моралі, права, мистецтва, релігії, науки тощо. Якщо схематично зобразити місце філософії в системі культури, то це нагадуватиме нам ромашку, у якої «пелюстки» означатимуть філософську специфіку кожної із сфер науки і культури, а осереддя «квітки» - це філософія, її поняття й категорії, що поширюються на всі «пелюстки», тобто на кожну конкретну галузь духовної культури.

Місце філософії в системі культури.

 

Тема 2.Типологія філософських систем.

Ключові категорії і поняття:

План

1. Виникнення філософії та періодизація її розвитку.

2. Філософія Давнього Сходу.

3. Антична філософія.

4. Філософська думка Середніх віків.

5. Філософія Відродження.

6. Філософські погляди XVII століття.

7. Філософія Просвітництва.

8. Німецька класична філософія.

9. Філософські погляди марксизму.

10. Сучасна світова філософія.

11. Філософська думка в Україні.

 

Філософія Давнього Сходу.

Пам’ятки ранньої індійської філософської культури сягають кінця ІІ – початку І тисячоліття до н.е. Найдавнішою такою пам'яткою є Веди (в перекладі із санскриту – знання). На основі ведичної літератури до початку І тисячоліття до н.е. утворився брахманізм – релігійна система, що освячувала кастовий лад. Однак знаходилися поодинокі жерці, що критично замислювалися над існуючим станом речей і на цій основі не приймали деякі ідеї панівної релігії. Як правило, ці єретики усамітнювалися, ставали аскетами й розмірковували над загальними проблемами буття, висловлювали свої сентенції, що потім записувались.

Істотною особливістю індійської, і взагалі східної філософської парадигми, була її «розмитість» меж між людиною і природою. Деякі із цих течій не відкидали авторитету Вед, й тому їх називали ортодоксальними. Такою була веданта. Вона вважала, що світ складається з безособового світового духу – «брахмана».

Вайшешика надавала першорядне значення субстанції, тобто, першооснові всього сущого. Визнавалось 5 таких субстанцій: вода, земля, повітря, світло та ефір. Ці фізичні елементи складаються з найдрібніших неподільних часток. Усі їх дії виходять із волі бога. Певною мірою цю течію можна вважати першою школою атомізму.

Ньяя вважала, що об’єктивний світ складається з вічних, якісно різнорідних частинок (ану) води, землі, повітря й вогню. Але основну увагу представники цієї течії приділяли пізнанню, джерелами якого є чуттєве пізнання, точне свідчення й умовивід. Прихильники ньяя, головним чином, у середні віки, обґрунтували ідею Бога, безсмертя душі, тощо.

Санкх’я на перших порах (VI ст. до н.е.) заперечувала божественне походження світу. Основою світу вважалася пракриті – вічна й нескінечна матерія, яка існує в просторі й часі. Душа залишається незалежною від матерії. Сенсом людського буття проголошується страждання, внаслідок якого душа звільняється від пут чуттєвого світу.

Міманса заперечує божественність Вед. Її представники вимагали раціоналістичного обґрунтування ведичних релігійних та філософських положень.

Йога вчить, що найвищого блаженства людина досягає не зміною об’єктивних умов життя, а повним звільненням своєї свідомості від впливів зовнішнього світу і досягнення особливого психічного стану – «самадхи» («зосередження»). Тоді у свідомості згасають усі бажання, мислення застигає на якійсь точці, порушується зв’язок із зовнішнім світом і ніби то з’являється здатність інтуїтивного осягнення істини. Для досягнення такого стану йога розробила система морально-етичної і пізнавальної самодисципліни.

Неортодоксальними філософськими течіями Давньої Індії були буддизм, джайнізм та чарвака (локаята). Буддизм дотримується «чотирьох благородних істин»: життя – це страждання; страждання породжене бажаннями; щоб позбавитись страждань, треба позбавитись бажань; позбавлення страждань можливе лише через дотримання вчення Будди. Усе це, власне, релігійні положення буддизму. З філософської точки зору особливе значення мають вчення про загальну мінливість буття, заперечення існування душі як самостійної сутності, визнання наявності лише потоку постійної зміни станів свідомості.

Джайнізм вчить, що людина повинна й може звільнитися від пристрастей. Головною ознакою душі є свідомість. Ступінь свідомості в людей буває різним через те, що, по-перше, душа, перебуваючи в конкретному тілі, несе на собі і тягар попередніх життів, минулих вчинків, думок. По-друге, як і тіло, душа також має прихильності і пристрасті. Під знанням треба розуміти не лише слухняність вчителям-мудрецям, а й правильну поведінку, спосіб дій. Найчастіше звільненню від пристрастей сприяє аскетизм.

Чарвака, або локаята – найдавніше матеріалістичне вчення Індії. Воно заперечувало існування іншого світу, окрім матеріального. Цей світ дається нам через органи чуття, й наші відчуття є єдино істинними. Релігійна віра є хибною, вона потрібна лише бідним. В основі світу лежить чотири елементи – вогонь, повітря, вода й земля.

Головна цінність давньоіндійської філософії полягає в її зверненні до внутрішнього світу людини. Вона відкриває великі можливості морального самовдосконалення останньої.

Якщо Індія – царство релігій, а релігійне мислення індійця насичене метафізичними спекуляціями, то Китай представляє цивілізацію іншого типу. Соціальна етика і адміністративна практика тут завжди грали більшу роль, ніж містичні абстракції. Великими пророками вважалися ті, хто учив жити гідно і відповідно до прийнятої норми, жити ради життя, а не в ім’я блаженства на цьому світі. Етично детермінований раціоналізм був домінантою визначаючої норми соціально-сімейного життя китайця.

Конфуцій (Кун-цзи, 551-479 до н.е.) народився і жив в епоху великих соціальних і політичних потрясінь. Виступивши з критикою свого віку і високо ставлячи століття минулі, Конфуцій на основі цього зіставлення створив свій образ досконалої людини, цзюньцзи. Досконала людина повинна була володіти двома найважливішими достоїнствами: гуманністю (жєнь) і відчуттям обов’язку (і). Борг – це моральне зобов’язання, яке гуманна людина через свої чесноти накладає на себе самого. Також здійснена людина повинна володіти такими якостями як чжєн – вірність і щирість чи, - благопристойність і дотримання церемоній і обрядів. Протягом двох з гаком віків конфуціанство формувало розумові засади і відчуття китайців, впливало на їх переконання, психологія, поведінку, мислення, мову, сприйняття, побут і устрій життя.

Даосизм виник в Китаї майже одночасно з вченням Конфуція у вигляді самостійної філософської доктрини. Старший сучасник Конфуція, засновник даосизму – Лаоцзи, вважається дослідниками фігурою легендарною. В центрі доктрини – вчення про велике Дао, загальний Закон і Абсолют. Дао панує скрізь і у всьому завжди і безмежно. Його ніхто не створив, але все походить від нього. Пізнати Дао, слідувати йому, злитися з ним – в цьому сенс, мета і щастя життя. Виявляється Дао через своє еманацію – через де, і якщо Дао все породжує, то де все вигодовує. Паралельне існування даосизму і буддизму поряд з конфуціанством створило в образі мислення китайців біполярну структуру: раціоналізм конфуціанства і містика даосів і буддистів, що знаходяться в стані динамічної рівноваги.

Отже, китайська філософія з самого початку була, головним чином, прагматичною, зверненою до практики сьогоднішнього дня та земного, а не потойбічного життя. Свідченням цього є те, що даосизм чітко виходив з принципу гармонізації людини і космосу. Прагнення вийти за межі соціуму відображало загальнолюдське прагнення особи вирватися із «земного кола» і державності. Щодо конфуціанства, то це – суто китайська філософія і релігія, породжена специфічними умовами суспільного життя Китаю.

 

Антична філософія.

Якщо розглядати філософію Давньої Греції і Риму в цілісності, то можна визначити такі основні етапи її розвитку. Перший із них відноситься до VI – V ст. до н.е. Філософія на той час ще не порвала з міфологією, та вже тоді розробка філософських проблем здійснювалася рядом визначальних мудреців в декількох філософських центрах. Плідними зусиллями позначилися пошуки діячів Мілетської школи. На цьому ж етапі діяв і Геракліт Ефеський, проти поглядів якого виступали елеати (Парменід, Ксенофан, Зенон). Другий етап вкладається в рамки V ст. до н.е. й увійшов в історію іменами славетних філософів Соктрата, Платона й Арістотеля. Тоді ж заявила про себе школа атомістів (Левкіп, Демокріт), софістів (Протагор, Горгій) та піфагорейська школа. Третій етап іменувався елліністичним. Саме так називалася культура в країнах, що свого часу були завойовані Олександром Македонським, у зв’язку з чим грецька культура поширюється далеко за своїми первісними межами. У цей період утворилися й діяли основні філософські школи, де і формувалися засади скептицизму, епікуреїзму та стоїцизму.

Перш за все слід відмітити, що виникнення античної філософії пов’язане з загальним духовним стрибком, який мав місце в різних вогнищах стародавньої цивілізації: Китаю, Індії, Греції. Філософія Стародавнього Сходу в якійсь мірі узагальнювала знання про природу, про світ речей, що оточують людину, про її соціальне буття. Філософія Стародавньої Греції не тільки успадкувала від Сходу уявлення про природне середовище людини, але й розширила його. Вона поставила питання про походження Всесвіту, а людина опинилася в центрі її уваги. Не даремно над входом в храм Аполлона, в Дельфах було написано: «Пізнай самого себе».

Сфера інтересів філософії змінюється, вона поступово немов би нащупує комплекс проблем, що стали постійним предметом аналізу не тільки в античній, але і у подальшій європейській традиції. У цей комплекс входять: проблема першооснов бутт я, яка, з'єднуючись з проблемою руху, приводить до постановки Демокрітом і Платоном питання про первинність матеріальної або ідеальній субстанції; проблема співвідношення знання і думки, яка дає постановку питання про пізнаваність світу; проблема правильної, етичної поведінки, проблема причинності і доцільності природних явищ, проблема місця і ролі людини в державі і ін.

Перед тим, хто починає вивчати історію філософії антична філософія постає як мозаїка думок про будову всесвіту, про долі світу, про природу людини, про те, що є першоосновою. Перше коло питань пов'язане із спробами визначити основну стихію, початок світу. З аналізу саме цієї проблеми починається філософія. Початок філософії, якщо відноситися до нього з позицій європейського раціоналізму XX століття, повергає в подив. За Фалесом (624-547 рр. до н.е.) читаємо: «Початком усього він вважав воду, а світ вважав одушевленим і повним божеств». Анаксимандр Мілетський (510-547 рр. до н.е.) вважав, що початком і основою всього сущого є апейрон. По Геракліту (544-470 рр. до н.е.): «Все змінюється на вогонь і вогонь - на все, подібно до того як золото (обмінюється) на товари, а товари - на золото». Емпедокл вважав основою буття землю, воду, повітря і вогонь, які він називав «корінням речей». Вони не можуть бути зведеними і один до одного і можуть тільки змішуватися і розділяться. Стикаючись з викладом перших філософських вчень мимоволі задаєшся питанням: чому ці ілюзорні уявлення серйозно розглядаються як колосальні досягнення духовної культури? У чому їх відмінність від міфологічних уявлень?

У часто фантастичних уявленнях перших філософів закладений початок нової форми суспільної свідомості. Вона спирається на інтелект, що рефлексує над духовною культурою у пошуках підстав. Ці уявлення цінні не самі по собі (як такі, вони майже не виділяються з ряду міфологічних), а як зерно майбутній філософії. Коли ставиться питання про основу світу і пошук починає вестися не в міфологічному ключі, а в термінах речових елементів (вода, вогонь, повітря, земля, ефір) відповідь виявляється у відповідній площині: одна з речовин, що традиційно виділяються, оголошується самою важливою, а інші решта похідними. При цьому йде перебір претендентів на початкове місце. Але в процесі перебору неминуче виникає питання про способи переходу від одних речовин до інших, про сили, що здійснюють цей перехід. І поступово акцент зміщується з самих речовин на принципи їх організації і руху.

Поступово, в обговоренні переходів від одних речовин до іншим починає вгадуватися деяка постійна величина, міра переходу, не залежна від конкретних речовин, прихована від нашого чуттєвого сприйняття. Це - якась вічна основа світу, яка наділена тими ж атрибутами» що і олімпські боги - безсмертям і постійністю. Подібні уявлення зустрічаються у Анаксимандра, Геракліта. Анаксимандр говорить про безмежність, яка лежить в основі відомих стихій. Геракліт вчить про незмінність закону, організуючого мінливий світ. Геракліт ставить проблему: стверджуючи, що в самих речових перетвореннях немає і не може бути нічого постійного і безглуздо шукати його в якійсь предметній зовнішності. Постійний тільки сам закон перетворень, а він може бути досягнутий тільки за допомогою розуму: «Прихована гармонія сильніше явної». Якщо первинне вічно присутнє і справді існує, а різноманіття космосу, в той же час обумовлене перетвореннями першооснови, в яких воно зникає, то ця першооснова одночасно і існує і не існує.

Такий підхід, протиставивши закон субстрату, зумовив появу узагальнюючого терміну для всіх елементів. Це - «буття» Парменіда (540-470 рр. до н.е.), викладки представників елейскої школи. Парменід доводить, що є лише буття і воно не може бути нічому протиставленим, оскільки його протилежність - небуття - не існує по визначенню. Але якщо небуття не існує, то буття повинно бути єдиним і сталим. Цілісним, тому що розділяти його на частини може тільки небуття, якого немає. Нерухомим, тому що рух припускає зміну з буття на небуття, що неможливе.

Систему відповідних доказів побудував учень Парменіда Зенон Елейський (336-264 рр. до н.е.). Відділення речової основи від способів її функціонування приводить до формування уявлень про матеріальну і ідеальну субстанції. Причому, якщо постулюється самоорганізація, саморух матерії, матерія зберігає субстанційність і виникає атомізм - найбільш послідовний матеріалістичний світогляд античності. А якщо принципи організації і руху протиставляються пасивній матерії як активний світ ідей, народжуються ідеалістичні побудови.

Атомізм Демокріта і ідеалізм Платона (427-347 рр. до н.е.) - закінчені глобальні системи світу - завершують етап формування засобів рефлексії і демонструють своєю появою початок етапу рефлексії над знанням в цілому. У системі Платона постулюється існування світу ідей - вічної і незмінної суті, що є субстанцією, основою даних речей. Тільки світ ідей володіє дійсним існуванням. А світ речей при цьому виявляється похідним, вторинним. Ідеальний світ Платона нагадує розумом охоплюване Єдине у Парменіда, але відрізняється від останнього різноманіттям форм. Слід мати на увазі, що світ ідей Платон протиставляє не предметному даному світу, а небуттю, недійсності, з чим і ототожнюється матерія як така. Даний нам світ лежить посередині між світом ідей і матерією, адже він складається з речей, в яких втілені ідеї, і які тим самим витягуються з небуття. Тобто, матерія стає в такому розумінні деяким негативним принципом у відношенні до світу ідей. У організацію ідеального світу Платон вносить сильний етичний елемент: ідеї організовані відповідно з своєю причетністю до ідеї блага.

Потрійну структуру Платона: світ ідей, плотський світ, матерію Арістотель замінює подвійною - форма і матерія. Якщо для Платона матерія без ідеї - не існує, то для Арістотеля і форма без матерії не може існувати. Матерія є, по Арістотелю, можливістю, потенцією дійсності, а форма - це реалізація даної можливості. Арістотель в своєму вченні синтезує погляди попередніх натурфілософів на елементи сущого і створює своєрідне вчення про першооснови. Світ, по Арістотелю, складається з п'яти елементів - землі, води, вогню повітря, ефіру. З перших чотирьох елементів утворюється все багатство оточуючого нас навколишнього світу. Світ - вічний, незмінний - складається з ефіру. Першооснови, по Арістотелю, - це чотири вищі причини: 1) матеріальна, 2) рушійна, 3) формальна, 4) цільова. Так причинами статуї є: мідь як матеріальна причина, мистецтво скульптора як рушійна, контур статуї в голові скульптора як формальна і мотив діяльності скульптора як цільова. Матеріальна причина протиставляється всім останнім, які виражаються поняттям бога. Бог виявляється нерухомим першорушієм. Він рухає світом як метою. Але бог Арістотеля - ідеальна конструкція, а не вираз міфологічних уявлень.

Отже, Платон і Аристотель створили найбільш розвинені ідеалістичні системи однозначно вирішивши проблему субстанції на користь примату ідеального початку.

Але слід при цьому мати на увазі і те, що об’єктивний ідеалізм Платона поєднаний з діалектикою. Філософ визнає діалектику руху і спокою, тотожного і відмінного, єдиного й множинного. Діалектика понять, створених Платоном на діалектичній основі, мала величезне значення для подальшого розвитку філософської думки, особливо – діалектичної логіки. Погляди ж Арістотеля містять в собі не лише ідеалістичні, але й матеріалістичні, діалектичні елементи. Він критикував теорію ідей Платона, вважаючи за сутність конкретні речі, а поняття – лише їхнім відображенням.

Філософія Арістотеля високо цінувалася ще в античні часи, але відігравала вона величезну роль в добу середньовіччя, без неї не можна уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.

Античні філософи приділяли чималу увагу і гносеології, цебто проб­лемам пізнання. Ми вже побіжно ознайомились з точками зору на це Платона та й Арістотеля. Але особлива заслуга в розробці гносеології належить софіс­там, зокрема Протагору (490-420 рр. до не.). Його школа чітко трималася того, що все, що знаємо, ми отримуємо через органи чуттів. Проте чуттєве сприйняття не виключало суб'єктивності: що здоровому здається солодким, те хворому може здатися гірким. Отже, будь-яке знання є відносним. Та все ж право давати оцінку тим чи іншим предметам чи явищам дане лише людині. Звідси відомий вислів Протагора: "Людина - міра всіх речей!". Аналогічно будь-яка спільність (в т.ч. й держава) є мірою справедливого чи несправедли­вого в суспільстві.

Великий вклад в розробку гносеології вніс Сократ (470-399 рр. до н.е.). У центрі його філософії - людина як моральна істота. Головними девізами пізнання у Сократа були "Пізнай самого себе!" і "Я знаю, що нічого не знаю". У свідомості людини Сократ виявляє різні шари, рівні. З людиною - носієм свідомості - ці рівні можуть бути у дуже складних відносинах, іноді - навіть нерозв'язних. Найголовнішим завданням пізнання Сократ вважав пошуки знань, необхідних для знаходження істини. Для цього використовував різні наукові методи пізнання, в т.ч. - індукцію, рух думки від окремого до загаль­ного. Найефективнішою формою пошуку істини вважав розмову, диспути, суперечки, що й засвідчив Платон у своїх знаменитих "Діалогах".

Та найголовніше в гносеології Сократа - це її підпорядкованість добро­чинності. Любов до мудрості, до знання може бути справжньою лише коли відвертає зло. Лихий вчинок людини Сократ вважав результатом незнання нею істини. А раз моральне зло породжене незнанням, значить знання є дже­релом моральної досконалості.

Отже, антична філософія має неперехідну цінність: в ній містяться прототипи всіх основних філософських поглядів, понять, категорій, напря­мів, течій, що розвиваються в усі наступні віки.

Філософія Відродження.

Епоха Відродження орієнтована на мистецтво. В центрі уваги виявляється людина. Філософське мислення антропоцентричне. Індивід знаходить самостійність, він представляє самого себе. Його позиція - гордість і самоствердження, усвідомлення власної сили і таланту і він схильний приписувати всі заслуги собі. Розуміння людини в Відродженні відрізняється від античного і середньовічного. Людина сама постає тут як творець самої себе й водночас як пан над природою. Це було сміливим кроком проти ідеї зіпсутості й гріховності людської природи, що вже саме по собі усуває на задній план одну з визна­чальних ідей середньовіччя - потребу божественної благодаті і спасіння.

Отже, отримавши від бога свободу волі, людина сама повинна вирі­шувати свою долю. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот; людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя і долі. До того ж в ієрархії духовних цінностей пріоритетним стає не походження чи багатс­тво, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя стає служіння сус­пільству, людям. Звідси гуманізм Відродження.

Змінюється погляд на діяльнісний характер людини. Античність ак­центувала увагу на споглядальності людиною свого життя в єдності з космо­сом. В середні віки праця, власне, виступала як норма покарання за гріхопа­діння людей: "В поті чола їстимеш хліб свій", — ось що заповів Бог Адаму й усім нащадкам його. Лише в добу Відродження праця, діяльність проголо­шуються найвищим покликанням людини. Оскільки праця не лише задоволь­няє земні потреби людини, а й формує саму людину, остільки набуває свого роду сакрального (освячувального) характеру, в людині важливе місце посідає покликання до активної творчої позиції, відчуття свого таланту й сили.

У часи Відродження формується поняття особистості й індивідуума. І якщо до індивідуальності підходять з естетичних позицій - милування його неповторністю, унікальністю, то для оцінки особистості застосовуються пе­реважно морально-етичні критерії. Головне приділяється пізнанню внутріш­ньої суті людини, її вміння пізнавати й розрізняти добро і зло.

У епоху Відродження філософія знов звертається до вивчення природи. Але розуміння природи має нову специфіку: християнський бог тут втрачає свій трансцендентний потойбічний характер, він якби зливається з природою. Така натурфілософія - є пантеїзм. Бог начебто розливається в природі, від чого сама природа обожнюється. Сам же Бог ніби "приземлюється", перестає бути надприрод­ним.

Справжній світоглядний переворот доби Відродження виявився у по­глядах на світобудову Миколая Коперника (1473-1543). В історії науки йо­го вчення було революційним актом, заявило про незалежність науки про природу від релігії. Теорія Коперника про обертання Землі навколо Сонця і добове обертання її навколо своєї вісі означала розрив з геоцентричною сис­темою Птоломея й релігійними уявленнями про Землю як про обрану Богом арену боротьби божественних і диявольських сил за людські душі. І хоч Коперник у центр Всесвіту замість Землі ставить Сонце (геліоцентризм), він вважав Всесвіт безконечним.

Нове бачення світобудови вимагало пошуків нового методу пізнання світу. В цілому мислителям Відродження властиві діалектичні тенденції. Так, Микола Кузанський (1401-1461) дотримується принципу збіжності проти­лежностей. Наприклад, він каже: "Єдине є все". Цю свою тезу обґрунтовує математично. Так, при збільшенні радіуса кола діаметр, центр й окружність співпадають; при безконечному збільшенні однієї із сторін трикутника дві інші в безмежності співпадають.

До речі, нові уявлення про світобудову відкрили нові можливості для переосмислення таких принципів, як деїзм і пантеїзм. У філософії Відродження переважало деїстичне спрямування щодо співвідношення віри і знання, але це не означало витіснення, тим більше - забуття пантеїзму. Джордано Бруно (1548-1600), якого за вироком інквізиції спалили, форму­лює концепцію "натуралістичного" (від натура - природа) пантеїзму. Згідно з нею, матеріальне буття сприймається як самодостатнє. Матерія проголошу­ється як "начало", що все породжує із свого лона. Пантеїзм тут уже не сим­вол божественного буття, а розлитий у реальності Бог.

Переглядаються погляди на суспільство. Здійснюються перші кроки по обґрунтуванню громадянського миру незалежно від релігійно-богословських санкцій. У цьому зв'язку найтиповішою є політична доктрина Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Суспільство, зазначав він, розвивається не за волею Бога, а в силу природних причин. В основі розвитку історії лежить "матеріальний інтерес" і сила народних мас та панівних класів. Виступав за створення сильної національної держави, вільної від феодальних міжусобиць. Водночас він вважав припустимим застосовувати й жорстокі засоби для при­душення народних виступів, виправдовував хитрість, жорстокість і віроломс­тво правителів в ім'я великої мети - створення міцної держави. Заслуга Макіавеллі полягала в тому, що він одним із перших почав розглядати дер­жаву людськими очима, а не через призму теології. В добу Відродження виникають і формуються ідеали утопічного соціалізму.

Гносеологія Відродження об'єктивно спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, чуттєве сприйняття як перший, найважливіший крок у пізнанні.

Філософія доби Відродження відіграла величезну роль, наклавши свій відбиток на характер всієї наступної науки й філософської думки. Відродивши ідеї античної філософії, вона збагатила й розвинула їх під впли­вом середньовічної культури й університетської науки, а також потреб суспільно-історичної практики. Вона дала могутній імпульс для розвитку природничих і гуманітарних наук в умовах Нового часу.

 

Сучасна світова філософія.

Основні поняття і категорії: сцієнтизм, антисцієнтизм, раціоналізм, ірраціоналізм, неопозитивізм, філософія життя, філософська антропологія, герменевтика, структуралізм, екзистенціалізм, неотомізм, фрейдизм, неофрейдизм, відчуження, свобода, абсурдність буття.

 

Починаючи з доби Відродження людина є тим центром, навколо якого міркують філософи Нового часу, просвітники, класики німецької філософії. Віддаючи належну увагу онтологічним проблемам та пізнанню, філософи при всій їх відмінності сходилися на тому, що можуть і повинні бути пізнані й визнані загальнолюдські гуманістичні ідеали й принципи, передусім ідеал свободи і принцип гідності людської особистості. Звеличується при цьому розум як філософська категорія – й не лише як засіб пізнання, а й чинник передвизначення розвитку людини, природи й суспільства. Вершиною схиляння перед всесиллям розуму вважалася теза: «Усе розумне дійсне, усе дійсне розумне» (Гегель).

Але, в кінці XIX – початку XX століття у філософії з’явилися істотні новації, що дали підстави ввести поняття некласичної філософії. Перш за все цьому сприяло прискорення та радикалізація соціокультурних змін в суспільстві, та зміна соціально політичних структур. Суспільство «атомізується» в тому сенсі, що міняється тип соціальних зв’язків, зростає автономія особи. Втрачають свою адекватність форми ідентифікації людини, що склалися щодо соціального простору і часу. Руйнуються і трансформуються традиційні ієрархії цінностей. До того ж, на домінуючі позиції в культурі висувається наука. Це час другої наукової революції, результатом якої стала професіоналізація наукової діяльності. Наука стає одиницею в суспільному розподілі праці, важливим соціальним інститутом. Оформляється її наочна організація. Наука починає замикатися на виробництво, перетворюватися, по виразу К.Маркса, в «безпосередню продуктивну силу». Наукове знання виділяється з раніше загального для нього контексту з філософією.

В силу цього вже на початку XX століття відбувається переоцінка цінностей і зміна філософами парадигми, тобто характеру (моделі) постановки філософських проблем і їх рішення. Характерна для класичної філософії безмежна віра в людський розум, віра в соціальний і науковий прогрес та встановлення на основі відкриття загальних законів розвитку природи і суспільства панування людини над природою, створення суспільства соціальної справедливості і зміни самої людської природи, - все це піддається жорстокій критиці і починається перехід до некласичної філософії.

Філософія кінця XIX-XX століття відмовляється від:

1. раціоналізму як єдиного способу філософствування, що визнає розум основою пізнання, поведінки і діяльності людей;

2. жорсткого ділення всіх філософських шкіл і напрямів за принципом: матеріалізм чи ідеалізм;

3. від догматизму у філософії – неодмінного посилання і опори на авторитети, від «партійності» у філософії.

До основних рис філософії XX століття слід перш за все віднести плюралізм у філософському мисленні. У цьому період співіснують різноманітні напрями і концепції: матеріалістичні і ідеалістичні, раціоналістичні та ірраціоналістичні, релігійні і атеїстичні, сцієнтистські та антисцієнтистські. Сучасна філософія не відкидає ні того, ні іншого. Вона взагалі вважає, що багатогранний світ можна пізнати за допомогою різних форм пізнання (не тільки розумом!). В якості предмету вивчення її стають все нові й нові об’єкти дійсності, що веде до виникнення принципово нових напрямів: філософія культури, філософія політики, філософія техніки, філософія науки, права, моралі, мистецтва, тощо. Сучасна філософія характеризується толерантністю поглядів. Різні її школи і течії прагнуть не вступати в різке протиборство між собою. Діалог – головний спосіб взаємодії не тільки усередині однієї філософської традиції, але і між Заходом і Сходом. Сучасній філософії є характерним антропоцентризм – в центрі її ідей і роздумів знаходиться людина, її суть, сенс її життя і діяльності, свобода. Людина розглядається не односторонньо, а у всій цілісності і суперечності. Особливо гостро підніметься питання про сенс існування людства в цілому, про кризу людини і історії.

Найбільш поширеними і впливовими вченнями в XX столітті стають ірраціоналістичні вчення. Криза європейського раціоналізму дала про себе знати вже в кінці XIX століття і виразилася в повороті вектора філософування в бік раціонально невиразних аспектів буття, що і знайшло своє відображення у філософії Артура Шопенгауера (1788-1860). У його філософії основою буття, життєдайним буттєвим початком виявляється не пізнавальна здатність, а воля. Розум грає другорядну, службову роль по відношенню до волі. Воля тлумачиться ним як сліпа, беззаконна, безглузда суть всякого буття. У праці «Світ як воля і уявлення» сутність світу представлена Шопенгауером як нерозумна воля, сліпа сила. Філософія ця була песимістичною, проте в ній багато цінного, зокрема думка про те, що своє майбутнє людина має будувати, позбавившись від ілюзій та «привидів» оптимізму. Світогляд Шопенгауера – суб’єктивний ідеалізм: без суб’єкта немає об’єкта – ось головне його гасло. Весь світ – це втілена воля, проявів якої людина не може знайти. Вона може знайти тільки себе й від себе відкидати радіуси до всього іншого. Найбільше людина повинна оберігати себе від марнот життя, бо вони випливають не із власних потреб, а тому, що уявляєш себе кимось іншим, а не тим, ким є насправді. Взагалі, на думку філософа, будь-яке життя є стражданням. «Життя нашого тіла – це помирання, що хронічно затягується». Неминучість страждань міститься в самому житті: «наше становище настільки гірке, що йому б рішуче протиставити досконале небуття; і якщо б самогубство дійсно обіцяло нам його, … то його б варто обрати безумовно як у найвищому ступені бажане завершення».