Розділ 2. Особливості призначення штрафу як основного та додаткового виду покарання

Основними покараннями є громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дис­циплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального зван­ня, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.

Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові покарання.

За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, перед­бачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодек­су. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених цим Кодексом.

Ухилення від покарання, призначеного вироком суду, має наслідком відпо­відальність, передбачену статтями 389 та 390 цього Кодексу.

У статті 52 КК всі види покарань, що входять до їх системи, поділяються за порядком їх призначення (способом застосування) на три групи: а) основні (ч. 1 ст. 52 КК); б) додаткові (ч. 2 ст. 52 КК); в) такі, що можуть бути призначені або як основні, або як додаткові (ч. 3 ст. 52 КК).

Основними є покарання, передбачені у статтях 56, 57, 58, 60-64 КК, які призна­чаються за вироком суду тільки як самостійні заходи впливу і ні за яких умов не можуть приєднуватися на додаток до інших видів покарань, а також сполучатися одне з одним при засудженні особи за один злочин.

Згідно із ч. 3 ст. 52 КК за один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК. Ці приписи закону спираються як на положення норм Загальної частини КК, у яких сформульовані підстави, порядок та межі застосування кожного окремого виду осно­вного покарання (статті 53, 55-58, 60-64 КК), так і виходять з особливостей конструк­ції санкцій статей Особливої частини КК, за якими ці покарання призначаються. Системний аналіз цих положень закону свідчить, що у разі призначення основних покарань суд має враховувати такі, притаманні усім їх видам особливості порядку їх застосування.

Основне покарання у всіх випадках передбачене в санкції статті Особливої час­тини КК. Інакше кажучи, будь-яка санкція, незалежно від особливостей її конструкції, завжди включає в себе один (якщо санкція відносно-визначена) або декілька (якщо санкція альтернативна) видів основних покарань.

Основне покарання не тільки завжди передбачене в санкції, а й при ухваленні обвинувального вироку в обов’язковому порядку має бути призначене судом. Звичай­но, суду надається право (за умов, зазначених у законі) призначити більш м’ який вид основного покарання, ніж передбачено у санкції (ст. 69 КК), замінити його іншим видом основного покарання (ч. 1 ст. 58, ч. 1 ст. 62 КК), повністю звільнити особу від реального відбування призначеного вироком основного покарання (ст. 75 КК). Проте в усіх випадках засудження особи обвинувальним вироком суду призначення основ­ного виду покарання є обов’язковим.

Виняток із цього загального правила стосується лише тих ситуацій, коли санкцією статті Особливої частини КК, за якою засуджується особа, передбачені лише такі види основних покарань, які з огляду на вік особи (наприклад, неповнолітній) чи її стан (наприклад, вагітність) не можуть бути до неї застосовані. За таких умов суд або за­криває справу і звільняє особу від кримінальної відповідальності (за наявності для того підстав), або постановляє обвинувальний вирок і звільняє засудженого від по­карання, тобто постановляє обвинувальний вирок без призначення покарання. Саме цим шляхом йде і судова практика. Наприклад, жоден із видів покарань, передбачених у санкції ч. 1 ст. 384 КК, не може бути застосований до вагітної жінки, тому при її засудженні за цей злочин суд не вправі їх призначити і, якщо не знайде підстав для звільнення винної від кримінальної відповідальності або для застосування ст. 69 КК, повинен постановити обвинувальний вирок без призначення покарання (ч. 3 ст. 88 КК, п. 4 ч. 1 ст. 368 КПК).

Призначення (обрання) судом основного покарання певного виду (наприклад, позбавлення волі чи виправних робіт) може відбутися лише за умови, якщо саме цей його вид безпосередньо передбачений в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний.

За один злочин суд має право призначити тільки одне основне покарання. Таким чином, за один злочин не можуть бути призначені декілька основних видів покарань і відступ від цієї вимоги неприпустимий за жодних умов. При цьому закон надає суду право призначити за один злочин одне основне покарання: а) самостійно, тобто без приєднання до нього додаткового покарання; б) із приєднанням одного додаткового покарання; в) із приєднанням кількох додаткових покарань.

Додатковими є покарання, передбачені у статтях 54 та 59 КК, які мають допо­міжний характер, тому призначаються за вироком суду лише шляхом їх приєднання на додаток до основних покарань і самостійно (без сполучення із основним покаран­ням) призначені бути не можуть.

Відповідно до ч. 4 ст. 52 КК до основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених КК. Системний аналіз цих приписів ч. 4 ст. 52 КК у співвідношенні з нормами Загальної частини КК, які встановлюють підстави, порядок та межі застосування окремих видів додаткових покарань (статті 53-55, 59 КК), а також із санкціями статей Особливої части КК, за якими можуть бути призначені додаткові покарання, свідчить, що при призначенні додаткових покарань суд має враховувати такі, притаманні усім їх видам особливості порядку їх застосування.

На відміну від основних покарань, додаткові не завжди передбачені в санкціях статей Особливої частини КК. Виходячи із цього, всі види покарань, які можуть за­стосовуватися як додаткові, за способом (порядком) їх призначення можуть бути роз­поділені на три групи: а) до першої входять штраф (ст. 53 КК) і конфіскація майна (ст. 59 КК), які можуть призначатися судом лише за умови, якщо вони прямо (спеці­ально) передбачені у санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, за якою засуджується винний; б) до другої групи належить позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною ді­яльністю (ст. 55 КК), яке як додаткове покарання може призначатися судом і відповід­но до санкції статті Особливої частини КК, у якій воно передбачене (статті 191, 286 КК), і на підставі ч. 2 ст. 55 Загальної частини КК, якщо безпосередньо в санкції воно не передбачене; в) третю групу представ­ляє позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК), яке завжди призначається на підставі ст. 54 КК, тобто норми За­гальної частини КК, бо в жодній із санкцій статей Особливої частини КК воно не передбачене.

Якщо додаткове покарання безпосередньо передбачене в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, то порядок його призначення залежить від особливос­тей конструкції цієї санкції. Із цієї точки зору всі санкції можуть бути розподілені на дві групи: а) в одних із них додаткове покарання передбачається як обов’язкове до призначення (ст. 150, ч. 2 ст. 191, ст. 364 КК та ін.); б) в інших - як факультативне (ч. 2 ст. 155, ч. 1 ст. 191, ч. 2 ст. 233 КК та ін.). Така конструкція санкцій визначає й особливість порядку призначення додаткових покарань.

У санкціях першої групи питання про необхідність призначення додаткового по­карання вже вирішено самим законодавцем, який, створюючи таку санкцію, тим самим покладає на суд обов’язок призначити додаткове покарання. При застосуванні таких санкцій відмова від призначення обов’язкового додаткового покарання можлива лише за наявності підстав, передбачених ч. 2 ст. 69 КК, або у випадках, спеціально перед­бачених в інших статтях Загальної частини КК, наприклад, у статтях 77, 98 КК.

У санкціях другої групи питання про доцільність призначення факультативного додаткового покарання вирішується за розсудом суду з урахуванням обставин кон­кретної справи, особи винного і з обов’язковим мотивуванням у вироку прийнятого рішення.

На відміну від основного покарання, додаткове може не призначатися судом не тільки тоді, коли воно не передбачене у відповідній санкції. Навіть у тих випадках, коли додаткове покарання безпосередньо фігурує у конкретній санкції, суд має право або на свій розсуд (якщо додаткове покарання є факультативним), або на підставах, зазначених у ч. 2 ст. 69 КК чи в інших нормах (наприклад, статті 77, 98 КК) Загальної частини КК (якщо додаткове покарання є обов’язковим), не призначати його і обме­житися застосуванням лише одного основного покарання;

У разі призначення судом додаткового покарання, воно за жодних умов не може бути застосоване самостійно - без сполучення з основним покаранням. Інакше ка­жучи, додаткове покарання завжди лише приєднується на додаток до основного. Це правило не виключає випадків, коли від відбування призначеного особі основного покарання вона звільняється, а приєднане до основного додаткове покарання відбуває реально.

Згідно із ч. 4 ст. 52 КК за один злочин суд має право призначити не тільки одне, а й декілька додаткових покарань одночасно. При цьому суд вправі призначити: а) до­даткове покарання, яке безпосередньо передбачене в санкції статті Особливої частини КК (ч. 3 ст. 149, ст. 366 КК); б) додаткове покарання, яке не передбачене в санкції і за­стосовується на підставі норм Загальної частини КК (статті 54, 55 КК); в) декілька до­даткових покарань, безпосередньо передбачених у санкції (ч. 5 ст. 191, ч. 2 ст. 367 КК); г) декілька додаткових покарань, які не передбачені в санкції, але застосовуються на підставі норм Загальної частини КК (статті 54, 55 КК); д) декілька додаткових покарань, одні з яких безпосередньо передбачені в санкції (ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209 КК), а інші призначаються на підставі норм Загальної частини КК (статті 54, 55 КК).

У частині 3 ст. 52 КК виділяється група покарань, які умовно можуть бути на­звані «змішаними», бо закон (статті 53 і 55 КК) надає суду право призначити їх або як основні, або як додаткові. При цьому слід ураховувати, що один і той самий вид покарання (наприклад, штраф) не може бути призначений за один злочин одночасно і як основне, і як додаткове покарання. У КК не встановлюється якогось особливого (спеціального) порядку (правил) застосування «змішаних» видів покарань, тому спо­сіб їх призначення залежить від того, як саме - як основне чи додаткове покарання - вони призначаються судом за конкретний злочин. Отже, сформульовані у законі при­писи, які визначають порядок призначення основних і додаткових покарань, цілком поширюються і на цю групу покарань.

Відповідно до ч. 5 ст. 52 КК ухилення засудженого від покарань, передбачених статтями 53, 55-57, 61, 63 КК і призначених обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, визнається злочином проти правосуддя і має наслідком відповідальність за статтями 389 та 390 КК. При цьому слід мати на увазі, що ВСУ вважає, що відпо­відальність за ухилення від покарання за нормами розд. XVIII Особливої частини КК настає лише у тих випадках, коли засуджений ухиляється від такого виду покарання, яке було призначено йому тільки вироком суду. Якщо ж особа ухиляється від пока­рання, яке не призначалося їй вироком суду, а було застосоване до неї, наприклад, у порядку заміни невідбутої частини покарання більш м’яким на підставі ст. 82 КК, притягнення її до відповідальності за статтями 389 чи 390 КК виключається.

Якщо ухилення від покарання, передбаченого статтями 60, 63 чи 64 КК, містить ознаки втечі засудженого з місця відбування покарання, відповідальність настає за ст. 393 КК. Незаконні дії щодо майна (наприклад, його розтрата, відчуження), яке конфісковане за вироком суду, що набрав законної сили, тягне за собою відповідаль­ність за ч. 2 ст. 388 КК. Умисне невиконання особою вироку суду, яким призначене покарання і який набрав законної сили, має наслідком відповідальність за ст. 382 КК.